Провадження № 22-ц/803/5807/26 Справа № 214/3951/25 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко А.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
14 травня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 214/3951/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Повалій Олена Василівна, на заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 лютого 2026 року,яке ухвалено суддею Ткаченком А.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 08 квітня 2024 року,
В травні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 , про визнання права власності за набувальною давністю.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі свідоцтва № С-408 про право власності на житло від 10 квітня 1998 року, власниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зазначені ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - колишній чоловік позивачки. Після розірвання шлюбу 02 жовтня 1999 року ОСОБА_6 виїхав до м. Ізяслав Хмельницької області, зв'язку з ним позивачка не підтримувала, житлом він не цікавився, а нещодавно вона дізналась про його смерть. Тому вважає, що її користування 1/4 часткою квартири, формально зареєстрованою за ОСОБА_6 , є безперервним, відкритим і добросовісним протягом понад 15 років.
На підставі наведенного вище позивач просила суд визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/4 частку нерухомого майна по АДРЕСА_1 .
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 лютого 2026 року в задоволенні позовних вимог позивачки відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Повалій О.В., просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по справі про задоволення позовних вимог позивачки.
Апеляційна скарга, окрім мотивів, викладених в позовній заяві, мотивована тим, що у даній справі відсутній будь-який правовий акт чи домовленість, які б свідчили про передачу позивачу спірної частки майна за волею власника. Не існує договору найму, оренди, позички чи іншої угоди, яка б легалізувала користування майном на умовах, визначених власником. Після розірвання шлюбу співвласник фактично припинив участь у володінні та користуванні квартирою, не проживав у ній, не ніс витрат на її утримання та не здійснював правомочностей власника. У подальшому, після його смерті, спадкоємці також не вчиняли жодних дій щодо прийняття спадщини у частині фактичного володіння чи управління майном, не заявляли вимог про користування або поділ, не несли витрат з утримання спірної частки. Таким чином, володіння позивача не виникло і не здійснювалося на підставі волі власника, а стало самостійним фактичним пануванням над майном. Суд першої інстанції фактично ототожнив обізнаність позивача про існування співвласника з володінням за його волею. Проте така інтерпретація не відповідає змісту статті 344 ЦК України та усталеній судовій практиці. Сам по собі факт знання про існування формального власника не означає, що володіння здійснюється з його дозволу або в межах правовідносин користування. Вирішальним є характер володіння - чи здійснює особа фактичне панування над майном як власник, чи як тимчасовий користувач за дозволом титульного власника. У даному випадку позивач протягом тривалого часу здійснювала виключне, відкрите та безперервне володіння усією квартирою, утримувала її, сплачувала комунальні платежі, здійснювала ремонти, не отримуючи заперечень чи вимог від інших осіб.
У даній справі саме ці критерії добросовісності свідчать на користь позивачки. На момент приватизації квартири позивачка не знала і об'єктивно не могла знати, що одним із співвласників стане її чоловік, який фактично проживав у квартирі лише декілька місяців та не здійснював реальної участі у формуванні, утриманні чи облаштуванні житла. Приватизація здійснювалася відповідно до чинного на той час законодавства, і включення до числа співвласників осіб, зареєстрованих у квартирі, відбувалося в силу вимог нормативних актів, а не внаслідок ініціативи чи волевиявлення позивачки щодо надання їм майнових прав.
Крім того, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тій обставині, що після смерті співвласника відбулася зміна суб'єкта права власності - з'явився потенційний спадкоємець, однак фактичного прийняття спадщини у встановленому законом порядку здійснено не було, і жодних дій щодо реалізації правомочностей власника протягом тривалого часу не вчинялося.
У даній справі суд обмежився формальним констатуванням наявності спадкоємця, проте не дослідив, чи було прийнято спадщину у встановлений законом спосіб, чи здійснювалися дії з управління спірною часткою, чи вчинялися будь-які прояви власницького інтересу. Матеріали справи підтверджують, що протягом багатьох років після смерті співвласника жодна особа не зверталася з вимогами щодо користування квартирою, не брала участі в її утриманні, не сплачувала комунальні платежі, не заявляла прав на частку. Така тривала бездіяльність свідчить про фактичне самоусунення потенційного спадкоємця від здійснення правомочностей власника.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, позивачку ОСОБА_1 та її представника адвокат Повалій О.В., які, кожен окремо, підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити,перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі свідоцтва № С-408 про право власності на житло від 10 квітня 1998 року, власниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зазначені ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с. 10, 14).
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 (а.с. 13), спадщину після смерті якого у виді 1/4 частки квартири по АДРЕСА_1 , прийняла його дружина ОСОБА_3 (а.с. 13,14).
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 (а.с. 16), спадщину після смерті якого у виді грошових вкладів та страхових сум прийняла його мати ОСОБА_2 (а.с.72-80).
Позивач, посилаючись на те, що її колишній чоловік неналежно ставився до спірного майна, не утримував його й не цікавився, а позивач добросовісно заволоділа майном понад 15 років тому та відкрито, вільно ним користувалася до та після часу смерті ОСОБА_6 , томунабула право власності на це майно за набувальною давністю.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та необґрунтованості.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Стаття 41 Конституції України визначає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.
Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння.
За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22) та від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції, враховуючи обізнаність позивача щодо належності частини спарної квартири колишньому чоловікові, що суперечить принципу добросовісності володіння цим майном, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову з огляду на недоведення умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірну квартиру на підставі статті 344 ЦК України, оскільки такий факт виключає можливість набуття ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.
Сам по собі факт користування позивачем спірною квартирою, утримання його в належному стані, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18)
Доводи апеляційної скарги щодо відкритого володіння позивачкою спірним домоволодінням, його утримання, використання для проживання не дають підстав для визнання за нею права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України (див. висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2019 року в справі № 683/1795/17).
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано відсутність власника на 1/4 частку спірної квартири після смерті ОСОБА_6 та не враховано, що протягом багатьох років після смерті співвласника жодна особа не зверталася з вимогами щодо користування квартирою, не є відповідною правовою підставою для визнання права власності за набувальною давністю на 1/4 частини спірної квартири.
Сплата спожитих комунальних послуг також не підтверджують підстав для застосування правил ст.344 ЦК України, оскільки сам лише факт проживання позивачки у спірному будинку, утримання його в належному стані та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю.
Такий висновок зроблено у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 461/5075/23, від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18, від 13 квітня 2022 року №740/3305/20.
У справі, що розглядається, судом першої інстанції надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судом першої інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання суду апеляційної інстанції до прийняття іншого рішення - на користь відповідача.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції.
Наведені апелянтом в апеляційній скарзі доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Повалій Олена Василівна, залишити без задоволення.
Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 лютого 2026 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 14 травня 2026 року.
Головуючий:
Судді: