ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
11 травня 2026 рокум. ОдесаСправа № 915/1097/20(487/6958/25)
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів: Принцевської Н.М., Савицького Я.Ф.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 року, суддя в І інстанції Давченко Т.М., повний текст якого складено 28.01.2026, в м. Миколаєві
у справі №915/1097/20(487/6958/25)
за позовом: ОСОБА_1
до відповідача: Державного підприємства “Миколаївський суднобудівний завод»
про стягнення заборгованості по заробітній платі та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені у розмірі 103 363,98 грн
у межах справи №915/1097/20
про банкрутство Державного підприємства “Миколаївський суднобудівний завод»
розпорядник майна: арбітражний керуючий Шалашний Леонід Олександрович
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою про стягнення заборгованості по заробітній платі, в якій просив стягнути з Державного підприємства “Миколаївський суднобудівний завод», що належала йому до виплати при звільненні в розмірі 46 535,25 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2025 по 06.08.2025 в розмірі 56 828,73 грн.
В обґрунтування підстав позову позивач посилався на обставину невиконання роботодавцем покладених на суб'єкта господарювання положеннями чинного законодавства України обов'язків щодо проведення із звільненим працівником розрахунків по сплаті належних при звільненні сум.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 у справі №915/1097/20(487/6958/25) позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Державного підприємства “Миколаївський суднобудівний завод на користь ОСОБА_1 грошові кошти в загальному розмірі 49 241,38 грн, з якої: 46 535,25 грн - заборгованість по заробітній платі, 2 706,13 грн - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а також 2 422,40 грн судового збору. В іншій частині позову - відмовлено.
Суд встановив, що позивач працював у ДП «Миколаївський суднобудівний завод» та був звільнений за власним бажанням. Станом на момент звільнення підприємство не виплатило йому заробітну плату в сумі 46 535,25 грн, що підтверджується матеріалами справи, а доказів її виплати не надано. Враховуючи вимоги норм КЗпП щодо обов'язку роботодавця провести повний розрахунок у день звільнення, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення зазначеної суми в повному обсязі.
Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд зазначив, що така відповідальність настає у разі невиплати належних сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, незалежно від наявності коштів у роботодавця. Оскільки розрахунок при звільненні проведений не був, позивач має право на відповідну компенсацію.
Разом з тим суд встановив, що розрахунок позивача є неправильним, оскільки період затримки має обчислюватися з наступного дня після звільнення. З урахуванням цього суд визначив період з 29.07.2025 по 06.08.2025 та, виходячи із середньоденного заробітку 386,59 грн, обчислив суму компенсації у розмірі 2 706,13 грн.
Відтак, позов задоволено частково: стягнуто заборгованість із заробітної плати у повному обсязі та середній заробіток у сумі 2 706,13 грн, у решті вимог відмовлено.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 , в якій останній просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 у справі №915/1097/20(487/6958/25) в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що першої інстанції неправильно визначив період затримки розрахунку, безпідставно обмеживши його 7 днями (з 29.07.2025 по 06.08.2025). На його думку, оскільки заборгованість із заробітної плати існувала ще до звільнення і не була погашена ні на день звільнення, ні на момент ухвалення рішення, середній заробіток має нараховуватись за весь період затримки - до максимально допустимих 6 місяців (з 29.07.2025 по 28.01.2026).
Скаржник вказує на неправильне застосування ст. 117 КЗпП України, оскільки ця норма передбачає нарахування середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку (але не більше 6 місяців), а не лише за декілька днів після звільнення. Також наголошує, що відсутність коштів чи перебування підприємства у процедурі банкрутства не звільняє роботодавця від відповідальності.
Крім того, апелянт зазначає, що суд неправильно здійснив розрахунок: за правильного визначення періоду (132 робочі дні) сума середнього заробітку становить 51 029,88 грн, з яких підлягає додатковому стягненню 48 323,75 грн. На його думку, суд мав самостійно визначити належний період відповідальності відповідно до імперативних вимог закону, а не обмежуватись розрахунком, фактично зведеним до мінімального строку.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 у справі №915/1097/20(487/6958/25); розгляд даної апеляційної скарги здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України (в редакції чинній станом на час звернення до суду із позовною заявою) господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника.
Особливість вирішення таких спорів полягає в тому, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, без порушення нових справ з метою судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна та коштів боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач - фізична особа ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із ДП “Миколаївський суднобудівний завод», працюючи у підприємстві на посаді моториста трюмного плав дока структурного підрозділу “Бриг» дільниці плавзасобів.
На підставі наказу № 20 від 06.08.2025 ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України.
Згідно долученої до матеріалів справи довідки ДП “Миколаївський суднобудівний завод» від 02.09.2025 №43/91 підтверджено, що заборгованість по заробітній платі підприємства перед позивачем станом на 01.09.2025 становить 46535,25 грн.
Невиконання роботодавцем покладених на суб'єкта господарювання положеннями чинного законодавства України обов'язків щодо проведення із звільненим працівником розрахунків по сплаті належних при звільненні сум зумовило звернення ОСОБА_1 до суду із позовом про стягнення 46535,25 грн невиплаченої заробітної плати.
Доказів виплати указаної суми матеріали справи не містять.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно ст. 94 Кодексу законів про працю України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 115 КЗпП України визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
З огляду на встановлений факт невиплати нарахованої заробітної плати у сумі 46 535,25 грн та відсутність доказів її погашення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення зазначеної суми в повному обсязі.
Вказана обставина не заперечується учасниками справи.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по заробітній платі.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
У постанові від 27.01.2020 у справі № 682/3060/16-ц та від 03.11.2021 № 127/22449/20 Верховний Суд зазначив, що виплата працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є формою матеріальної відповідальності роботодавця, яка виникає у випадку вчинення ним порушення норм трудового законодавства. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні ст. 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Ураховуючи зазначені положення законодавства України, звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом, зокрема про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред'явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена ст. 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред'являлась).
У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі ст. 117 КЗпП України наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред'явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту, коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви). Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за ст. 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у ст. 116 КЗпП України.
Матеріалами справи підтверджується, що в день звільнення (28.07.2025) заробітна плата не була виплачена, а відтак відповідач зобов'язаний виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, який на час ухвалення рішення позивачу не виплачений, іншого суду не доведено.
Середній заробіток працівника, відповідно до статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР "Про оплату праці", визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100).
Згідно з абзацами першим, третім пункту 3 розділу ІІІ Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з абз.3 п. 2 розділу ІІ Порядку, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Водночас, згідно з пунктом 5 Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка відповідно до п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Як вже зазначалося, позивач був звільнений 28.07.2025, відповідно до наказу ДП “Миколаївський суднобудівний завод» № 20 від 06.08.2025.
Як вбачається із довідки від 08.09.2025 №43/94, виданої ДП “Миколаївський суднобудівний завод» середньоденний заробіток робітника ДП “Миколаївський суднобудівний завод» ОСОБА_1 , звільненого 28.07.2025, становить 386,59 грн (48,324 грн/час).
Позивачем за період з 01.01.2025 по 06.08.2025 нараховано та заявлено до стягнення 56828,73 грн середнього заробітку за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
Разом з тим, перевіривши розрахунок, наданий позивачем, суд першої інстанції встановив, що він здійснений із порушенням норм законодавства щодо визначення початку періоду нарахування.
Щодо визначення початкової дати нарахування середнього заробітку, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обрахування має проводитися саме з 29.07.2025, оскільки базується на системному аналізі статей 116, 117 та 241-1 КЗпП України.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, обов'язок роботодавця з виплати всіх належних сум виникає безпосередньо в день звільнення.
Таким чином, день звільнення (28.07.2025) є останнім днем строку, встановленого законом для добровільного виконання зобов'язання.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 241-1 КЗпП України, строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків починаються з наступного дня після дня, з яким пов'язано їх виникнення або припинення.
Оскільки стан затримки розрахунку (правопорушення) виникає з моменту закінчення дня звільнення, право на стягнення середнього заробітку як спеціального виду відповідальності нараховується з наступного робочого дня - 29.07.2025.
Нарахування середнього заробітку за день звільнення призвело б до подвійного стягнення коштів за один і той самий день (заробітної плати та штрафної санкції), що суперечить правовій природі виплат при звільненні.
Більше того, зі змісту апеляційної скарги вбачається, що позивач фактично не заперечує правильність такого висновку суду першої інстанції щодо визначення початку перебігу відповідного періоду, оскільки у власному розрахунку в апеляційній скарзі також виходить із дати 29.07.2025 як початкової.
З урахуванням правильного визначення цього періоду - з 29.07.2025 (дата звільнення) по 06.08.2025 (кінцева дата розрахунку позивача) - та середньоденного заробітку у розмірі 386,59 грн, суд обґрунтовано визначив суму компенсації у розмірі 2 706,13 грн (386,59 грн Х 7 дн).
Отже, стягненню з відповідача підлягає середній заробіток за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові у розмірі 2706,13 грн.
В іншій частині заявлених вимог по стягненню середнього заробітку в розмірі 54122,60 грн (56828,73 грн - 2706,13 грн) місцевий господарський суд обґрунтовано відмовив.
Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають частковому задоволенню.
За доводами скаржника, оскільки заборгованість із заробітної плати існувала ще до звільнення і не була погашена ні на день звільнення, ні на момент ухвалення рішення, середній заробіток має нараховуватись за весь період затримки - до максимально допустимих 6 місяців (з 29.07.2025 по 28.01.2026).
Скаржник вказує на неправильне застосування ст. 117 КЗпП України, оскільки ця норма передбачає нарахування середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку (але не більше 6 місяців), а не лише за декілька днів після звільнення.
Апелянт зазначає, що суд неправильно здійснив розрахунок: за правильного визначення періоду (132 робочі дні) сума середнього заробітку становить 51 029,88 грн, з яких підлягає додатковому стягненню 48 323,75 грн.
На його думку, суд мав самостійно визначити належний період відповідальності відповідно до імперативних вимог закону, а не обмежуватись розрахунком, фактично зведеним до мінімального строку.
На спростування доводів апеляційної скарги судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Ці процесуальні дії позивач може реалізувати лише до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання в суді першої інстанції.
Відповідно до усталеної судової практики під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви (близька за змістом правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №923/1061/18, від 19.12.2019 у справі №925/185/19, від 23.01.2020 у справі №925/186/19).
Правовим наслідком збільшення або зменшення позовних вимог є зміна ціни позову. У разі збільшення позовних вимог (якщо таке збільшення прийнято господарським судом), має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.
Отже, визначені наведеними нормами ГПК України права, що належать тільки позивачу, певним чином визначають диспозитивність господарського процесу. Принцип диспозитивності у господарському процесі означає, що процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних правовідносин, які мають можливість за допомогою господарського суду розпоряджатися процесуальними правами і спірним матеріальним правом.
Тобто, попри обов'язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, розмір позовних вимог визначається та може бути змінений (збільшений або зменшений) в установленому порядку тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.
Як убачається з матеріалів справи, позивачем заявлено вимогу про стягнення середнього заробітку за період до 06.08.2025, і відповідний розрахунок було подано саме в цих межах.
В апеляційній скарзі скаржник фактично здійснив збільшення позовних вимог, згідно з яким позивач змінив в сторону збільшення заявлену у позовній заяві суму позовних вимог в частині стягнення стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.
Отже, наведене вище виключає можливість застосування в суді апеляційної інстанції норми ст. 46 ГПК України щодо права позивача збільшити розмір позовних вимог, оскільки такі права позивача можуть бути використані ним виключно під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Враховуючи викладене, в суду відсутні підстави для розгляду як вимоги скаржника так і поданого ним нового (збільшеного) розрахунку середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, які не були предметом розгляду судом першої інстанції.
В даному випадку, суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв'язку із чим, колегія суддів дійшла висновку про правомірність висновку, викладеного місцевим господарським судом у рішенні, яке переглядається в апеляційному порядку, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі є такими, що не спростовують висновків суду.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 у справі №915/1097/20(487/6958/25).
За таких обставин, апеляційна скарга на рішення задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі залишається без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1 ч.1 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 у справі №915/1097/20(487/6958/25) - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.01.2026 у справі №915/1097/20(487/6958/25) - залишити без змін.
Постанова в порядку статті 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її ухвалення. Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя А.І. Ярош
Судді: Я.Ф. Савицький
Н.М. Принцевська