ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.05.2026Справа № 910/14889/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Нечая О.В., за участю секретаря судового засідання Будніка П.О., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи № 910/14889/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Парк Вей" (Україна, 01042, м. Київ, пров. Новопечерський, буд. 5; ідентифікаційний код: 37240723)
до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (Україна, 01601, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 32-А; ідентифікаційний код: 26199097)
про визнання дій протиправними та визнання недійсним розрахунку
Представники учасників справи:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Парк Вей" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач), в якій просить суд:
- визнати протиправними дії Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), які полягають у наданні розрахунку (лист № 057-9881 від 30.07.2025) щодо сплати безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою відповідно до підпункту 4.2.2 пункту 4 договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:007:0003, загальною площею 0,5500 га, яка розташована по вул. Паркова дорога, 8-Б у Печерському районі м. Києва, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальність "Парк Вей", зареєстрованого в реєстрі за № 1404 від 13.06.2025, за період з 09.09.2010 по 13.06.2025;
- визнати недійсним розрахунок розміру коштів (лист Відповідача № 057-9881 від 30.07.2025) відповідно до підпункту 4.2.2 пункту 4 договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:007:0003, загальною площею 0,5500 га, яка розташована по вул. Паркова дорога, 8-Б у Печерському районі м. Києва, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальність "Парк Вей", зареєстрованого в реєстрі за № 1404 від 13.06.2025, за період з 09.09.2010 по 13.06.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.12.2025 вказану позовну заяву було залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків - протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали.
15.12.2025 позивачем сформовано в системі "Електронний суд" заяву про усунення недоліків позовної заяви з додатками, яка 15.12.2025 зареєстрована в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/14889/25, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 28.01.2026.
31.12.2025 представником відповідача сформовано в системі "Електронний суд" відзив на позовну заяву, який 31.12.2025 зареєстрований в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
05.01.2026 представником позивача сформовано в системі "Електронний суд" відповідь на відзив, яка 06.01.2026 зареєстрована в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".
У підготовче засідання 28.01.2026 представники сторін не з'явились, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання сторони були повідомлені належним чином, явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась.
У підготовчому засіданні 28.01.2026 судом було прийнято до розгляду відзив на позовну заяву та відповідь на відзив, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, оголошено перерву до 04.03.2026.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.01.2026, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, сторін було повідомлено про те, що підготовче засідання у справі № 910/14889/25 призначено на 04.03.2026.
У підготовче засідання 04.03.2026 представники сторін не з'явились, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання сторони були повідомлені належним чином, явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась.
У підготовчому засіданні 04.03.2026 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 25.03.2026.
У судове засідання 25.03.2026 з'явився представник позивача, представник відповідача не з'явився, про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач був повідомлений належним чином, явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась, від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
У судовому засіданні 25.03.2026 судом було оголошено перерву до 15.04.2026.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2026, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, відповідача було повідомлено про те, що судове засідання у справі № 910/14889/25 призначено на 15.04.2026.
У судове засідання 15.04.2026 представники сторін не з'явились, про дату, час та місце проведення судового засідання сторони були повідомлені належним чином, явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась, від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
У судовому засіданні 15.04.2026 судом було оголошено перерву до 06.05.2026.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2026, в порядку статей 120, 121 Господарського процесуального кодексу України, сторін було повідомлено про те, що судове засідання у справі № 910/14889/25 призначено на 06.05.2026.
У судове засідання 06.05.2026 представники сторін не з'явились, про дату, час та місце проведення судового засідання сторони були повідомлені належним чином, явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась.
У судовому засіданні 06.05.2026 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №41971962 від 26.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Парк Вей" з 09.09.2010 є власником нерухомого майна, розташованого на Парковій дорозі, 8Б, про що зроблено записи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Зазначений об'єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці площею 0,5500 га з кадастровим номером 8000000000:82:007:0003, за адресою: Паркова дорога, 8-б (далі - Земельна ділянка).
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0000580902025 від 20.03.2025 державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:007:0003, площею 0,5500 га, за адресою: Паркова дорога, 8-б у Печерському районі міста Києва проведена 17.09.2013 Головним управлінням Держземагентства у м. Києві на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 11.06.2013, з кодом виду цільового призначення - 04.07 Для збереження та використання парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Категорія земель - землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.
Рішенням Київської міської ради від 23.10.2013 № 369/9857 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Парк Вей" земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель на Парковій дорозі, 8-б у Печерському районі м. Києва" затверджено проект землеустрою щодо відведення Земельної ділянки ТОВ "Парк Вей" та передано ТОВ "Парк Вей", за умови виконання пункту 3 даного рішення, в довгострокову оренду на 25 років Земельну ділянку для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель у зв'язку з набуттям права власності на майно.
Листами від 12.11.2013 № 34, 35, 36 позивач звертався до відповідача з запитом про підготовку відповідного договору оренди Земельної ділянки.
Листом від 27.01.2014 № 05704-878 відповідач повідомив про неможливість складення такого договору у зв'язку з наявністю численних зауважень до наданих позивачем документів, а тому до розгляду питання здійснення розрахунку розміру орендної плати та підготовки проекту договору слід повернутись після усунення зазначених Департаментом зауважень.
Позивач повторно звернувся до відповідача з листом від 24.10.2018 щодо укладення договору оренди землі та з листом від 24.10.2018 щодо підготовки розрахунку розміру орендної плати за Земельну ділянку. За результатами опрацювання вказаних звернень Департаментом підготовлено проект договору оренди Земельної ділянки, який передано позивачу актом приймання передачі від 12.06.2019, про що додатково повідомлено листом від 21.12.2019 № 05716-24379.
Проект договору оренди не був підписаний сторонами до кінця 2019 року, у зв'язку з чим, враховуючи зміну розрахунку розміру орендної плати з настанням нового року, став неактуальним.
Позивач звернувся до відповідача з листом від 02.09.2020 № 02-09/2 щодо підготовки проекту договору оренди Земельної ділянки.
Листом від 16.10.2020 № 05716-19580 відповідач направив позивачу новий проект договору та розрахунок розміру орендної плати від 21.09.2020 № НГО/2020-11524.
Листом від 11.06.2025 № 057-7646 відповідач повідомив, що на виконання доручення Київського міського голови від 26.05.2025 № 08/23741 відповідач розглянув лист позивача від 23.05.2025 № 23/05-1 та листи від 23.05.2025 № 23/05-1 вх. № 057/6380, від 26.05.2025 вх. № 057/6401 та підготував проект договору оренди Земельної ділянки, який 28.05.2025 передано актом приймання уповноваженому представнику для забезпечення нотаріального посвідчення.
13.06.2025 між Київською міською радою (далі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Парк Вей" (далі - орендар) було укладено Договір оренди земельної ділянки (далі - Договір).
Підпунктом 4.2.2 пункту 4 Договору передбачено сплату коштів за фактичне використання Земельної ділянки відповідно до законодавства України. Для цього орендарю протягом 10 (десяти) днів з дати укладення договору оренди Земельної ділянки необхідно звернутись до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) для здійснення відповідного розрахунку.
Листом від 19.06.2025 № 19/06-1 позивач звернувся до відповідача з запитом про здійснення відповідного розрахунку.
Листом № 057-9881 від 30.07.2025 відповідач надав позивачу Розрахунок розміру коштів відповідно до підпункту 4.2.2 пункту 4 договору оренди земельної ділянки від 13.06.2025 № 1404 за фактичне використання земельної ділянки на Парковій дорозі, 8-Б у Печерському районі м. Києва відповідно до законодавства України з моменту набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на ній, до моменту реєстрації права оренди на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який охоплює період з 09.09.2010 по 13.06.2025, на загальну суму 17 417 698,73 грн.
Не погоджуючись з вказаними нарахуваннями позивач направив відповідачу звернення від 18.08.2025 № 18/08-1 про визнання недійсним розрахунку розміру коштів, наданого листом від 30.07.2025 № 057-9881.
Листом від 11.09.2025 № 057-11691 позивача було повідомлено про необхідність виконання ним підпункту 4.2.2 пункту 4 Договору.
З огляду на викладене, посилаючись на порушення відповідачем законодавства в частині здійснення розрахунку, позивач звернувся до суду з цим позовом та просить визнати протиправними дії відповідача, які полягають у наданні розрахунку, та визнати розрахунок недійсним.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
За змістом статей 142 - 144 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.
Статтею 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.
Згідно з п. в) ч. 1 ст. 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради у галузі земельних відносин на її території, належить зокрема, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Порядок та умови набуття права користування земельною ділянкою на умовах оренди встановлено Земельним кодексом України та Законом України "Про оренду землі", стаття 1 якого визначає, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Частиною 1 статті 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).
За приписами частини 2 статті 122 Земельного кодексу України, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
Відповідно до частини 2 статті 116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".
Оскільки позивач не був власником або постійним землекористувачем Земельної ділянки у спірний період, а тому не був суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Відповідно до частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
Частиною першою статті 93 та статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 цього Кодексу).
Таким чином, за змістом вказаних норм законодавства виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, з огляду на приписи частини 2 статті 120 Земельного кодексу України, не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17 та постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 28.02.2020 у справі № 913/169/18 було викладено правовий висновок, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Згідно з частинами 1 - 4, 9 статті 791 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.
Судом встановлено, що Земельна ділянка була сформована 17.09.2013, в момент здійснення її державної реєстрації та присвоєння їй кадастрового номеру.
Водночас, 09.09.2010 позивачем було набуто право власності на об'єкти нерухомого майна, що розташовані на Земельній ділянці.
Матеріали справи не містять доказів належного оформлення позивачем права користування Земельною ділянкою у період з 09.09.2010 по 13.06.2025. Відтак позивач користувався цією земельною ділянкою у спірний період без достатньої правової підстави.
У зв'язку з користуванням позивачем у спірний період належним йому нерухомим майном презюмується користування Земельною ділянкою, що створює для позивача обов'язок сплачувати грошові кошти за користування землею.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина перша статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений сторонами Договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
В силу вимог частини 1 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Згідно зі статтею 6 Закону України "Про оренду землі" орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Частиною другою статті 16 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами земельних торгів. Таким чином, підставою укладення договору оренди землі комунальної власності є відповідне рішення органу місцевого самоврядування.
Як встановлено судом, на підставі рішення Київської міської ради від 23.10.2013 №369/9857 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Парк Вей" земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель на Парковій дорозі, 8-б у Печерському районі м. Києва" між позивачем та Київською міською радою було укладено Договір оренди земельної ділянки від 13.06.2025, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. та зареєстрований за №1404.
Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Спір між сторонами виник щодо включення до Договору умов (пп. 4.2.2 п. 4) про обов'язок орендаря сплатити грошові кошти за фактичне використання Земельної ділянки відповідно до законодавства України на підставі розрахунку, наданого відповідачем.
Згідно з статтею 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
Зі змісту Договору вбачається, що позивачем було погоджено наявність в нього обов'язку перед Київською міською радою щодо сплати грошових коштів за фактичне використання Земельної ділянки у період, що передував укладенню Договору.
При цьому, сторонами Договору було погоджено реалізацію такого обов'язку шляхом отримання позивачем від відповідача відповідного розрахунку розміру плати.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).
Відтак суд не приймає посилання позивача на відсутність у Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) права або обов'язку вчиняти дії, пов'язані з включенням до проектів договорів оренди земельних ділянок пункту щодо стягнення безпідставно збережених коштів, оскільки підпункт 4.2.2 пункту 4 Договору був погоджений сторонами, докази наявності заперечень позивача щодо включення цієї умови до Договору в матеріалах справи відсутні.
У свою чергу, позивач справедливо зазначає, що договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Водночас, реалізація підпункту 4.2.2 пункту 4 Договору не передбачає застосування кондикції щодо безпідставно збережених коштів за позадоговірне використання Земельної ділянки, оскільки умови Договору є самостійною підставою для виникнення зобов'язань у позивача.
Позивач втратив можливість заперечувати щодо наявності таких зобов'язань саме в момент укладення Договору. Позивачем також не надано доказів нікчемності або підстав для визнання недійсним Договору (в спірній частині).
Безпідставними є також посилання позивача на обмеження строку нарахування плати відповідно до пп. 4.2.2 п. 4 Договору трьома роками, з посиланням на загальну позовну давність.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Водночас, інститут позовної давності не покликаний обмежити учасників цивільних правовідносин у реалізації принципу свободи договору та не може бути застосований при реалізації ними договірних прав та обов'язків.
Також суд звертає увагу позивача, що за змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.
Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондують положенням статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Отже, обов'язковою умовою звернення до суду є наявність мети - захистити порушене, невизнане чи оспорюване право та, зрештою, ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Водночас, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
Отже, суд вправі застосовувати способи захисту цивільних прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також повинен враховувати критерії "ефективності" таких засобів захисту та вимоги частин 2 - 5 статті 13 Цивільного кодексу України щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав особою.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У даному випадку позивач просить захистити його права, факту порушення яких на момент подання позову судом не встановлено, а також права, щодо яких невідомо чи відбудеться таке порушення у майбутньому.
В межах заявленого позову позивач не просить визнати недійсними умови Договору (зокрема пп. 4.2.2 п. 4), а оскаржує дії відповідача в частині складання на надання розрахунку суми грошових коштів, що підлягає сплаті на підставі Договору.
У свою чергу, задоволення позовних вимог не припинить існування у позивача грошового зобов'язання за пп. 4.2.2 п. 4 Договору, а лише створить правову невизначеність у правовідносинах між позивачем та Київською міською радою.
Право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути тільки порушено у майбутньому і щодо якого не відомо, буде воно порушено чи ні. При цьому, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Також згідно з положеннями частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Позивачем не доведено факту порушення відповідачем його прав та охоронюваних законом інтересів, шляхом надання розрахунку (лист № 057-9881 від 30.07.2025) щодо сплати безпідставно збережених коштів, оскільки відповідач не є стороною Договору та не визначає обсяг зобов'язань позивача, зокрема, за Договором.
Окрім того, позивач не позбавлений можливості сплатити саме ту суму грошових коштів, яку він вважає правомірною та доводити правильність своїх дій в межах спору про стягнення грошових коштів, в разі його виникнення.
Згідно з послідовною і сталою правовою позицією Верховного Суду відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу захисту способам, визначеним законодавством, є самостійною і достатньою підставою для відмови в позові (повністю або частково). Близька за змістом правова позиція викладена у постановах від 03.02.2022 у справі № 905/730/20 та від 22.12.2022 у справі № 910/9215/21.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вищенаведене, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 4 844,80 грн, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 129, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В позові відмовити.
2. Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 4 844,80 грн покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 18.05.2026.
Суддя О.В. Нечай