Номер провадження: 22-ц/813/1866/26
Справа № 522/5122/23
Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.
Доповідач Лозко Ю. П.
14.05.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних
справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2025 року
у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Паріс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості
встановив:
14 березня 2023 року засобами поштового зв'язку ТОВ «ФК «Паріс» звернулося до суду з вказаним вище позовом у якому просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість в сумі 32921,11 грн, що складається з 16897,39 грн - заборгованість за тілом кредиту; 679,08 грн - заборгованість по процентам; 10463,51 грн - заборгованість за комісією; 170 грн - заборгованість за штрафними санкціями (пенею); 2921,16 грн - 18% річних за користування грошовими коштами за період з 29 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року; 1792,97 грн - інфляційні втрати за період з 29 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року.
Позов обґрунтовано тим, що 08 серпня 2019 року АТ «РВС Банк» та
ОСОБА_1 підписано заяву-договір №0037458 про надання банківської послуги (платіжна картка Простір), що є договором приєднання до публічної пропозиції АТ «РВС Банк» на укладання договору про комплексне банківське обслуговування фізичних осіб.
Підписання вказаної вище заяви відповідачка акцептувала укладання договору на комплексне банківське обслуговування фізичних осіб, який розміщений на сайті банку і беззастережно приєдналася до умов договору.
За умовами договору, відповідачці надано споживчий кредит, шляхом перерахування на картковий рахунок у сумі 21538,46 грн, строком на 24 місяці, з процентною ставкою - 18% річних, типом ставки - фіксована, разова комісія при видачі кредиту - 2,5%:, щомісячна комісія за супроводження кредиту - 3% від суми наданого кредиту.
В день підписання заяви, відповідачка отримала платіжку картку № НОМЕР_1 , на яку були зараховані зазначені вище грошові кошти в сумі 21538,46 грн.
29 липня 2021 року між АТ «РВС Банк» та ТОВ «ФК «Паріс» укладено договір про відступлення права вимоги №29072021/1, за яким до позивача перейшло право вимоги до відповідачки.
Станом на час звернення з цим позовом до суду, відповідачка не повернула грошові кошти отримані в кредит, а також проценти за користування кредитними коштами та інші платежі, передбачені умовами договору не сплатила.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 вересня 2023 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Паріс» заборгованість у розмірі 32921,11 грн.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2024 року заяву відповідачки про перегляд вказаного вище рішення суду задоволено. Скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 вересня 2023 року. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з викликом сторін.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Паріс» заборгованість у розмірі 32921,11 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зачепіло З.Я., просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
За доводами апеляційної скарги суд першої інстанції не врахував, що позивачем за допомогою первинних бухгалтерських документів не доведено факт видачі кредитних коштів.
Умови кредитного договору, яким на неї покладено обов'язок зі сплати комісії за користування кредитом є нікчемними, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення комісії.
Посилаючись на положення п.15 ст. 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», зазначає, що вона, як дружина військовослужбовця має пільгу зі сплати відсотків за користування кредитними коштами.
Днем вручення судового рішення є день: отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи (п.2 ч.6 ст. 272 ЦПК України).
Позивач ТОВ «ФК «Паріс» отримало у електронний кабінет копію апеляційної скарги та ухвали Одеського апеляційного суду від 10 листопада 2025 року про відкриття апеляційного провадження, що підтверджується довідками про доставку електронного документу.
Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу позивач ТОВ «ФК «Паріс» не скористалося.
Згідно із ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Пунктом 1 частини 6 статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними є справи у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга (частина дев'ята статті 19 ЦПК України).
Положеннями п.1 ч.1 ст.176 ЦПК України передбачено, що ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується.
Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 06 травня 2026 року, розгляд цієї справи призначено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, з огляду на те, що позовні вимоги мають виключно майновий характер, та справа є малозначною в силу вимог закону, оскільки ціна позову (32921,11 грн) не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (90840 грн).
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду не у повній мірі відповідає наведеним вище вимогам закону, з огляду на таке.
Судом встановлено, що 08 серпня 2019 року АТ «РВС Банк» та ОСОБА_1 підписали заяву-договір №0037458 від 08 серпня 2019 року про надання банківської послуги згідно з якою ОСОБА_1 просила відкрити картковий рахунок на її ім'я та випустити платіжну картку, а також надати їй споживчий кредит, шляхом перерахунку грошових коштів на картковий рахунок на наступних умовах: тип кредиту - споживчий кредит; сума кредиту - 21538,46 грн; строк дії кредиту - 24 місяці; процентна ставка - 18% річних, тип ставки -фіксована.
Крім цього, кредитний договір містить умови щодо: разової комісії при видачі кредиту: 2,5% від суми наданого кредиту; щомісячної комісії за супроводження кредиту: 3% від суми наданого кредиту; рахунку погашення заборгованості: №29092037458001 у національній валюті, відкритий на ім'я позичальниці.
Також ОСОБА_1 підписала графік платежів, який є додатком №1 до вказаного вище договору.
Факт видачі кредитних коштів на рахунок відповідачки, відкритий в АТ «РВС Банк» за № НОМЕР_2 підтверджується меморіальними ордерами №3110, 3111 від 08 серпня 2019 року.
Матеріали справи не містяться відомостей, які б підтверджували факт підписання ОСОБА_1 у паперовому вигляді або шляхом накладення електронного підпису Публічної пропозиції АТ «РВС Банк» на укладення договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб.
29 липня 2021 року між АТ «РВС Банк» та ТОВ «ФК «Паріс» укладено договір про відступлення права вимоги №29072021/1, за яким до позивача перейшло право вимоги до відповідачки.
Задовольняючи позові вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що надані позивачем докази, які не спростовані відповідачкою, підтверджують обґрунтованість позовних вимог.
Щодо таких висновків суду першої інстанції, колегія суддів зауважує про таке.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утримуватися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язуватися повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статей 626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК України).
У справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов'язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.
Під час розгляду справи судом першої інстанції, так і на стадії апеляційного перегляду, скаржниця не оспорює ту обставину, що 08 серпня 2019 року вона підписала заяву-договір №0037458.
Факт виконання первісним кредитором зобов'язань з перерахування позичальниці кредитних коштів на її рахунок, відкритий в АТ «РВС Банк» підтверджується матеріальними ордерами, доданими до позову.
Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі позивач довів належними і допустимими доказами обставини щодо укладення між банком та ОСОБА_1 кредитного договору, надання позичальнику кредитних коштів, тобто виконання належним чином своїх обов'язків, та прострочення останнім виконання взятих на себе зобов'язань, що скаржницею не спростовано.
Заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону, а суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
З урахуванням викладеного вище, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту.
Аргументи скаржниці щодо відсутності документів, які б підтверджували факт видачі кредитних коштів спростовуються доказами, доданими до позову, які відповідачкою не спростовані.
Що стосується доводів апеляційної скарги про відсутність правових підстав для стягнення заборгованості за процентами, колегія суддів зауважує про таке.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Умовами кредитного договору, які погоджені сторонами, встановлено фіксований розмір процентної ставки у розмірі 18% річних.
Як на підставу відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за процентами у розмірі 679,08 грн скаржниця посилається на те, що вона має пільгу зі сплати процентів, як дружина військовослужбовця на підставі п.15 ч.14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей».
В обґрунтування таких доводів апеляційної скарги, ОСОБА_1 долучила нові докази, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а саме копію посвідчення ОСОБА_2 та актовий запис про шлюб.
Вирішуючи питання щодо можливості прийняття нових доказів на стадії апеляційного перегляду, колегія суддів зауважує про таке.
Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Таким чином, тлумачення положень частини четвертої статті 365, частин другої, третьої статті 367 ЦПК України дає підстави виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмови в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов'язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.
Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими:
-докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;
-докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду;
-суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;
-суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо);
-наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі N 646/857/18 (провадження N 61-5330св24).
Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду з цього процесуального питання, що має значний вплив на дотримання принципів судочинства, зокрема змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі N 903/1030/19 (провадження N 12-4гс21), від 12 жовтня 2021 року у справі N 910/17324/19 (провадження N 12-12гс21); постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 521/574/22 (провадження N 61-9422св22), від 08 листопада 2023 року у справі N 140/1322/22).
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подано до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі під час обговорення заявленого клопотання (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі N 369/7772/15-ц).
Зважаючи на те, що додані до апеляційної скарги існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, при цьому, скаржниця не навела аргументів щодо неможливості їх подання під час розгляду справи до суду першої інстанції, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав прийняття цих доказів на стадії апеляційного перегляду.
Крім цього, посилання скаржниці на те, що на неї поширюються положення п.15 ч.14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», є безпідставними, з огляду на таке.
Предметом позову у цій справі є вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним 08 серпня 2019 року, яка станом на 13 березня 2023 року складає 679,08 грн заборгованості за процентами.
Зміни до п.15 ч.14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», яким збільшено суб'єктний перелік осіб, на яких поширюються пільги зі сплати відсотків за користування кредитом, зокрема включено до нього дружин військовослужбовців, внесено на підставі закону № 3633-IX від 11 квітня 2024 року.
Отже, як на час виникнення спірних правовідносин (08 серпня 2019 року), так і впродовж користування кредитними коштами, законодавець не передбачав у жінок військовослужбовців наявність пільги зі сплати процентів за користування кредитом, тому такі доводи апеляційної скарги, колегія суддів відхиляє.
Щодо аргументів скаржниці про неправомірність нарахування заборгованості зі сплати комісії, колегія суддів зазначає про таке.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі N 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі N 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі N 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої удової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі N 753/8671/21 (провадження N 61-550св22)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі N 638/2304/17 (провадження N 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі N 761/42030/21 (провадження N 61-12101св23)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі N 761/26815/17 (провадження N 61-16353сво18)).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі N 148/2112/19 (провадження N 61-18061св20)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі N 359/12165/14-ц (провадження N 61-13417св21)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі N 613/1436/17 (провадження N 61-17583св20)).
Після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит (частина перша статті 11 Закону України "Про споживче кредитування").
У разі якщо розмір майбутніх платежів і строки їх сплати не можуть бути встановлені у договорі про споживчий кредит (кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії тощо), споживачу також у строк, визначений цим договором, надається виписка з рахунку/рахунків (за їх наявності), у якій зазначаються: стан рахунку на певну дату, оборот коштів на рахунку за період часу, за який зроблена виписка з рахунку (з описом проведених операцій), баланс рахунку на початок періоду, за який зроблена виписка, баланс рахунку на кінець періоду, за який зроблена виписка, дати і суми здійснення операцій за рахунком споживача, застосована до проведених споживачем операцій процентна ставка, будь-які інші платежі, застосовані до проведених споживачем операцій за рахунком, та/або будь-яка інша інформація, передбачена договором про споживчий кредит (частина друга статті 11 Закону України "Про споживче кредитування").
Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п'ята статті 12 Закону України "Про споживче кредитування").
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі N 740/3852/19 (провадження N 61-7745св21) зазначено, що: "відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину".
Зміст кредитного договору не містить переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредитів, що надаються позичальнику та за які кредитодавцем встановлена комісія, а тому позивач не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваних кредитних договорів, а тому положення договорів про споживчий кредит щодо обов'язку позичальника сплачувати комісію за пролонгацію кредитного договору, є нікчемними відповідно до частини першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України "Про споживче кредитування".
З огляду на викладене вище, умови кредитного договору №0037458 від 08 серпня 2019, укладеного між АТ «РВС Банк» та ОСОБА_1 в частині зобов'язання сплати позичальницею комісії за користування кредитом, є нікчемними, оскільки цей правочин не містить переліку додаткових та супутніх банківських послуг, які пов'язані з обслуговуванням і повернення кредиту та за які банком встановлена щомісячна комісія, тому не має підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості за комісією у розмірі 10463,51 грн.
Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог в іншій частині, колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять відомостій, які б підтверджували факт підписання ОСОБА_1 у паперовому вигляді або шляхом накладення електронного підпису Публічної пропозиції АТ «РВС Банк» на укладення договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення 18% річних за користування грошових коштів за період з 29 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 2921,16 грн, а також заборгованості за пенею в сумі 170 грн, яку позивач нарахував на підставі вказаного вище правочину.
При цьому, положення кредитного договору від 08 серпня 2019 року, які підписані скаржницею, таких умов не містять.
Вимогу про стягнення заборгованості за користування грошовими коштами за період з 29 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року за процентою ставкою у розмірі 3% річних позивач не заявляв.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 130 КУпАП).
З огляду на викладене вище, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстави для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за штрафними санкціями (пенею) у розмірі 170 грн та 18% річних за користування грошовими коштами за період з 29 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року в сумі 2921,16 грн.
У зв'язку зі зменшенням розміру заборгованості, який підлягає стягненню з
28206,98 грн до 17573,47 грн, заявлений до стягнення розмір інфляційних втрат підлягає зменшенню з 1792,97 грн до 1117,05 грн.
Вказаному суд першої інстанції не надав належної правової оцінки, та дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідачки на користь позивача суми грошових коштів у загальному розмірі 32921,11 грн, яка підлягає зменшенню до 18690,52 грн.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За положеннями ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Зважаючи на наведені вище висновки апеляційного суду, про часткове задоволення позову, що становить 56,8% від загальної ціни позову, тому стягнутий з відповідачки на користь позивача судовий збір за подання позову підлягає зменшенню з 2684 грн до
1524,51 грн, тобто пропорційно задоволеним позовним вимогам.
З огляду на те, що за результатами апеляційного перегляду, апеляційну скаргу задоволено частково, розмір задоволених позовних вимог зменшено, тому сплачений ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги підлягає стягненню з ТОВ «ФК «Паріс» у розмірі 1739,23 грн.
Керуючись ст. ст. 367,374,376,382-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2025 року змінити, зменшивши стягнуту з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Паріс» заборгованість за кредитним договором №0037458 від 08 серпня 2019 року з 32911,11 грн до 18690,52 грн та суму судового збору з 2684 грн до 1524,51 грн.
Стягнути Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Паріс» (ЄДРПОУ 38962392) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1739,23 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: О.Ю. Карташов
М.В. Назарова