13 травня 2026 року м. Харків Справа № 913/67/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Шутенко І.А., суддя Гребенюк Н.В. , суддя Слободін М.М.
розглянувши в порядку спрощеного (без виклику представників сторін) провадження в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" (вх. №564 Л/1) на рішення ухвалене Господарським судом Луганської області у складі судді Драгнєвіч О.В. 10.03.2026 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) представників сторін
у справі №913/67/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг", м.Київ,
до Управління Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області, смт.Станиця Луганська, Щастинський р-н, Луганська область,
про стягнення 12780,56грн
ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" звернулося до Господарського суду Луганської області з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області про стягнення заборгованості за договором постачання природного газу №11-1114/21-БО-Т від 11.11.2021 в загальному розмірі 12780,56грн, з яких основний борг в сумі 7805,22грн, пеня в сумі 1648,72 грн, 3% річних в сумі 645,37грн та інфляційні втрати в розмірі 2681,25грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що на виконання договору позивач (ЕІС-код 56Х930000010610Х) передав у власність відповідача (ЕІС-код 56XS00011RBF000Q) протягом грудня 2021 року - лютого 2022 року природний газ загальним об'ємом 2,145 тис.куб.м. на загальну суму 35508,34грн, що підтверджується даними з інформаційної платформи оператора ГТС щодо остаточних алокацій відборів споживача, а також даними складених актів приймання-передачі природного газу від 31.12.2021, 31.01.2022, 28.02.2022. Однак, відповідач розрахунки за придбаний природній газ з позивачем провів не повністю, повністю розрахувався за зобов'язаннями грудня 2021 року - січня 2022 року. Оскільки за зобов'язаннями лютого 2022 року розрахунок проведено не було, у відповідача обліковується заборгованість у сумі 7805,22грн.
У зв'язку з допущеним простроченням виконання грошового зобов'язання позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача пеню в сумі 1648,72грн, обраховану за період з 16.04.2022 по 15.10.2022, 3% річних у сумі 645,37грн, обрахованих за період з 16.04.2022 по 16.01.2025, та інфляційні втрати в сумі 2681,25грн, обраховані за період з травня 2022 року по грудень 2024 року.
Рішенням Господарського суду Луганської області від 10.03.2026 у справі №913/67/25 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" до Управління Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області про стягнення 12780,56грн задоволено частково.
Стягнуто з Управління Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" основний борг за договором у сумі 6778,86грн, пеню в сумі 1431,92грн, 3% річних у сумі 560,51грн, інфляційні втрати в сумі 2328,67грн, а також витрати зі сплати судового збору в сумі 2103,86грн.
В решті позову відмовлено.
За висновками суду, окупація території місцезнаходження відповідача - території Станично-Луганської селищної територіальної громади, з 24.02.2022 є загальновідомим фактом (підтвердженим до того ж Кабінетом Міністрів України), та враховуючи положення ст.13-1 Закону №1207-VII, якою встановлено пряму заборону на переміщення послуг трубопровідним транспортом на тимчасово окуповану територію, суд дійшов висновку про те, що позивач у період з 24.02.2022 не мав права здійснювати господарську діяльність щодо постачання на окуповану територію природного газу відповідачу.
Судом також враховано, що загальновідомий у розумінні ч.3 ст.75 ГПК факт окупації території місцезнаходження і діяльності відповідача з 24.02.2022 (підтверджений у встановленому законодавством порядку) за стандартом вірогідності згідно ст.79 ГПК України зумовлює недоведеність представленими у справі доказами факт набуття з 24.02.2022 саме відповідачем права власності на відповідний обсяг природного газу та споживання ним такого газу.
Зазначені обставини за висновками суду є окремою підставою для відмови в задоволенні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача вартості поставленого природного газу на тимчасово окуповану територію в період з 24.02.2022 по 28.02.2022.
Суд дійшов висновку про те, що правомірною до стягнення з відповідача є заборгованість за вказаним договором за зобов'язаннями лютого 2022 року у розмірі 6778,86грн за наступним розрахунком: 0,4095 тис.куб.м. (обсяг спожитого природного газу з 01.02.2022 по 23.02.2022) х 16554грн (ціна природного газу за 1000 куб.м. з ПДВ, враховуючи тариф на послуги з його транспортування для внутрішньої точки виходу з ГТС та коефіцієнт, що застосовується при замовленні потужності, встановлені п.4.1 договору).
В задоволенні іншої частини вимоги щодо стягнення 1026,36грн (вартості газу, поставленого в період з 24.02.2022 по 28.02.2022 у кількості 0,062 тис.куб.м., зокрема - 0,010 тис.куб.м. 24.02.2022 та 0,052 тис.куб.м. - 28.02.2022) суд відмовив.
З урахуванням висновку суду про часткове задоволення вимог позивача щодо стягнення суми основного боргу, суд здійснив перерахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Перевіривши надані позивачем розрахунки 3% річних та інфляційних втрат за зобов'язаннями лютого 2022 року, суд дійшов висновку про наявність в них помилки в частині визначеної позивачем бази для нарахування вказаних сум, тому суд здійснив перерахунок заявленої до стягнення суми інфляційних втрат та 3% річних з урахуванням визначеної до стягнення судом суми основного боргу за зобов'язаннями лютого 2022 року в розмірі 6778,86грн та дійшов висновку, що з відповідача підлягають стягненню 3% річних у сумі 560,51грн, нараховані за період з 16.04.2022 по 16.01.2025, та інфляційні втрати в сумі 2328,67грн, нараховані за період з травня 2022 року по грудень 2024 року. В іншій частині вимог суд відмовив.
Також, суд здійснив перерахунок заявленої до стягнення суми пені з урахуванням визначеної до стягнення судом суми основного боргу за зобов'язаннями лютого 2022 року в розмірі 6778,86грн та зазначив, що за допущене прострочення виконання грошового зобов'язання з відповідача обґрунтовано підлягає стягненню пеня в сумі 1431,92грн. В іншій частині заявленої до стягнення пені суд відмовив.
20.03.2026 ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" звернулось до Східного апеляційного господарського суду через підсистему "Електронний суд" з апеляційною скаргою, в якій просить суд:
1. Рішення Господарського суду Луганської області від 10.03.2026 у справі № 913/67/25 в частині відмови в стягненні 1 026,36грн основного боргу, 216,80грн пені, 84,86грн 3% річних та 352,58грн інфляційних втрат скасувати, та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог в цій частині.
2. Стягнути з Відповідача судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що у межах даної справи судом першої інстанції розглядалося питання щодо стягнення заборгованості за поставлений газ у лютому 2022 року. В свою чергу Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" до 20.03.2022 року не розповсюджували свою дію на відносини між позивачем та відповідачем, що розглядаються в межах даної справи, адже визначали виключно територію Кримського півострова як зону дії особливого режиму тимчасової окупації та встановлювали конкретні заборони й обмеження для здійснення господарської діяльності саме на цій території, не поширюючи відповідних обмежень на інші регіони України.
Скаржник зазначає, що розглядаючи дану справу, суд першої інстанції фактично застосував положення ЗУ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Висновки судів, ґрунтуються на висновках, які викладені у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23. Судом першої інстанції фактично застосовано положення Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" в поточній редакції, однак не враховано, що до вказаного Закону вносились зміни, і в певний період діяли різні редакції Закону. Вказаний Закон, станом на лютий 2022 та до 20.03.2022 року, не визначав тимчасово окупованими територію Луганської області та не регулював взагалі відносини із суб'єктами, що перебували на такій території.
Скаржник вважає, що судом першої інстанції проігноровано положення статті 58 Конституції України, яка закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно правові акти не мають зворотної дії в часі.
Зазначає, що станом на сьогодні Радою національної безпеки і оборони України не приймалось жодного рішення, в якому б визначались тимчасово окуповані території .
На переконання апелянта рішення про визнання територій тимчасово окупованими, яке на момент виникнення спірних правовідносин відповідно до визначеного Кабінетом Міністрів України порядку приймалось Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, не може замінювати собою рішення Кабінету Міністрів України про введення обмежень, передбачених статтями 13 та 131 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Так само загальновідомий факт окупації певних територій сам по собі не може вважатися достатньою правовою підставою для застосування встановлених законом економічних обмежень. Ця обставина також не була врахована у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2025 року у справі №908/1162/23, у якій суд дійшов висновку про можливість застосування відповідних заборон без наявності спеціального рішення Кабінету Міністрів України щодо введення таких обмежень.
За доводами скаржника, обов'язок контролювати споживання газу та у разі необхідності припиняти його споживання покладається саме на споживача, а не на постачальника. Постачальник, у свою чергу, має забезпечити постачання природного газу відповідно до умов договору та в межах підтверджених обсягів. Припинення постачання природного газу непобутовому споживачу є технічно складним процесом, який не може бути здійснений одномоментно, а процедура припинення (або обмеження) постачання газу детально регламентована Кодексом газорозподільних систем та Правилами постачання природного газу тощо. На думку позивача, відповідачем належних та допустимих доказів у розумінні статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України, а саме актів про припинення як споживання так і розподілу, до матеріалів справи не надано.
Позивач зазначає, що саме відповідач мав оперативно припинити споживання газу та звертатись до відповідних органів з питання можливості врегулювання взаємовідносин, які виникли між сторонами, на законодавчому рівні. Позивач мав правомірні очікування, що за наявності факту споживання природного газу - він отримає від відповідача оплату отриманого природного газу.
Апелянт посилається на те, що позовні вимоги є обґрунтовані, відповідають умовам договору та вимогам чинного законодавства і фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим підлягають задоволенню у повному обсязі. Проте, при ухваленні оскаржуваного рішення місцевим господарським судом порушено норми статей 236 та 238 ГПК України, що стало підставою для ухвалення незаконного рішення в частині часткової відмови в позові.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями Східного апеляційного господарського суду від 20.03.2026 справу №913/67/25 передано на розгляд суду у складі колегії суддів: головуючий суддя Шутенко І.А., суддя Гребенюк Н.В., суддя Слободін М.М.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.03.2026 витребувано у Господарського суду Луганської області матеріали справи №913/67/25; відкладено вирішення питань щодо руху апеляційної скарги ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Луганської області від 10.03.2026 у справі №913/67/25 до надходження матеріалів справи.
25.03.2026 справа №913/67/25 надійшла до Східного апеляційного господарського суду.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" на рішення Господарського суду Луганської області від 10.03.2026 у справі №913/67/25; установлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; установлено строк для подання заяв та клопотань до 15.04.2026. Справу постановлено розглядати без повідомлення учасників справи.
Зазначено також, що відповідачу у справі - Управлінню Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області у відповідності до вимог ч.6 ст.6 ГПК України необхідно зареєструвати електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі (підсистема "Електронний суд") з метою належного та своєчасного повідомлення, отримання процесуальних документів у справі.
У зв'язку із тим, що відповідач не зареєстрований у підсистемі "Електронний суд", а його місцезнаходженням є смт.Станиця Луганська, Щастинський р-н (раніше - Станично-Луганський р-н), Луганська область, Східним апеляційним господарським судом опубліковано на сайті "Судова влада України" повідомлення у справі №913/67/25 про відкриття апеляційного провадження. Крім того, ухвала Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026 розміщена у Єдиному державному реєстрі судових рішень, доступ до якого є вільним та загальнодоступним
Отже, судом вжито всіх можливих заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи №913/67/25. Відповідач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 2 ст. 273 ГПК України.
Згідно з ч. 13 ст. 8 та ч. 8 ст. 252 ГПК України, у разі здійснення розгляду справи в порядку письмового провадження суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами, досліджує докази і письмові пояснення, викладені в заявах по суті справи, судове засідання не проводиться.
За положеннями ч. 1 ст. 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
З огляду на те, що ціна позову у даній справі є меншою від ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд апеляційної інстанції розглядає дану справу за правилами ч. 10 ст. 270 ГПК України без повідомлення учасників справи.
На час ухвалення цієї постанови клопотання будь-якого із учасників справи про розгляд справи в порядку загального позовного провадження до Східного апеляційного господарського суду не надходили.
Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду не надходив. При цьому подання стороною відзиву є правом, а не обов'язком сторони у справі. Відсутність відзиву не перешкоджає подальшому розгляду справи.
07.05.2026 до Східного апеляційного господарського суду від апелянта надійшли додаткові пояснення та клопотання про долучення доказів.
Апелянт додатково зауважує, що враховуючи відмінність у часових межах виникнення та перебігу спірних правовідносин, правові висновки, викладені у справі № 908/1162/23 не можуть бути застосовані у поточній справі без урахування особливостей нормативно-правового регулювання, чинного у відповідний спірний період. Зокрема, при розгляді справи № 908/1162/23 суд касаційної інстанції здійснював правову оцінку спірних відносин із застосуванням положень Закону України про ТОТ у редакції Закону № 2217-IX від 21.04.2022, тоді як у межах поточної справи підлягають застосуванню приписи цього Закону в редакції Законів України від 01.07.2021 № 1618-IX та № 2138-IX від 15.03.2022 , які були чинними на момент виникнення та дії спірних правовідносин.
З цього приводу суд зазначає, що предметом розгляду Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду було питання застосування частини другої статті 13 та частини другої статті 13-1 Закону № 1207-VII до правовідносин, які виникли у період із лютого 2022 року по грудень 2022 року, тобто до прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 06.12.2022 № 1364 "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" та затвердження Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України наказу від 22.12.2022 № 309 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією".
Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції саме за клопотанням позивача від 03.03.2025, обґрунтованого положеннями пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України (перегляду судового рішення у подібних правовідносинах) зупинялось провадження у справі № 913/67/25 до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 908/1162/23 та оприлюднення повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого розгляду.
Також, в додаткових поясненнях позивач зауважує, що з 20.03.2022 законодавець установив гнучкий механізм застосування обмежень, передбачених статтями 13 і 13-1, дозволивши саме Кабінету Міністрів України поширювати дію цих положень на інші тимчасово окуповані території , визначені пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, тобто ті, що визнаються такими в умовах воєнного стану рішенням РНБО, введеним у дію Указом Президента України.
Лише з 07.05.2022 на законодавчому рівні було прямо та системно закріплено, що сухопутні території України, тимчасово окуповані Російською Федерацією поза межами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, охоплюються правовим режимом тимчасово окупованої території в розумінні ЗУ про ТОТ.
Зазначає, що у спірний період ані Радою національної безпеки і оборони України не було ухвалено жодного рішення, введеного в дію указом Президента України, яким би конкретні території України були віднесені до тимчасово окупованих у розумінні пункту 3 частини першої статті 3 Закону України ЗУ про ТОТ, ані Кабінетом Міністрів України не приймалося окремого рішення про поширення дії положень статей 13 та 13-1 зазначеного Закону на такі території, їх надра чи повітряний простір.
Так, на адвокатський запит представника позивача від 29.04.2026, Кабінетом Міністрів України листом від 01.05.2026 № 11907/0/2-26 повідомлено, що Кабінетом Міністрів України протягом 2022 року не приймалося рішення про поширення положень статей 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на будь-яку територію України.
Наведений адвокатський запит від 29.04.2026 та Лист-відповідь КМУ (б/н, ЕЦП від 01.05.2026) апелянт просить долучити до справи. Зазначає, що на момент розгляду справи в суді першої інстанції адвокатського запиту представника Позивача від 29.04.206 та Листа Кабінету Міністрів України від 01.05.2026 № 11907/0/2-26 не існувало, у зв'язку з чим такі докази не були та не могли бути подані до суду першої інстанції. У зв'язку з чим, Позивач просить прийняти вказані докази до розгляду.
Отже, на переконання скаржника, передбачений законодавцем спеціальний нормативний механізм, необхідний для поширення правового режиму тимчасово окупованої території та відповідних обмежень господарської діяльності на інші території України, окрім Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, у встановленому законом порядку реалізований не був.
Щодо клопотання про долучення доказів, суд зазначає наступне.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026, серед іншого, установлено строк до 15.04.2026 для подання заяв та клопотань.
Відповідно до ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Згідно ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
З огляду на вимоги ст. 13, 74 ГПК України заявник повинен довести обставини, на які він посилається як на поважні причини пропуску встановленого строку, шляхом подання відповідних доказів. Без доведення заявником таких обставин підстави для поновлення пропущеного строку та розгляду відповідної заяви у суду відсутні.
Східний апеляційний господарський суд звертає увагу на те, що апелянт подав клопотання про долучення документів поза межами установлених судом строків, без клопотання про поновлення пропущеного строку.
Крім того, згідно із ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Прийняття судом апеляційної інстанції додаткових документів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених ст. 269 ГПК України підстав для їх прийняття фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
При цьому, сама лише необхідність підтвердження під час апеляційного перегляду справи певних обставин доказами, не є об'єктивною та поважною причиною для долучення нових доказів.
Відсутність доказів на момент розгляду справи судом першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України не залежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28.07.2020 у справі №904/2104/19.
Суд звертає увагу, що позивач не був позбавлений можливості направити адвокатський запит як до подання позовної заяви (та отримання відповідної відповіді для її обгрунтування), так і під час розгляду справи судом першої інстанції. Невчинення цих дій на отримання відповіді від КМУ залежало виключно від суб'єктивних дій позивача.
Враховуючи те, що на момент ухвалення оскаржуваного рішення надані апелянтом докази не існували, а відтак, не були предметом дослідження у суді першої інстанції, судова колегія відмовляє у задоволенні клопотання позивача про долучення нових доказів, не приймає до розгляду нові (додаткові) докази та не враховує їх під час розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 2 наведеної статті передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Розглянувши матеріали господарської справи, доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
11.11.2021 між ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" та Управлінням Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області укладено договір №11-1114/21-БО-Т постачання природного газу, у відповідності до предмету якого постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов'язаний прийняти його та оплатити на умовах цього договору.
EIC-код споживача - 56XS00011RBF000Q.
Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем для своїх власних потреб (п.1.2 договору).
За цим договором може бути поставлений природний газ (за кодом згідно з УКТЗЕД 2711 21 00 00) власного видобутку (природний газ, видобутий на території України) та/або імпортований природний газ, ввезений на митну територію України (п.1.3 договору).
Згідно з п.1.4 договору, споживач підтверджує та гарантує, що на момент підписання цього договору у споживача є в наявності укладений договір на розподіл природного газу між споживачем та оператором газорозподільної мережі (надалі - оператор ГРМ) та присвоєний оператором ГРМ персональний ЕІС-код та/або укладений договір транспортування природного газу між споживачем та оператором газотранспортної системи (надалі - оператор ГТС) та присвоєний оператором ГТС персональний ЕІС-код (якщо об'єкти споживача безпосередньо приєднані до газотранспортної мережі). Відповідальність за достовірність інформації, зазначеної в цьому пункті, несе споживач.
У разі якщо об'єкти споживача підключені до газорозподільних мереж, розподіл природного газу, який постачається за цим договором, здійснює(ють) оператор(и) газорозподільних мереж, а саме: Старобільське МУЕГГ - філія АТ "Луганськгаз", з яким (якими) споживач уклав відповідний договір (п.1.5 договору).
Відповідно до п.2.1 договору постачальник передає споживачу на умовах цього договору замовлений споживачем обсяг (об'єм) природною газу у період з жовтня 2021 року по грудень 2022 року (включно), в кількості 5,88 тис.куб.метрів, в т.ч. по місяцях в замовленому обсязі, зазначеному у таблиці.
Згідно з п.2.3 договору підписанням цього договору споживач дає згоду постачальнику на включення його до реєстру споживачів постачальника (далі - реєстр або реєстр споживачів), розміщеного на інформаційній платформі оператора ГТС відповідно до вимог Кодексу ГТС.
Відповідно до п.3.2 договору, постачання газу за цим договором здійснюється постачальником виключно за умови включення споживача до реєстру споживачів постачальника, розміщеного на інформаційній платформі оператора ГТС.
Постачальник передає споживачу у загальному потоці природний газ у внутрішній точці виходу з газотранспортної системи. Право власності на природний газ переходить від постачальника до споживача після підписання актів приймання-передачі. Після переходу права власності на природний газ споживач несе всі ризики і бере на себе відповідальність, пов'язану з правом власності на природний газ (п.3.1 договору).
В будь-якому випадку, обсяг, визначений в акті приймання-передачі природного газу, оформленого відповідно до пункту 3.5 цього договору, вважається фактично використаним за цим договором обсягом природного газу (п.2.4 договору).
Приймання-передача газу, переданого постачальником споживачеві у відповідному розрахунковому періоді, оформлюється актом приймання-передачі газу (п.3.5 договору).
В пп.3.5.4 договору сторони визначили, що у випадку неповернення споживачем підписаного оригіналу акту до 15-го числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, а також у випадку розбіжностей між даними, отриманими від споживача відповідно до підпункту 3.5.1 цього пункту, та даних щодо остаточної алокації відборів споживача на інформаційній платформі оператора ГTC, обсяг (об'єм) спожитого газу вважається встановленим (узгодженим) відповідно до даних інформаційної платформи оператора ГТС та переданим у власність споживачу, а вартість поставленого протягом відповідного розрахункового періоду газу розраховується з урахуванням цін, визначених в розділі 4 цього договору.
Відповідно до п.4.1 договору, ціна та порядок зміни ціни на природний газ, який постачається за цим договором, встановлюється наступним чином: ціна природного газу за 1000 куб.м. газу без ПДВ - 13658 грн 42 коп., крім того податок на додану вартість за ставкою 20%, крім того тариф на послуги транспортування природного газу для внутрішньої точки виходу з газотранспортної системи - 124 грн 16 коп. без ПДВ, коефіцієнт, який застосовується при замовленні потужності на добу наперед у відповідному періоді на рівні 1,10 умовних одиниць, всього з коефіцієнтом - 136,576 грн, крім того ПДВ - 20%, всього з ПДВ - 163 грн 89 коп. за 1000 куб.м.
Всього ціна газу за 1000 куб.м. з ПДВ, з урахуванням тарифу на послуги транспортування та коефіцієнту, який застосовується при замовленні потужності на добу, за цим договором становить 16554 грн 00 коп.
Згідно з п.4.3 договору загальна вартість цього договору становить 81114 грн 60 коп., крім того ПДВ - 16222 грн 93 коп., разом з ПДВ - 97337 грн 52 коп.
Відповідно до пункту 5.1 договору оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно грошовими коштами в наступному порядку:
- 70% вартості фактично переданого відповідно до акту приймання-передачі природного газу - до останнього числа місяця, наступного за місяцем, в якому було здійснено постачання газу.
Остаточний розрахунок за фактично переданий відповідно до акту приймання-передачі природний газ здійснюється до 15 числа (включно) місяця, наступного за місяцем в якому споживач повинен був сплатити 70% грошових коштів за відповідний розрахунковий період. У разі відсутності акту приймання-передачі, фактична вартість використаного споживачем газу розраховується відповідно до умов підпункту 3.5.4 пункту 3.5 цього договору. Споживач має право здійснити оплату та/або переплату за природний газ протягом періоду поставки або до початку розрахункового періоду.
Оплата за природний газ здійснюється споживачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений в розділі 14 цього договору. Споживач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за поставлений природний газ відповідно до пункту 5.1 цього договору (п.5.3 договору).
Згідно з п.13.1 договору останній набирає чинності з дати його укладання і діє в частині поставки газу до 31 грудня 2022 року включно, а в частині розрахунків - до повного їх виконання.
Договір підписано представниками сторін, підписи яких скріплено печатками юридичних осіб.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на виконання умов договору протягом грудня 2021 року - лютого 2022 року позивач передав у власність відповідача (ЕІС-код 56XS00011RBF000Q) природний газ загальним об'ємом 2,145 тис.куб.м. на загальну суму 35508 грн 34 коп., що підтверджується даними щодо остаточної алокації відборів споживача ЕІС-кодом 56XS00011RBF000Q (відповідача), розміщеними на інформаційній платформі оператора ГТС за період з 02.12.2021 по 28.02.2022 по дням, а також даними складених постачальником актів приймання-передачі природного газу від 31.12.2021, 31.01.2022, 28.02.2022, зокрема:
- відповідно до даних щодо остаточної алокації відборів споживача, розміщених на інформаційній платформі оператора ГТС за період з 02.12.2021 по 31.12.2021 по дням, загальний обсяг спожитого відповідачем у грудні 2021 року газу склав 0,78000 тис.куб.м.
Зазначений обсяг 0,78000 тис.куб.м. спожитого відповідачем природного газу в грудні 2021 року на загальну суму 12'912 грн 12 коп. з ПДВ внесений позивачем у складений акт приймання-передачі природного газу від 31.12.2021 (підписаний представниками обох сторін);
- відповідно до даних щодо остаточної алокації відборів споживача, розміщених на інформаційній платформі оператора ГТС за період з 01.01.2022 по 31.01.2022 по дням, загальний обсяг спожитого відповідачем у січні 2022 року газу склав 0,89350 тис.куб.м.
Зазначений обсяг 0,89350 тис.куб.м. спожитого відповідачем природного газу в січні 2022 року на загальну суму 14'791 грн 00 коп. з ПДВ внесений позивачем у складений акт приймання-передачі природного газу від 31.01.2022 (залишився не підписаним відповідачем);
- відповідно до даних щодо остаточної алокації відборів споживача, розміщених на інформаційній платформі оператора ГТС за період з 01.02.2022 по 28.02.2022 по дням, загальний обсяг спожитого відповідачем у лютому 2022 року газу склав 0,47150 тис.куб.м.
Зазначений обсяг 0,47150 тис.куб.м. спожитого відповідачем природного газу в лютому 2022 року на загальну суму 7'805 грн 22 коп. з ПДВ внесений позивачем у складений акт приймання-передачі природного газу від 28.02.2022 (залишився не підписаний відповідачем).
Розрахунок за спожитий газ відповідач провів з постачальником не повністю, повністю розрахувався за зобов'язаннями грудня 2021 року - січня 2022 року, сплативши в загальному розмірі 27703 грн 12 коп. (зокрема, 28.12.2021 - 12912 грн 12 коп., 21.02.2022 - 14791 грн 00 коп.), що підтверджується даними, наданими позивачу АТ "Ощадбанк" про надходження коштів на рахунки позивача за період з 11.11.2021 по 21.11.2024, а також розрахунком позивача про основну заборгованість, що наявні в матеріалах справи.
Тому, за твердженням позивача, у відповідача обліковується заборгованість в розмірі 7805 грн 22 коп. за спожитий природний газ у лютому 2022 року.
У зв'язку з порушенням строків оплати відповідачем, на підставі п.7.2 договору, ст.625 ЦК України, позивач нарахував до стягнення також пеню в сумі 1648 грн 72 коп., 3% річних у сумі 645 грн 37 коп., та інфляційні втрати в сумі 2681 грн 25 коп. згідно з наданими позивачем розрахунками, які просить стягнути з відповідача.
Як вже зазначалося, за результатами розгляду позовних вимог Господарським судом Луганської області 10.03.2026 ухвалено оскаржуване рішення у справі №913/67/25, яким позов задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача основний борг за договором у сумі 6778,86грн, пеню в сумі 1431,92грн, 3% річних у сумі 560,51грн, інфляційні втрати в сумі 2328,67грн, а також витрати зі сплати судового збору в сумі 2103,86грн.
У задоволенні решти позову (основного боргу за період 24.02.2022 - 28.02.2022 та нарахованих на цю суму пені, інфляційних та відсотків річних) відмовлено з тих підстав, що з 24.02.2022 позивач не мав права здійснювати господарську діяльність щодо постачання природного газу відповідачу на тимчасово окуповану територію.
Предметом апеляційного перегляду є правильність висновків суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог в частині стягнення 1026,36грн основного боргу, 216,80грн пені, 84,86грн 3% річних та 352,58грн інфляційних втрат, які (висновки) обґрунтовані застосуванням до спірних правовідносин ст.ст. 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" та неможливістю постачання позивачем природного газу відповідачу з 24.02.2022, тобто після окупації смт.Станиці Луганської, Щастинського р-ну Луганської області.
Рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення: 1026,36грн основного боргу, 216,80грн пені, 84,86грн 3% річних та 352,58грн інфляційних втрат, тому суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду в цій частині.
Надаючи кваліфікацію спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову в оскаржуваній частині, виходячи з наступного.
Відповідно до договору та інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, судом встановлено, що місцезнаходженням відповідача - Управління Державної казначейської служби України у Станично-Луганському районі Луганської області є Луганська область, смт.Станиця Луганська Щастинського р-ну, вул.5 Лінія, буд.1.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 №75 "Про затвердження Переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 25 квітня 2022 року", затверджено Перелік територій, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), до якого включено, зокрема і Станично-Луганську селищну територіальну громаду Щастинського району Луганської області, на території якої зареєстрований відповідач.
Постановою Кабінету Міністрів України №1364 від 06.12.2022 "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" передбачено, що перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" визначено, що Біловодська селищна територіальна громада є окупованою з 24.02.2022.
Відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України №376 від 28.02.2025 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" Станично-Луганська селищна територіальна громада також визначена окупованою з 24.02.2022.
Отже, як правильно встановлено місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні, спірний період утворення боргу у цій справі (лютий 2022 року) частково охоплює час, в який за даними вказаного вище Переліку територія місцезнаходження відповідача є окупованою, що має правові наслідки згідно з чинним законодавством.
Так, згідно ч. 1 ст. 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (у редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин) здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України.
Вищезазначені положення відповідають ч. 2 ст. 13 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у чинній редакції.
Частиною 1 ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено.
Вищезазначені положення відповідають ч. 2 ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у чинній редакції.
Відповідно до ч. 1 ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (у чинній редакції) положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями.
В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.
Згідно з ч. 2 означеної статті на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено, за винятком випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.
Переміщення товарів, маркування (етикетування) яких свідчить про вироблення таких товарів на тимчасово окупованій території, забороняється, крім речей, які віднесені до особистих речей, що переміщуються у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі відповідно до частин третьої та четвертої цієї статті.
Контроль в'їзду-виїзду з метою виявлення, запобігання переміщенню товарів на тимчасово окуповану територію та з такої території в межах контрольних пунктів в'їзду-виїзду, а також поза межами контрольних пунктів в'їзду-виїзду проводять уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду розглянув справу №908/1162/23 про стягнення боргу за спожитий у листопаді - грудні 2022 року обсяг електроенергії на об'єкті, який знаходиться у м.Мелітополі (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2025 у справі №908/1162/23), де зробив наступні висновки.
Так, Об'єднана палата зазначила, що у справі №908/1162/23, як і у справі №910/9680/23 (від висновків Верховного Суду в якій пропонується відступити), йдеться про діяльність, що підпадає під ознаки, наведені у ч. 2 ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України"; окрім того, в обох справах йдеться про території, окуповані з лютого 2022 року, за відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій, тимчасово окупованих, починаючи з 24 лютого 2022 року. Тобто, правовідносини у цих справах є подібними за критерієм здійснення господарської діяльності на тимчасово окупованій території і доводи касаційної скарги ґрунтуються на застосуванні тих самих приписів Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".
Предметом розгляду об'єднаної палати було питання застосування ч. 2 ст. 13 та ч. 2 ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" до правовідносин, які виникли у період з лютого 2022 року по грудень 2022 року, тобто до прийняття Кабінетом Міністрів України постанови №1364 від 06.12.2022 "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" та затвердження Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України наказу №309 від 22.12.2022 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією".
Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон №1207-VII у чинній редакції) для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об'єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях (п.1); інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п.3).
Верховний суд у постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23, залишаючи постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові без змін, зокрема дійшов висновку, що Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 №2764-ІХ частину 3 ст. 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України (п.7.20 постанови).
Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" №3050-IX від 11.04.2023) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п.7.21 постанови).
Аналізуючи наведені норми законодавства, Об'єднана палата зазначила, що з 07.05.2022 ані п. 7 ч. 1 ст. 1-1, ані п. 1 ч. 3 ст. 3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" не містили (і зараз також не містять) жодних посилань на те, що статус тимчасово окупованих вказані у них території набувають залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (п. 7.22 постанови).
06.12.2022 Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією", відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій (п. 7.23 постанови).
Однак, у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України" правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні п. 1 ч. 1 ст.3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у п.1 ч.1 ст.3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася (п.7.25 постанови).
З огляду на викладене, у постанові у справі №908/1162/23 Об'єднана палата дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові у справі №910/9680/23 про поширення положень ст.13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України (п.7.26 постанови).
Наведеним повністю спростовуються доводи апелянта про те, що для територій, визнаних тимчасово окупованими під час воєнного стану (п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону), дія заборони на переміщення товарів та на здійснення господарської діяльності може бути встановлена лише за рішенням Кабінету Міністрів України.
При розгляді цієї справи колегія суддів враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23, відповідно до положень ч.4 ст.236 ГПК України, оскільки правовідносини у справах є подібними за змістовим критерієм.
Також, суд враховує, що стаття 42 "Положення про закони і звичаї війни на суходолі", що є додатком до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, учасницею якої є Україна (дата набрання чинності для України - 24.08.1991), встановлює, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.
Таким чином, враховуючи, що окупація території місцезнаходження відповідача (території Станично-Луганської селищної територіальної громади) з 24.02.2022 є загальновідомим фактом (підтвердженим до того ж Кабінетом Міністрів України), а також беручи до уваги положення ст. 13-1 Закону №1207-VII, , якою встановлено пряму заборону на переміщення послуг трубопровідним транспортом на тимчасово окуповану територію, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про те, що позивач у період з 24.02.2022 не мав права здійснювати господарську діяльність щодо постачання на окуповану територію, у тому числі природного газу відповідачу.
Крім того, суд апеляційної інстанції враховує, що у зв'язку з перебуванням певних територій у тимчасовій окупації, оператор газорозподільних систем не контролює їх на час окупації та не має можливості відстежувати обсяги надходження газу до мереж відповідача, оскільки неможливо визначити від чиїх мереж здійснюється розподіл газу та куди він надходить під час окупації території; покази по об'єктах, розташованих на окупованих територіях, неможливо визначити об'єктивно.
Щодо посилань апелянта на положення статті 58 Конституції України, яка закріплює, що закони та інші нормативно правові акти не мають зворотної дії в часі, суд зазначає наступне.
Законом у редакції від 01.07.2021 було заборонено на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами. Після 24.02.2022 ця заборона автоматично поширюється на всі окуповані території незалежно від того, в який час було прийнято той чи інший нормативний акт, у якому ретроспективно зафіксовано фактичну дату окупації певної територіальної громади. В умовах війни це не може розглядатися як зворотна дія закону у часі.
Відповідно до преамбули Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", в редакції Закону № 2217-IX від 21.04.2022, цей Закон має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України.
Відповідно до пояснювальної записки до проєкту Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", метою проєкту Закону є забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації.
Проєктом Закону пропонується визначити тимчасово окуповану територію, врегулювати правові відносини щодо правового режиму тимчасово окупованої території, діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування на цій території, обмежень свободи пересування, гарантій права власності на нерухоме майно, обмежень (заборони) економічної діяльності на тимчасово окупованій території, встановити відповідальність за діяльність, яка є колабораційною.
Східний апеляційний господарський суд зазначає, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах міжнародно визнаного державного кордону є цілісною і недоторканною. Україна не визнає тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України та підтверджує невіддільне суверенне право України на відновлення і збереження її територіальної цілісності в межах міжнародно визнаного державного кордону.
Окупація є об?єктивним фактом, що триває у часі і правовий режим окупації не залежить від дати ухвалення конкретних рішень урядом, а статус територій як "тимчасово окупованих" є триваючим станом.
Україна вживає всіх заходів для захисту суверенітету протягом усього періоду окупації, а державна політика базується на тому, що суверенітет України над тимчасово окупованими територіями не переривався, тому закони можуть мати ретроспективну спрямованість, щоб урегулювати правовідносини, які виникли під час окупації.
Суд враховує правові позиції Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2023 у справі № 19.10.2023, у постанові від 19.03.2026 у справі №905/238/23 про те, що особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України стосуються усього періоду окупації, що слід враховувати при застосуванні правила незворотності дії в часі нормативно-правового акта.
Судом також відхиляються доводи апелянта, що станом на теперішній час відсутня усталена правова позиція Верховного Суду щодо застосування положень статей 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" та посилання позивача на судову справу № 280/5808/23.
Станом на дату ухвалення даної постанови, Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 01.04.2026 ухвалено постанову, за текстом якої зазначено, що об'єднана палата Касаційного господарського суду розглянула справу №908/1162/23 та сформулювала правові висновки, які в подальшому неодноразово застосовувалися колегіями суддів Касаційного господарського суду під час тлумачення норм права як обов'язкові відповідно до вимог процесуального закону.
Постановляючи ухвалу про передачу цієї справи (280/5808/23) на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив питання про відступ від висновків Касаційного господарського суду, сформульованих у справі № 908/1162/23 та інших постановах, що ґрунтуються на правових позиціях об'єднаної палати цього суду у зазначеній справі.
Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірні правовідносини не є подібними до тих, які були предметом розгляду у наведеній справі №908/1162/23, у зв'язку з чим відсутні передумови для відступу від відповідних правових висновків, та повернула справу на розгляд колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача боргу в сумі 1026,36грн за природний газ, поставлений 24.02.2022 та 28.02.2022 в обсязі 0,062 тис.куб.м.
З огляду на відсутність підстав до стягнення суми основного боргу, судом першої інстанції також правомірно відмовлено у нарахуванні 216,80грн пені, 84,86грн 3% річних та 352,58грн інфляційних втрат.
Колегія суддів зазначає, що аргументи ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" були почуті проте наведених висновків суду не спростовують та фактично зводяться до переоцінки обставин, встановлених місцевим судом, яким надана належна правова оцінка.
Таким чином, оскільки доводи заявника апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваних рішень не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що судом першої інстанції в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для справи, а викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки відповідають фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга ТОВ "ГК "Нафтогаз Трейдинг" задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Луганської області від 10.03.2026 у справі № 913/67/25 підлягає залишенню без змін.
З огляду на те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір за її подання покладається судом на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України, Східний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Луганської області від 10.03.2026 у справі №913/67/25 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя І.А. Шутенко
Суддя Н.В. Гребенюк
Суддя М.М. Слободін