Справа № 640/7573/22 Суддя (судді) першої інстанції: Горобцова Я.В.
06 травня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів: Епель О.В., Файдюка В.В., секретар судового засідання Заліська Є.Я., за участі представника позивача Чучковської О.В., представника відповідача Степаненка О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Служби безпеки України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправної бездіяльності, стягнення коштів,
Рух справи.
20.05.2022 ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Служби безпеки України, яким просить визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо не виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби та стягнути з Служби безпеки України на його користь середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку в сумі 1 608 020, 48 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що протиправними діями відповідача порушуються його права на своєчасне отримання виплат, які підлягли йому виплаті під час перебуванні на службі в органах СБУ і був звільнений 01.05.2019.
Посилаючись на положення ст. 117 КЗпП України позивач просить задовольнити позовні вимоги виходячи із розрахунку, що 23.04.2022 йому відповідач перерахував суму заборгованості стягнуту судовим рішенням у справі 640/24877/20 у розмірі 64 715, 80 грн., тобто середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку під час звільнення становить за період з 01.05.2019 року по 23.04.2022 року, як то передбачено нормами ст. 117 КЗпП України.
Вказана справа внаслідок ліквідації Окружного адміністративного суду м.Києва надійшла 08.06.2023 на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23.09.2025 р. позовні вимоги задоволено: визнано протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби; стягнуто з Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку в сумі 1 608 020, 48 грн.; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 понесені останнім судові витрати у розмірі 30000, 00 грн.
Приймаючи таке рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено належними та достатніми доказами правомірність його дій.
Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати судове рішення як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та постановити нове рішення про відмову у задоволені позовних вимог у повному обсязі.
Апеляційна скарга відповідача має аналогічні доводи позиції відповідача, яка була заявлена у суді першої інстанції, а саме те, позовні вимоги і висновки суду першої інстанції ґрунтуються на нормах КЗпП України, проте як позивач проходив службу в органах СБУ, і тому положення КЗпП України не розповсюджуються на військовослужбовців.
Крім того, апелянт не згоден з судовими витратами, які стягнуті з відповідача, оскільки вважає їх не співмірними.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано про правильність висновків суду першої інстанції.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Обставини справи.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач перебував на службі в СБ України у період з 01 травня 2014 року до 01 травня 2019 року.
Наказом Служби безпеки України № 38-ОС від 19.04.2019 «По особовому складу» підполковника ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу, звільненого наказом Служби безпеки України від 05 квітня 2019 року № 447-ОС (у зв'язку із закінченням строку контракту), з урахуванням часу на здавання посади з 01 травня 2019 року. Загальна вислуга років ОСОБА_1 складає: 28 років 08 місяців 20 днів.
Згідно рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2021 року у справі № 640/24877/20:
1.Визнано протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за щорічні додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 01.05.2019;
2.Зобов'язано Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 01.05.2019;
3.Позовну вимогу про стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - судом визнано передчасною, оскільки фактичний розрахунок на дату ухвалення рішення суду відповідачем не був проведений.
Вказане рішення набрало законної сили.
23.04.2022 року відповідач на виконання вказаного судового рішення у справі 640/24877/20 перерахувало позивачу грошову компенсацію за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки у розмірі 64 715, 80 грн.
27.04.2022 року позивач звернувся до відповідача з листом щодо виплатити йому середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку під час звільнення за період з 01 травня 2019 року по 23 квітня 2022 року, посилаючись на норми ст. 117 КЗпП України.
Відповідач листом № 16/Ч-2/в/25/170-в від 03.05.2022 відмовив позивачу у виплаті середнього розміру грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку під час звільнення за період з 01 травня 2019 року по 23 квітня 2022 року згідно вимог ст. 117 КЗпП України, через відсутність на то правових підстав.
Вказані обставини підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами, і не є спірними.
Нормативно-правове обґрунтування.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частин 1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом (частини 2-4 ст.242 КАС України).
Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правову основу діяльності Служби безпеки України становлять Конституція України, цей Закон та інші акти законодавства України, відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною (ст. 4 Закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-ХІІ).
Кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Порядок обліку кадрів Служби безпеки України затверджується Головою Служби безпеки України (ст. 19 Закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-ХІІ).
Умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають Військову присягу на вірність народу України (ст. 20 Закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-ХІІ).
Трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, регулюються законодавством України про працю (ст. 21 Закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-ХІІ).
Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України. Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства. Соціальний захист працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, забезпечується на загальних підставах відповідно до законодавства про працю (ст. 27 Закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-ХІІ).
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (ст. 1-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII).
Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (ст. 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII).
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (ст. 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ).
Забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів щодо соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституції України).
Військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту, грошове забезпечення виплачується до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня закінчення строку контракту (ч. 2 п. 1 розділ 31 «Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018).
Зазначена норма кореспондується зі ст. 116 КЗпП України, відповідно до якої при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Висновки суду.
Отже, ні Законом України «Про Службу безпеки України», ні Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам № 260, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника зі Служби безпеки України, внаслідок чого, загальним правилом пріоритетним є норми спеціального законодавства, проте трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Такий висновок зроблено судом першої інстанції з урахуванням судової практики, з чим погоджується суд апеляційної інстанції.
Так, Верховний Суд наголошує, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів суду касаційної інстанції прийшла до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Матеріалами справи підтверджено, що відповідач, порушуючи норми чинного законодавства, при звільненні 01.05.2019 позивача з органів СБУ не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки.
Вказана обставина підтверджена судовим рішенням у справі 640/24877/20.
Сума заборгованості склала - 64 715, 80 грн.
Зазначену суму позивач отримав 23.04.2022.
Отже, час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки становить 01.05.2019 по 23.04.2022.
Таким чином, враховуючи положення ст. ст. 116, 117 КЗпП України, позовні вимоги гуртуються на нормі закону та підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами.
Отже, доводи апелянта не заслуговують уваги, оскільки висновки суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог є правильними та прийняті з урахуванням судової практики.
Крім того, щодо інших доводів апеляна, колегія суддів приймає до уваги рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…», отже й інші доводи апелянтів не заслуговують уваги оскільки не впливають на правильні висновки суду першої інстанції.
Таким чином, усі інші доводи апелянта не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки вони не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Щодо доводів апелянта з приводу судових витрат, які були стягнуті судом слід наголосити наступне.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно із ч. 1 ст. 132 КАС України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Відповідно до положень ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
З аналізу наведених правових норм вбачається, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 у справі №815/4300/17, від 11.04.2018 у справі №814/698/16.
Як вбачається із заяви і доказів позивача, його витрати на професійну правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи склали 30000,00 грн.
На підтвердження розміру витрат Позивачем надано: копію Договору про надання професійної правничої допомоги №54 від 01 грудня 2021, копію додаткової угоди до Договору №54 від 28 квітня 2022, ордер, копію Акту-рахунку №1 від 20 травня 2022, прибутковий касовий ордер №1 про сплату 30000 грн на підставі договору № 54 від 01.12.2021 та додаткової угоди № 1 від 28.04.2022.
Так, зі змісту додаткової угоди №1 від 28 квітня 2022 вбачається, що вартість послуг за ведення даної справи визначено сторонами у фіксованій сумі 30000 грн.
У постанові від 20 листопада 2020 у справі №910/13071/19 Верховний Суд вказав, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає твердження Відповідача про неспівмірність та необґрунтованість вартості наданих адвокатом послуг ґрунтуються виключно на його суб'єктивній оцінці та не доведено жодним доказом.
Крім того, за приписами ч. 8 ст. 139 КАС України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Як було встановлено при розгляді даної справи, права Позивача було порушено саме внаслідок неправомірних дій Відповідача, що у свою чергу змусило позивача звернутися за наданням правничої допомоги та вимушено понести витрати за отримання таких послуг.
Позивач був змушений звернутися до суду задля захисту своїх прав, понести витрати, а тому ці витрати повинні бути відшкодовані Відповідачем на користь останнього в повному обсязі, як такі, що були фактичними і неминучими.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів зазначає, що аргументи та вимоги представника позивача є обгрунтованими, дійсними, необхідними, розумними та підтвердженими належними та достатніми доказами, тому доводи апеляційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Повний текст постанови виготовлено 11.05.2026.
Керуючись ст.ст. 139, 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Служби безпеки України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 р. - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправної бездіяльності, стягнення коштів - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Колегія суддів: О.В. Карпушова
О.В. Епель
О.В. Файдюк