ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
04.05.2026Справа № 910/11744/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Петрук Б.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер»
до Акціонерного товариства «Українська залізниця»
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Представники сторін:
від позивача: Куценко Т.В., Білик Д.В.,
від відповідача: Будова Н.М.,
До Господарського суду міста Києва надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про:
1) визнання протиправними дій Акціонерного товариства «Українська залізниця» щодо руйнування залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д та демонтажу знаку ПДР 1.29, який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років;
2) зобов'язання Акціонерного товариства «Українська залізниця» відновити зруйнований залізничний переїзд загального користування із встановленням демонтованого знаку ПДР 1.29, який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років, за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що дії відповідача щодо руйнування залізничного переїзду призвели до повної блокади доступу та господарської діяльності підприємства позивача, чим порушується право позивача, гарантоване ст. 41 Конституції України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
29.09.2025 до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 прийнято вказаний позов до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/11744/25, підготовче засідання призначено на 17.11.2025. Встановлено сторонам строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечень.
06.11.2025 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
14.11.2025 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, із вимогою про поновлення строку для подання доказів. Також позивачем подано копію промови представника позивача.
В підготовче засідання 17.11.2025 з'явилися представники сторін.
Судом в підготовчому засіданні постановлено ухвалу без оформлення окремого документа про задоволення поданого позивачем клопотання про поновлення строку на подання доказів, долучено до матеріалів справи докази, подані разом із клопотанням від 14.11.2025; також суд постановив ухвалу без оформлення окремого документа про задоволення усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання, яке відкладено на 17.12.2025.
15.12.2025 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи із вимогою про поновлення пропущеного процесуального строку на подання доказів.
В підготовче засідання 17.12.2025 з'явилися представники сторін.
Судом в підготовчому засіданні 17.12.2025 постановлено ухвалу без оформлення окремого документа про задоволення клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів, долучено до матеріалів справи докази, подані разом із клопотанням від 14.11.2025.
У зв'язку із заявленим усно представником відповідача клопотанням про відкладення підготовчого засідання суд постановив відкласти підготовче засідання на 19.01.2026, продовживши строк підготовчого провадження на 30 днів відповідно до ч. 3 ст. 177 ГПК України.
19.01.2026 до суду від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи із вимогою про поновлення пропущеного строку на подання доказів.
В підготовче засідання 19.01.2026 з'явилися представники сторін.
Судом в підготовчому засіданні 19.01.2026 постановлено ухвалу без оформлення окремого документа про задоволення клопотання відповідача про поновлення строку на подання доказів, долучено до матеріалів справи докази, подані разом із клопотанням від 19.01.2026. В підготовчому засіданні оголошено перерву до 16.02.2026, для надання можливості представнику позивача ознайомитись із поданими відповідачем документами.
16.02.2026 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів із вимогою про поновлення пропущеного процесуального строку на подання доказів.
В підготовче засідання 16.02.2026 з'явилися представники сторін.
Суд за результатами розгляду поданого позивачем клопотання про долучення доказів від 13.02.2026 постановив ухвалу без оформлення окремого документа, відповідно до якої вказане клопотання та вимогу про поновлення строку на подання доказів не прийняв до розгляду відповідно до ч. 8 ст. 80 ГПК України.
З'ясувавши у представників сторін чи подано ними усі докази в обґрунтування заявлених позовних вимог та заперечень, з огляду на відсутність будь-яких не розглянутих заяв/клопотань, враховуючи здійснення судом усіх необхідних та достатніх дій для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 16.03.2026.
03.03.2026 до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
В судовому засіданні 16.03.2026, у яке з'явився представник відповідача, суд постановив ухвалу без оформлення окремого документа про задоволення вищевказаного клопотання позивача та відкладення розгляду справи на 15.04.2026.
15.04.2026 до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення судового засідання.
15.04.2026 до суду від позивача надійшов документ «Документальні підтвердження існування залізничного переїзду загального користування, дорожнього знаку 1.29 по вул. Володимира Качали та документальні підтвердження їх руйнування/демонтажу працівниками АТ «Укрзалізниця» з додатковими доказами.
В судове засідання 15.04.2026 з'явився представник позивача, представник відповідача не з'явився.
Судом в судовому засіданні 15.04.2026 постановлено ухвалу без оформлення окремого документа про не прийняття до розгляду поданих позивачем 15.04.2026 доказів до матеріалів справи відповідно до ч. 8 ст. 80 ГПК України. У зв'язку із поданим відповідачем клопотанням про відкладення розгляду справи, судове засідання із розгляду справи по суті відкладено на 04.05.2026.
В судове засідання 04.05.2026 з'явилися представники сторін, які надали суду усні пояснення/заперечення щодо позовних вимог.
Так, представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд позов задовольнити. Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог.
В порядку ч. 1 ст. 233, ст. 240 ГПК України в судовому засіданні 04.05.2026 після закінчення судового розгляду справи ухвалено рішення по суті позовних вимог та проголошено його скорочений текст (вступну та резолютивну частини).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Товариство з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» (надалі - позивач, ТОВ «ІФ-10 Лайнер») зареєстроване та здійснює свою господарську діяльність з 1998 року, основним видом діяльності якого є 49.41 Вантажний автомобільний транспорт. Адресою місцезнаходження ТОВ «ІФ-10 Лайнер» згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є: 03680, м. Київ, вул. Качалова (Володимира Качали), буд. 5-Д.
Як вказує позивач, по вул. Володимира Качали, 5-Д знаходився залізничний переїзд загального користування, на якому більше 50-ти років тому був встановлений дорожній знак ПДР 1.29, який попереджає про наближення до необладнаного шлагбаумом переїзду через залізницю з однією колією. Вказанийпереїзд, згідно з твердженнями позивача, був єдиним шляхом доступу на територію підприємства позивача, а також територій сусідніх підприємств. Втім, працівниками Акціонерного товариства «Українська залізниця» (надалі - Залізниця, відповідач) повністю зруйновано залізничний переїзд загального користування за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д та демонтовано дорожній знак 1.29 ПДР.
Так, позивач вказує, що вищевказані дії відповідача щодо руйнування залізничного переїзду призвели до блокади доступу та господарської діяльності підприємства позивача. Крім того, такі дії унеможливлюють доступ до підприємства позивача будь-яких екстрених служб у разі настання аварійної чи іншої критичної ситуації, що суперечить Правилам пожежної безпеки в Україні, затвердженим наказом МВС України від 30.12.2014 № 1417.
Вказані обставини стали підставою для звернення із даним позовом до суду, у якому позивач посилається на порушення відповідачем його прав, гарантованих ст. 41 Конституції України та ст. 391 Цивільного кодексу України.
Відповідач заперечував щодо задоволення позовних вимог, вказуючи на таке: в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що за адресою м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д погоджувалось у встановленому законом порядку встановлення дорожнього знаку 1.29, відсутня відповідна погоджувальна документація; доводи позивача про встановлення 50 років тому дорожнього знаку 1.29 нічим не підтверджені;на балансі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» залізничний переїзд та дорожній знак 1.29 за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д не обліковувались, а зазначений у позові об'єкт «залізничний переїзд» міг бути лише технологічним проїздом та не існував юридично як об'єкт залізничної інфраструктури; позивач не звертався в установленому законом порядку до Залізниці з відповідними зверненнями щодо будівництва, реконструкції або капітального ремонту технологічних проїздів, пішохідних переходів, переїздів, перетину залізничних колій Залізниці; під час комісійного обстеження, яке відбулось 15.07.2025, представники позивача не надали жодних документів, які б підтверджували правомірність облаштування, експлуатації та використання технологічного проїзду; позивачем не доведено порушення Залізницею права позивача, гарантованого ст. 41 Конституції України та ст. 391 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, визначено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 391 ЦК України).
З огляду на зміст наведених правових норм власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Предметом негаторного позову є вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися та розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою для звернення з негаторним позовом є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне чинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Із наданих позивачем в матеріали справи доказів судом встановлено, що останній є власником нежитлової будівлі загальною площею 195 кв.м. (А нежитлова будівля, Б склад, В склад) по вул. Качалова, 5-Д (перейменовано на вул. Володимира Качали) у м. Києві, право власності зареєстроване 12.09.2019, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08.11.2022 № 314526234.Вказана адреса зазначена також у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як адреса місцезнаходження ТОВ «ІФ-10 Лайнер».
Як вказує позивач, ним фактично здійснюється господарська діяльність за адресою вул. Качалова, 5-Д (Володимира Качали) у м. Києві з 1998 року та єдиним шляхом доступу до територію підприємства позивача протягом 30 років був залізничний переїзд загального користування, на якому більше 50-ти років був встановлений попереджувальний дорожній знак ПДР 1.29. Однак, Залізниця без жодного попередження зруйнувала вказаний залізничний переїзд та самовільна демонтувала знак 1.29, що призвело до неможливості провадження господарської діяльності позивачем.
Так, з метою врегулювання даної ситуації позивач звернувся до відповідача із листом від 21.07.2025 вих. № 15, у якому вказував про блокування його господарської діяльності внаслідок руйнування залізничного переїзду та про порушення його прав як землекористувача/власника земельної ділянки, вимагав надати офіційні документальні підстави щодо руйнування залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д; надати план відновлення зруйнованого залізничного переїзду; у найкоротший термін відновити залізничний переїзд та відшкодувати збитки, завдані підприємству позивача внаслідок вимушеного простою.
Відповідач листом від 06.08.2025 № НЗІ-08/815н повідомив позивача про проведення 07.08.2025 комісійного обстеження щодо розгляду питань, висвітлених у листі ТОВ «ІФ-10 Лайнер» від 21.07.2025 № 15, просив направити представника для участі в комісії з підтверджуючою документацією по майну на земельній ділянці 8000000000:75:413:0004, де розташовані залізничні колії державної власності, які закріплені за Залізницею на праві господарського відання. Крім того, цим листом відповідач просив позивача направити 08.07.2025 представника до адміністративної будівлі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» для участі у нараді з урахуванням результатів комісійного обстеження.
Суд зазначає, що в матеріали справи сторонами не було надано жодних доказів проведення 07.08.2025 вищевказаного комісійного обстеження.
Водночас, із доводів відповідача, які позивачем не спростовано, було встановлено, що під час проведеного 15.07.2025 комісійного обстеження, представники ТОВ «ІФ-10 Лайнер» не надали жодних документів, які б підтверджували правомірність облаштування, експлуатації та використання залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д.
Стверджуючи про правомірність існування залізничного переїзду загального користування та встановленого на ньому дорожнього знаку ПДР 1.29, позивач посилається на те, що будівля, яка наразі є власністю ТОВ «ІФ-10 Лайнер», у 70-х роках належала Київській дистанції колій (зараз виробничий підрозділ Укрзалізниці), на підтвердження чого в матеріали справи надав Довідку, видану 01.07.1994 та лист Державної адміністрації залізничного транспорту України Міністерства транспорту України від 28.06.1994. Враховуючи зазначене, за доводами позивача, Залізниця не могла не знати про існування залізничного переїзду загального користування та дорожній знак ПДР 1.29.
Позивачем до позову долучено листи КП «Центр організації дорожнього руху» від 19.08.2025 № 053/04-20/6290 та Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 10.09.2025 № 053-8155, у яких зазначено, що дорожній знак 1.29 «Одноколійна залізниця» на вул. Володимира Качали, 5Д у місті Києві не перебуває на балансі КП «Центр організації дорожнього руху». Балансоутримувач - структурний підрозділ служба колії Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця».
Відповідач, у свою чергу, надав до суду відповідь від 07.10.2025 № ПЗЗ П-01-06/2298н Начальника служби колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» на запит від 02.10.2025, у якій зазначено таке: « 1. Рішення про встановлення залізничного переїзду та дорожнього знаку ПДР 1.29, пішохідного переходу через залізничні колії за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5Д, в тому числі проєкти, отримані дозволи та узгодження з відповідними державними органами та органами місцевого самоврядування відсутні, оскільки переїзд на відповідній ділянці колії відсутній. 2. Інформація щодо дати встановлення та виконавця відповідних робіт в службі колії відсутня. 3. Залізничний переїзд та дорожній знак ПДВ 1.29 на балансі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» не обліковувався. 4. При виконанні ремонтно-колійних робіт з заміни стрілочних переводів №№ 167, 90, 113, 209, 217 по станції Київ-Волинський з використанням старопридатних матеріалів було прибрано засмічений ґрунт який перебував на коліях, переїзд на відповідній ділянці колії не перебував. 5. Згідно планів ремонтно-колійних робіт по київській дирекції філії «Центр з будівництва та ремонту колії» АТ «Укрзалізниця» в період з 12.06.2025 по 20.06.2025 виконувався капітальний ремонт стрілочних переводів №№ 167, 90, 113, 209, 217 по станції Київ-Волинський з використанням старопридатних матеріалів, під час якого було прибрано засмічений ґрунт та приведено план та профіль колії у відповідності до вимог інструкції з улаштування та утримання колії залізниць України (ЦП-0269), затвердженої наказом ДАЗТ «Укрзалізниці» від 01.03.2012 № 072-Ц та ДБН В.2.3.-19-2018 «Споруди транспортую Залізниці колії 1520 мм. Норми проєктування.».
Також відповідачем надано лист регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» від 27.08.2025 № НЗІ-08/939н, у якому зазначається про те, що інформація стосовно зникнення дорожнього знаку 1.29 по вул. Володимира Качали, 5Д в місті Києві відсутня, а на безпеку дорожнього руху відсутність знаку не впливає, оскільки переїзд на відповідному місці не обліковується.
Крім того, відповідно до долученого відповідачем листа Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 15.01.2026 № 053-390, наданого у відповідь на адвокатський запит представника Залізниці, КП «Центр організації дорожнього руху» не розробляло, не погоджувало та не впроваджувало схему організації дорожнього руху з встановлення технічних засобів регулювання дорожнього руху по вул. Володимира Качали, 5Д у місті Києві станом на 14.01.2026.
Суд зазначає, що п. 1.10 Правил дорожнього руху (ПДР) передбачено, що залізничний переїзд - перехрещення дороги із залізничними коліями на одному рівні.
Відповідно до п. 3.21 Правил технічної експлуатації залізниць України, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 20.12.1996 № 411, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25.02.1997 за № 50/1854 (надалі - Правила), пересічення залізничних колій іншими залізничними коліями, трамвайними, тролейбусними лініями, автомобільними дорогами та міськими вулицями мають здійснюватися у відповідності з вимогами Державних будівельних норм України та відповідних правил й інструкцій Міністерства транспорту України. Місця пересічення залізничних колій автомобільними дорогами на одному рівні встановлюються начальником залізниці.
Пунктами 2.2., 2.3. Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів, затвердженої наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 26.01.2007 № 54 (надалі - Інструкція) передбачено, що переїзди на перехрещенні залізничних колій з автомобільними дорогами загального користування або вулицями в населених пунктах належать до переїздів загального користування. Порядок їх обслуговування і утримання встановлюється власником залізничної колії та за його рахунок. Переїзди на перехрещеннях залізничних колій, що належать залізницям, з автомобільними дорогами (під'їздами) окремих підприємств або організацій є переїздами незагального користування. Перехрещення залізничних колій на території підприємств (промислові підприємства, склади, депо, елеватори і ін.) і станцій з дорогами, призначеними для забезпечення технологічного процесу робіт даного підприємства, належать до технологічних проїздів і обліку як залізничні переїзди не підлягають (п. 2.4. Інструкції).
Суд констатує, що в матеріали справи не було подано жодних документів, на підставі яких можна було б встановити правомірність розміщення залізничного переїзду за адресою: вул. Володимира Качали, 5-Д, м. Київ, а також встановити, що такий переїзд має статус загального користування, як вказує позивач. Будь-яких доказів перебування такого залізничного проїзду на обліку у відповідача також відсутні.
Водночас, «мовчазна згода» Залізниці щодо користування позивачем залізничним переїздом за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5Д, на яку під час розгляду справи посилався позивач, не може свідчити про законність його облаштування.
Крім того, позивачем не надано жодних підтверджуючих документів встановлення на згаданому вище переїзді дорожнього знаку ПДР 1.29.
Частина 1 ст. 6 Закону України «Про дорожній рух» визначає, що до компетенції міських рад та їх виконавчих органів, районних рад та районних державних адміністрацій у сфері дорожнього руху належить, зокрема, організація дорожнього руху на території міста і району згідно з відповідними генеральними планами, проектами детального планування та забудови населених пунктів, автоматизованих систем керування дорожнім рухом, комплексних транспортних схем і схем організації дорожнього руху та з екологічно безпечними умовами.
До компетенції власників автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважених ними органів у сфері дорожнього руху належить, зокрема: вирішення питань експлуатації автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів у надзвичайних ситуаціях; обладнання доріг, вулиць та залізничних переїздів технічними засобами регулювання дорожнього руху та їх утримання; організація виконання встановлених вимог щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; вирішення інших питань дорожнього руху згідно з чинним законодавством (ст. 9 Закону України «Про дорожній рух»).
Частиною 1 ст. 27 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що організація дорожнього руху на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах здійснюється із застосуванням технічних засобів інформаційно-комунікаційних та автоматизованих систем керування та нагляду за дорожнім рухом відповідно до правил і нормативів, а також на основі проектів і схем організації дорожнього руху, погоджених із відповідними підрозділами Національної поліції.
Організація дорожнього руху здійснюється спеціалізованими службами, що створюються відповідними органами: на автомобільних дорогах, що перебувають у власності територіальних громад, - органами місцевого самоврядування; на інших автомобільних дорогах - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними дорогами; на залізничних переїздах - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері безпеки на залізничному транспорті (ч. 2 ст. 27 Закону України «Про дорожній рух»).
Контроль у сфері безпеки дорожнього руху здійснюється Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Національною поліцією, іншими спеціально уповноваженими на те державними органами (державний контроль), а також міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (відомчий контроль) (ст. 52 Закону України «Про дорожній рух»).
Водночас, ч. 1 ст. 52-3 вказаного Закону передбачає, що погодження відповідно до вимог цього Закону, інших законодавчих актів проектів на будівництво, реконструкцію і ремонт автомобільних доріг, залізничних переїздів, погодження поданих у встановленому порядку пропозицій стосовно обладнання засобами організації дорожнього руху місць виконання дорожніх робіт, проектів та схем організації дорожнього руху здійснюється Національною поліцією.
Втім, як вказує відповідач, Залізниця жодних дорожніх знаків на спірній ділянці не встановлювала та жодних погоджень для їх встановлення не отримувала. Вказане позивачем не було спростовано, будь-яких доказів тверджень позивача про те, що дорожній знак ПДР 1.29 за адресою м. Київ, вул. Володимира Качали, 5Д, встановлений на переїзді загального користування більш ніж 50 років тому, позивачем суду не представлено.
Крім того, відсутні також і докази звернення позивача або інших осіб до Залізниці щодо будівництва, реконструкції або ж капітального ремонту технологічних проїздів, пішохідних переходів чи перетину залізничних колій АТ «Укрзалізниця».
Узагальнюючи, суд вважає за необхідне зазначити, що із наявних в матеріалах справи доказів не видається за можливе встановити факт того, що залізничний переїзд та дорожній знак дійсно були зруйновані та демонтовані відповідачем, будь-які докази, які б фіксували такі дії відповідача відсутні. При цьому, позивачем не доведено того, що внаслідок руйнування переїзду було зупинено господарську діяльність ТОВ «ІФ-10 Лайнер», будь-яких документів щодо запровадження простою на підприємстві, чи інших доказів, які б дійсно свідчили про неможливість позивача використовувати належне йому на праві власності майно не надано, а відтак не підтверджено порушення відповідачем його права, гарантованого ст. 41 Конституції України.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58)).
Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Вирішуючи спір по суті, господарський суд має встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, для захисту якого звернувся позивач, тобто, встановити чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії) від зобов'язаних осіб. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.09.2022 у справі № 910/9727/21, від 25.05.2021 у справі № 910/91/20.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
За приписами ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відтак, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, враховуючи встановлені при розгляді справи обставини, суд вказує, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами вчинення відповідачем неправомірних дій, які б порушували права позивача на здійснення господарської діяльності та користування належним позивачу майном.
За таких обставин суд відмовляє у задоволенні позовних вимог.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано: 18.05.2026.
Суддя Т.Ю. Трофименко