14 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 300/1591/25 пров. № А/857/2175/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Матковської З.М.
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну ОСОБА_1 ,
на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2025 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог (суддя - Кафарський В.В., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м. Івано-Франківськ, дата складання повного тексту - не зазначено),
в адміністративній справі №300/1591/25 за позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги, ОСОБА_2 ,
про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання до вчинення певних дій,
встановив:
У березні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідачів Західного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги (далі - Центр з надання БПД, відповідач-1), ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 , відповідач-2), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача-1, який не виконав вимоги ст.26 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу» і не забезпечив позивача своєчасно наданою безоплатною вторинною правничою допомогою по справах №12023091010001196, №300/4699/22, №344/11490/23, №344/16185/23;
- стягнути з відповідача-1 на користь позивача моральну шкоду в сумі 240000 євро;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача-1, який не проконтролював виконання доручень від 27.11.2023 №017/04.3/1783 та №017/04.3/1782;
- зобов'язати відповідача-1 вчинити дії для виконання доручень адвокатами;
- визнати частково протиправними і скасувати наказ відповідача-1 від 18.02.2025 №3-БВПД/017/06.1-2/47 в частині підстави заміни адвоката - п.10 ч.2 ст. 24 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу», наказ Західного міжрегіонального центру з БПД від 31.05.2024 №3-БВПД/017/07-5/211 в частині підстави п.10 ч.2 ст.24 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу»;
- визнати протиправною бездіяльність відповідача-1, який не виконав своїх договірних обов'язків згідно постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2023 №1163, а саме не запитував з метою проведення моніторингу якості, повноти, своєчасності надання ОСОБА_1 безоплатної правничої допомоги ОСОБА_2 ; не спостерігав за роботою адвоката Лотоцького М.В. у засіданні; не звертався з поданням до комісії з оцінювання якості надання правничої допомоги клієнту адвокатом Лотоцьким М.В.; не звертався до КДКА зі скаргою на адвоката Лотоцького М.В.; не подав клопотання до координаційного центру БПД про виключення адвоката Лотоцького М.В. з реєстру адвокатів, які надають БПД;
- визнати протиправною бездіяльність і дії відповідача-2, який не виконав вимоги ст.26 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу» і не забезпечив позивача своєчасно наданою безоплатною вторинною правничою допомогою по справах №12023091010001196, №300/4699/22, №344/11490/23, №344/16185/23;
- стягнути з відповідача-2 на користь позивача моральну шкоду в сумі 240000 євро;
- стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача процесуальні витрати в сумі 80000 грн..
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 року відкрито провадження в адміністративній справі.
16.06.2025 від ОСОБА_2 на адресу суду першої інстанції надійшла заява про закриття провадження в частині позовних вимог, заявлених до відповідача адвоката Лотоцького М.В..
Заява мотивована тим, що спір у даній справі в частині позовних вимог, звернутих до ОСОБА_2 , не може бути предметом розгляду в адміністративному суді, оскільки законодавством визначено інший порядок та суб'єктів, до яких можуть бути оскаржені дії адвоката. Зокрема, за доводами заявника, він не є суб'єктом владних повноважень, що є основною ознакою публічно-правового спору в межах адміністративного судочинства.
Позивач заперечив проти задоволення поданої заяви і просив у її задоволенні відмовити.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 23.12.2025 провадження у справі №300/1591/25 в частині позовних вимог, заявлених ОСОБА_1 до адвоката Лотоцького Михайла Васильовича про визнання протиправними бездіяльності та дій, стягнення моральної шкоди - закрито. Роз'яснено, що спір в частині стягнення моральної шкоди підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З цією ухвалою суду першої інстанції не погодилася позивач та оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що оскаржена ухвала суду є незаконною, ухвалена без врахування правових висновків Верховного Суду, а тому підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі. В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що Верховний Суд надає висновок, що адвокати, виконуючи делегований їм Державою позитивний обов'язок по наданню правничої допомоги, діють з публічним інтересом держави і мають ознаки суб'єктів владних повноважень.
За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати оскаржену ухвалу суду від 23.12.2025 про закриття провадження у справі і направити справу для продовження розгляду в іншому складі суддів.
Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що ця справа в частині вимог до відповідача ОСОБА_2 не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для закриття провадження в адміністративній справі в частині вимог, які заявлені до відповідача ОСОБА_2 , з врахуванням наступного.
Судом встановлено, що у розглядуваному позові предметом спору, зокрема, до відповідача ОСОБА_2 є вимоги про визнання протиправними бездіяльності і дій ОСОБА_2 , як адвоката, який не виконав вимоги ст.26 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу» і не забезпечив позивача своєчасно наданою безоплатною вторинною правничою допомогою по справах №12023091010001196, №300/4699/22, №344/11490/23, №344/16185/23, та про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача моральної шкоди в сумі 240000 євро.
Вирішуючи питання щодо можливості розгляду в порядку адміністративного судочинства цієї справи в частині заявлених вимог до відповідача-2, суд апеляційної інстанції враховує наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У підпункті 4.2 пункту 4 Рішення від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) Конституційний Суд України зазначив, що КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Колегія суддів апеляційного суду також враховує, що відповідно до ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 4 КАС України визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи. Позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. Відповідач - це суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
Статтею 5 КАС України гарантовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно ч.1 ст.19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Із змісту наведених вище правових норм видно, що при розгляді адміністративної справи обов'язковою повинна бути наявність публічно-правового спору між конкретним позивачем та конкретним відповідачем, з метою судового захисту прав, свобод чи інтересів такого позивача від порушень з боку такого відповідача як суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій.
Суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю суб'єктів владних повноважень у сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону. Однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - суб'єкт владних повноважень.
При цьому, юрисдикція адміністративних судів поширюється не на всі публічно-правові спори, а лише на ті спори, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і для яких законом не встановлений інший порядок судового вирішення.
При визначенні юрисдикції справи необхідно виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, суб'єктного складу сторін, предмету спірних правовідносин.
Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією особою майнових прав або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб'єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав цієї особи.».
Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду як суд, уповноважений вирішувати юрисдикційні спори, сформувала відповідний підхід для розмежування юрисдикції, колегія суддів не вбачає підстав не застосовувати його.
Апеляційний суд враховує, що у розглядуваній справі важливим питанням є встановлення ознак (критеріїв) адміністративного спору в частині заявлених вимог до відповідача-2: 1) спір виник з публічно-правових відносин; 2) сторонами спору є суб'єкти публічно-правових відносин, серед яких особливим правовим статусом наділені органи публічної адміністрації; 3) сфера виникнення спору зумовлена реалізацією публічного інтересу; 4) предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів публічно-правових відносин, які порушують або можуть порушити права, свободи та інтереси інших суб'єктів.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом. Адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.
Зважаючи на викладене, адвокат не відповідає визначенню суб'єкта владних повноважень, яке міститься у п.7 ч.1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України.
Статтею 9 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу» визначено, що суб'єкти надання безоплатної первинної правничої допомоги є: 1) органи виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) центри з надання безоплатної правничої допомоги; 4) спеціалізовані установи з надання безоплатної первинної правничої допомоги, утворені органами місцевого самоврядування з урахуванням потреб територіальної громади; 5) юридичні особи приватного права, які мають право надавати правничу допомогу, залучені органами місцевого самоврядування у встановленому законом порядку; 6) адвокати та інші фахівці у відповідній галузі права, залучені органами місцевого самоврядування у встановленому законом порядку.
Згідно зі статтею 15 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу», суб'єктами надання безоплатної вторинної правничої допомоги в Україні є: 1) центри з надання безоплатної правничої допомоги; 2) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу.
Відповідно до статті 21 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу»:
1. Після прийняття рішення про надання безоплатної вторинної правничої допомоги центр з надання безоплатної правничої допомоги призначає адвоката, який включений до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу, та уклав договір про надання безоплатної вторинної правничої допомоги з центром з надання безоплатної правничої допомоги.
2. Повноваження адвоката підтверджуються дорученням центру з надання безоплатної правничої допомоги та/або довіреністю відповідно до вимог процесуального закону.
3. Для здійснення представництва інтересів осіб, які мають право на безоплатну вторинну правничу допомогу, у суді у спорах, що виникають з трудових відносин, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також щодо представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, або для складання документів процесуального характеру центр з надання безоплатної правничої допомоги може уповноважити свого працівника.
4. Повноваження працівника центру з надання безоплатної правничої допомоги як представника суб'єкта права на безоплатну вторинну правничу допомогу підтверджуються рішенням центру з надання безоплатної правничої допомоги та довіреністю відповідно до вимог процесуального закону.
Частиною другою статті 25 “Про безоплатну правничу допомогу» передбачено, що адвокат, який надає безоплатну вторинну правничу допомогу, має всі права та гарантії, встановлені Законом України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законами України. Адвокат, який надає безоплатну вторинну правничу допомогу, має всі права та гарантії, встановлені Законом України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законами України.
Системний аналіз вищенаведених законодавчих норм дає підстави для висновку про те, що адвокат не є посадовою чи службовою особою органів, які згідно з статтями 9, 15 Закону України “Про безоплатну правничу допомогу» мають право надавати послуги безоплатної первинної та вторинної правничої допомоги, а є окремим суб'єктом, який може надавати такі послуги на підставі відповідного доручення центру з надання безоплатної правничої допомоги та/або довіреності відповідно до вимог процесуального закону, в межах незалежної професійної діяльності адвокатури в Україні, із забезпеченням під час надання таких послуг усіх прав та гарантій, встановлених Законом України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законами України.
Отже, під час надання послуг з безоплатної первинної та вторинної правничої допомоги адвокат не здійснює публічно-владних управлінських функцій.
Таким чином, відповідач-2 (адвокат Лотоцький М.В.) здійснюючи представництво інтересів ОСОБА_1 у відповідних судових процесах, законодавчо не вповноважений владно керувати поведінкою ОСОБА_1 , а останній відповідно не зобов'язаний виконувати певні вимоги адвоката у формі владних чи управлінських функцій, а відтак вказані правовідносини не є публічно-правовими.
Виходячи із суті права та інтересу, за захистом якого звернувся позивач, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що розглядувані відносини у цій справі в частині щодо адвоката ОСОБА_2 містять приватноправовий характер, а отже є цивільно-правовими.
Суд зауважує, що спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
За вказаного правового регулювання та встановлених у цій справі обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що розглядувані відносини не пов'язані з питаннями публічно-правового спору між позивачем та відповідачем-2. Тому ця справа в частині вимог до ОСОБА_2 не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
За наведеного, вірним є рішення суду першої інстанції про наявність підстав закриття провадження у цій адміністративній справі відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України, у зв'язку із тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Доводи апеляційної скарги позивача вказаного висновку суду не спростовують.
Враховуючи наведене, судом першої інстанції при прийнятті оскарженої ухвали від 23.12.2025 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог не було допущено порушення норм матеріального та процесуального права. Висновки суду першої інстанції ґрунтується на повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Керуючись ст.ст. 238, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2025 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог в адміністративній справі №300/1591/25 за позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги, ОСОБА_2 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання до вчинення певних дій - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
З. М. Матковська