Справа № 182/3064/26
Провадження № 2-о/0182/136/2026
Іменем України
08.05.2026 року м. Нікополь
Суддя Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області Кобеляцька - Шаховал І.О., розглянувши заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Суддя, дослідивши зміст матеріалів справи та доданих до неї документів, приходить до наступного.
Згідно ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.1 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Частиною 7 статті 19 ЦПК України передбачено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до ч.1 ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно п.5 ч.2 ст. 293 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (ч.1 ст.315 ЦПК України ).
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч.2 ст.315 ЦПК України ).
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.
Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права; спором є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у Постановах від 26.05.2021 року у справі № 523/19129/19 (провадження № 61-10712св20) та від 17.11.2021 року у справі № 214/1816/20 (провадження № 61-6397св21), ухвалі від 02.05.2022 року у справі № 944/2326/21 (провадження № 61-3761ск22).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 18.09.2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21 наголосив на тому, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.
Статтею 51 СК України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання та утримання дитини, передбачені у статтях 150, 151, 180-197 СК України.
За приписами ст.180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Частинами 1-3 статті 181 СК України унормовано, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
У батьків дитини зберігається обов'язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов'язок не залежить від наявності зареєстрованого шлюбу між батьками, факту позбавлення батьківських прав, визнання батьків недієздатними тощо, а припиняється лише фактом смерті батьків.
Суд урахував, що, відповідно до ст.15 СК України, сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Як вбачається з матеріалів справи, заявник просить суд встановити факт перебування на його утриманні неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . При цьому, зазначає, що просить розгляд справи проводити за його відсутністю, у зв'язку з тим, що він проходить військову службу.
Тобто, в даному випадку, стороною заявлені вимоги, які пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який утримує дітей, з метою отримання відстрочки від мобілізації. Проте, встановлення такого факту може мати негативні наслідки. Доведення факту перебування дітей на утриманні, стосується зміни обсягу сімейних прав та безумовно впливає на права й інтереси як матері, так і біологічного батька дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо утримання та виховання дитини, а визначена ч.1 ст.15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо утримання дитини, то факт утримання дитини лише батьком може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі щодо виконання батьками обов'язків з виховання та утримання дитини.
З огляду на зазначене, вбачається, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право, зокрема, спір щодо участі батьків у вихованні та утриманні дитини та/або ухилення від такої участі.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, а також той факт, що в заяві ставиться питання щодо встановлення факту перебування на утриманні дітей, з метою отримання відстрочки від призову на військову службу, суд приходить до висновку, що у відкритті провадження слід відмовити.
Окрім цього, суддя вважає за необхідне роз'яснити наступне.
Відповідно до ч.1, п.2 ч.2 ст.44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин справи, суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями.
Однією з основних засад цивільного судочинства, у відповідності до ст.2 ЦПК України, є неприпустимість зловживанням процесуальними правами.
Відповідно до ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватись завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов'язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Частина 2 та 5 статті 12 ЦПК України визначає, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Як передбачено ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваними судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно пункту 2 частини 2статті 43 ЦПК України, учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи.
Частина 1 статті 44 ЦПК України визначає, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
При цьому, суд зазначає, що ЄСПЛ застосовує положення, передбачене ч.3 ст.35 Європейської Конвенції з прав людини, де вказано, що суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо він вважає, що ця заява є зловживанням правом на подання заяви.
Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні особою своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.
Стримування зловживання правом - це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству й особі.
Оцінюючи обставини, які характеризують процесуальну поведінку представника позивача щодо численних клопотань про забезпечення позову, суд розцінює ці дії, як зловживання своїми процесуальними правами, відсутністю бажання захисту порушених прав та щонайшвидшого розгляду справи по суті.
Щодо зловживанням ОСОБА_1 своїми правами, слід прийняти до уваги наступне.
Реалізація принципу змагальності в цивільному судочинстві спонукає учасників справи та їх представників до використання всіх можливих механізмів захисту права, у зв'язку з чим ними можуть допускатися і певні зловживання. Водночас слід наголосити, що зловживання правом має розглядатися як процесуальне правопорушення виключно за умови встановлення причино-наслідкового зв'язку між зловживанням та завданою шкодою (встановленням певних ризиків) іншому учаснику справи. Тобто, зловживання процесуальним правом як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення полягає в порушенні умов належної реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав іншими учасниками справи.
Верховний Суд трактує зловживання як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення, що полягає у зловживанні процесуальними правами, за якого відбувається порушення умов реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав, і визначається як поведінка, що перевищує (або порушує) межі здійснення суб'єктивних прав (ухвала ВС від 06.09.2018 року, справа № 552/2378/17).
Процесуальні права та обов'язки учасників справи визначені ст.43 Цивільного процесуального кодексу України. Зокрема, учасники справи мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом, брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Водночас, учасник справи зобов'язаний: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, подавати усі наявні у нього докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази, надавати суду повні й достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, розглядаючи справу № 552/2378/17, визначив зловживання, як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення, що полягає у тому, що при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав.
Ознаками зловживання процесуальними правами є: недобросовісність; нечесність; відсутність відкритості поведінки; відсутність поваги до інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин.
Це підтверджується Постановою Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14.
«Основною ознакою зловживання процесуальними правами є відсутність наміру вирішити реально існуючий цивільний спір або забезпечити захист свого реально порушеного права, або намір перешкодити законнім діям інших осіб шляхом звернення до суду та створення штучного судового спору, або використання судового спору як способу не виконувати вимоги законодавства щодо здійснення визначених ним дій» (окрема думка судді Валентини Сімоненко щодо постанови ВС від 02 жовтня 2019 року у справі № 750/3021/18).
Таким чином, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
Зловживання процесуальними правами не допускається.
Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією з основних засад цивільного судочинства.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що подання до суду даної заяви суперечить завданню цивільного судочинства і є зловживанням заявником своїми процесуальними правами, оскільки стороною заявника до суду було 27 квітня 2026 року подано аналогічну заяву та ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2026 року у відкритті провадження було відмовлено та вищевказана ухвала суду набула законної сили 15 травня 2026 року. Попри це, заявник ігноруючи вимоги чинного законодавства, в тому числі право на апеляційне оскарження, 04 травня 2026 року подає до суду аналогічну заяву, що, в даному випадку, розцінюється судом як зловживання своїми правами, що є недопустимим.
Керуючись ст.ст.257, 260, 294, 353 ЦПК України, суд -
У відкритті провадження ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, - відмовити.
На ухвалу може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя: І. О. Кобеляцька-Шаховал