справа № 759/10186/23
провадження № 22-ц/824/722/2026
23 квітня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача Кирилюк Г. М.
суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.,
при секретарі Черняк Д. Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва», ОСОБА_3 , про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року в складі судді Твердохліб Ю. О.,
встановив:
05.06.2023 ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила усунути перешкоди в користуванні належної їй 1/2 частиною квартири АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Позов обґрунтовано тим, що вона є власником частини квартири АДРЕСА_1 .
Власником іншої частини вказаної квартири є її син - ОСОБА_3 .
Відповідачка по справі ОСОБА_2 є її колишньою невісткою.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 листопада 2022 року шлюб між її сином та відповідачкою розірвано.
Зазначала, що вона є особою похилого віку, страждає на хронічні захворювання, потребує постійного прийняття ліків, проте з вини відповідачки вона не має можливості проживати у власній квартирі.
З листопада 2022 року вона вимушена мешкати у сусідів та родичів, оскільки колишня невістка - ОСОБА_2 не впускає її до житла.
Вона неодноразово зверталася до Святошинського відділу поліції міста Києва з проханням допомогти в праві користування її квартирою. ОСОБА_2 викликали до відділу поліції і вона давала їй ключі від квартири, але потім змінювала замки на вхідних дверях, залишити квартиру відмовилась. Остання не здійснює оплату за комунальні послуги.
Оскільки ОСОБА_2 не є членом її сім'ї, вона та її син ОСОБА_3 будь-яким чином не висловили свою згоду на проживання відповідачки в спірній квартирі, остання вселилась в квартиру без їх згоди, чинить перешкоди у користуванні власністю, чим порушує її права.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року вказаний позов залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 на час її вселення до спірної квартири була членом сім'ї сина позивача, який також є співвласником квартири, тобто набула права користування житловим приміщенням на законних підставах. ОСОБА_3 самостійних вимог до відповідачки не заявляв. В квартирі з 06 жовтня 2015 року зареєстровано неповнолітній син відповідачки, який є онуком позивачки. Позивачка має доступ до квартири, в якій не проживає у зв'язку з проживанням в ній відповідачки з сином.
Встановивши, що відповідачка та її неповнолітній син проживають в належній позивачу та третій особі квартирі на законних підставах, іншого житла не мають, а також з огляду на недоведеність притягнення відповідачки до адміністративної чи кримінальної відповідальності за вчинення щодо позивачки неправомірних дій, чинення нею перешкод у володінні та користуванні спірною квартирою, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання втрати відповідачкою та її неповнолітнім сином свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
25.03.2025 ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що ОСОБА_2 не є її членом сім'ї, вона та її син не висловили свою згоду на її проживання в спірній квартирі, остання вселилась в квартиру без їх згоди, чинить перешкоди у користуванні власністю, що дає підстави для усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.
Звертає увагу, що ОСОБА_2 має реєстрацію у гуртожитку, а також отримала у спадок після смерті батьків будинок в Житомирській області.
08.05.2025 ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року залишити без змін.
Посилається на те, що суд першої інстанції повно, об'єктивно та всебічно дослідив матеріали справи.
Наявність доступу до квартири позивач неодноразово підтверджувала під час надання пояснень в судових засіданнях, а також підтверджується показанням свідків, наданими під час судового засідання.
Суд першої інстанції законно відмовив позивачу в задоволенні позову, оскільки остання є співвласницею лише вказаної квартири, частка ОСОБА_1 жодним чином не виділена в натурі та не виокремлена від частки ОСОБА_3 , який в свою чергу жодних самостійних вимог про її виселення не пред'являв.
В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Панов Л. В. апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.
ОСОБА_1 суду пояснила, що в кінці 2022 року її син ОСОБА_3 вийшов з тюрми, але відповідачка його в квартиру не впустила, поставила другий замок. Вона також потрапити в квартиру не змогла. В травні 2023 року відповідачка викинула її особисті речі до ліфта. Згодом в квартирі з'явився сторонній чоловік. В березні 2026 року, після оголошення в судовому засіданні перерви, відкрити двері власним ключем вона не змогла, двері відкрила відповідачка та надала новий ключ.
Зазначила, що квартира однокімнатна, її софу поставили в нішу, в ванну кімнату вона зайти не може, бо відповідачка каже, що вона заразна. Без її дозволу в квартирі встановили камеру, відповідачка ходить за нею та все знімає на телефон. В квартирі також живе її онук, проти чого вона не заперечує. Також в квартирі до досягнення 18 років проживала старша дочка відповідачки.
Пояснила, що її син ОСОБА_3 зараз знаходиться на фронті, другий місять не виходить на зв'язок. Син обізнаний про існування даного позову, не заперечує проти його задоволення.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Степанчук О. М. просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Пояснила, що відповідачка мала доступ до квартири, їй відкривала двері донька відповідачки. ОСОБА_3 мав можливість проживання у спірній квартирі, проте самоусунувся від виховання сина, у останнього існує заборгованість по аліментам. Станом на листопад 2025 року було відомо, що останній перебуває в місцях позбавлення волі. 31 березня 2026 року позивачка з'явилась в квартирі, їй не чинять перешкод в її користуванні. Дочка відповідачки вже з квартири з'їхала. Не заперечує, що відповідачка має зареєстроване місце проживання в гуртожитку, а також успадкувала будинок в Житомирській області, проте остання працює в м. Києві, а будинок не придатний для проживання.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, по частині, належить однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , жилою площею 15,7 кв.м, на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане згідно з розпорядженням від 11 березня 2006 року № 379.
28 березня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено шлюб, зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис 310, серія №241637. Прізвище після державної реєстрації шлюбу ОСОБА_5 .
Відповідно до свідоцтва про народження, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління у м. Києві, ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьки: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Згідно витягу з реєстру територіальної громади, з 06.10.2025 зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_7 є адреса: АДРЕСА_2 .
Згідно інформації про задеклароване /зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 , остання з 22.04.2008 по даний час зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Актом начальника ЖЕД № 3 від 10.11.2022, підписаним мешканцями будинку, підтверджено проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 , разом з неповнолітнім ОСОБА_8 .
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03 листопада 2022 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано.
Згідно письмових пояснень ОСОБА_3 від 12.12.2023, з листопада 2022 року він та його мати - ОСОБА_1 вимушені мешкати по сусідам, родичам у зв'язку з тим, що його колишня дружина ОСОБА_2 перешкоджає їй в користуванні власністю, не впускає до житла.
В судовому засіданні ОСОБА_3 пояснив, що в червні 2022 року він повернувся з місць позбавлення волі, він не має ключів від квартири, в квартиру потрапити не може, оскільки бувша дружина погрожує йому поліцією, влаштовує провокації. Вважає достатнім те, що з даним позовом звернулась лише його мати.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, дата та час формування 06.11.2024, ОСОБА_2 є власником житлового будинку загальною площею 87,7 кв.м, житловою - 54,6 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 . Документи, подані для державної реєстрації: свідоцтво про право на спадщину, серія та номер 1279, виданий 20.06.2023, видавник: приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім'ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім'ї.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60).
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110).
Крім статті 8 Конвенції, права ОСОБА_1 , як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у своїх рішеннях зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) та від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) вказано, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об'єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між позивачкою, яка є співвласником частини спірної квартири та колишньою дружиною сина відповідача, якому належить інша частина спірної квартири.
Суд виходив з того, що ОСОБА_3 самостійних вимог про виселення не заявляв, а в 2017 році видав відповідачці довіреність на право розпоряджатись всім його майном; у ОСОБА_2 немає іншого, окрім спірного, житла, оскільки остання зареєстрована у гуртожитку на АДРЕСА_3 , однак немає окремо виділеної кімнати; позивач не довела факту чинення відповідачем перешкод у користуванні спірною квартирою, оскільки позивач має доступ до квартири, ключ від квартири, не проживає у квартирі у зв'язку з проживанням в ній відповідача з сином, що свідчить про відсутність порушених прав.
Разом з тим, судом першої інстанції не враховано, що позивачка є власником частини квартири, яка складається з однієї кімнати жилою площею 15,7 кв.м., загальною площею 30,4 кв.м. Натомість ОСОБА_2 20.06.2023 набула у власність будинок за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 87,7 кв.м., житловою площею 54,6 кв.м., складовою частиною якого є: сараї під літерами Б, В, Г, літня кухня Д, погріб п/д, баня Е та колодязь (а.с. 226 т.1). Тобто відповідачка після виселення не стане безхатченком, а матеріали справи не містять доказів, що вона не може використовувати цей об'єкт нерухомості для проживання.
Апеляційний суд зауважує, що відповідачка не є членом сім'ї позивача, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було, неможливість користування спірним житловим приміщенням з огляду на проживання в ній відповідача непропорційно обмежує права позивача.
Вказані обставини свідчать про необхідність усунення перешкод власнику квартири.
При цьому втручання у право відповідачки на користування спірною квартирою з метою захисту права власності позивача необхідно визнати таким, що відбулось із легітимною метою та з дотриманням принципу пропорційності, оскільки у справі, яка переглядається, інтереси позивача, як власника житлового будинку та користувача цим житлом, перевищують інтереси відповідачки, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано.
Апеляційний суд, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку, за обставин цієї справи, де відповідачка має інше житло, виселення останньої зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами спору склалися неприязні стосунки, вони не пов'язані спільним побутом, відповідачка не є членом сім'ї позивача, має інше житло для проживання, у свою чергу позивачка вимушена жити в іншому місці, хоча має квартиру, яка належить їй на праві приватної власності та яку вона не має можливості використовувати на власний розсуд.
Інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї сина позивача, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, у зв'язку із цим суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про виселення з неї ОСОБА_2 .
Суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, не повно дослідив наявні у справі докази, не дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив помилкове рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
З огляду на висновок щодо задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору в сумі 2 684 грн.
Керуючись ст. 353, 367, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 березня 2025 року скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
Позов задовольнити.
Усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні належної їй частиною квартири АДРЕСА_5 шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 2 684 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 15.05.2026.
Суддя-доповідач Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. І. Ящук