вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"07" травня 2026 р. Cправа № 902/560/20(940/227/20)
Господарський суд Вінницької області у складі головуючого судді Тварковського А.А.,
за участю секретаря судового засідання Соболєва В.А.,
представників відповідача 1 ( ОСОБА_1 ) - Крижанівської О.М., Цурки Н.О.,
у відсутності решти учасників справи,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом: Фермерського господарства "Ланецького"
до: ОСОБА_1
до: ОСОБА_2
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Браїлівське"
про визнання недійсним договору поруки
в межах справи № 902/560/20
за заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінінтелект-Плюс" (код 32983524)
до: Фермерського господарства "Ланецького" (код 36244177)
про визнання банкрутом,
У лютому 2020 року Фермерське господарство "Ланецького" (позивач, ФГ "Ланецького") звернулося до Тетіївського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 (відповідач 1), ОСОБА_2 (відповідач 2) про визнання недійсним договору поруки №2 від 01.11.2015.
Позов мотивовано тим, що 01.11.2015 ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 отримав у борг 290000 доларів США, а в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики того ж дня ОСОБА_2 з ФГ "Ланецького" уклали договір поруки №2, відповідно до умов якого ФГ "Ланецького" взяло на себе зобов'язання відповідати перед ОСОБА_2 за виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за договором позики. Проте голова господарства ОСОБА_1 , укладаючи договір поруки, діяв у власних інтересах та перевищив надані йому повноваження під час його підписання, оскільки збори засновників фермерського господарства не приймали рішень про надання згоди на укладення такого правочину, що підтверджено рішенням суду.
Дані обставини, на думку позивача, вказують на наявність правових підстав в силу ст.215 ЦК України для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Ухвалою від 10.03.2020 відкрито провадження у цивільній справі за правилами загального позовного провадження.
01.12.2022 на підставі ухвали Тетіївського районного суду Київської області вказану справу відповідно до ст.7 Кодексу України з процедур банкрутства передано за підсудністю до Господарського суду Вінницької області для розгляду у межах справи №902/560/20 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінінтелект-Плюс" до Фермерського господарства "Ланецького" про визнання банкрутом. При цьому справі присвоєно номер 902/560/20(940/227/20).
Склад суду у справі про банкрутство №902/560/20 у зв'язку із скасуванням процесуальних документів неодноразово змінювався.
Здійснюючи розгляд цієї справи, суд ухвалою від 14.07.2025 (головуючий суддя Маслій І.В.) прийняв відмову позивача від позову, провадження у справі № 902/560/20(940/227/20) закрив.
Не погодившись із вказаним процесуальним рішенням суду першої інстанції, відповідач 1 оскаржив вказану ухвалу в апеляційному порядку.
Згідно із постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.10.2025 у справі № 902/560/20(940/227/20) апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Господарського суду Вінницької області від 14.07.2025 скасовано. Справу № 902/560/20(940/227/20) направлено до Господарського суду Вінницької області для продовження розгляду.
До Господарського суду Вінницької області повернулися матеріали справи № 902/560/20(940/227/20) після її перегляду судом апеляційної інстанції та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.10.2025 дану справу передано на розгляд судді Тварковському А.А., що фактично зумовило розгляд цієї справи позам межами справи про банкрутство.
Ухвалою суду від 29.10.2025 справу № 902/560/20(940/227/20) прийнято до свого провадження суддею Тварковським А.А. та призначено підготовче судове засідання на 25.11.2025 о 09:30 год.
Відповідно до ухвали суду від 19.11.2025, з огляду на витребування справи судом касаційної інстанції, зупинено провадження у справі №902/560/20(940/227/20) до закінчення перегляду в порядку касаційного провадження постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.10.2025 у вказаній справі, а також до повернення матеріалів справи до Господарського суду Вінницької області.
Судовим актом Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 04.12.2025 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.10.2025 у справі №902/560/20(940/227/20) залишено без змін, у зв'язку із чим судом поновлено провадження у справі 05.01.2026 та призначено справу до розгляду у підготовчому судовому зсіданні.
Під час підготовчого провадження судовий розгляд неодноразово відкладався з об'єктивних причин, а судом та учасниками справи вчинялися такі процесуальні дії:
- за результатами підготовчого засідання 15.01.2026 внаслідок задоволення заяви ОСОБА_1 (вх. №01-34/416/26 від 14.01.2026) залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "Браїлівське" (ТОВ "Браїлівське") як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів. Встановлено їй строк на надання письмових пояснень;
- у судовому засіданні від 03.02.2025 суд в силу приписів ч.6 ст. 91 ГПК України ухвалив задовольнити клопотання ОСОБА_1 (вх. № 01-34/1108/26 від 03.02.2026) про витребування у третьої особи оригіналу договору поруки №2 від 01.11.2015. Водночас підготовче засідання відкладено на 17.02.2026 о 12:00 год., про що постановлено відповідні ухвали у протокольній формі;
- за наслідками судового засіданні 17.02.2026 суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 09.03.2026 о 14:00 год. Поряд з цим, оскільки ТОВ "Браїлівське" вимоги ухвали від 05.02.2026 у справі № 902/560/20(940/227/20) щодо надання витребуваних доказів не виконано, суд дійшов висновку про необхідність їх повторного витребування, про що постановлено відповідні ухвали у протокольній формі;
- 05.03.2026 на адресу суду надійшло письмове пояснення від ТОВ "Браїлівське" про втрату та відсутність у нього витребовуваного оригіналу договору поруки №2 від 01.11.2015;
- за результатами слухання справи 09.03.2026 за клопотанням представниці ОСОБА_1 підготовче засідання відкладено до 09:30 год. 31.03.2026. Поряд з цим відкладено вирішення заяви ФГ "Ланецького" про залишення позову без розгляду (вх. № 01-32/358/26 від 06.03.2026), про що постановлено відповідні ухвали у протокольній формі;
- 31.03.2026 відмовлено у задоволенні заяви представника Фермерського господарства "Ланецького" про залишення позову без розгляду (вх. № 01-32/358/26 від 06.03.2026 та вх. № 01-30/3141/26 від 31.03.2026), а також клопотання ОСОБА_1 про визнання явки представника позивача та арбітражного керуючого обов'язковою (вх. № 01-30/3142/26 від 31.03.2026). Розгляд справи по суті відкладено до 14:00 год. 28.04.2026 з метою належного повідомлення відповідача 2, про що постановлено відповідні ухвали у протокольній формі.
Відхиляючи протокольною ухвалою заяву позивача про залишення позову без розгляду, суд врахував правові висновки, що викладені у постанові ВС КГС від 04.12.2025 по цій справі (№902/560/20(940/227/20)), які стосувалися перегляду ухвали суду першої інстанції щодо закриття провадження у справі через відмову ФГ "Ланецького" від позову про визнання договору поруки №2 від 01.11.2015. Так, Верховний Суд зазначив, що заборгованість за спірним договором поруки включена до реєстру вимог кредиторів ФГ "Ланецького" у справі про банкрутство, а спір про дійсність цього договору має безпосередній вплив на обсяг та правову підставу таких вимог, що вже було вказано Верховним Судом у постанові від 28.07.2022 у справі №902/560/20. У межах справи про банкрутство боржника суд зобов'язаний враховувати баланс публічного та приватного інтересу, у тому числі інтересів кредиторів, а також вплив відмови від позову на фінансовий стан боржника та структуру його зобов'язань
Отже, у справах, пов'язаних із процедурою банкрутства боржника, реалізація позивачем права на відмову від позову має оцінюватися не ізольовано, а з урахуванням впливу цієї дії на права та інтереси кредиторів і на формування реєстру вимог кредиторів, що узгоджується з цілями КУзПБ та принципом недопустимості зловживання процесуальними правами.
Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції слушно зазначив, що закриття провадження у справі №902/560/20(940/227/20) у зв'язку з відмовою позивача від позову позбавляє боржника можливості отримати судове рішення по суті вимог щодо дійсності договору поруки, який слугував підставою для формування значної частини кредиторських вимог, і тим самим може вплинути на фінансовий стан боржника та права інших кредиторів.
Дані правові висновки, на переконання суду, є застосовними і до поданої заяви про залишення позову без розгляду, адже задоволення цієї заяви за умови наявності протягом розгляду цієї справи неодноразової зміни складу учасників, керівництва юридичної особи, що зумовлено існуванням корпоративних спорів та стадійністю провадження про банкрутство, не відповідатиме дотриманню балансу між приватним та публічним інтересом у провадженні про банкрутство ФГ "Ланецького", а також дійсно позбавить можливості божника отримати судове рішення по суті вимог щодо дійсності договору поруки, який слугував підставою для формування значної частини кредиторських вимог, і тим самим може вплинути на фінансовий стан боржника та права інших кредиторів;
- 20.04.2026 на адресу суду надійшло письмове пояснення від ФГ "Ланецького" щодо врахування та дослідження при прийнятті рішення доказів, які свідчать про схвалення фермерським господарством оспорюваного правочину.
Крім того, судом відповідно до ухвали від 05.01.2026 з підстав пропуску відповідного строку (ч.6 ст.180 ГПК України) повернуто зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Фермерського господарства "Ланецького" про визнання недійсною додаткової угоди від 30.01.2017 про внесення змін до договору позики від 01.11.2025 та договору поруки №2 від 01.11.2015. А згодом згідно із ухвалою від 23.03.2026 відмовлено у прийнятті цієї ж зустрічної позовної заяви в силу вимог п.2 ч.1 ст. 175 ГПК України, оскільки ухвалу про повернення зустрічного позову було скасовано судом апеляційної інстанції.
У судовому засіданні від 28.04.2026 завершивши стадію судових дебатів, суд відповідно до частині 1 статті 219 ГПК України оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення, повідомивши, що проголошення скороченого рішення (вступної та резолютивної частини) відбудеться 07.05.2026 о 15.30 год.
У судовому засіданні 07.05.2026 за участю представниць відповідача 1 суд згідно із частиною 6 статті 233 та частиною 1 статті 240 ГПК України проголосив скорочене рішення (вступну та резолютивну частини) рішення суду.
Представник позивача жодного разу в судове засідання не з'явився, хоча належним чином повідомлявся ухвалами суду до свого електронного кабінету в ЄСІТС (в матеріалах справи наявні відповідні довідки про доставку). Натомість позивач надав письмові пояснення, в який зазначив, що позивачем неодноразово вчинялися дії щодо схвалення оспорюваного правочину, тому він не може бути визнаний недійсним.
Під час розгляду справи по суті представниці ОСОБА_1 вказали на обґрунтованість позовних вимог, оскільки договір фактично було укладено з перевищенням повноважень керівника, в умовах конфлікту інтересів та на шкоду правам та інтересам фермерського господарства.
Своєї процесуальної позиції щодо позову відповідач 2 та третя особа не надали.
Водночас в матеріалах справи міститься заява адвоката Ільченка О.В. про застосування строку позовної давності щодо оскарження договору поруки, що є підставою для відмови в позові (а.с.2, т.3).
Ні відповідач 2, ні третя особа в судові засідання не з'являлися. Третя особа повідомлялася належним чином шляхом надіслання ухвал про повідомлення до наявного електронного кабінету. У свою чергу відповідач 2 повідомлявся засобами поштового зв'язку за зазначеною ним адресою у заяві про застосування строків позовної давності: АДРЕСА_1 (а.с.2, т.3).
Дані ухвали поверталися Укрпоштою з відмітками "невірна адреса", "адресат відсутній за вказаною адресою", або без зазначення причин повернення.
Згідно з усталеною судовою практикою ЄСПЛ, сторона, задіяна в судовому розгляді, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням, добросовісно користуватися правами та виконувати обов'язки. Це частина принципу юридичної визначеності - складової права на справедливий суд, що передбачає відповідальність сторін за долю своїх справ. Як зазначено у рішенні цього суду у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Крім того, відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Зазначивши свою адресу у заяві про застосування позовної давності, ОСОБА_2 мав процесуальний обов'язок повідомити суд також і про її зміну, а також вчинити заходи щодо обізнаності про стан беззаперечно відомого йому судового провадження. Проте матеріали справи такої заяви не містять, тому судом здійснювалося направлення за останньою відомою адресою пошти.
Відтак судом вчинено усі залежні від нього дії і відповідач 2 вважається належним чином повідомлений про судовий розгляд цієї справи.
Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення учасників справи, встановив таке.
01.11.2015 між фізичною особою ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики (а.с.9, т.1).
Відповідно до п.2.1 договору позики сума позики склала 290000 доларів США, що на день укладення Договору було еквівалентно 7 076 000 грн (по курсу 24,4 грн до 1 дол. США). Термін повернення коштів - до 01.11.2016 (п.3.1 Договору).
На примірнику договору позики міститься розписка про отримання ОСОБА_1 відповідних коштів.
Також 01.11.2015 між фізичною особою ОСОБА_2 (позикодавець) та Фермерським господарством "Ланецького" (поручитель) укладено договір поруки №2 (на забезпечення зобов'язання позичальника за договором позики) (а.с.10-11, т.2).
Пунктом 1.3 вказаного Договору визначено основний обов'язок позичальника за договором позики, виконання якого забезпечується за цим Договором - повернути позикодавцю після спливу обумовленого строку грошові кошти у сумі, в якій вони були отримані, а саме 290000 доларів США, що на день укладення цього договору еквівалентно 7 076 000 грн (по курсу 24,4 грн до 1 дол. США). Термін виконання зобов'язання за договором поруки - до 01.11.2016.
Обсяг відповідальності поручителя в силу вимог п.2.1 договору поруки крім основного зобов'язання також включав відшкодування за порушення позичальником зобов'язань шкоди, неустойки та пені.
30.01.2017 між ФГ "Ланецького", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору позики від 01 листопада 2015 року та договору поруки №2 від 01 листопада 2015 року (а.с.44, т.5). Зі змісту цієї угоди вбачається, що сторони домовились, зокрема:
- п.3.1 договору позики викласти в наступній редакції: "Позичальник повинен повернути зазначену у п.2.1 цього договору позику Позикодавцю до 01.08.2017";
- п.5.2 договору позики викласти в наступній редакції: "у разі неповернення Позичальником у строк суми позики передбаченої цим договором Позичальник сплачує Позикодавцю пеню в розмірі 1 (один) відсоток від неповернутої або невчасно повернутої суми позики за кожен день прострочення і до моменту повного повернення позики";
- п.6.1 договору позики викласти в наступній редакції: "цей договір набуває чинності з моменту підписання його Сторонами, а саме з 1 листопада 2015 і діє до моменту його повного виконання";
- п.1.5 договору поруки викласти в наступній редакції: "термін виконання Основного зобов'язання за договором позики: до 1 серпня 2017 року";
- п.5.1 договору поруки викласти в наступній редакції: "у разі якщо поручитель не виконає свої зобов'язання за цим договором у повному обсязі, Позикодавець має право стягнути з Поручителя пеню в розмірі (один) відсоток від неповернутої або невчасно повернутої суми позики за кожен день прострочення і до моменту повного повернення позики".
Судом встановлено, що усі вказані правочини з боку ФГ "Ланецького" підписані ОСОБА_1 .
Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 30.03.2018 у цивільній справі №143/1269/17 за позовом ОСОБА_2 до Фермерського господарства "Ланецького" про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання додаткової угоди від 30 січня 2017 року про внесення змін до договору позики від 01 листопада 2015 року та договору поруки №2 від 01.11.2015 року недійсним первісний позов задоволено повністю. Солідарно стягнуто з ОСОБА_1 та ФГ "Ланецького" 17 916 489,42 грн та 8000 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову відмовлено (а.с.196-205, т.5). Дане рішення за результатами апеляційного та касаційного оскаржень набрало законної сили (а.с.206-209, т.5).
02.04.2020 між ОСОБА_2 (кредитор) та ТОВ "Браїлівське" (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги №01/04. (а.с.45, т.5). Цим Договором регулюються відносини, пов'язані із заміною управненої сторони первісного кредитора на нового кредитора у зобов'язанні, що виникає на підставі договору позики, що укладений між первісним кредитором та боржниками, борг підтверджено рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області у справі №143/1269/17 про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ФГ "Ланецького" на користь ОСОБА_2 17 916 489, 42 грн (п.1 Договору відступлення). За цим Договором новий кредитор одержує право вимагати солідарно від ОСОБА_1 та ФГ "Ланецького" виконання зобов'язань за Основний договором, які виникли з моменту укладання Основного договору, а саме сплати заборгованості в розмірі 16 256 670,86 грн, а також сплати всіх штрафних санкцій, які виникли в зв'язку з невиконанням умов Основного зобов'язання (п.2 Договору відступлення).
В подальшому дана заборгованість була внесена до реєстру вимог кредиторів ФГ "Ланецького" у справі про банкрутство 902/560/20, що стверджується відповідною ухвалою від 19.09.2024.
Отже, судом встановлено, що підстави позову обґрунтовують недійсність оспорюваного правочину перевищенням одним із відповідачів як керівником юридичної особи повноважень на укладення правочину, а також здійсненням цього у власних інтересах.
Надаючи оцінку підставам та предмету позову, суд враховує, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦК України (тут і далі у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Відповідно до ч.1, 2, та 4 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, положеннями цієї статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину (частина перша статті 215 ЦК України).
За правилами абзацу другого частини другої статті 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
У свою чергу загальні положення про юридичну особу унормовані у главі 7 ЦК України.
Частиною 1 та 2 ст. 92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу (частина друга статті 99 ЦК України).
Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути "правління", "дирекція" тощо (частина четверта статті 99 ЦК України).
Виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав (Рішення Конституційного Суду України від 12.01.2010 № 1-рп/2010).
Отже, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи. Виконавчим органом товариства є директор (або правління, дирекція тощо), який вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу.
За змістом ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Таким чином, абзац перший ч. 3 ст. 92 ЦК України встановлює обов'язок органу управління юридичної особи діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Водночас абзац другий ч. 3 ст. 92 ЦК України регулює діяльність товариства в особі свого органу управління у відносинах із третіми особами та встановлює правило, за яким у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили (презумпція повноцінності всіх дій директора у правовідносинах з третіми особами).
Винятком із цього правила є випадок, коли третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Доведення цього факту покладається на юридичну особу.
З наведеного слідує, що правочин, вчинений органом управління юридичної особи з перевищенням повноважень, може бути визнаний недійсним з підстав, визначених ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України лише за умови, що третя особа-контрагент знала чи за всіма обставинами не могла не знати про обмеження повноважень.
Таким чином, в силу ч. 3 ст. 92 ЦК України для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, навіть якщо відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона (третя особа), вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.
Отже, під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними з підстав перевищення повноважень органом або особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, необхідним є встановлення обставин щодо добросовісності/недобросовісності поведінки третьої особи. Зокрема, предметом доказування має бути обставина стосовно того, чи знала третя особа про відсутність в органу юридичної особи необхідного обсягу повноважень або, проявивши розумну обачність, повинна була знати про це. Обов'язок доведення цих обставин покладається на юридичну особу (такі правові висновки містяться у постанові ВП ВС від 03.12.2025 у справі 914/768/22).
В обґрунтування позовних вимог позивач в позові посилається на те, що голова фермерського господарства, укладаючи оспорюваний договір, діяв недобросовісно і виключно у власних інтересах, а не в інтересах юридичної особи, чим порушив положення ч.3 ст.92 ЦК України. При цьому він перевищив наданні йому повноваження, оскільки не отримав рішення засновників для укладення угоди, сума якої перевищує 300 000 грн, як того вимагає п.5.5 статуту ФГ "Ланецького".
Оцінюючи наявні у справі докази, суд встановив, що відповідачі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 станом на 01.11.2015 (на дату укладення договору) були засновниками ФГ "Ланецького".
Про дану обставину свідчить статут ФГ "Ланецького", у редакції затвердженої рішенням засновників №6 від 16.10.2015. Так, відповідно до п.4.1 Статуту засновниками фермерського господарства є громадяни України: ОСОБА_1 (частка 25%); ОСОБА_3 (частка 20%); ОСОБА_2 (частка 55%). Головою фермерського господарства є ОСОБА_1 (п.5.1 Статуту).
Вказана редакція Статуту підписана усіма учасниками.
Пункт 5.5 вказаного Статуту містить положення про те, що угоди, грошова сума яких перевищує 300 (триста) тисяч гривень, укладаються головою фермерського господарства виключно за рішенням засновників.
Тобто станом на 01.11.2015 (момент укладення договору поруки) відповідачі, будучи засновниками фермерського господарства, однозначно були обізнані із відповідними застереженнями щодо обмежень голови фермерського господарства на укладення правочинів, предмет яких перевищує грошову суму у розмірі 300 000 грн.
Разом із тим, знаючи про ці обставини, відповідачі, як і позивач в особі голови фермерського господарства ОСОБА_1 уклали договір поруки без погодження з усіма засновниками.
Вказаний факт зафіксовано у рішенні Господарського суду Вінницької області від 03.01.2020 у справі 902/582/19 за позовом ОСОБА_3 до Фермерського господарства "Ланецького", ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення зборів засновників Фермерського господарства "Ланецького", що оформлене протоколом №7-П від 01.11.2015, яким вирішено надати згоду голові Фермерського господарства "Ланецького" на укладення та підписання договору поруки, за яким Фермерське господарство "Ланецького" поручилось перед позикодавцем за виконання договору позики від 01.11.2015 (а.с.79-86, т.1).
Даним рішенням, яке набрало законної сили 04.02.2020, позовні вимоги ОСОБА_3 до Фермерського господарства "Ланецького" про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників Фермерського господарства "Ланецького", яким було вирішено питання про надання згоди голові Фермерського господарства "Ланецького" на укладення та підписання договору поруки, за яким Фермерське господарство "Ланецького" поручається перед позикодавцем відповідати за виконання позичальником ( ОСОБА_1 ) та ОСОБА_2 - позикодавцем своїх зобов'язань, що випливають з договору позики від 1 листопада 2015 року, оформленого протоколом №7-П від 01.11.2015, задоволено.
Тобто суд, задовольняючи частково позовні вимоги, під час розгляду справи 902/582/19 дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ФГ "Ланецького". Адже оспорюване позивачем рішення зборів засновників з усіх питань порядку денного є недійсним, як таке, що прийняте з порушенням діючого законодавства, у тому числі статуту ФГ "Ланецького", так як, як стверджується наявними у справі доказами, зокрема відзивом ФГ "Ланецького", поясненнями ОСОБА_1 , бухгалтера ОСОБА_4 01.11.2015 збори засновників ФГ "Ланецького" за не участі по найменшій мірі в них двох засновників, фактично не проводились.
Встановлені зазначеним судовим рішення обставини є преюдиційними для розгляду цієї справи в силу вимог ч.4 ст.75 ГПК України.
Водночас інших рішень засновників з приводу укладення договору поруки №2 в контексті надання засновниками згоди на його укладення матеріали справи не містять.
Отже, очевидним та беззаперечним є те, що ОСОБА_1 одночасно маючи статус голови ФГ "Ланецького" і позичальника за договором позики та укладаючи договір поруки у забезпечення зобов'язань за особисто отриманою позикою, діяв виключно у власних інтересах, відтак недобросовісно. При цьому, не маючи згоди усіх засновників, ще й перевищив повноваження голови фермерського господарства, оскільки забезпечення зобов'язання по поруці склало 290000 доларів США, що на день укладення цього договору еквівалентно 7 076 000 грн (по курсу 24,4 грн до 1 дол. США).
У свою чергу ОСОБА_2 , будучи засновником ФГ "Ланецького" та підписуючи відповідну редакцію Статуту, також достеменно знав про відсутність в органу юридичної особи (голови фермерського господарства) необхідного обсягу повноважень на укладення договору поруки №2, відтак також діяв недобросовісно та нерозумно.
Таким чином, за наведеного вище слідує, що оспорюваний правочин, вчинений органом управління юридичної особи з перевищенням повноважень, підлягає визнанню недійсним з підстав, визначених ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки відповідач 2 як третя особа-контрагент знав про обмеження повноважень фермерського господарства.
Що стосується відсутності оригіналів, у тому числі оспорюваного правочину, то, на думку суду, це не впливає на можливість пред'явлення позову про визнання недійсним договору поруки, оскільки відсутність оригіналу не спростовує факту вчинення такого правочину, позаяк ним створено низку юридичних фактів і наслідків, існування яких сторонами не заперечується.
Щодо доводів та обґрунтувань ФГ "Ланецького" про вчинення дій, які свідчать про схвалення правочину (подання у справі про банкрутство відзивів, клопотань, заяв та матеріалів інвентаризації активів та зобов'язань (а.с.241-291, т.5)), то суд знову ж таки звертається до правових висновків ВП ВС, що викладені у постанові від 03.12.2025 у справі 914/768/22 (п.109-126).
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 139, 163-166 постанови від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17 зробила такі висновки:
"Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
Відповідно до змісту статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням своїх повноважень та не схвалений у подальшому довірителем, є таким правочином, зміст якого безпосередньо суперечить імперативному правилу цієї статті, а отже, й не відповідає загальній вимозі чинності правочинів, передбаченій в частині першій статті 203 ЦК України.
Водночас учасником правочину є сторона правочину. Повноваження представника спрямовані на реалізацію волі особи, яку він представляє. Якщо представник діє із перевищенням повноважень та його дії не отримують наступного схвалення особи, яку він представляє, слід вважати, що також має місце порушення частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до вільного волевиявлення учасника правочину, а саме воля та волевиявлення є однією із визначальних засад під час здійснення будь-яких цивільно-правових дій.
Тобто дії представника в інтересах особи, яку він представляє з перевищенням повноважень, не ґрунтуються на волі особи, в інтересах якої він діяв.
За таких умов зміст договору не відповідає вимогам частин першої, третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, що є підставою для визнання такого правочину недійсним".
Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду також зазначив, що посилання Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17 на положення статті 241 ЦК України не свідчить про її застосування до спірних правовідносин.
Тобто правове питання, яке стоїть перед Великою Палатою Верховного Суду, полягає у тому, чи регулює стаття 241 ЦК України, яка знаходиться у главі 17 ЦК України "Представництво", діяльність органів управління юридичної особи та чи є діяльність органів управління юридичної особи різновидом представництва.
Вирішуючи ці питання, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 97 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 у справі № 916/379/23 виснувала, що органи юридичної особи, зокрема і загальні збори учасників (акціонерів), у цивільному праві не визнаються учасниками цивільних відносин.
Тому, не будучи особою (суб'єктом) цивільного права та не будучи наділеним цивільною дієздатністю, виконавчий орган юридичної особи не може вчиняти дії, які в цивільному праві визначаються як правочини, тобто бути стороною такого правочину.
Натомість учасником правочину виступає юридична особа, що наділена цивільною дієздатністю, а виконавчий орган юридичної особи бере участь у формуванні внутрішньої волі цієї особи на вчинення правочину.
Тобто орган товариства не є самостійним суб'єктом права, оскільки не наділений власною правоздатністю та дієздатністю, не має власних інтересів, відмінних від інтересів юридичної особи. Приймаючи рішення, орган товариства реалізує свої повноваження (компетенцію), забезпечує управління діяльністю юридичної особи, створюючи юридичні наслідки саме для юридичної особи. Тому дії, вчинені органом управління юридичної особи є діями самої юридичної особи.
Водночас правовідносини представництва регулюються главою 17 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частина третя статті 237 ЦК України).
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (частина перша статті 238 ЦК України).
Таким чином, представництвом є правовідносини, які існують лише між суб'єктами цивільних відносин. Однак, як зазначалось, органи юридичних осіб не належать до самостійних суб'єктів цивільних відносин і тому не можуть виступати як представники юридичної особи у цивільних правовідносинах.
Орган юридичної особи реалізує дієздатність саме цієї особи, яка позбавлена можливості діяти інакше, аніж через свої органи.
Дії органів юридичної особи є діями самої юридичної особи, і саме вона відповідає за дії своїх органів як за свої власні. Водночас представник, вчинюючи юридично значимі дії за іншу особу, реалізує власну дієздатність.
У пунктах 83-85 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала щодо наслідків вчинення правочину органом юридичної особи з перевищенням повноважень. Для вирішення питання, коли директор діє від імені юридичної особи з перевищенням повноважень, потрібно керуватися статтею 92 ЦК України. Як наголошувала Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України).
Таким чином, норми про представництво як дії однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (глава 17 ЦК України) та норми статті 92 ЦК України призначені для регулювання різних за правовою природою відносин. Ці дві правові категорії мають різну правову природу та різне правове регулювання. З огляду на це норми законодавства, які регламентують правовідносини представництва (положення глави 17 ЦК України, зокрема статті 241 цього Кодексу, яка регулює відносини при вчиненні представником особи правочинів з перевищенням повноважень), не поширюються на регулювання діяльності органів управління юридичної особи.
Іншими словами, наведена правова позиція ВП ВС вказує про те, що ст.241 ЦК України щодо схвалення правочину представником не можу бути застосовною до даних спірних правовідносин, оскільки не поширюється на діяльність органів управління юридичної особи. Відтак для вирішення питання, коли директор діє від імені юридичної особи з перевищенням повноважень, потрібно керуватися саме статтею 92 ЦК України, відповідно до положень ч.3 якої орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
В даних спірних правовідносинах позивачем та їх учасником виступає такий суб'єкт як фермерське господарство.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про фермерське господарство" (в редакції на час укладення спірного договору) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Фермерське господарство має найменування та може мати печатки. Фермерське господарство діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.
Отже, враховуючи, що фермерське господарство є юридичною особа та має свої органи управління зазначені вище правові висновки ВП ВС поширюються і на дані правовідносини.
Таким чином, з огляду на наведене доводи представника ФГ "Ланецького" щодо подальшого схвалення фермерським господарством правочину не мають жодних правових підстав в контексті його дійсності. Зазначені позивачем дії не відновлюють його дійсність та не створюють правових заборон щодо визнання договору поруки недійсним.
Адже схвалення правочину, вчиненого із перевищенням повноважень представника, як механізм його легалізації в даному випадку не має значення, оскільки оцінка діям сторін оспорюваного правочину має надаватися саме через призму ст.92 ЦК України, що і було зроблено.
Отже дії та обставини, на які звертав увагу представник позивача, вказують на помилковість його правової позиції.
Щодо позовної давності.
В матеріалах справи (а.с.2, т.3) міститься заява ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності, вказуючи, що поручитель повинен був знати про порушення своїх прав при укладенні договору поруки - 01.11.2015, відтак строк позовної давності закінчився 01.11.2018 року, в той час як позивач звернувся до суду в лютому 2020 року.
Разом із тим суд не погоджується із такими твердженнями враховуючи таке.
Приписами ч. 3 та 4 ст. 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом частини 1 статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.
Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску (постанова Касаційного господарського суду Верховним Судом від 26.03.2018 у справі № 922/273/17).
Аналогічний висновок, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем у спорі до того відповідача, який заявляє про застосування позовної давності викладено у п. 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19 та п. 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №755/13805/16-ц.
Згідно із положеннями ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки ЦК України не передбачає іншого, до спорів про визнання правочинів недійсними застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
В даному спірному випадку оскаржується договір, укладений 01.11.2015 року. Як судом встановлено, договір з боку ФГ "Ланецького" підписано ОСОБА_1 . Тобто, формально позивач як юридична особа через чинного на той час голову з моменту підписання договору мав бути обізнаним про порушення свого права.
До такого висновку суду слід було б дійти за умов належного та добросовісного виконання своїх повноважень головою фермерського господарства.
Проте, встановлена сукупність доказів свідчить про протилежне, зокрема, про недобросовісну поведінку відповідачів під час укладення договору поруки №2, про вчинення даного правочину ОСОБА_1 у власних інтересах та з перевищенням повноважень, про відсутність ОСОБА_3 як третього засновника позивача під час розгляду рішень щодо надання згоди на укладення правочину, тобто про вчинення договору поза волею юридичній особа і на шкоду її майновим інтересам, оскільки укладення правочину не було погоджено усіма засновниками.
Звідси слідує висновок, що ФГ "Ланецького" після набуття відповідних повноважень головою фермерського господарства ОСОБА_3 14.12.2019 (а.с.60-67), як свідчить витяг з ЄДР, очевидно не могло дізнатися про оспорюваний правочин - 01.11.2015, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , з огляду на їхні попередні дії, явно у цьому зацікавлені не були.
Звертаючись із позовом до Тетіївського районного суду Київської області ОСОБА_3 як голова ФГ "Ланецького" вказує, що дізнався про існування як договору позики, так і оспорюваного правочину поруки №2 лише у вересні 2017 року, під час розгляду цивільної справи у №143/1269/17 Погребищенським районним судом Вінницької області. А враховуючи факт перебування на посаді голови в період з 2010 по березень 2018 року ОСОБА_1 , раніше дізнатися про оспорюваний договір та його оскаржити він не міг. Також в матеріалах справи міститься клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності із відповідними мотивами (а.с.68-69, т.1).
У свою чергу оскільки судом встановлено, що 01.11.2015 не може вважатися датою початку перебігу строку позовної давності, необхідним є застосування судом визначеної ч.1 ст.261 ЦК України правової конструкції: коли особа могла довідатися про порушення свого права.
Твердження позивача проте, що він дізнався про порушення свого права у вересні 2017 року з огляду на сукупність доказів в силу ст.79 ГПК України, на думку суду, є більш вірогіднішим, ніж протилежна позиція щодо можливості дізнатися раніше. Дані ці обставини щодо моменту обізнаності про існування оспорюваного договору витікають із встановлених обставин як у рішенні Погребищенського районного суду Вінницької області у справі №143/1269/17, так і Господарського суду Вінницької області у справі №902/582/19.
Таким чином, позивач, дізнавшись про порушення свого права у вересні 2017 року, звернувся до суду за оскарженням договору у лютому 2020 року, тобто у межах загальної позовної давності у три роки. Тобто, на думку суду, строк позовної давності не пропущено.
Більше того, враховуючи що відповідачі, укладаючи спірний договір, а також вносячи до нього зміни у 2017 року, без участі ОСОБА_3 , діяли недобросовісно та нерозумно, що свідчить про очевидну зацікавленість у необізнаності третього засновника фермерського господарства.
Що стосується наявності судового рішення про стягнення заборгованості з позивача як солідарного боржника, то, на думку суду, це не є перешкодою для визнання договору поруки недійсним. Оскільки, як вбачається зі змісту рішення Погребищенського районного суду Вінницької області, суд у цивільний справі, стягуючи із фермерського господарства кошти, виходив із презумпції правомірності правочину, та як його оцінка в контексті оспорюваності у вказаному провадженні не здійснювалася. У свою чергу в силу ст.204 ЦК України презумпція правомірності правочину діє до моменту її спростування, зокрема визнання договору недійсним за рішенням суду, про що стверджує наявна сукупність доказів у цій справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, на підставі усього вище викладеного, з урахуванням положень ст. 79, 86 ГПК України, суд приходить до висновку про задоволення позову в повному обсязі та визнання договору поруки недійсним.
При постановлені цього рішення, суд також враховує висновки, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Серявін та інші проти України".
Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Також Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відтак з відповідачів у зв'язку із задоволенням позову у рівних частинах підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2102 грн (по 1051 грн з кожного). Тобто у розмірі, що передбачався чинним на час звернення до суду з позовом законодавством.
Керуючись ст.ст. 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 42, 45, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 91, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним договір поруки №2 (у забезпечення зобов'язання позичальника за договором позики), укладений 01.11.2015 року між ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та Фермерським господарством "Ланецького" (код ЄДРПОУ 36244177).
3. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Фермерського господарства "Ланецького" (вул. Центральна, буд. 2, село Плисків, Вінницький район, Вінницька область, 22252, код ЄДРПОУ 36244177) 1051 грн - витрат на сплату судового збору.
4. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на користь Фермерського господарства "Ланецького" (вул. Центральна, буд. 2, село Плисків, Вінницький район, Вінницька область, 22252, код ЄДРПОУ 36244177) 1051 грн - витрат на сплату судового збору.
5. Згідно із приписами ч.1 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
6. Відповідно до положень ч.1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Оскільки в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
7. Примірник повного судового рішення надіслати ОСОБА_2 рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення, решті учасникам справи - до Електронних кабінетів ЄСІТС.
Повне рішення складено 18 травня 2026 р.
Суддя А.А. Тварковський
віддрук. прим.:
1 - до справи;
2 - ОСОБА_2 - АДРЕСА_3 .