"18" травня 2026 р.
м. Київ
Справа № 911/294/26
Суддя Черногуз А.Ф., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.КОМОДІТІЗ" (01015, місто Київ, вул. Лейпцизька, будинок 3А, код 42601505)
до Публічного акціонерного товариства "Центренерго" (08711, Київська обл., Обухівський р-н, селище міського типу Козин, вулиця Рудиківська, будинок 49, код 22927045)
про стягнення 168132,57 грн,
Історія розгляду справи.
До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.КОМОДІТІЗ" до Публічного акціонерного товариства "Центренерго" про стягнення 168132,57 грн, з яких: 112652,09 грн інфляційних втрат, 55480,48 грн 3% річних.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 09.02.2026 відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Через систему «Електронний суд» 24.02.2026 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог та просить суд відмовити у задоволенні позову повністю.
Через систему «Електронний суд» 26.02.2026 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій представник позивача заперечував проти доводів викладених у відзиві на позов, просить задовольнити позовні вимоги повністю.
Через канцелярію суд 27.01.2026 від відповідача надійшли заперечення (на відповідь на відзив), у яких представник відповідача заперечує проти обставин викладених у відповіді на відзив, просить відмовити у задоволенні позову повністю.
Фактичні обставини справи та узагальнена позиція сторін.
Судом встановлено, що рішенням Господарського суду Київської області від 31.08.2022 у справі № 911/862/22 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю.КОМОДІТІЗ» до Публічного акціонерного товариства «Центренерго» позовні вимоги було задоволено повністю та стягнуто з відповідача на користь позивача 18750348 грн основної заборгованості.
Зазначене судове рішення набрало законної сили, а тому відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України встановлені ним обставини, зокрема факт наявності заборгованості у вказаному розмірі, є преюдиційними та не підлягають повторному доказуванню у даній справі.
Станом на момент звернення позивача до суду з даним позовом вказане рішення суду не виконано. Виконавче провадження щодо примусового виконання рішення зупинено постановою державного виконавця від 25.10.2022 у зв'язку з включенням відповідача до переліку об'єктів великої приватизації.
Матеріалами справи підтверджується, що між сторонами продовжують існувати невиконані грошові зобов'язання, оскільки основна сума боргу залишається непогашеною.
Крім того, судом встановлено, що раніше між тими ж сторонами неодноразово розглядалися спори щодо стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, нарахованих на зазначену суму заборгованості за різні періоди, зокрема:
рішенням від 10.12.2024 у справі № 911/2033/23 частково задоволено вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат;
рішенням у справі № 911/703/25 - стягнуто відповідні нарахування за період з 28.06.2023 по 31.01.2025;
рішенням від 26.09.2025 у справі № 911/2022/25 - стягнуто інфляційні втрати та 3% річних за період з 03.02.2025 по 17.06.2025;
у провадженні суду перебуває справа №911/3619/25 щодо нарахування інфляційних втрат за період червень 2025 року, вересень - жовтень 2025 року та 3% річних за період з 18.06.2025 по 25.11.2025.
У даній справі предметом позову є вимога про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму основної заборгованості 18750348 грн за період:
інфляційні втрати - за листопад-грудень 2025 року; 3% річних - за період з 26.11.2025 по 31.12.2025.
Згідно з наданим позивачем розрахунком, сума інфляційних втрат становить 112652,09 грн, а 3% річних - 55480,48 грн, що разом складає 168132,57 грн.
Позивач обґрунтовує заявлені вимоги тим, що: відповідач порушив грошове зобов'язання, не виконавши рішення суду про стягнення основної заборгованості; відповідно до положень статей 525, 526, 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється лише його належним виконанням, а тому невиконане судове рішення не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін; згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний сплатити інфляційні втрати та три відсотки річних за весь час прострочення; наявність судового рішення про стягнення основного боргу та відкриття виконавчого провадження не звільняє боржника від відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання; кредитор має право заявляти вимоги про стягнення інфляційних втрат та процентів річних як разом з основним боргом, так і окремо, у тому числі за нові періоди прострочення; наведена правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України.
Відповідач проти задоволення позову заперечив та зазначив, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Посилаючись на приписи статті 74 ГПК України, відповідач вказує, що обов'язок доказування покладається на позивача, однак останнім, на думку відповідача, не доведено належними та допустимими доказами ані факту прострочення грошового зобов'язання, ані підстав для нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних. При цьому відповідач зазначає, що самі по собі посилання позивача на судові рішення у справах між тими ж сторонами не можуть підміняти собою належні докази у даній справі, а правова оцінка, надана судом у іншій справі, відповідно до частини 7 статті 75 ГПК України не є обов'язковою для суду під час розгляду цього спору.
Крім того, відповідач звертає увагу на відсутність у матеріалах справи первинних бухгалтерських документів, які б підтверджували виникнення заборгованості, зазначаючи, що саме такі документи (договори, акти, накладні тощо) відповідно до законодавства є належними доказами господарських операцій.
Також відповідач зауважує, що рішення Господарського суду Київської області від 26.09.2025 у справі № 911/2022/25 на час розгляду справи не набрало законної сили та оскаржується в апеляційному порядку.
Окрім цього, відповідач наголошує на відсутності своєї вини у невиконанні зобов'язання, зазначаючи, що ПАТ «Центренерго» є підприємством критичної інфраструктури, яке має стратегічне значення для економіки та безпеки держави.
Відповідач посилається на обставини збройної агресії російської федерації проти України, унаслідок якої об'єкти енергетичної інфраструктури товариства зазнали руйнувань та пошкоджень, частина потужностей втрачена, а одна з електростанцій перебуває на тимчасово окупованій території. За твердженням відповідача, зазначені обставини призвели до істотного погіршення фінансового стану підприємства та обмеження можливостей щодо виконання грошових зобов'язань, при цьому товариство спрямовує значні кошти на відновлення об'єктів енергетики та забезпечення безперебійного функціонування.
З огляду на викладене відповідач вважає, що у разі задоволення позову суд має застосувати положення частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України та зменшити розмір заявлених до стягнення сум, оскільки їх стягнення у повному обсязі є неспівмірним наслідкам порушення та може призвести до негативних наслідків як для самого підприємства, так і для забезпечення енергетичної безпеки держави.
З урахуванням викладеного відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову повністю, а у разі прийняття рішення про задоволення позовних вимог - зменшити розмір нарахованих сум та витрат на правничу допомогу.
Позивач, заперечуючи проти доводів відповідача, зазначає, що викладена у відзиві позиція є необґрунтованою та не спростовує підстав заявлених позовних вимог.
Зокрема, позивач вказує, що відповідач помилково наполягає на недоведеності позовних вимог та необхідності подання первинних документів, оскільки у даному випадку правовідносини сторін трансформувалися з договірних у зобов'язальні, що виникли на підставі судового рішення. Невиконання такого рішення, на думку позивача, є самостійною підставою для застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.
Позивач наголошує, що грошове зобов'язання може виникати не лише з договору, а й з інших підстав, зокрема з рішення суду, що прямо передбачено положеннями цивільного законодавства. Відтак, у даному випадку обов'язок відповідача сплатити грошові кошти підтверджується рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому не потребує додаткового доказування шляхом подання первинних бухгалтерських документів.
Крім того, позивач звертає увагу, що відповідач неправильно тлумачить положення статті 75 ГПК України, ототожнюючи правову оцінку із встановленими судом обставинами.
На думку позивача, саме обставини щодо наявності заборгованості у визначеному розмірі встановлені рішенням суду у справі № 911/862/22 та мають преюдиційне значення, у зв'язку з чим не підлягають повторному доказуванню.
Щодо нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних позивач зазначає, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, саме по собі є порушенням прав позивача та підставою для застосування відповідальності, встановленої Законом. При цьому позивач підкреслює, що такі нарахування мають компенсаційний характер, спрямовані на відшкодування втрат від знецінення грошових коштів та не є штрафними санкціями у класичному розумінні.
Позивач також зазначає, що обов'язок сплати інфляційних втрат і трьох відсотків річних виникає незалежно від причин невиконання зобов'язання, оскільки стаття 625 ЦК України не ставить застосування відповідальності у залежність від вини боржника.
Окремо позивач звертає увагу на безпідставність посилань відповідача на постанову НКРЕКП № 332, оскільки предметом даного спору не є стягнення штрафних санкцій, зокрема пені, а заявлені до стягнення суми є інфляційними втратами та трьома відсотками річних, які мають іншу правову природу.
Щодо доводів відповідача про його стратегічне значення для економіки та складний фінансовий стан позивач зазначає, що такі обставини не можуть бути підставою для звільнення від виконання грошових зобов'язань або відповідальності за їх порушення. При цьому позивач вказує, що сам також має статус критично важливого підприємства.
З урахуванням викладеного позивач просить суд відхилити доводи відповідача та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
У своїх запереченнях відповідач звертає увагу суду на правове регулювання питання нарахування та стягнення штрафних санкцій на ринку електричної енергії в умовах дії воєнного стану.
Зокрема, Відповідач посилається на положення статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частини четвертої статті 236 ГПК України, відповідно до яких суди при вирішенні спорів враховують правові висновки Верховного Суду.
В обґрунтування своєї позиції Відповідач наводить правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2024 у справі № 911/1359/22, згідно з якими постанова НКРЕКП № 332 від 25.02.2022, прийнята в межах повноважень Регулятора, є обов'язковою для учасників ринку електричної енергії.
За твердженням відповідача, зазначеною постановою, зокрема підпунктом 16 пункту 1, встановлено, що на період дії воєнного стану в Україні та протягом 30 днів після його припинення або скасування зупиняється нарахування та стягнення штрафних санкцій, передбачених договорами між учасниками ринку електричної енергії.
Відповідач зазначає, що Верховний Суд у вказаній постанові дійшов висновку про імперативний характер наведених положень та їх застосування до правовідносин учасників ринку електричної енергії, а також про те, що такі приписи не суперечать нормам цивільного та господарського законодавства.
Відповідач зазначає, що приписи постанови НКРЕКП № 332 підлягають застосуванню до спірних правовідносин, які виникли з договору купівлі-продажу електричної енергії № 20/21-363-РДД від 13.12.2021, укладеного між сторонами.
З урахуванням викладеного Відповідач просить суд долучити подані заперечення до матеріалів справи та відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ «Ю. Комодітіз» у повному обсязі.
Висновки господарського суду
Дослідивши надані матеріали справи та оцінивши доводи сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що рішенням Господарського суду Київської області у справі №911/862/22, яке набрало законної сили, з ПАТ «Центренерго» на користь ТОВ «Ю. Комодітіз» стягнуто 18750348,00 грн основної заборгованості та 281255,22 грн судових витрат.
Вказане рішення суду у встановленому законом порядку не скасоване, доказів його виконання матеріали справи не містять.
Звертаючись до суду з даним позовом, Позивач просить стягнути з Відповідача 112652,09 грн інфляційних втрат та 55480,48 грн 3 % річних, нарахованих у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання, встановленого судовим рішенням.
Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статей 509, 524, 533- 535, 625 Цивільного кодексу України грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати сплати коштів кореспондує обов'язок боржника здійснити таку оплату.
Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 та від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, відповідно до яких положення статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення, у тому числі й на зобов'язання, що виникли на підставі судового рішення.
Отже, невиконання рішення суду про стягнення грошових коштів є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на положення постанови НКРЕКП №332 від 25.02.2022 «Про забезпечення стабільного функціонування ринку електричної енергії, у тому числі фінансового стану учасників ринку електричної енергії на період дії в Україні воєнного стану», а також на правові висновки Верховного Суду щодо застосування зазначеної постанови.
Однак суд зазначає, що предметом даного спору є стягнення інфляційних втрат та 3% річних, передбачених статтею 625 ЦК України, а не штрафних санкцій.
Інфляційні втрати та 3% річних за своєю правовою природою не є штрафними санкціями у розумінні статей 230, 231 ГК України та статті 549 ЦК України, а виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора у зв'язку із знеціненням грошових коштів та компенсацією за користування утримуваними боржником коштами.
Такі нарахування мають компенсаційний, а не штрафний характер та входять до складу грошового зобов'язання.
Підпунктом 16 пункту 1 постанови НКРЕКП № 332 передбачено зупинення нарахування та стягнення саме штрафних санкцій, передбачених договорами, укладеними відповідно до Закону України «Про ринок електричної енергії».
Водночас спірні правовідносини у даній справі виникли не щодо застосування договірної відповідальності у вигляді штрафу чи пені, а щодо наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання, встановлених законом, а саме статтею 625 ЦК України.
Отже, посилання Відповідача на постанову НКРЕКП № 332 є безпідставними, оскільки дія зазначеної постанови не поширюється на правовідносини щодо стягнення інфляційних втрат та 3 % річних.
Суд також враховує, що обставини наявності заборгованості відповідача перед позивачем встановлені рішенням Господарського суду Київської області у справі № 911/862/22, яке набрало законної сили, а тому відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України не підлягають повторному доказуванню.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, суд дійшов висновку, що він є арифметично правильним, здійсненим відповідно до вимог чинного законодавства та відповідає фактичним обставинам справи.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ТОВ «Ю. Комодітіз» та наявність правових підстав для їх задоволення у повному обсязі.
В силу частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Враховуючи вищенаведене, а також те, що положеннями пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України однією з засад судочинства визначено змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарський суд вважає, що судом, в межах наданих повноважень, створені належні умови для реалізації сторонами своїх процесуальних прав щодо доказів та доводів.
Вирішення питання щодо судових витрат.
Пунктом 12 частини 3 статті 2 ГПК України закріплено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
В силу частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позов задоволено у повному обсязі, то витрати зі сплати судового збору покладаються судом на відповідача повністю.
Керуючись ст. ст. 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Центренерго" (08711, Київська обл., Обухівський р-н, селище міського типу Козин, вулиця Рудиківська, будинок 49, код 22927045) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.КОМОДІТІЗ" (01015, місто Київ, вул. Лейпцизька, будинок 3А, код 42601505) 3% річних у розмірі 55480,48 грн, інфляційних втрат у розмірі 112652,09 грн та 2662,40 грн витрат зі сплати судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст. 241 ГПК України.
Рішення підлягає оскарженню в порядку та строки, визначені статтями 254-256 ГПК України.
Повне рішення складено та підписано 18.05.2026.
Суддя А.Ф. Черногуз