Справа № 638/6568/26
Провадження № 2/638/6950/26
13 травня 2026 року Шевченківський районний суд міста Харкова у складі:
Головуючого судді Цвірюка Д.В.,
за участю секретаря Рудської В.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали судових засідань суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Державної казначейської служби України, в якому просить стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на його користь 45 668 гривень 40 копійок як компенсацію моральної шкоди, спричиненою протиправною бездіяльністю Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2026 року у справі №520 /26452/25, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2026 року позов задоволено, скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №963020 121839 від 15.10.2025, визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо виплати мені у жовтні 2025 року пенсії із застосування коефіцієнтів, визначених ст. 46 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 03.01.2025 № 1 «Про визначення порядку виплати пенсій деяким категоріям осіб у 2025 році у період воєнного стану». Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь мою різни-цю між нарахованою та невиплаченою пенсією за жовтень 2025 року, в розмірі 45668 грн 40 коп. Однак, згідно даних з електронної пенсійної справи в особистому кабінеті на вебпорталі Пенсійного фонду України станом на 04.03.2026 року загальна сума призначеної пенсії становить 80 124.00 грн. Місяць останньої виплати 04.03.2026 року, а сума останньої виплати склала 37076.40 грн.. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 січня 2026 року у справі №520/26452/25 не виконано, а різниця пенсії у сумі 45668,4 грн. не виплачена, чим порушено право власності позивача.
Також зазначає, що із 03 червня по 18 липня 1986 року у складі військової частини № НОМЕР_1 приймав участь у спеціальних зборах по ліквідації на-слідків аварії на Чорнобильській АЕС у 30-км зоні, що підтверджується довідками військової частини №ХХХХХ від 18 липня 1986 року та ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02 квітня 1991 року. Відповідно до експертного висновку №ХХ від 08.01.1992 року, виявлені не захворювання пов'язані з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників при виконанні робіт по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У відповідності до довідки серія МСЕ-ЧНВ №ХХХХХ від 28 жовтня 2004 року позивачу встановлена друга група інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного із виконанням обов'язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Наказом Генерального прокурора України №ХХХХХ від 15 листопада 2004 року позивача за станом здоров'я звільнено з посади прокурора на підставі ч.8 ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку з виходом на пенсію по інвалідності. Як слідує із виписки з історії хвороби стаціонарного хворого і.х.2369 в ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії» в період із 11 по 25 травня 2012 року перебував на лікуванні (оперативне втручання). Відповідно до виписки з історії хвороби стаціонарного хворого і.х.4471 в ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії» в період із 18 вересня по 01 жовтня 2012 року вдруге перебував на лікуванні (оперативне втручання). Згідно виписки з історії хвороби стаціонарного хворого №5673 в ОСДРЗН в період із 12 по 20 грудня 2013 року втретє перебував на лікуванні (оперативне втручання). Як слідує із виписки з історії хвороби стаціонарного хворого №1988 в ДУ «ІЗНХ ім.В.Т.Зайцева» в період із 23 березня по 06 квітня 2021 року в черговий раз перебував на лікуванні (оперативне втручання). Зазначає, що психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння мені моральної шкоди. Тому вважає, що факт завдання йому моральної шкоди в результаті протиправних дій відповідача встановлений Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року у справі № 520/20820/25, що складає 45668 грн. 40 коп.. Зазначає, що порушення прав людини вже саме по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує та для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права.
Представником відповідача ГУ ПФУ в Харківській області подано до суду відзив на позовну заяву, згідно змісту якого управління не погоджується із заявленими позовними вимогами. Вказує, що позивачем не надано достатніх та належних доказів обставин, які б свідчили про заподіяння моральних страждань внаслідок дій відповідача, наслідки таких страждань та причинно-наслідковий зв'язок між діями та наслідками. Вважає вимоги позивача безпідставними та необґрунтованими, оскільки позивачем не надано будь-яких доказів, які б підтвердили, що внаслідок дій Головного управління та прийняття ним рішення виникли фактори, що спричинили стресовий стан та значні душевні страждання позивача, які можуть бути відшкодовані шляхом стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 46 668 гривень 40 копійок. Враховуючи вищевикладене вважає вимоги позивача незаконними та безпідставними. Просив відмовити в задоволенні вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Державної казначейської служби України, про відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої діями чи бездіяльністю посадових чи службових осіб при здійснені ними своїх повноважень. у повному обсязі.
Представником відповідача - Державної казначейської служби України подано до суду відзив на позовну заяву, згідно змісту якого Казначейство не погоджується з позовними вимогами. Зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах , зокрема і представляти державу в суді, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Крім того, Верховний Суд у постанові від 07.09.2022 у справі №641/4272/19 (застосовуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у справах № 242/4741/16-ц та № 641/8857/17) дійшов висновку про те, що у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), немає необхідності визначати відповідачем Казначейство або його територіальний орган. Казначейство відповідно до законодавства є органом, який здійснює списання коштів з державного бюджету. Разом з цим, Казначейство не порушувало інтересів та охоронюваних законом прав позивача. Вважає, що позивач помилково визначив, що Казначейство є належним відповідачем у цій справі та має нести відповідальність за дії Головного управління Пенсійного Фонду України в Харківській області. Не допускається стягнення з Казначейства моральної та матеріальної шкоди, оскільки це змінює встановлений законодавством порядок виплати відповідних коштів. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. Будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не у резолютивній частині рішення. Також вказує, що позивач обґрунтовує свої вимоги винятково оціночними судженнями та не надає фактичного підтвердження завданої шкоди у встановленому законодавством порядку. Просить відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог до Казначейства.
Ухвалою судді від 16.02.2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження та справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) осіб.
Сторони (їх представники) в судове засідання не з'явились, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялись належним чином. Позивач та представник відповідача - Державної казначейської служби України просили справу розглянути у їх відсутність.
У відповідності до ч.1, 3, 4 ст.223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.
З цього приводу Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутність нез'явившихся осіб за наявними матеріалами справи.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановивши факти та відповідні їм правовідносини, оцінивши кожний доказ окремо та у їх сукупності та взаємозв'язку, дійшов наступних висновків.
Згідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Відповідно до ч 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
За приписом ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частиною 2 ст.13 та ч.1 ст.81 ЦПК України передбачено обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи. Кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п.2, п.4, п.6 - п.7 ч.2 ст.43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст.44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення ч.8 ст.279 ЦПК України, судом досліджуються письмові пояснення, викладені в заявах по суті справи і докази, надані до суду.
Судом встановлено, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2026 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області. Скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №963020121839 від 15.10.2025. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо виплати ОСОБА_1 у жовтні 2025 року пенсії із застосування коефіцієнтів, визначених ст. 46 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 03.01.2025 № 1 «Про визначення порядку виплати пенсій деяким категоріям осіб у 2025 році у період воєнного стану». Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 різницю між нарахованою та невиплаченою пенсією за жовтень 2025 року, в розмірі 45 668 гривень 40 копійок.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2026 року рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.01.2026 року залишено без змін.
Отже, вказаними судовими рішеннями у справі №520/26452/25 були відновлені порушені пенсійні права позивача.
Правовими підставами цього позову позивач зазначив статті 23, 1166, 1167, 1173 ЦК України.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Приписами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).
Наявність зазначених вище обставин з урахуванням розподілу тягаря доказування підлягає доказуванню особою, яка заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди.
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.
У позовній заяві позивачем не зазначено про характер та обсяг душевних чи фізичних страждань, яких позивач зазнав внаслідок виплати пенсії у жовтні 2025 року із застосуванням коефіцієнтів, визначених ст.46 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 03.01.2025 року №1 «Про визначення порядку виплати пенсії деяким категоріям осіб у 2025 році у період воєнного стану», характеру немайнових втрат, тяжкості вимушених змін у її життєвих і професійних стосунках, моральних переживаннях, стану здоров'я, які згідно до ст.23 ЦК України можуть бути підставами для відшкодування моральної шкоди.
Саме лише визнання протиправними дій відповідача і зобов'язання його вчинити певні дії не є безумовним підтвердженням наявності обставин, які в силу статті 23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди, та не звільняє позивача від процесуального обов'язку доказування обставин і фактів, якими обґрунтовується позов у цій частині вимог.
При цьому, суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Положеннями ст.89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу позовних вимог не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. У відповідності до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в задоволенні позову відмовлено, судові витрати слід залишити за позивачем.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 4, 5, 11-13, 43, 76-78, 81, 82, 89, 141, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд -
ухвалив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - залишити без задоволення.
Витрати зі сплати судового збору віднести на рахунок держави.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Відповідно ч.3 ст.354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Сторони:
позивач: ОСОБА_1 , рнокпп НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ;
відповідачі: Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області, ЄДРПОУ 14099344, м.Харків, м-н Свободи, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх; Державна казначейська служба України, ЄДРПОУ 37567646, м.Київ, вул.Бастіонна, буд.6
Головуючий суддя: Д.В.Цвірюк