Справа № 240/25655/25
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Гурін Дмитро Миколайович
Суддя-доповідач - Смілянець Е. С.
18 травня 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Смілянця Е. С.
суддів: Полотнянка Ю.П. Драчук Т. О. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до В.о. ректора Маріупольського державного університету Марени Тетяни Василівни про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
позивач, ОСОБА_1 , звернувся в суд із позовом до В.о. ректора Маріупольського державного університету Марени Тетяни Василівни, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність в.о. ректора Маріупольського державного університету Марени Т.В. (проректора з науково-педагогічної роботи) щодо ненадання відповіді на заяву ОСОБА_1 від 29 вересня 2025 року;
- зобов'язати в.о. ректора Маріупольського державного університету Марену Т.В. (проректора з науково-педагогічної роботи) надати відповідь на заяву ОСОБА_1 від 29 вересня 2025 року в порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян».
Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 18.11.2025 відмовив ОСОБА_1 у відкритті провадження в адміністративній справі за її позовом до В.о. ректора Маріупольського державного університету Марени Тетяни Василівни про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить ухвалу скасувати та справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначає, що судом першої інстанції розгляд справи проведено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, повно та всебічно досліджено наявні у справі докази та надано їм належну оцінку, а зроблені висновки у справі є правильними і законними.
Виходячи з приписів ст. 311 КАС України, вищезазначена апеляційна скарга розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю - доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги та відзивів на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Так, пунктом 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктами 1 та 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; а публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб, а також органів, яким законом надане право на представництво інтересів інших осіб, з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
При цьому, критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно пункту 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Отже, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справи адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати у зв'язку з чим виник спір та в чому полягає суть (зміст, характер) спору.
Верховний Суд у своїх постановах (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 825/642/18, від 29.01.2019 у справі № 803/1589/17, а також постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №640/20032/18, від 21.05.2020 у справі №826/16196/18, від 18.06.2020 у справі №480/174/19, від 02.07.2020 у справі №826/16977/16, від 10.08.2020 у справі №580/2278/19, від 14.08.2020 у справі №826/16769/16 та від 30.09.2020 у справі №640/6930/19) неодноразово підкреслював, що публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як встановлено судом зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів предметом спору є протиправна, на думку позивача, бездіяльність вищого навчального закладу (Маріупольського державного університету) щодо розгляду його заяви від 29.09.2025, як здобувача вищої освіти Маріупольського державного університету, поданої до в.о. ректора університету Марени Т.В. (проректора з науково-педагогічної роботи). В якій позивачем було викладено факти порушень прав заявника, як здобувача освіти та, серед іншого, було висловлено прохання видати академічну довідку про результати навчання станом на дату розгляду заяви.
Тобто, позивач помилково ототожнює державний заклад освіти з суб'єктом владних повноважень.
Відповідно до пункту 27 статті 1 Закону України від 5 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» суб'єкт освітньої діяльності - фізична або юридична особа (заклад освіти, підприємство, установа, організація, громадське об'єднання), що провадить освітню діяльність.
Пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України від 1 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» встановлено, що заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
Згідно з частиною 1 статті 27 Закону України від 1 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» заклад вищої освіти як суб'єкт господарювання може діяти в одному із таких статусів: бюджетна установа; неприбутковий заклад вищої освіти; прибутковий заклад вищої освіти.
Частиною 7 статті 27 Закону України від 1 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» встановлено, що заклад вищої освіти діє на підставі власного статуту.
За змістом статті 42 Закону України від 1 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» претенденти на посаду керівника закладу вищої освіти відбираються на конкурсній основі засновником або уповноваженою особою навчального закладу, після чого керівник закладу вищої освіти обирається шляхом таємного голосування.
Отже вищі навчальні заклади не є суб'єктами владних повноважень у розумінні положень КАС України, а діяльність ректорів державних вищих навчальних закладів не належить до публічної служби, визначеної цим Кодексом.
Таким чином, позовні вимоги адресовані до Маріупольського державного університету (в особі в.о. ректора університету), який не є суб'єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а тому спір не є публічно-правовим у відповідності до положень статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України.
Виходячи із вищевикладеного, суд першої інстанції приходить до обґрунтованого висновку, що відповідач у даному спорі не є суб'єктом владних повноважень, не здійснює публічно-владні управлінські функції по відношенню до позивача у спірних правовідносинах, у зв'язку із чим дану справу не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.
Також, спірні правовідносини не пов'язані також і з прийняттям, проходженням чи звільненням з публічної служби.
Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Схожого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.09.2020 у справі №420/3453/19, у пунктах 11, 12 якої зазначено: "Відносини викладача (науковця) з вищим навчальним закладом освіти, належність викладача до професорсько-викладацького складу, як і відносини вищого навчального закладу з контингентом осіб, які навчаються в закладі вищої освіти і яким цей заклад через здійснення викладачами своїх обов'язків надає вищу освіту, не утворюють того освітнього середовища у сфері вищої школи, на які можна поширити визначення поняття «публічна служба», що сформульоване в процесуальному законі, а на осіб (викладачів, студентів тощо), які творять і перебувають в освітньо-правовому полі, - статусу державного службовця чи особи, яка виконує функції однієї з осіб, перелічених у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України. Своєю чергою вищий навчальний заклад та/чи його очільники по відношенню до таких осіб не наділені владними, субординаційними, примусовими повноваженнями.
Однаковою мірою характер відносин, які виникають між викладачем і вищим навчальним закладом, можна застосувати й до ситуації, коли викладач домагається від навчального закладу (роботодавця) виконання перед ним зобов'язань чи певних умов, спрямованих на посилення бажання та уміння викладача навчати студентів та/чи для інших цілей, що зумовлені властивостями посади викладача вищого навчального закладу та спрямовані на розвиток її особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.
За загальним правилом, передбаченим у пункті 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових правовідносин."
Отже, цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір між сторонами не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом, оскільки Маріупольський державний університет та його керівник - в.о. ректора університету у спірних правовідносинах не належать до суб'єктів владних повноважень, які виконують відповідні владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта цих відносин.
Як вірно зазначає суд першої інстанції, ця справа має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Смілянець Е. С.
Судді Полотнянко Ю.П. Драчук Т. О.