ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
14 травня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/5488/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса - Дідуренко С.В. , на підставі ордеру
від Приватного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод», м. Одеса-Кудрявцева Т.В., на підставі ордеру
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса
на рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року, м. Одеса суддя першої інстанції Рога Н.В., повний текст рішення складено 29.12.2025 року
у справі № 916/5488/24
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса
до відповідача: Приватного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод», м. Одеса
про витребування майна з чужого незаконного володіння
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У грудні 2024 року до Господарського суду Одеської області звернулось з позовною заявою Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєлакан», м. Одеса в якій просило суд витребувати з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєлакан», м. Одеса 19/100 об'єкта нерухомого майна за адресою: м.Одеса, вул.Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер в Державному реєстрі прав 1600372451101, загальною площею 5 948,9 кв.м, до складу якого входять: нежитлові будівлі літ. «Ы» площею 153,6 кв.м, нежитлові будівлі літ. «Щ» площею 340,6 кв.м, нежитлові будівлі літ. «Ш» площею 1133,0 кв.м, нежитлові будівлі літ. «Ч» площею 14,8 кв.м, нежитлові будівлі літ. «Ю» площею 513,2 кв.м, нежитлові будівлі літ. «S» площею 1330,6 кв.м, нежитлові будівлі літ. « S1», « S2», «S3» площею 1318,1 кв.м.
Ухвалою суду від 04.03.2025 року замінено неналежного відповідача у справі №916/5488/24 Товариство з обмеженою відповідальністю «Гєлакан», м. Одеса на належного - Приватне акціонерне товариство «Одеський автоскладальний завод», м. Одеса.
14 березня 2025 року до суду від позивача надійшла заява про зміну предмету позову у зв'язку із заміною відповідача, згідно якої позивач просить суд витребувати з незаконного володіння Приватного акціонерне товариство «Одеський автоскладальний завод» нежитлову будівлю літ. “J», загальною площею 1 145,0 кв.м, розташовану за адресою м.Одеса, вул. Отамана Чепигі, 29-С, право власності на яку зареєстроване за Товариством з обмеженою відповідальністю «Гєлакан», м. Одеса «Одеський автоскладальний завод» рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Писанкою №754484131 від 10.10.2024 року.
В обґрунтування позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса наполягало на тому, що:
Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» було співвласником 19/100 часток об'єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер в Державному реєстрі прав 1600372451101, загальною площею 5948,9 кв.м, до складу якого входять: нежитлові будівлі Ы площею 153,6 кв.м; нежитлові будівлі Щ площею 340,6 кв.м; нежитлові будівлі Ш площею 1133,0 кв.м; нежитлові будівлі Ч площею 14,8 кв.м; нежитлові будівлі Ю площею 513,2 кв.м; нежитлові будівлі J площею 1145,0 кв.м; нежитлові будівлі S площею 1330,6 кв.м; нежитлові будівлі S1, S2, S3 площею 1318,1 кв.м.;
рішенням державного реєстратора Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Ковача В.П. від 26.04.2019 року (індексний номер 46682897) зареєстровано право власності позивача на спірний об'єкт нерухомого майна. Іншим співвласником зазначеного об'єкта є Приватне акціонерне товариство «Одеський автоскладальний завод»;
підставою для державної реєстрації права власності позивача згідно Державного реєстру прав були: заява, серія та номер 237, виданий 03.04.2019, видавник: Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.; рішення, серія та номер: 2026, виданий 21.03.2019, видавник: Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.; протокол серія та номер: 1/19, виданий 14.02.2019, видавник: члени Наглядової ради; акт прийому-передачі, серія та номер: 2553, 2566, виданий 11.04.2019, видавник Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М;
17.06.2020 року рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 916/31/20 був задоволений позов акціонера Публічного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод» ОСОБА_1 до відповідачів: Публічного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод»; Державного реєстратора Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод» - Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», про визнання недійсним рішення та скасування державного запису, яким було вирішено: визнати недійсним рішення з питання 3 «Про затвердження розміру, порядку формування та розподілу статутного капіталу Товариства» порядку денного Рішення № 1 одноосібного засновника (учасника) Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» від 21.03.2018 року прийнятого ПАТ «Одеський автоскладальний завод» в особі голови правління Горіна Едуарда Олексійовича, засвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 2026; скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни, індексний номер 46682897 від 26.04.2019, про реєстрацію права власності на 19/100 часток нежитлових будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» (код ЄДРПОУ 42910997); скасовано запис державного реєстратора Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни про право власності № 31378909 на 19/100 часток нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д та зареєстрованих на праві приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» (код ЄДРПОУ 42910997);
вищезазначеним рішенням було скасовано рішення про державну реєстрацію прав позивача на спірний об'єкт нерухомого майна на захист корпоративних прав міноритарного акціонера ОСОБА_1 , але судом не було визначено, хто саме набуватиме право власності, тоді як згідно з чинними на той час нормами ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Тобто, зазначеним рішенням Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на його думку не був позбавлений права власності на спірну нерухомість;
акт прийому-передачі об'єкта нерухомого майна від 11.04.2019 року, на підставі якого також була здійснена державна реєстрація права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на об'єкт нерухомого майна, є чинним, що загалом свідчить про вибуття об'єкта нерухомого майна з володіння повивача проти його волі у незаконний спосіб;
у постанові Верховного Суду Касаційного господарського суду від 18.08.2021 року у справі № 916/3844/19 за позовом акціонера ПАТ «Одеський автоскладальний завод» ОСОБА_1 до ПАТ «Одеський автоскладальний завод», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Товариство з обмеженою відповідальністю «Транспорт Лоджістік», Товариство з обмеженою відповідальністю «Складон», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кавіон», Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», про визнання недійсними рішень Наглядової ради товариства на захист корпоративних прав позивача, Верховний Суд зауважив, що суди попередніх інстанцій всупереч ст. 86 Господарського процесуального кодексу України не дослідили, чи порушуються корпоративні права позивача спірними рішеннями наглядової ради, з огляду на те, що Товариство не позбавлене права на розпорядження своїм майном, що є наслідком його господарської діяльності, не врахували висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17 щодо того що суди повинні уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються виключно рішенням відповідного органу, надавати оцінку добросовісності інших учасників, права яких в разі задоволення позовних вимог можуть бути порушені (що взагалі судами не досліджувалось при розгляді цієї справи);
Господарським судом Одеської області 04.03.2023 року у справі № 916/3730/21 було ухвалено рішення, яке набуло законної сили і має преюдиційне значення для даного спору, яким зазначає про правомірність дій (поведінки) членів Наглядової ради ПАТ «Одеський автоскладальний завод» і голови правління ОСОБА_7 під час здійснення господарської операції (правочину) з передачі нерухомого майна до статутних капіталів Товариства з обмеженою відповідальністю «СКЛАДОН» і Товариства з обмеженою відповідальністю «КАВІОН», зокрема, про відсутність в діях цих посадових осіб перевищення повноважень та надання недостовірної інформації про дійсну ринкову вартість нерухомого майна;
позивач зазначає, що речове право Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на спірний об'єкт нерухомості було безпідставно скасовано 30.05.2023 року, а відомості про це внесено до Державного реєстру речових прав 31.05.2023 року. Позов подано до суду 17.12.2024 року, тобто в межах загального трирічного строку позовної давності. При цьому перебіг такого строку має обчислюватися не з дати ухвалення рішення у справі № 916/31/20, а з моменту скасування державної реєстрації права власності Товариства.
З урахуванням наведеного, позивач просить про поновлення законних інтересів Товариству з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», не позбавленого права власності судом, витребувати з незаконного володіння ПрАТ «Одеський автоскладальний завод» нежитлову будівлю літ. “J», загальною площею 1 145,0 кв.м, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-С, право власності на яку було зареєстровано за ПрАТ «Одеський автоскладальний завод» рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Д. Писанкою № 75484131 від 10.10.2024 року.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року у справі №916/5488/24 відмовлено у задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» до Приватного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод» про витребування з чужого незаконного володіння нежитлової будівлі літ. “J» загальною площею 1 145,0 кв.м., розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-С, право власності на яку було зареєстровано за Приватним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Д. Писанкою № 75484131 від 10.10.2024 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції суд дійшов висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» не довело наявності у нього права власності на спірне майно, а, отже, не підтвердило одну з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову. Суд виходив із того, що рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 916/31/20, яке набрало законної сили, вже було визнано недійсним рішення, що стало підставою набуття позивачем права власності, а також скасовано державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на 19/100 часток спірного нерухомого майна. У зв'язку з цим суд визнав преюдиційно встановленим факт відсутності у позивача належного права власності на спірний об'єкт.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що заявлений позов фактично спрямований не на захист чинного речового права позивача, а на оспорення наслідків та повторний перегляд обставин, встановлених рішенням у справі № 916/31/20, що суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності судових рішень. Суд також виходив із того, що після виконання рішення у справі № 916/31/20 право власності ПрАТ «Одеський автоскладальний завод» на відповідну частку майна було відновлено, тобто, володіння відповідача не є незаконним у розумінні статей 387- 388 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодилося, тому звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило суд рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року у справі №916/5488/24 скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Зокрема, позивач, наголошує на тому, що:
суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про відсутність у позивача права власності на спірне нерухоме майно. На думку апелянта, рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 у справі № 916/31/20 не було вирішено спір про право власності між Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» та ПАТ/ПрАТ «Одеський автоскладальний завод»;
у справі № 916/31/20 були скасовані рішення про державну реєстрацію права власності та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав, а також визнано недійсним рішення одноосібного засновника, однак не було визнано недійсними інші документи, на підставі яких відбулося набуття позивачем права власності, зокрема, рішення наглядової ради ПАТ «ОдАЗ» від 14.02.2019, оформлене протоколом № 1/19, та акт приймання-передачі від 11.04.2019;
рішення наглядової ради від 14.02.2019 та акт приймання-передачі від 11.04.2019 є чинними, а сам акт приймання-передачі є двостороннім правочином, який підтверджує волевиявлення сторін щодо передачі майна до статутного капіталу Товариства та має наслідком набуття і припинення права власності на нерухоме майно. З огляду на це, скаржник вважає, що висновок суду першої інстанції про недоведеність права власності позивача суперечить наявним у справі доказам;
обставини, встановлені у справах №916/3661/21 та №916/3730/21, є преюдиційними для цієї справи. На думку скаржника, у зазначених справах судами встановлено правомірність дій органів управління ПАТ «ОдАЗ», пов'язаних зі створенням товариств, формуванням їх статутного капіталу та передачею нерухомого майна за актами приймання-передачі, а також правомірність дій голови правління, вчинених на виконання рішень наглядової ради. Водночас, як зазначає апелянт, суд першої інстанції не надав належної оцінки цим доводам і не навів мотивів їх відхилення;
сам факт скасування державної реєстрації права власності не свідчить про припинення права власності, оскільки державна реєстрація не є самостійною підставою його набуття, а лише засвідчує вже набуте право. У зв'язку з цим Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що скасування реєстраційного запису свідчить про відсутність у позивача права власності на спірне майно;
рішенням у справі № 916/31/20 не було визначено, до кого саме переходить право власності на спірне майно після скасування реєстрації права за Товариством з обмежною відповідальністю «МАЛВІ В», тоді як надалі право власності на нежитлову будівлю літ. «J» площею 1145,0 кв. м, якій після поділу було присвоєно адресу: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-С, було зареєстровано за відповідачем;
з урахуванням того, що спірне майно перебуває у володінні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем, а внаслідок внесення відповідних записів до державного реєстру, належним способом захисту є саме позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. У зв'язку з цим апелянт вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що поданий позов фактично спрямований на перегляд рішення у справі № 916/31/20, оскільки у даному випадку заявлено самостійний спосіб захисту порушеного права;
висновки місцевого господарського суду не відповідають фактичним обставинам справи та наявним доказам, а саме є наслідком неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, визнання встановленими недоведених обставин, а також неправильного застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.02.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року у справі № 916/5488/24, справу призначено до судового розгляду.
16.02.2026 року через підсистему електронний суд до Південно-західного апеляційного господарського суду від Приватного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод», м. Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останнє просило суд апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відзив колегією суддів долучено до матеріалів справи.
Зокрема, у відзиві Приватне акціонерне товариства «Одеський автоскладальний завод», м. Одеса наголошує на тому, що:
рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 у справі № 916/31/20, яке набрало законної сили 10.12.2020, було визнано недійсним пункт 3 рішення одноосібного засновника Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» щодо формування статутного капіталу товариства за рахунок передачі 19/100 часток нежитлових будівель, а також скасовано рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ «МАЛВІ В» та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав. На думку відповідача, зазначене рішення суду є обов'язковим до виконання та має преюдиційне значення для розгляду цієї справи;
саме пункт 3 рішення одноосібного засновника був необхідною передумовою для подальшої передачі права власності на спірне майно, а тому, визнання його недійсним означає відсутність належної правової підстави для набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права власності на спірне нерухоме майно. При цьому, відповідач наголошує, що скасування державної реєстрації права власності у справі № 916/31/20 було наслідком саме недійсності вказаного рішення засновника, а не порушення процедури державної реєстрації;
рішення у справі № 916/31/20 фактично вирішило питання щодо правомірності підстав набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права власності на спірне майно, а тому звернення з цим позовом є спробою здійснити перегляд вказаного судового рішення у непередбачений законом спосіб, що порушує принцип правової визначеності та остаточності судового рішення;
позивач не довів наявності у нього права власності на спірне майно, тоді як саме наявність такого права є обов'язковою умовою для пред'явлення віндикаційного позову. На думку відповідача, реєстрація права власності за позивачем, здійснена на підставі документа, який надалі був визнаний судом недійсним, не свідчить про правомірне набуття права власності;
між сторонами існували зобов'язально-правові відносини, оскільки внесення нерухомого майна до статутного капіталу Товариства оформлювалося відповідними рішеннями та актом приймання-передачі, який, за позицією самого апелянта, є двостороннім правочином, тому, за наявності між сторонами зобов'язально-правових відносин застосування речово-правового способу захисту у вигляді віндикації є неналежним;
вибуття спірного майна з володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» відбулося на підставі судового рішення, яке набрало законної сили та є обов'язковим до виконання, а тому, таке вибуття не може розцінюватися як таке, що сталося поза волею власника у розумінні статті 388 Цивільного кодексу України.
про преюдиційне значення обставин, встановлених у справах № 916/3661/21 та № 916/3730/21, відповідач зазначає, що такі доводи є безпідставними, оскільки предметом розгляду у зазначених справах були інші вимоги, вони ґрунтувалися на інших фактичних обставинах та іншій доказовій базі, а питання щодо передачі спірного майна саме до статутного капіталу Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» у цих справах безпосередньо не досліджувалось і не встановлювалось;
доводи апеляційної скарги фактично дублюють правову позицію позивача, заявлену в суді першої інстанції, не спростовують висновків оскаржуваного рішення та не дають підстав для його скасування.
В судовому засіданні, представник позивача просив суд апеляційної інстанції задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати, з мотивів, викладених письмово в апеляційній скарзі.
Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача з мотивів, що викладені письмово у відзиві, просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року у справі №916/5488/24 не потребує скасування, з огляду на наступне.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
Відповідно до протоколу №1/19 засідання Наглядової ради ПАТ «Одеський автоскладальний завод» від 14.02.2019 року, Наглядовою радою товариства було вирішено створити Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» та сформувати статутний капітал Товариства за рахунок внеску у негрошовій формі шляхом передачі за актом приймання-передачі права власності на 19/100 часток нежитлових будівель загальною площею 5948,9 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1600372451101.
Зазначена частка, відповідно до протоколу, складається з нежитлової будівлі літ.J площею 1145,0 кв.м, яка є складовою частиною нежитлових будівель за вказаною адресою.
З інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, у реєстрі містяться відомості про державну реєстрацію права власності на відповідні частки зазначеного об'єкта нерухомого майна.
Зокрема, відповідно до запису про право власності №50823757 від 29.06.2023 року право спільної часткової власності у розмірі 22/100 частки зазначеного об'єкта нерухомого майна зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «СКЕЛАКАН» (код ЄДРПОУ 45093540) на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Токарською Т.В.
Відповідно до рішення №1 одноосібного засновника (учасника) Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» від 21.03.2019 року, прийнятого Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод», було вирішено створити Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», визначити місцезнаходження товариства та сформувати його статутний капітал у розмірі 150 000 грн.
Зазначеним рішенням передбачено формування статутного капіталу за рахунок внеску учасника у негрошовій формі шляхом передачі за актом приймання-передачі 19/100 часток нежитлових будівель загальною площею 5948,9 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1600372451101.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №165185731 від 26.04.2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на праві спільної часткової власності володіло 19/100 часток об'єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер в Державному реєстрі прав 1600372451101, загальною площею 5948,9 кв.м, до складу якого входили: нежитлові будівлі Ы площею 153,6 кв.м; нежитлові будівлі Щ площею 340,6 кв.м; нежитлові будівлі Ш площею 1133,0 кв.м; нежитлові будівлі Ч площею 14,8 кв.м; нежитлові будівлі Ю площею 513,2 кв.м; нежитлові будівлі J площею 1145,0 кв.м; нежитлові будівлі S площею 1330,6 кв.м; нежитлові будівлі S1, S2, S3 площею 1318,1 кв.м.
Номер запису про право власності: 31378909. Дата, час державної реєстрації: 23.04.2019р. Державний реєстратор: Ковач Вікторія Петрівна, Державне підприємство «Центр обслуговування громадян», Одеська обл.
Підставою виникнення права власності були зазначені: заява, серія та номер 237, виданий 03.04.2019, видавник: Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.; рішення, серія та номер: 2026, виданий 21.03.2019, видавник: Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.; протокол серія та номер: 1/19, виданий 14.02.2019, видавник: члени Наглядової ради; акт прийому-передачі, серія та номер: 2553, 2566, виданий 11.04.2019, видавник Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.
Підставою внесення запису стало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:46682897 від 26.04.2019 року.
Крім того, відповідно до запису про право власності №27075977 від 11.07.2018 року право спільної часткової власності у розмірі 78/100 часток зазначеного об'єкта нерухомого майна зареєстровано за Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» (код ЄДРПОУ 00231604).
Відповідно до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» від 16.05.2019 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» в особі голови правління ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , продавець передає, а покупець приймає частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В».
Згідно із зазначеним договором покупцю передається частка у статутному капіталі товариства, яка становить 100 % статутного капіталу у грошовому вираженні 150 000 грн, а право власності на частку переходить до покупця з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства.
Відповідно до акта приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» від 16.05.2019 року, Публічне акціонерне товариство «Одеський автоскладальний завод» в особі голови правління ОСОБА_7 передало, а ОСОБА_8 прийняла частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В».
Згідно із зазначеним актом до статутного капіталу Товариства було передано 19/100 часток нежитлових будівель загальною площею 5948,9 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1600372451101, що складається, зокрема, з нежитлової будівлі літ. J площею 1145,0 кв.м.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020р. у справі №916/31/20 позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним п. 3 рішення одноосібного засновника (учасника) Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса від 21.03.2018 року №1, прийнятого Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод», м. Одеса в особі голови правління Горіна Едуарда Олексійовича, засвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 2026; скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни, від 26.04.2019 року індексний номер 46682897, про реєстрацію права власності на 19/100 часток нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29 «Д» за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» м. Одеса; скасовано запис державного реєстратора Державного підприємства “Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни про право власності № 31378909 на 19/100 часток нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29 «Д», та зареєстрованих на праві приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса., рішення по справі №916/31/20 набрало законної сили 10.12.2020 року.
Інших належних та допустимих письмових доказів щодо наявних між сторонами спірних правовідносин матеріали господарської справи не містять.
Предметом спору у даній справі (з урахуванням зміни предмету позову) є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для витребування з незаконного володіння Приватного акціонерне товариство «Одеський автоскладальний завод» нежитлову будівлі літ. “J», загальною площею 1 145,0 кв.м, розташованої за адресою м.Одеса, вул. Отамана Чепигі, 29-С, право власності на яку зареєстровано за Приватним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» на підставі рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Писанки Д.О. №75484131 від 10.10.2024 року.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Згідно з ч.1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 1 ст.317 Цивільного кодексу України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч.1 ст. 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужено особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути в нього витребувано.
Відповідно зі ст.387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з ст. 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред'являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно. Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 907/452/20, від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22, від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17.
Отже, з урахуванням положень статті 387 Цивільного кодексу України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 та постановах Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 910/8298/21, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема, не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 915/690/19, від 09.02.2023 у справі № 904/4140/21, від 21.03.2023 у справі № 925/1288/20, від 25.07.2023 у справі №917/1058/22.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції враховує те, що ст. 388 Цивільного кодексу України встановлює обмеження для витребування майна у добросовісного набувача, тому вирішуючи питання про наявність підстав для витребування майна у такої особи необхідним є послідовність встановлення:
- чи знав набувач та чи повинен був знати, що отримує майно без достатніх правових підстав;
- як набувач отримав майно: платно чи безплатно;
- як майно вибуло з володіння власника: за його волею, чи поза його волею.
Лише у тому випадку, якщо майно вибуло із володіння власника поза його волею, а набувач отримав його платно, не у порядку, встановленому для виконання судових рішень, та не знав і не повинен був знати, що отримує таке майно без достатніх правових підстав, існуватимуть підстави для витребування майна від набувача.
Таке витребування ґрунтується передусім на тому, що право власності на річ є абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з володіння власника.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17 власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, усіх договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що підставою набуття права власності є, зокрема, відповідний правочин (частина перша статті 328 Цивільного кодексу України), а не свідоцтво про право власності як документ і не державна реєстрація права приватної власності на цей об'єкт. Така реєстрація, як і видання на підтвердження права власності певного документа, не є тими діями, що за законом зумовлюють виникнення права власності. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Така позиція викладена, зокрема, у постановах від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20.
Тобто, умовою подання віндикаційного позову є наявність права власності, адже саме позивач повинен довести, що він є власником майна, яке витребовується та те, що майно знаходиться у володінні відповідача без правових підстав.
Разом з тим, у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Дана позиція міститься у пункті 114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 та є сталою.
Крім того, відомості Державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто, державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 року у справі №48/340 (пункт 6.30), від 12.03.2019 року у справі № 911/3594/17 (пункт 4.17), від 19.01.2021 року у справі N 916/1415/19 (пункт 6.13) та інші).
Разом з тим, запис щодо реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно на підставі правовстановлюючого документа, який згодом скасовано, не свідчить про набуття позивачем права власності на зазначене майно.
Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 20.02.2018р. у справі № 917/553/17.
Державна реєстрація набуття, зміни чи припинення речових прав у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, проводиться без подання відповідної заяви заявником та справляння адміністративного збору на підставі відомостей про речові права, що містилися в Державному реєстрі прав. У разі відсутності таких відомостей про речові права в Державному реєстрі прав заявник подає оригінали документів, необхідних для проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022р. у справі №914/2350/18 (914/608/20) виснувано, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17, від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, приводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.
Отже, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем. Такий правовий висновок сформовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Така позиція викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19.
Натомість, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобт, рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14- ц (провадження № 14-256цс18), від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)].
Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)].
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).
За таких усталених правових позицій жодна інша вимога, пред'явлена позивачем з наміром повернути володіння спірним нерухомим майном (про визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію, про скасування записів у Державному реєстрі прав, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, про визнання права власності, внесення відповідних відомостей до Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно), не відповідає належному способу захисту у такій справі, що також є самостійною підставою для відмови в позові.
Стаття 388 Цивільного кодексу України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Велика Палата Верховного Суду в постановах, зокрема, від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 та від 21.09.2022 у справі №908/976/19 виснувала, що перевірка добросовісності набувача цього майна здійснюється саме при вирішенні питання про витребування майна.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 Цивільного кодексу України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №165185731 від 26.04.2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на праві спільної часткової власності володіло 19/100 часток об'єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, реєстраційний номер в Державному реєстрі прав 1600372451101, загальною площею 5948,9 кв.м, до складу якого входили: нежитлові будівлі Ы площею 153,6 кв.м; нежитлові будівлі Щ площею 340,6 кв.м; нежитлові будівлі Ш площею 1133,0 кв.м; нежитлові будівлі Ч площею 14,8 кв.м; нежитлові будівлі Ю площею 513,2 кв.м; нежитлові будівлі J площею 1145,0 кв.м; нежитлові будівлі S площею 1330,6 кв.м; нежитлові будівлі S1, S2, S3 площею 1318,1 кв.м.
Номер запису про право власності: 31378909. Дата, час державної реєстрації: 23.04.2019р. Державний реєстратор: Ковач Вікторія Петрівна, Державне підприємство “Центр обслуговування громадян», Одеська обл.
Підставою виникнення права власності були зазначені: заява, серія та номер 237, виданий 03.04.2019, видавник: Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.; рішення, серія та номер: 2026, виданий 21.03.2019, видавник: Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.; протокол серія та номер: 1/19, виданий 14.02.2019, видавник: члени Наглядової ради; акт прийому-передачі, серія та номер: 2553, 2566, виданий 11.04.2019, видавник Приватний нотаріус ОМНО Ярош О.М.
Підставою внесення запису стало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:46682897 від 26.04.2019р.
Водночас, рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 року у справі №916/31/20 позовні вимоги задоволено частково:
- визнано недійсним п. 3 рішення одноосібного засновника (учасника) Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса від 21.03.2018 р. № 1, прийнятого Публічним акціонерним товариством “Одеський автоскладальний завод», м. Одеса в особі голови правління Горіна Едуарда Олексійовича, засвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 2026;
- скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Державного підприємства “Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни, від 26.04.2019 р. індексний номер 46682897, про реєстрацію права власності на 19/100 часток нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29 «Д» за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса;
- скасовано запис державного реєстратора Державного підприємства “Центр обслуговування громадян» Ковач Вікторії Петрівни про право власності № 31378909 на 19/100 часток нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29 «Д», та зареєстрованих на праві приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса.
Суд, зазначає, що вищезазначене рішення по справі №916/31/20 набрало законної сили 10.12.2020 року.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Верховний Суд в постанові від 24 липня 2023 у справі №420/6671/18 звернув увагу, що Верховним Судом уже сформована судова практика щодо застосування цих положень Основного Закону України, зокрема, у постановах від 14 серпня 2018 у справі №826/4174/16, від 11 листопада 2020 у справі №191/1169/16-а(2-а/191/7/17), від 1 червня 2022 у справі №640/25836/20та від 27 липня 2022 у справі №540/606/20. Згідно з ч.2,4, 7 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статут суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом, зокрема ст. 382 Кримінального кодексу України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 5 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.
У пунктах 60, 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ющенко та інші проти України» (заяви №№ 73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05) констатовано: «… право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61)»; за відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань може звести нанівець завершене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.
У постанові Верховного Суду у справі № 520/7983/21 визначено: « 59. Судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами; невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
60. На цій підставі Суд дійшов висновку, що невиконання судового рішення, яке набуло законної сили, або надання йому переоцінки суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності; суд, за загальним правилом, не повинен брати до уваги посилання сторони у справі в обґрунтування своєї позиції на фактичні обставини, виникнення яких стало наслідком невиконання такою стороною судового рішення, що набуло законної сили.
61. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 листопада 2019 року у справі № 805/5043/15-а, від 26 жовтня 2022 року у справі № 640/30483/21, від 22 грудня 2022 року у справі № 640/31815/21, від 27 липня 2022 року у справі № 540/606/20 та від 21 червня 2023 року у справі № 160/24869/21».
З огляду на наведене, судове рішення вважається законним, доки воно не скасоване в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуто в іншому порядку, визначеному процесуальним законом.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Вказану правову позицію викладено у постанові від 03.07.2018 Великої палати Верховного Суду по справі №917/1345/17.
При цьому суд відмічає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Так, як вже зазначалось вище, право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» на 19/100 часток об'єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д було зареєстровано на підставі рішення №1 одноосібного засновника (учасника) товариства від 21.03.2019 року, протоколу №1/19 засідання Наглядової ради ПАТ «Одеський автоскладальний завод» від 14.02.2019 року, акта приймання-передачі майна від 11.04.2019 року та інших документів, що стали підставою внесення запису про право власності за позивачем до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Разом з тим, суд зазначає, що рішення Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 року у справі №916/31/20, яким визнано недійсним пункт 3 рішення одноосібного засновника (учасника) Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» щодо формування статутного капіталу Товариства за рахунок передачі спірного нерухомого майна, а також скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності позивача та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, має преюдиціальне значення для розгляду даної справи.
Отже, рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 року у справі №916/31/20, яке набрало законної сили, визнано недійсною правову підставу набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права власності на спірне майно, а також скасовано державну реєстрацію такого права.
Тобто, вказані обставини мають преюдиційне значення для розгляду даної справи та не підлягають повторному доказуванню відповідно до положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Після виконання рішення суду по справі №916/31/20 співвласниками нежитлових будівель, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29Д, загальною площею 5948,9 кв.м., були: Публічне акціонерне товариства «Одеський автоскладальний завод» (78/100 частки вказаного об'єкту нерухомості) та Товариством з обмеженою відповідальністю «КАВІОН» (22/100 частки вказаного об'єкту нерухомості)
В подальшому, Товариства з обмеженою відповідальністю «КАВІОН» здійснило продаж своєї частки у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «ГЄЛАКАН», після вказаного правочину співвласниками нежитлових будівель, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29Д, загальною площею 5948,9 кв.м., були: Публічне акціонерне товариства «Одеський автоскладальний завод» (78/100 частки вказаного об'єкту нерухомості) та Товариства з обмеженою відповідальністю «ГЄЛАКАН» (22/100 частки вказаного об'єкту нерухомості).
28 серпня 2024 року між Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ГЄЛАКАН» було укладено договір про поділ нежитлових будівель. За умовами договору, Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ГЄЛАКАН» поділили нежитлові будівлі, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29Д, загальною площею 5948,9 кв.м. на наступні самостійні об'єкти нерухомості:
1) нежитлові будівлі, загальною площею 1318,1 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-П, - в результаті поділу між співвласниками власником будівель стало Товариство з обмеженою відповідальністю «ГЄЛАКАН»
2) нежитлові будівлі, загальною площею 513,2 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, - в результаті поділу між співвласниками власником будівель стало Публічне акціонерне товариства «Одеський автоскладальний завод»
3) нежитлові будівлі, загальною площею 1145,0 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-С, - в результаті поділу між співвласниками власником будівель стало Приватного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод»;
4) нежитлові будівлі, загальною площею 2972,6 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Р, - в результаті поділу між співвласниками власником будівель стало Приватного акціонерного товариства «Одеський автоскладальний завод».
Як вбачається із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (індексний номер документа №398687064) право власності на нежитлові будівлі, J, загальною площею 513,2 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, зареєстровано за Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод», номер відомостей про речове право: 57047992.
Суд зазначає, що реєстрація за Публічним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» права власності на нежитлові будівлі, J, загальною площею 513,2 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Чепіги, 29-Д, відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором рішення (яке було скасовано рішенням Господарського суду Одеської області по справі №916/31/20), що відповідає способу захисту, передбаченому п. 4 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України.
Наведені обставини також свідчать про те, що після виконання рішення Господарського суду Одеської області у справі №916/31/20 спірний об'єкт нерухомості вибув з правового поля позивача та був у подальшому поділений між співвласниками, у зв'язку з чим на момент звернення до суду позивач не володів жодним підтвердженим речовим правом на спірне майно.
Суд апеляційної інстанції також вважає за необхідне звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо, суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально ( постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021р. у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021р. у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021р. у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022р. у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022р. у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023р. у справі № 233/4365/18, від 12.07.2023р. у справі № 757/31372/18-ц, постанова Верховного Суду від 19.04.2024р. у справі №916/520/22).
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено наявності у нього чинного речового права на спірне майно.
Таким чином, правова підстава, з якою позивач пов'язував виникнення у нього права власності на спірний об'єкт, була усунута судовим рішенням, що набрало законної сили. За таких обставин наявні у справі докази не підтверджують існування у позивача права власності на спірне майно на момент звернення до суду.
Крім того, суд наголошує про те, що сама по собі державна реєстрація права власності не є самостійною підставою набуття права, а лише офіційно підтверджує вже набуте право за наявності належної правової підстави. Водночас, у цій справі така підстава була визнана недійсною судом у справі №916/31/20, у зв'язку з чим посилання позивача виключно на факт попередньої реєстрації права власності не є достатнім для висновку про наявність у нього права власності на спірне майно.
Також, апеляційний суд зазначає, що спірні правовідносини не дають підстав для застосування віндикації як належного способу захисту. З матеріалів справи вбачається, що позивач сам пов'язує виникнення свого права із правочином щодо передачі майна до статутного капіталу товариства, тобто із зобов'язально-правовою конструкцією. За наявності між сторонами правовідносин, які випливають із правочину та його наслідків, речово-правовий спосіб захисту у вигляді витребування майна не може застосовуватися ізольовано від питання про існування самого права власності.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що даний позов фактично спрямований на усунення правових наслідків рішення Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 року у справі №916/31/20 поза межами встановлених процесуальним законом процедур його перегляду. Оскільки зазначеним рішенням уже надано правову оцінку підставам набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права на спірне майно та скасовано державну реєстрацію такого права, звернення з новим позовом, який по суті спрямований на відновлення того самого правового результату, суперечило б принципу правової визначеності та остаточності судового рішення.
Крім того, місцевий господарський суд обґрунтовано виходив із того, що після виконання рішення у справі №916/31/20 правове становище сторін було приведене у стан, який існував до проведення державної реєстрації права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», а отже, саме по собі подальше оформлення права власності на спірне майно за Приватним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод» не свідчить про незаконність володіння відповідача у розумінні статей 387, 388 Цивільного кодексу України.
Таким чином, висновки місцевого господарського суду про недоведеність позивачем наявності у нього чинного права власності на спірне майно, відсутність передбачених законом умов для задоволення віндикаційного позову та про неможливість повторного вирішення питання, вже встановленого рішенням суду, яке набрало законної сили, є правильними, відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального права.
При цьому суд апеляційної інстанції враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої умовою застосування речово-правового способу захисту у вигляді витребування майна з чужого незаконного володіння є доведення позивачем наявності у нього права власності на спірне майно. Лише за наявності такого права особа може вимагати повернення майна від особи, яка володіє ним без належної правової підстави. Такий правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18 та від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно сама по собі не є підставою набуття права власності, а лише підтверджує вже набуте право за наявності належної правової підстави. Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17 та від 07.04.2020 у справі №916/2791/13.
Отже, у випадку коли правовстановлюючий документ, який був підставою для державної реєстрації права власності, у подальшому визнано недійсним судовим рішенням, що набрало законної сили, сам факт попередньої державної реєстрації не може свідчити про існування у відповідної особи права власності на таке майно.
Ураховуючи, що рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 року у справі №916/31/20 було визнано недійсною правову підставу набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права власності на спірне майно та скасовано державну реєстрацію такого права, як вже було зазначено вище за текстом постанови суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у позивача належного речового права, яке могло б бути захищене шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
З огляду на це колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем не доведено наявності у нього чинного права власності на спірне майно, яке є необхідною передумовою для застосування речово-правового способу захисту у вигляді витребування майна з чужого незаконного володіння.
При цьому сам по собі факт попередньої державної реєстрації права власності за позивачем не може свідчити про наявність у нього такого права, оскільки, як встановлено судовим рішенням у справі №916/31/20, правова підстава для набуття цього права була визнана недійсною, а відповідний запис про державну реєстрацію права власності скасовано.
Відтак, за відсутності належного підтвердження права власності позивача на спірне майно, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про недоведеність однієї з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову, передбачених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.
За таких обставин, з урахуванням встановлених судом фактичних обставин справи, наданих сторонами доказів та наведених правових норм, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив матеріали справи, надав належну оцінку доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про те, що рішенням Господарського суду Одеської області від 17.06.2020 року у справі №916/31/20 не вирішувався спір про право власності між Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» та Публічним / Приватним акціонерним товариством «Одеський автоскладальний завод», колегія суддів вважає безпідставними.
Як убачається зі змісту вказаного судового рішення, саме ним було визнано недійсним пункт 3 рішення одноосібного засновника Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», який був безпосередньою правовою підставою формування статутного капіталу товариства шляхом передачі спірного майна, а також скасовано рішення про державну реєстрацію права власності позивача та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, вказаним рішенням суд надав правову оцінку саме підставам набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права на спірне майно, а тому посилання апелянта на те, що спір про право взагалі не вирішувався, суперечить змісту зазначеного судового рішення.
Посилання апелянта на те, що не всі документи, які були підставою набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В» права власності, були визнані недійсними, зокрема, протокол Наглядової ради від 14.02.2019 року та акт приймання-передачі від 11.04.2019 року, також не приймаються колегією суддів до уваги.
Сам по собі факт того, що окремі документи формально не були оскаржені чи визнані недійсними, не спростовує встановленого рішенням у справі №916/31/20 факту недійсності основної правової підстави набуття позивачем права власності, а саме, рішення одноосібного засновника щодо формування статутного капіталу шляхом передачі спірного майна. Саме цей документ був визначальним для виникнення правового результату, на який посилається позивач. Тому доводи скаржника про збереження у нього права власності лише з огляду на чинність інших документів є необґрунтованими.
Доводи апеляційної скарги про те, що акт приймання-передачі від 11.04.2019 року є двостороннім правочином, який самостійно підтверджує виникнення у позивача права власності на спірне майно, колегія суддів також відхиляє.
По-перше, правова природа такого акта підлягає оцінці у сукупності з іншими документами, на підставі яких відбувалася передача майна до статутного капіталу товариства. По-друге, навіть виходячи з доводів самого апелянта про двосторонній характер вказаного акта, між сторонами існували зобов'язально-правові відносини, пов'язані з внесенням майна до статутного капіталу товариства, а отже, спір не може розглядатися виключно в площині речово-правового захисту. По-третє, за відсутності чинної правової підстави формування статутного капіталу шляхом передачі спірного майна сам по собі акт приймання-передачі не підтверджує наявності у позивача права власності на таке майно.
Доводи скаржника про те, що суд першої інстанції не врахував преюдиційного значення обставин, встановлених у справах №916/3661/21 та №916/3730/21, також є безпідставними.
Як правильно зазначив суд першої інстанції та на чому обґрунтовано наголосив відповідач у відзиві, предметом розгляду у зазначених справах були інші вимоги, інші фактичні обставини та інша доказова база. Обставини щодо правомірності передачі саме спірного нерухомого майна до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», а також наслідки визнання недійсним рішення одноосібного засновника від 21.03.2019 року у цих справах безпосередньо не досліджувалися та не встановлювалися. Отже, посилання апелянта на преюдицію у цьому випадку ґрунтується не на встановлених судами фактах, а на власному тлумаченні мотивів інших судових рішень, що не відповідає змісту статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Аргументи апелянта про те, що скасування державної реєстрації права власності саме по собі не свідчить про припинення права власності, не впливають на правильність висновків місцевого господарського суду.
Колегія суддів погоджується з тим, що державна реєстрація не є самостійною підставою виникнення права власності, а лише офіційно підтверджує вже набуте право. Разом з тим у цій справі підставою для відмови в позові є не лише факт скасування реєстраційного запису, а насамперед те, що рішенням суду, яке набрало законної сили, визнано недійсною саме правову підставу набуття позивачем права власності на спірне майно. За таких умов наведений довід апелянта не спростовує висновок суду першої інстанції про недоведеність у позивача права власності на спірний об'єкт.
Посилання апелянта на те, що рішенням у справі №916/31/20 не було визначено, до кого саме переходить право власності на спірне майно після скасування реєстрації права за Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», колегія суддів також відхиляє.
Предметом розгляду у даній справі є не загальне з'ясування подальшого правового режиму майна після виконання рішення у справі №916/31/20, а наявність чи відсутність передбачених законом підстав для задоволення саме віндикаційного позову, заявленого Товариством з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В». Оскільки позивач не довів належним чином існування у нього чинного права власності на спірне майно, невизначення у справі №916/31/20 конкретного набувача права власності не породжує у позивача автоматичного права на витребування майна у цій справі.
Доводи апелянта про те, що належним способом захисту в даному випадку є саме позов про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки спірне майно перебуває у володінні відповідача не на підставі договору, а внаслідок внесення запису до державного реєстру, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Як убачається з матеріалів справи та з позиції самого позивача, підставою, з якою він пов'язує виникнення свого права на спірне майно, є передача цього майна до статутного капіталу товариства, оформлена відповідними рішеннями та актом приймання-передачі, тобто правочином. Це свідчить про наявність між сторонами зобов'язально-правових відносин. За усталеною практикою Верховного Суду речово-правовий спосіб захисту у вигляді віндикації застосовується лише за відсутності між сторонами зобов'язальних відносин та за наявності доведеного чинного права власності у позивача. У даному випадку ці умови відсутні.
Не заслуговують на увагу і загальні доводи апеляційної скарги про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, невідповідність його висновків встановленим обставинам, а також порушення норм матеріального і процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, що місцевий господарський суд дослідив подані сторонами докази, встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, надав їм належну правову оцінку та застосував норми матеріального права з урахуванням правової природи спірних правовідносин. Фактично доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди апелянта з правовою оцінкою встановлених обставин і до спроби повторно поставити під сумнів наслідки рішення у справі №916/31/20, що саме по собі не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
З огляду на наведене, судова колегія вважає, що твердження позивача, наведені ним в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, а зводяться лише до незгоди останнього з таким рішенням без належного обґрунтування для цього відповідних підстав. При цьому протилежного ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції скаржником не доведено.
Тому, враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса та вважає, що рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року у справі №916/5488/24 ухвалене з дотриманням норм матеріального права та вимог процесуального закону, з огляду на що підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Тобто, сутність обґрунтованості рішення суду полягає в тому, що воно має бути ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Враховуючи наведене вище, судова колегія зазначає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2025 року у справі №916/5488/24 відповідає обставинам справи та ґрунтується на нормах матеріального і процесуального права, які мають бути застосовані в даному випадку.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАЛВІ В», м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 19 грудня 2025 року у справі №916/5488/24 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 19 грудня 2025 року у справі №916/5488/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 14.05.2026 року.
Повний текст постанови складено 14.05.2026 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Я.Ф. Савицький
А.І. Ярош