18 травня 2026 року
м. Київ
справа № 334/8319/25
провадження № 51-1831ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 17 березня 2026 року у кримінальному провадженні № 12021080050000106 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Дніпровський районний суд м. Запоріжжя вироком від 23 жовтня 2025 року визнав ОСОБА_4 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Відповідно до ст. 75 цього Кодексу звільнив ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і поклав на нього обов'язки, передбачені ст. 76 КК.
Також суд вирішив питаннящодо запобіжного заходу у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим і засуджено за те, що він 18 січня 2021 року приблизно о 23:30, перебуваючи на сходовому майданчику між другим та третім поверхами під'їзду № 3 будинку АДРЕСА_2 , діючи умисно, на ґрунті раптово виниклого конфлікту з ОСОБА_5 , завдав кулаком руки не менше одного удару в живіт потерпілому, чим спричинив останньому тяжке тілесне ушкодження за ознакою небезпеки для життя - закриту тупу травму живота з розривом печінки, що ускладнилася розвитком внутрішньочеревної кровотечі.
Запорізький апеляційний суд ухвалою від 17 березня 2026 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У поданій касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації діяння ОСОБА_4 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону,неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення особі засудженого через м'якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
На переконання сторони обвинувачення, апеляційний суд не надав належної оцінки доводам прокурора щодо недотримання судом вимог статей 50, 65 КК під час призначення засудженому покарання та безпідставного застосування положень ст. 75 цього Кодексу.
Як указує прокурор, місцевий суд належним чином не врахував тяжкість кримінального правопорушення, його конкретні обставини, а також відомості про особу ОСОБА_4 та необґрунтовано призначив останньому покарання із застосуванням ст. 75 КК, звільнивши його від відбування покарання з випробуванням.
Наголошує, що суд залишив поза увагою специфіку об'єкта цього кримінального правопорушення, а саме життя і здоров'я особи, що свідчить про підвищену суспільну небезпечність діяння, а також тяжкі наслідки для потерпілого.
Зазначає про ретельну спланованість дій ОСОБА_4 , який обманом виманив потерпілого з житла та, незважаючи на присутність сторонніх осіб, заподіяв останньому тяжке тілесне ушкодження.
На думку прокурора, суд не врахував негативну характеристику засудженого, який після вчинення кримінального правопорушення не висловив жалю за вчинене, не надав потерпілому матеріальної допомоги, покинув територію України, був оголошений у розшук та тривалий час переховувався від органів досудового розслідування.
Крім того, ставить під сумнів наявність у ОСОБА_4 такої пом'якшуючої обставини, як щире каяття, у зв'язку з невідшкодуванням шкоди потерпілому.
Також вказує на ненаданні судом оцінки обставині, що обтяжує засудженому покарання - вчинення кримінального правопорушення щодо особи з інвалідністю.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
За частиною 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновку суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, а також правильності кваліфікації його діяння за ч. 1 ст. 121 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині прокурор не оскаржує.
Доводи прокурора про те, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив аргументи апеляційної скарги сторони обвинувачення щодо безпідставного застосування положень ст. 75 КК, є необґрунтованими з огляду на таке.
Як визначено частинами 1, 2 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно з положеннями ст. 65 ККособі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, згідно з положеннями статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
За змістом приписів ст. 75 КК якщо суд, крім випадків, визначених цим Кодексом, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Статті 65-75 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади та правила призначення покарання, звільнення від його відбування.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Зі змісту долучених до касаційної скарги копій судових рішень вбачається, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_4 покарання врахував ступінь тяжкості вчиненого останнім кримінального правопорушення, а саме, що ним вчинений умисний тяжкий злочин, дані про його особу, котрий раніше не судимий, добровільно відшкодував шкоду потерпілому, має постійне місце проживання, не перебуває на обліках у нарколога і психіатра. Крім того, місцевий суд визнав щире каяття та повне відшкодування матеріальної шкоди потерпілому обставинами, які пом'якшують покарання, а вчинення кримінального правопорушення щодо особи з інвалідністю - як обставину, що його обтяжує.
З урахуванням наведеного, місцевий суд призначив засудженому покарання в межах санкції частини статті, за якою його притягнуто до кримінальної відповідальності, у виді позбавлення волі на строк 5 років та дійшов висновку, що виправлення ОСОБА_4 можливе без його ізоляції від суспільства і що до нього можуть бути застосовані положення статей 75, 76 КК й звільнив його від відбування призначеного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати вирок в частині призначеного засудженому покарання та ухвалити в цій частині новий вирок, яким призначити ОСОБА_4 покарання за ч. 1 ст. 121 КК у виді позбавлення волі на строк 6 років.
За результатами апеляційного розгляду суд залишив без задоволення апеляційну скаргу прокурора, а вирок районного суду від 23 жовтня 2025 року щодо ОСОБА_4 - без змін.
На обґрунтування свого висновку суд зазначив, що призначене місцевим судом покарання із застосуванням ст. 75 КК є законним, справедливим, обґрунтованим та індивідуалізованим, необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_4 та запобігання вчиненню ним нових злочинів і не є надто м'яким.
Водночас, відхиляючи доводи прокурора щодо тривалого невжиття засудженим заходів до відшкодування завданої потерпілому шкоди та, як наслідок, безпідставного врахування судом цієї обставини як такої, що пом'якшує покарання, суд акцентував на тому, що прямої майнової шкоди кримінальним правопорушенням не заподіяно, цивільний позов потерпілим не заявлено, а ОСОБА_4 самостійно, у добровільному порядку (за 1,5 року до постановлення вироку районним судом), повністю відшкодував потерпілому 80 000 грн матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок спричинення тілесних ушкоджень, у зв'язку з чим претензій матеріального та морального характеру у потерпілого до засудженого немає.
Крім того, суд зазначив, що протягом більш ніж шести років, які минули з моменту вчинення кримінального правопорушення, ОСОБА_4 не вчинив жодного нового кримінального правопорушення, не притягувався до будь-якого виду відповідальності, тобто вів законослухняний спосіб життя, дотримуючись у суспільстві загальноприйнятих правил поведінки та моралі, що вказує на його готовність до самокерованої правослухняної поведінки в суспільстві, а також є обставинами, які підтверджують усвідомлення засудженим своєї вини, наслідків вчиненого злочину, повне визнання ним винуватості та прагнення усунути його негативні наслідки.
Також суд навів мотиви неспроможності доводів прокурора щодо того, що ОСОБА_4 , будучи повідомленим про підозру та певні обов'язки щодо процесуальної поведінки, покинув територію України, з тих підстав, що згідно з наданим Державною прикордонною службою України витягом щодо перетинання державного кордону України засуджений виїхав з України 04 березня 2021 року, тобто менш ніж через два місяці після події злочину, тоді як повідомлення про підозру ОСОБА_4 було складено лише 17 серпня 2021 року, тобто на момент виїзду за кордон і ще протягом наступних п'яти місяців останній не мав процесуального статусу підозрюваного у межах вказаного кримінального провадження.
З висновками суду апеляційної інстанції погоджується і колегія суддів Верховного Суду.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду, надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною. Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема, справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях вказує про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду.
Критерії застосування положень ст. 75 КК про звільнення від відбування покарання в справах за обвинуваченням особи за ст. 121 КК, неодноразово ставали предметом оцінки Верховним Судом, який, зокрема, в постановах від 21 жовтня 2020 року (справа № 316/1332/17), від 03 лютого 2021 року (справа № 643/4932/19), від 03 березня 2021 року (справа № 286/1641/17), від 29 вересня 2021 року (справа № 161/2984/17), від 28 вересня 2021 року (справа № 457/164/17), від 03 червня 2021 року (справа № 759/6304/16-к), від 19 квітня 2018 року (справа № 360/736/17), від 13 вересня 2018 року (справа № 635/2443/17) та ін. послідовно виходить із того, що про тяжкість конкретного кримінального правопорушення свідчить сукупність встановлених судом обставин, оцінка яких дає суду підґрунтя до висновку про можливість виправлення особи без відбування покарання і за злочин, який в ст. 12 КК визначений як тяжкий. Сам ступінь тяжкості за класифікацією в ст. 12 цього Кодексу не унеможливлює застосування ст. 75 КК за наявності тих підстав, що визначені в її приписах.
Критерії оцінювання судами в аспекті застосування ст. 75 КК встановлених обставин в цій справі відповідають тим, про які йдеться у вказаних постановах.
Доводи прокурора про залишення поза увагою суду об'єкта цього кримінального правопорушення, а саме життя і здоров'я особи, а також наслідків для потерпілого, є безпідставними, оскільки вчинений ОСОБА_4 злочин, передбачений ч. 1 ст. 121 КК, віднесений законом до злочинів проти життя і здоров'я особи, а встановлені судом наслідки у вигляді спричинення потерпілому тяжкого тілесного ушкодження були безпосередньо покладені в основу кваліфікації діяння та враховані під час призначення покарання, що свідчить про належне врахування судом характеру кримінального правопорушення, його об'єкта та наслідків під час ухвалення рішення.
Відхиляє колегія суддів і аргументи сторони обвинувачення щодо ретельної спланованості дій засудженого, зокрема того, що він обманом виманив потерпілого з житла та, незважаючи на присутність сторонніх осіб, заподіяв йому тяжке тілесне ушкодження, оскільки наведені доводи стосуються встановлених судом обставин кримінального провадження, тоді як кримінальне провадження було розглянуто в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, за яким обставини справи не оспорювалися сторонами, у зв'язку з чим зазначені доводи не можуть бути предметом перегляду суду касаційної інстанції, який перевіряє оскаржуване судове рішення виключно в частині застосування положень ст. 75 КК.
Також неспроможними є твердження прокурора щодо відсутності у ОСОБА_4 такої пом'якшуючої обставини, як щире каяття, у зв'язку з невідшкодуванням шкоди потерпілому, та неврахування судом обставини, що обтяжує покарання, - вчинення кримінального правопорушення щодо особи з інвалідністю, оскільки апеляційний суд установив, що засуджений повністю відшкодував завдану шкоду потерпілому, а зазначена обставина, що обтяжує покарання, була прямо врахована судом першої інстанції під час призначення покарання.
Прокурор у касаційній скарзі фактично надає власну оцінку окремим із тих обставин (відокремлено від інших), які досліджені судом першої інстанції та перевірені апеляційним судом під час апеляційного перегляду й оцінені у їх сукупності та взаємозв'язку та зумовили виважений підхід щодо обраного судом заходу примусу. Обставини, на які посилаються касатор за результатом його власної оцінки, не є достатнім підґрунтям до спростування висновків судів попередніх інстанцій про можливість виправлення засудженого через звільнення від відбування покарання з випробуванням.
З огляду на положення розділу XII Особливої частини КК України в касаційній скарзі не наведено належного обґрунтування до спростування правильності оскарженого рішення, яке містить вмотивований висновок про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Пунктом 2 ч. 2 ст. 428 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 17 березня 2026 року стосовно ОСОБА_4 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3