7 травня 2026 року
м. Київ
справа № 295/13886/13-к
провадження № 51-1569км25
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 (у режимі відеоконференції),
прокурора ОСОБА_6
розглянула в судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 , захисника ОСОБА_8 на вирок Богунського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2024 року й ухвалу Житомирського апеляційного суду від 30 січня 2025 року в кримінальному провадженні стосовно
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Рух справи, короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені обставини
За вироком Богунського районного суду м. Житомира від 20 березня 2017 року ОСОБА_7 було засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.
Апеляційний суд Житомирської області 12 березня 2018 року, задовольнивши частково апеляційні скарги прокурора та захисника, установивши порушення, передбачене п. 7 ч. 2 ст. 412 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасував на підставі п. 3 ч. 1 ст. 409 цього Кодексу вирок і призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Суд також констатував несправедливість призначеного засудженому покарання через м'якість.
За наслідками нового розгляду Богунський районний суд м. Житомира ухвалив 30 вересня 2024 року вирок, яким засудив ОСОБА_7 за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК до покарання у виді довічного позбавлення волі, а на підставі ч. 4 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів (указаного та передбачених ч. 1 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 15 і пунктами 1, 6, 13 ч. 2 ст. 115 КК, за які той був засуджений вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 17 лютого 2023 року) остаточно визначив захід примусу - довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Відповідно до правил ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання зараховано попереднє ув'язнення. Вирішено цивільний позов, питання щодо речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні за викладених у вироку обставин умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині особою, яка раніше вчинила такий злочин.
Як установив суд, ІНФОРМАЦІЯ_2 приблизно о 1:30 у районі гідропарку в м. Житомирі раніше судимий за пунктами 4, 6 ч. 2 ст. 115 КК (вирок Апеляційного суду Житомирської області від 20 грудня 2002 року) ОСОБА_7 на ґрунті раптово виниклої неприязні в ході конфлікту з ОСОБА_9 завдав йому декілька ударів металевою частиною сокири по голові, кінцівках та грудній клітці, спричинивши відкриту черепно-мозкову травму з переломами кісток черепа та руйнацією речовини головного мозку, від якої настала смерть потерпілого, а також заподіяв легкі ушкодження у вигляді рани, синців і саден. Надалі засуджений помістив тіло ОСОБА_9 в належний останньому автомобіль (марки ВАЗ-21093, д. р. н. НОМЕР_1 ) і перевіз у двір будинку АДРЕСА_2 .
Житомирський апеляційний суд, задовольнивши частково апеляційні скарги сторони захисту, ухвалою від 30 січня 2025 року змінив вирок, виключив обтяжуючу покарання обставину - учинення злочину в стані, викликаному вживанням наркотичних засобів. У решті вирок залишив без змін.
Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить на підставі п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК змінити судові рішення і пом'якшити покарання до позбавлення волі на строк 15 років. За твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій необґрунтовано залишили поза увагою визнання ним провини, щире каяття, усвідомлення протиправності вчиненого й прагнення долучитися до оборони держави від військової агресії російської федерації. Водночас автор скарги зазначає, що всупереч ст. 62 Конституції України, статтям 91, 92 КПК його винуватості не доведено поза розумним сумнівом, обвинувачення ґрунтується на припущеннях, жоден доказ не вказує на причетність засудженого до смерті потерпілого й не встановлено наявності в діянні ознак об'єктивної та суб'єктивної сторони складу інкримінованого злочину.
Захисник ОСОБА_8 у касаційній скарзі також просить на підставі п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК змінити вирок й ухвалу, пом'якшивши засудженому покарання. Суть доводів зводиться до того, що при виборі заходу примусу суди всупереч ст. 66 КК не врахували низки пом'якшуючих обставин. Як акцентує скаржник, ОСОБА_7 перебуває під вартою понад 10 років, є особою з інвалідністю ІІ групи; має постійне місце проживання та реєстрації, батьків-пенсіонерів та неповнолітню дитину, матір якої позбавлена батьківських прав; позитивно характеризується, повністю визнав вину, щиро розкаявся, переосмислив свою поведінку, публічно вибачився перед потерпілими й висловив бажання приєднатися до Збройних Сил України. На думку захисника, окреслене й відсутність обтяжуючих обставин доводить, що застосований найбільш суворий захід примусу не відповідає п. 1 ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 64, ч. 1 ст. 691 КК та є несправедливим через суворість.
Учасникам кримінального провадження належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції (далі - Суд) захисник підтримав подані скарги, прокурор заперечив обґрунтованість вимог сторони захисту.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК Суд переглядає оспорювані рішення в межах касаційної скарги, під час касаційної процедури не досліджує доказів, не вирішує питання про їх достовірність, не ревізує повноти розгляду й фактичних обставин справи, а, здійснюючи провадження і перевіряючи правильність застосування норм права, виходить із фактів, установлених судами попередніх інстанцій.
Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про винуватість ОСОБА_7 в умисному вбивстві зроблено на підставі об'єктивного з'ясування обставин, передбачених ст. 91 КПК, котрі підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до статей 84-86, 94 цього Кодексу.
Такого висновку суд дійшов, проаналізувавши показання потерпілої ОСОБА_10 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 ; дані, що містяться в протоколах огляду місця події та обшуку від ІНФОРМАЦІЯ_2, пред'явлення речей для впізнання від 6 серпня 2013 року; в експертних дослідженнях: судово-медичному від 5 липня 2013 року № 552,молекулярно-генетичних від 12 липня 2013 року № 130 та 133, судово-імунологічному від 12 липня 2013 року № 215,дактилоскопічному від 19 липня 2013 року № 1/1022, медико-криміналістичному від 25 липня 2013 року № 150-МК, трасологічному від 31 липня 2013 року № 1-1258, а також в інших документах, зміст яких відображено у вироку.
Виконуючи законодавчі приписи, суд також з'ясував позицію ОСОБА_7 , котрий визнав вину, однак відмовився від реалізації свого права дати показання щодо обставин події і висунутого йому обвинувачення.
Ухвалюючи вирок, суд виходив із сукупності доказів у їх логічному взаємозв'язку.
Зокрема, той факт, що ввечері 6 червня 2013 року ОСОБА_7 та ОСОБА_9 після 23:00 разом покинули квартиру АДРЕСА_3 , підтвердили в судовому засіданні свідки ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 .
Крім того, ОСОБА_11 повідомив суду, що вранці наступного дня до нього на автомобілі, яким напередодні керував ОСОБА_9 , приїхав ОСОБА_7 ; побачивши на задньому сидінні транспортного засобу мертвого чоловіка й сліди крові на задніх лівих дверцятах, свідок повернувся додому, а засуджений припаркував автомобіль і пішов у квартиру ОСОБА_11 , де залишався до приїзду поліцейських.
Свідок ОСОБА_15 теж зазначав, що він спостерігав рух автомобіля марки ВАЗ-21093 у дворі будинку АДРЕСА_2 ; потім, помітивши сліди крові за задніх дверцятах і зазирнувши в салон, побачив на задньому сидінні тіло людини й викликав швидку медичну допомогу.
Відповідно до протоколу огляду місця події від ІНФОРМАЦІЯ_2 вказаний транспортний засіб був у дворі згаданого будинку, у салоні автомобіля між передніми та задніми сидіннями розташоване тіло чоловіка ( ОСОБА_9 ), на підлозі біля переднього пасажирського сидіння виявлено закривавлену сокиру, усередині автомобіля, на одному з коліс та на асфальті поблизу - сліди крові, а на задніх дверях зліва - відбитки пальців рук, які за експертним висновком № 1/1022 належать засудженому.
За наявними в справі даними на вилученому в той же день одязі ОСОБА_7 також були бризки крові, яка згідно з висновком експерта № 1-1258 походить від загиблого ОСОБА_9 .
Разом із цим у матеріалах кримінального провадження міститься інформація оператора мобільного зв'язку, котра доводить, що в ніч на ІНФОРМАЦІЯ_2 мобільні телефони засудженого та потерпілого перебували в районі гідропарку в м. Житомирі.
Заподіяння ОСОБА_9 несумісних із життям тілесних ушкоджень у ділянці голови виявленою під час огляду сокирою підтверджується результатами медико-криміналістичного експертного дослідження (висновок від 25 липня 2013 року № 150-МК). Це знаряддя впізнав і свідок ОСОБА_16 , зазначивши, що в своєму автомобілі загиблий тримав сокиру.
Факт настання смерті ОСОБА_9 вночі ІНФОРМАЦІЯ_2 від відкритої черепно-мозкової травми встановлено судово-медичною експертизою (висновок від 5 липня 2013 року № 552).
На підставі перевірених у змагальній процедурі здобутих фактичних даних суд дійшов переконання, що під час перебування на вказаній території між ОСОБА_9 та засудженим стався конфлікт, у ході якого останній завдав потерпілому удари сокирою по голові, унаслідок чого той помер від заподіяних тілесних ушкоджень. Зміст доказів без сумніву доводить винуватість засудженого і виключає інакше пояснення події злочину, ніж те, що ОСОБА_7 умисно протиправно позбавив ОСОБА_9 життя.
Таким чином твердження засудженого в касаційній скарзі про порушення презумпції невинуватості, правил статей 91, 92, 94 КПК є неспроможними.
За встановлених фактичних обставин кримінального провадження діяння ОСОБА_7 правильно кваліфіковане за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК.
Не можна визнати прийнятними й аргументи сторони захисту про надмірну суворість призначеного засудженому покарання.
Згідно зі статтями 50, 65 КК захід примусу застосовується від імені держави й полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; призначене покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення винного і запобігання вчиненню ним та іншими особами нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, захід примусу повинен бути адекватним характеру вчинених діянь, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання беруться до уваги обставини, які його пом'якшують та обтяжують.
Згідно зі ст. 64 КК довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Обираючи ОСОБА_7 покарання, суд додержав окреслені законодавчі положення, реалізувавши свої дискреційні повноваження для досягнення визначеної в ст. 50 КК мети.
Виконуючи вимоги ст. 65 КК, суд урахував ступінь тяжкості кримінального правопорушення, яке за класифікацією (ст. 12 КК) належить до категорії особливо тяжких, характер (зміст) протиправних дій, їх необоротні наслідки. Не залишилися поза увагою також дані про особу ОСОБА_7 , його стан здоров'я та сімейне становище, наявність неповнолітньої дитини. Однак ці відомості не впливають на тяжкість учиненого. Натомість поведінка засудженого, котрий неодноразово посягав на об'єкти кримінально-правової охорони, посередньо характеризується за місцем ув'язнення, попри судимість за умисне вбивство, на шлях виправленняне став і, знехтувавши найвищою людською цінністю, знову заподіяв смерть людині, свідчать про його виключну небезпеку для суспільства.
На відміну від тверджень у касаційних скаргах суд слушно вирішив, що ОСОБА_7 не виявив щирого каяття, адже декларативне визнання ним провини обумовлено безспірністю доказів обвинувачення, при цьому засуджений відмовився давати показання і розкривати деталі обставин події, не продемонстрував емпатії та жалю з приводу позбавлення людини життя, звідси, і не оцінив критично своїх протиправних дій.
Тому немає пом'якшуючої обставини за п. 1 ч. 1 ст. 66 КК, що узгоджується з усталеною судовою практикою (наприклад, див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 629/847/15-к).
З огляду на викладене висновок місцевого суду про неможливість застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк і необхідність призначення йому довічного ув'язнення є обґрунтованим, відповідає вимогам ч. 1 ст. 64 КК.
Доводи захисника про те, що обраний судом захід примусу суперечить орієнтирам ст. 691 цього Кодексу, теж хибні.
За змістом указаної норми строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу, не тільки в разі визнання особою своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання, але й за наявності конкретних обставин, що його пом'якшують, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК, - з'явлення із зізнанням, щирого каяття або активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення, добровільного відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.
Утім у справі ОСОБА_7 не встановлено щирого каяття засудженого, а усунення шкоди, заподіяної умисним убивством, вочевидь неможливе через необоротність наслідків - смерть людини (див., наприклад, постанову Суду від 25 квітня 2023 року в справі № 489/5787/19). До того ж санкція закону, за яким засуджено ОСОБА_7 , передбачає найбільш суворе покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не має строкового виміру, тому визначення його двох третин виключається (висновок об'єднаної палати Суду в постанові від 2 грудня 2019 року, справа № 664/425/16-к). Отже, правила ст. 691 КК у разі призначення винуватцю довічного ув'язнення не діють. Такий захід примусу може бути замінено більш м'яким у порядку ч. 5 ст. 82 цього Кодексу.
Застосоване до засудженого передбачене законом обмеження прав і свобод є справедливим, узгоджується з визначеною в ст. 50 КК метою та принципом індивідуалізації.
Ухвалений вирок, з урахуванням унесених апеляційним судом змін, відповідає статтям 370, 374 КПК.
Крім того, аналогічні за змістом доводи сторони захисту про надмірну суворість призначеного ОСОБА_7 покарання були предметом ревізії суду апеляційної інстанції. Указаний суд ретельно перевірив усі аргументи скаржників і вмотивовано, з наведенням положень закону, якими керувався, залишив апеляційні скарги в цій частині без задоволення.
Ухвалу апеляційного суду постановлено з додержанням ст. 419 КПК.
Істотних порушень норм права, які зумовлюють обов'язкову зміну оспорюваних вироку й ухвали, пом'якшення призначеного ОСОБА_7 покарання, про що йдеться в касаційних скаргах, під час касаційного розгляду справи не встановлено.
Тому подані касаційні скарги необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів
ухвалила:
Вирок Богунського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2024 року (з урахуванням рішення апеляційного суду) та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 30 січня 2025 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 , захисника ОСОБА_8 - без задоволення.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3