15.05.2026 Справа № 756/19655/25
Унікальний номер 756/19655/25
Номер провадження 2/756/2983/26
15 травня 2026 року м. Київ
Оболонський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - Шролик І.С.,
секретар судового засідання - Бондаренко О.В.,
за участю представника позивача - Демченко О.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Приватний нотаріус Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Слюнін Олександр Миколайович про визнання недійсним договору дарування квартири,
Суть спору, короткий зміст позовних вимог
У грудні 2025 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Демченко О.Б. звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому просить визнати недійсним договір дарування нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Слюніним О.М. з подальшим витребуванням майна з незаконного володіння у ОСОБА_2 та скасувати рішення про державну реєстрацію.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 1991 року придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 .
З 2020 року позивач проживає за межами України. В листопаді 2025 року з телефонного дзвінка від сусідки, яка мешкає в квартирі АДРЕСА_2 , дізналась, що невідомі особи, намагалися отримати ключі від спільного тамбуру й представились новими власниками квартири.
Позивач 19 листопада 2025 року прибула до Києва, проте потрапити всередину власної квартири не змогла, замок був замінений. ОСОБА_1 викликала поліцію. За фактом вчинення щодо неї шахрайських дій слідчим відділом Оболонського УП ГУНП у м.Києві розпочате досудове розслідування кримінального правопорушення за № 12025100050002813, внесене до Єдиного реєстру досудового розслідування 19 листопада 2025 року за ознаками ч.5 ст.190 Кримінального кодексу України.
Посилаючись на відсутність волевиявлення ОСОБА_1 на відчуження майна, перебування за межами України під час укладання оспорюваного правочину, просить визнати недійсними договір дарування, скасувати державну реєстрацію та витребувати майно в незаконного володільця.
Рух справи
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 04 грудня 2025 року справу передано на розгляд головуючому судді Шролик І.С.
Ухвалою суду від 08 грудня 2026 року відкрито загальне позовне провадження та призначено справу до підготовчого судового засідання на 28 січня 2026 року.
Від Приватного нотаріуса Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Слюніна О.М. 30 грудня 2025 року надійшли письмові пояснення та клопотання про розгляд справи без його участі.
Представник позивача - адвокат Демченко О.Б. в судовому засіданні 14 травня 2026 року підтримала заявлені позовні вимоги з підстав та мотивів викладених у позовній заяві, наполягала на їх задоволенні, проти заочного розгляду справи не заперечувала.
Відповідач ОСОБА_2 в судові засідання 28 січня 2025 року, 19 березня, 22 квітня,14 травня 2026 року не з'являлась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Копія позовної заяви та ухвала суду про відкриття провадження надсилалась відповідачу на адресу зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 . Конверт повернувся на адресу суду з відміткою «адресат відсутній». Клопотання про відкладення розгляду справи, до суду відповідач не надіслала, про причину неявки суд не повідомила, відзив та інші заяви з процесуальних питань від нього до суду не надходили. Також виклик відповідача здійснювався через оголошення на сайті «Судової влади».
Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України в разі ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд вважає за можливе розглянути справу у відсутність відповідача у справі за наявними матеріалами справи та ухвалити заочне рішення відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Вислухавши позицію представника позивача, дослідивши письмові докази по справі, надавши їм оцінку в сукупності, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Встановлені судом обставини справи
Згідно дослідженого судом договору купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 1991 року ОСОБА_1 придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори й зареєстрований в Київському БТІ (а.с.17).
Між постачальниками комунальних послуг та ОСОБА_1 укладено договори про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території, постачання електричної енергії, долучені квитанції про оплату вартості комунальних послуг (а.с.21-29).
Згідно витягу з Єдиного реєстру досудового розслідування 20 листопада 2025 року слідчим відділом Оболонського УП ГУНП у м.Києві на підставі заяви ОСОБА_1 від 19 листопада 2025 року розпочате досудове розслідування кримінального провадження за № 12025100050002813 за фактом незаконного заволодіння належній на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , внесене до за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.190 КК України (а.с.30-32).
Згідно договору дарування квартири посвідченого приватним нотаріусом Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області від 03 липня 2025 року ОСОБА_1 , як «ДАРУВАЛЬНИК» та ОСОБА_2 , як «ОБДАРОВАНА», як зазначено діяли особисто, добровільно і перебували при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміли значення своїх дій, ознайомлені з приписами цивільного законодавства України, що регулюють укладений між ними правочин (зокрема з вимогами щодо недійсності правочину).
Згідно п.1 вищезазначеного договору дарування «ДАРУВАЛЬНИК» передала безоплатно, а «ОБДАРОВАНА» прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 . Ця квартира загальною площею 55,8 кв.м, має дві кімнати, житловою площею 29,1 кв.м. (а.с.35-36).
Постановою слідчого СВ Оболонського УП ГУ НП у м.Києві від 15 січня 2026 року в межах кримінального провадження № 12025100050002813 призначено судову почеркознавчу експертизу.
Висновком судового експерта від 10 квітня 2026 року проведено в межах кримінального провадження № 12025100050002813 на підставі постанови слідчого встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 , розташований у графі «підписи дарувальник» зі зворотного боку договору дарування від 03 липня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрованого у реєстрі за №897, а також розташований в графі «підпис» зі зворотного боку довіреності від 25 березня 2025 року, від імені ОСОБА_1 , яка уповноважує ОСОБА_3 представляти її інтереси, щодо належної ій квартири зареєстрованій у реєстрі за №224, - виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.
З відповіді Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби в м.Києві та Київської області від 19 грудня 2025 року на адвокатський запит, встановлено, що за обліками Оболонського відділу ЦМУ ДМС у м.Києві ОСОБА_1 була документована паспортом громадянина України зразка 1994 року серії НОМЕР_1 , виданого Мінським РУ ГУ МВС України в м.Києві 05 грудня 1996 року. Додатково повідомляють, що паспорт громадяина України серії НОМЕР_2 від 26 липня 1998 року Оболонським РУ ГУ МВС України не отримувався та не оприбутковувався.
З відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України від 02 січня 2026 року на адвокатський запит вбачається, що ОСОБА_1 з 27 вересня 2021 року виїхала за межі України та перетнула кордон у зворотному напрямку 19 листопада 2025 року. За цей проміжок час в Україну не поверталась.
Між сторонами виник спір з приводу наявності правових підстав для визнання недійсним договору купівлі -продажу квартири через відсутність волевиявлення позивача, як продавця, яка договір не підписувала, витребування квартири з незаконного володіння та скасування державної реєстрації.
Мотиви, з яких виходив суд та застосовані норми права
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 5 ЦПК України визначає, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20, провадження № 12-20гс22).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч.4 ст. 202 ЦК України).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умова про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний стороною (сторонами). Підпис сторони у договорі - це дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, що підпадає під поняття «правочин» (стаття 202 ЦК України), і стверджує про волевиявлення такої сторони.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у ч. 1 ст. 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених нею цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Таким чином, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Разом з тим, згідно з висновком експерта №СЕ-19/111-26/12186-ПЧ від 10 квітня 2026 року Київського НДЕКЦ підпис від імені ОСОБА_1 розташований у графі «підписи дарувальник» зі зворотного боку договору дарування від 03 липня 2025 року, зареєстрованому у реєстрі за № 897, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Вказаний висновок є повним і обґрунтованим, узгоджується з іншими наявними у матеріалах справи доказами та не суперечить їм, відповідає вимогам ст. 102 ЦПК України та не викликає сумнівів у його правильності.
Ураховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що сукупністю наявних у матеріалах справи доказів доведено те, що ОСОБА_1 не підписувала договір дарування квартири від 03 липня 2025, на підставі якого 03 липня 2025 року право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2 , та відповідно, не погоджувала його істотних умов. Під час посвідчення договору використано паспортний документ, який не видавався ОСОБА_1 , а також остання була відсутня на території України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 зроблено висновок, що: «у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення. У тому випадку, коли особа не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник майна, вважає порушеним, є вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння».
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верхового Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17, який судом застосовано до спірних правовідносин.
Таким чином, договір дарування квартири від 03 липня 2025 року, на підставі якого право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2 , є неукладеним.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст.321 ЦК України).
З огляду на те, що суд дійшов висновку про неукладеність договору дарування від 03 липня 2025 року, за яким нібито позивач подарувала належну їй на праві власності квартиру, ОСОБА_2 не набула права власності на неї.
Вказане свідчить про протиправне вибуття спірної квартири з володіння позивача поза її волею, а проведені на підставі цього договору реєстраційні дії з реєстрації речового права - права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 є незаконними і такими, що порушують право позивача на спірне нерухоме майно, яке підлягає захисту.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У відповідності до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на нерухоме майно, яке було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13.
Отже, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).
Оскільки позивач ОСОБА_1 , як власник майна волю на відчуження спірного нерухомого майна не виявляла, суд приходить до висновку про наявність підстав для витребування спірної квартири у відповідача ОСОБА_2 на користь позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц зазначено, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, шляхом подання віндикаційного позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц та інших.
Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
З огляду на те, що спірна квартира вибула з приватної власності позивача поза її волею, пред'явлення позову до ОСОБА_2 про витребування майна відповідає вимогам закону.
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 , має бути витребувана у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , і позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, який відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України суд застосовує до спірних правовідносин.
Ураховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що у цій справі задоволення віндикаційного позову є забезпеченням введення власника ОСОБА_1 у володіння майном, якого вона була незаконно позбавлена, вказане призводить до ефективного захисту прав власника, а отже вимоги про скасування рішень державного реєстратора - приватного нотаріуса Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Слюніна О.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 60573513 від 03 липня 2025, відповідно до якої проведено державну реєстрацію речового права на спірну квартиру за ОСОБА_2 , є неефективними та такими, що задоволенню не підлягають.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені обставини справи, у даному випадку не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідача спірної квартири, яка вибула з володіння позивача поза її волею, не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін та захисту порушеного права позивача.
Щодо стягнення судових витрат
У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, у разі задоволення позову - на відповідача.
Відповідно до платіжної інструкції від 02 грудня 2025 року позивачем при зверненні з даною позовною заявою сплачено судовий збір у розмірі 15140,00 грн.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування документально підтверджених витрат по сплаті судового збору 15140,00 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 76-83, 133,141, 209-211, 223, 258, 259, 263-265, 268, 280-283 354 ЦПК України, суд,
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Приватний нотаріус Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Слюнін Олександр Миколайович про визнання недійсним договору дарування квартири, - задовольнити частково.
Витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
В іншій частині у задоволенні позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 15140,00 грн.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Апеляційна скарга позивачем подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відомості про сторони:
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_1 ;
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_3 .
Повний текст рішення складений 15 травня 2026 року.
Суддя І.С. Шролик