Справа №754/605/25
Провадження № 2/752/4151/26
Іменем України
07.05.2026 року Голосіївський районний суд м.Києва в складі:
головуючого судді Чекулаєва С.О.,
за участі секретаря Ільніцької І.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про надання дозволу на виїзд дитини за межі України
ОСОБА_1 (надалі за текстом також - позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 (надалі за текстом також - відповідач), в якому просила суд,
-надати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) дозвіл на виїзд сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у країни Євросоюзу, зокрема до Республіки Польща, без дозволу (без згоди) та супроводу батька дитини - ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), до кінця військової агресії російської федерації в Україні і дії воєнного стану в Україні.
Стислий виклад позиції позивача
Позивач та відповідач перебували у шлюбі з 11.09.2010 по 27.05.2019, під час якого у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який постійно проживає з матір'ю та перебуває на її утриманні.
Позивач стверджує, що з відповідача на її користь стягуються аліменти у розмірі частини з усіх доходів боржника, проте, відповідач самоусунувся від обов'язку брати участь у додаткових витратах на утримання спільної дитини.
З моменту початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України позивач не отримувала аліментів на утримання дитини.
Позивач має намір забезпечити повноцінне проживання та навчання сина у Республіці Польща, що, на її думку, буде сприяти підвищенню рівня світогляду дитини, покращення стану його здоров'я, фізичного, духовного та морального розвитку.
Позивач зверталася до відповідача у письмовій формі з проханням надати дозвіл на виїзд сина за кордон, але відповідач відмовився надати такий дозвіл у добровільному порядку.
Оскільки ОСОБА_3 , є малолітнім та без згоди батька дитини виїхати за межі території України не може, а нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини відповідач не дає, ОСОБА_1 звернулася до суду із цим позовом.
Стислий виклад позиції відповідача
У поданому до суду відзиві на позов відповідач заперечує проти задоволення позову з наступних підстав.
Відповідач зазначає про відсутність предмета спору, оскільки згідно з положеннями пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини.
Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без дозволу батька на весь період дії воєнного стану, не відповідає нормам чинного законодавства України та не узгоджується з усталеною судовою практикою.
Також, відповідач вказує, що з моменту розірвання шлюбу у травні 2019 року між сторонами існує спір щодо порядку виховання дитини та побачення з батьком, оскільки позивач не давала та не надає можливості зустрічатися відповідачу з дитиною. ОСОБА_2 останній раз бачив дитину у 2020 році. Станом на дату розгляду справи відповідач не знає де перебуває його дитина.
Процесуальні дії у справі
У січні 2025 року позивач звернувся із вказаним позовом до Деснянського районного суду міста Києва.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 17.01.2025, цивільну справу передано за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями 21.02.2025 головуючим суддею у справі визначений суддя Голосіївського районного суду міста Києва Чекулаєв С.О.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 21.02.2025 відкрито провадження у справі, за правилами загального позовного провадження.
22.08.2025 закрите підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні 27.04.2026, після судових дебатів, суд, керуючись положеннями статті 244 ЦПК України, оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та відклав ухвалення та проголошення судового рішення на 07.05.2026.
30.04.2026 від відповідача до суду надійшла заява про ухвалення додаткового рішення.
Фактичні обставини встановлені судом
Позивач та відповідач перебували у шлюбі з 11.09.2010 по 27.05.2019.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28.10.2019 у справі №752/19650/19 із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання ОСОБА_3 в твердій грошовій сумі у розмірі 2 000,00 гривень, з індексацією стягуваних сум відповідно до закону.
Згідно постанови державного виконавця Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва від 03.12.2019 відкрито виконавче провадження №60762022 про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання ОСОБА_3 .
Згідно постанови Київського апеляційного суду від 13.06.2023 у справі №754/27/23 вирішено стягувати із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менші 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, до досягнення дитиною повноліття.
Розпорядженням Деснянською районною в місті Києві державною адміністрацією від 13.12.2019 №732 визначено порядок спілкування батьку, ОСОБА_2 , з малолітнім ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до встановленого графіку.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач вживав заходів для пошуку позивача з метою зустрічі з дитиною.
10.09.2025 старшим державним виконавцем Деснянського ВДВС у місті Києві ЦМУ МЮ (м.Київ) складено подання до Деснянського районного суду м. Києва про оголошення в розшук ОСОБА_1 .
З наявних в матеріалах справи письмових пояснень матері позивача - ОСОБА_4 , наданих 23.08.2025 начальнику Деснянського ВДВС у місті Києві ЦМУ МЮ (м.Київ) вбачається, що ОСОБА_1 не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки знаходиться поза межами території України та живе із сином в Республіці Польща.
З відповідей Генеральних консульств України в містах, Вроцлав, Люблін та Краків від 17.06.2025, від 18.06.2025 та Посольства України в Республіці Польща від 13.06.2025 суд встановив, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на тимчасовому/постійному консульському обліку не перебуває.
Як вбачається з розрахунку наданого державним виконавцем Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва заборгованість відповідача перед позивачем зі сплати аліментів на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 01.05.2025 відсутня.
Мотиви, з яких суд дійшов висновків та закон, яким керувався суд
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Суд встановив, що між сторонами виник спір щодо надання дозволу на виїзд дитини за кордон.
Основоположним міжнародним нормативно-правовим актом, який встановлює принципи реалізації прав дитини є Конвенція про права дитини («Конвенція про права дитини») від 20.11.1989, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 (далі - Конвенція).
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно із статтею 18 Конвенції батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Рівності прав і обов'язків батьків стосовно дітей необхідно дотримуватися незалежно від наявності або відсутності шлюбу між ними. Одним із питань, яке має вирішуватися за взаємною згодою батьків дитини, є реалізація права дитини на свободу пересування.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, параграф 54, ЄСПЛ, від 07.12.2006). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015).
Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень (частина друга статті 154 СК України).
Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом (частина третя статті 313 ЦК України).
Відповідно до положень статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно із частиною другою статті 150, частиною першою статті 155 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Порядок виїзду за кордон громадян України визначено положеннями Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII) та Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 724), (далі - Правила).
Відповідно до положень статті 1 Закону № 3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.
Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.
Згідно статті 2 Закону № 3857-XII визначено, що документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (стаття 3 Закону № 3857-XII).
Згідно пункту 4 Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:
1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;
2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків: якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску; якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка (штамп) про взяття на постійний консульський облік у закордонній дипломатичній установі України або перебування такого громадянина на постійному консульському обліку підтверджується довідкою про перебування на консульському обліку, яка формується з використанням засобів інформаційно-комунікаційної системи "е-Консул"; у разі пред'явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері); довідки про наявність заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, виданої органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем; свідоцтва про народження дитини, виданого компетентним органом іноземної держави, що не містить відомостей про батька дитини, легалізованого або засвідченого апостилем, а також без будь-якого додаткового засвідчення у випадках, передбачених міжнародним договором України.
Разом з тим, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2022 № 383 були внесені зміни до абзацу тринадцятого пункту 23 Правил, згідно яких встановлено, що виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. При цьому в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтвердних документів.
Таким чином, пункт 23 Правил є спеціальною нормою, яка регулює порядок виїзду дітей, які не досягли 16-річного віку у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2024 строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє на час розгляду справи.
Таким чином, суд констатує, що станом на час звернення позивача із позовом та на час розгляду цієї справи у суді позивач може здійснювати перетин державного кордону разом із сином без нотаріально посвідченої згоди відповідача.
Вказана обставина свідчить про те, що станом на час подання позову та станом на час розгляду справи у суді, будь-яка потенційна відмова відповідача надати дозвіл на виїзд ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із позивачем за межі території України не перешкоджає такому виїзду, а відповідно і не є порушенням будь-якого права позивача чи дитини.
Суд зазначає, що відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Стосовно твердження представника позивача про те, що відповідне судове рішення про надання дозволу на виїзд дитини за межі України є необхідним для повернення дитини до України та подальшого безперешкодного її виїзду у майбутньому суд зазначає наступне.
Тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09.12.2021 у справі № 359/1506/21 (провадження № 61-17756св21) зазначено, що: «Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові з огляду на те, що неповнолітня особа як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Словацькій Республіці, де проживає разом із матір'ю. Оскільки дитина перебуває за межами України, то вирішувати питання щодо надання дозволу на її виїзд можливо лише після її повернення до України, тобто, з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.10.2020 у справі № 487/5423/19 (провадження № 61-4788св20) зазначено, що: «У цій справі суди врахували думку дитини, визначили початок та закінчення перебування дитини за кордоном, країну та місце проживання, де буде знаходитися дитина, мету цієї поїздки (навчання) та зробили обґрунтований висновок, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини до Швейцарії (Швейцарської Конфедерації) без згоди другого з батьків відповідатиме інтересам дитини».
Дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі №712/10623/17 викладено правовий висновок про те, що дозвіл на виїзд за кордон дітей у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку й закінчення. Суди, на підставі належно оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без визначення відповідного часового проміжку перебування дитини в іншій державі, строку та мети виїзду, не свідчить про одноразовий виїзд, що призведе до порушення прав дитини, а також батьківських прав відповідача, оскільки вони тривалий час будуть позбавлені права на особисті зустрічі, на піклування батька про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення таких позовних вимог.
Зважаючи на викладене, враховуючи положення частини четвертої статті 263 ЦПК України, суд дійшов до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дитини за межі території України до кінця військової агресії російської федерації проти України і дії воєнного стану в Україні є необґрунтованим, оскільки, по-перше, чинним законодавством, протягом дії воєнного стану в Україні не вимагається нотаріально посвідченої згоди іншого з батьків на виїзд дитини за кордон, а по-друге, заявлені позовні вимоги фактично спрямовані на невизначений часовий період, що суперечить умовам пункту 4 Правил. Вирішення питання щодо надання дозволу на виїзд дитини за кордон можливо лише з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України.
Таким чином, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд їх сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у країни Євросоюзу, зокрема до Республіки Польща, без дозволу (без згоди) та супроводу батька дитини до кінця військової агресії російської федерації в Україні і дії воєнного стану в Україні задоволенню не підлягає.
Розподіл судових витрат
Питання про розподіл судових витрат між сторонами суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки суд відмовив у задоволенні позову, всі понесені судові витрати покладаються на позивача.
Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 та 6 ст. 137 ЦПК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною третьою статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Суд приймає до уваги позицію викладену у додатковій Постанові Великої Палати Верховного Суду № 755/9215/15-ц (провадження 14-382цс19) від 19.02.2020 загалом, та зокрема щодо обов'язку доведення неспівмірності витрат, які покладаються на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Крім цього, щодо принципу змагальності, який знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частини п'ятої та частини шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов'язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) від 27.06.2018, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду № 753/15687/15-ц від 14.11.2018, № 753/15683/15 від 26.09.2018 та постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду № 910/3929/18 від 18.06.2019.
Суд враховує, що відповідно до частин першої та третьої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Як вбачається з матеріалів справи, у поданому до суду 20.06.2025 відзиві на позов відповідач вказав попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи у сумі 30 000,00 гривень.
У поданій заяві про ухвалення додаткового рішення від 30.04.2026 (з доказами надсилання представнику позивача) відповідач просить стягнути з позивача на свою користь понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 гривень.
На підтвердження надання правничої допомоги у визначеному розмірі, до матеріалів справи позивачем долучено:
- копію договору про надання правничої допомоги від 03.03.2025 укладеного між адвокатом Цимейко Ганною Олегівною та ОСОБА_2 ;
- копію Акту прийму-передачі виконаних робіт від 30.04.2026 на суму 20 000,00 гривень;
- копію ордера на надання правничої допомоги.
Суд встановив, що відповідно до пункту 7.1. договору про надання правничої допомоги від 03.03.2025 гонорар адвоката за угодою сторін встановлюється у фіксованій сумі в розмірі 20 000,00 гривень та не залежить від обсягу наданих адвокатом послуг.
Згідно пункту 7.4. вказаного договору оплата гонорару адвоката здійснюється протягом тридцяти робочих днів з дня винесення рішення та підписання Акту прийому-передачі виконаних робіт».
30.04.2026 відповідач та адвокат підписали Акт прийому-передачі виконаних робіт, відповідно до якого адвокат надав, а відповідач прийняв юридичні послуги.
Суд бере до уваги, що як зазначено у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Суд також бере до уваги те, що позивач своїм правом на подачу письмових пояснень чи заперечень, а також на звернення з клопотанням про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката не скористався, хоча положеннями пункту 6 статті 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності відповідних витрат покладено саме на нього.
Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання сторони утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 30.01.2023 № 910/7032/17).
Так, Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п. 21 додаткової Постанови Великої Палати Верховного Суду № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) від 19.02.2020.
Отже, при визначенні суми відшкодування, суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Враховуючи зазначене, результат розгляду справи в суді (відмова в задоволені позову), оцінивши подані докази на підтвердження понесених судових витрат, предмет позову, складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також врахувавши поведінку сторони під час розгляду справи та відсутність клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, суд вважає що заявлений відповідачем розмір витрат на правничу допомогу підлягає задоволенню у визначеному ним розмірі - у сумі 20 000,00 гривень, що у даній справі відповідає критеріям розумності, співмірності, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору.
Керуючись ст.ст.12, 13, 76, 77, 78, 81, 259, 261, 265, 273, 354 ЦПК України, суд,
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дитини за межі України - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 (двадцять тисяч) гривень 00 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ).
Суддя: С.О. Чекулаєв