Провадження № 22-ц/803/6313/26 Справа № 216/3359/25 Суддя у 1-й інстанції - ГАЙТКО Л. А. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
14 травня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 216/3359/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Панченко Микола Іванович, на ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року, яка постановлена суддею Гайтко Л.А. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,
В провадженні Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення коштів, отриманих шахрайським шляхом.
В березні 2026 року від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Панченка М. І. надійшла заява від 25 березня 2026 року про забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення коштів, отриманих шахрайським шляхом.
Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що в травні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом про солідарне стягнення з відповідачів грошових коштів у розмірі 660 000 доларів США, отриманих останніми шахрайським шляхом. Ухвалою суду від 19 листопада 2025 року та постановою апеляційного суду від 27 січня 2026 року у задоволенні попередньої заяви про забезпечення позову було відмовлено. На даний час виникли нові істотні обставини, які не були відомі суду під час попереднього розгляду, що є підставою для повторного звернення із даною заявою, а саме: після подання позову відповідачка ОСОБА_4 здійснила 04 липня 2025 року відчуження належного їй майна, а саме: житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; земельної ділянки, площею 0,0835 га, кадастровий № 3221487301:01:041:0065 на користь близького родича - доньки.
На думку представника позивача вказані дії свідчать про системне виведення активів з метою уникнення виконання можливого рішення суду.
На підставі наведенного вище, позивач просив суд накласти арешт на: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 0,0835 га, кадастровий №3221487301:01:041:0065, як на майно, що має очевидний зв'язок із відповідачем ОСОБА_4 та було відчужене після виникнення спору; заборонити вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо зазначеного майна; витребувати інформацію щодо майна та корпоративних прав відповідачів.
Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду першої інстанції, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи судом першої інстанції при її постановленні, позивач просить ухвалу суду першої інстанції у цій справі скасувати та постановити нове судове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову.
Апелянт зауважує на тому, що судом першої інстанції не враховано, що відчуження майна відбулось після виникнення спору, правочин має ознаки безоплатності/удаваності, майно передано пов'язаним особам. Сукупність зазначених обставин, відповідно до усталеної практики Верховного Суду, створює презумпцію недобросовісності боржника.
Зазначає, що відмова у забезпеченні позову за наявності об'єктивних ризиків відчуження майна призводить до того, що майбутнє рішення суду може стати формальним та таким, що не підлягає реальному виконанню.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Панченка М.І., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні вимог заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення цієї заяви.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Статтею 150 ЦПК України передбачено види забезпечення позову, зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті, позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом позову, наскільки він співрозмірний позовній вимозі, і яким чином цей захід фактично реалізує мету його вжиття.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову.
Метою забезпечення позову, згідно з вказаною постановою, є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Пленум Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» №9 від 22 грудня 2006 року у п. 4 роз'яснив, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Постановляючи ухвалу про забезпечення позову, необхідно враховувати, що прийняття такого рішення доцільне лише в разі достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття заходів забезпечення може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Забезпечення позову по суті це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.
У постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 909/835/18 зазначено, що повинен бути наявним зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення коштів, отриманих шахрайським шляхом.
У заяві про забезпечення позову зазначається, що в травні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом про солідарне стягнення з відповідачів грошових коштів у розмірі 660 000 доларів США, отриманих останніми шахрайським шляхом. Ухвалою суду від 19 листопада 2025 року та постановою апеляційного суду від 27 січня 2026 року у задоволенні попередньої заяви про забезпечення позову було відмовлено. На даний час виникли нові істотні обставини, які не були відомі суду під час попереднього розгляду, що є підставою для повторного звернення із даною заявою, а саме: після подання позову відповідачка ОСОБА_4 здійснила 04 липня 2025 року відчуження належного їй майна, а саме: житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; земельної ділянки, площею 0,0835 га, кадастровий №3221487301:01:041:0065 на користь близького родича - доньки.
Разом з тим, заявником не доведено, що його права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову та невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, не надано доказів відчуження відповідачем ОСОБА_4 майна, на яке позивач просить накласти арешт та заборонити вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо зазначеного майна та бажання навмисно ухилитися від виконання рішення суду, у разі задоволення позову.
При цьому, вимога позивача про витребування інформації щодо майна та корпоративних прав відповідачів не є вимогою про забезпечення позову, в розумінні ст. 150 ЦПК України.
Отже, судом першої інстанції вірно встановлено, що заявник у своїй заяві не навів доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову може в подальшому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, чи призведе до порушення прав позивача, не надав підтвердження наміру відповідача навмисно ухилитися від виконання рішення суду.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви позивачки про вжиття заходів забезпечення позову.
Наведені в апеляційній скарзі доводи є хибними та правильних висновків суду першої інстнції не скасовують.
Апеляційний суд не встановив порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи питання щодо забезпечення позову, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи з цього питання, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати позивача по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Панченко Микола Іванович,залишити без задоволення.
Ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 березня 2026 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повне судове рішення складено 14 травня 2026 року.
Головуючий:
Судді: