29 квітня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/56/25
Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:
головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,
суддів: Бонк Т.Б.,
Якімець Г.Г.,
секретар судового засідання Бабій М.М.
явка учасників справи:
від прокурора: Винницька Л.М.;
від позивача: Коржевич У.Ф.;
від відповідача: Воробець С.І.;
розглянув апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» №5 від 13.10.2025
на рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025, суддя Бортник О. Ю., м. Львів, повний текст рішення складено 22.09.2025
у справі №914/56/25
за позовом керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області,
в інтересах держави в особі позивача Львівської міської ради,
до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю «Юр»,
про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, звільнення її та демонтаж тимчасової споруди з прибудовою ; скасування державної реєстрації речового права,
Короткий зміст позовних вимог позивача.
Керівник Франківської окружної прокуратури м. Львова звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Львівської міської ради, в якому просить зобов??язати товариство з обмеженою відповідальністю «Юр» звільнити земельну ділянку площею 0,0126 га за адресою: місто Львів, вул. Кос-Анатольського, 2, шляхом демонтажу (знесення) будівлі магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м, прибудови до нього, площею 8,4 кв.м та скасувати державну реєстрацію права приватної власності товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» на цю будівлю (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 29351546101), із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що засновник відповідача - ОСОБА_1 - набув право власності на будівлю магазину-кафе, розташовану за адресою: м. Львів, вул. Кос-Анатольського, 2, на підставі додаткового рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 06.02.2013 у справі № 447/248/13-ц, яке постановою Апеляційного суду Львівської області від 23.12.2013.
19.03.2013 останній здійснив державну реєстрацію права власності на вказану будівлю, а 24.05.2013 передав її до статутного капіталу ТОВ «Юр», де є засновником.
У наступному, 28.05.2013, за відповідачем зареєстровано право приватної власності на зазначене як нерухоме майно.
За результатами обстеження, проведених Департаментом містобудування Львівської міської ради у 2023-2024 роках, встановлено, що відповідач фактично використовує земельну ділянку комунальної власності орієнтовною площею 0,0126 га за адресою: м. Львів, вул. Кос-Анатольського, 2, для обслуговування будівлі магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м та прибудови орієнтовною площею 8,4 кв. м, за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про передачу цієї земельної ділянки у користування (оренду), а також без укладення відповідного правочину щодо землекористування.
Вказані обставини свідчать про порушення прав та законних інтересів Львівської міської ради як власника земельної ділянки комунальної власності.
Оскільки будівля магазину-кафе та прибудова до неї є об'єктами самочинного будівництва, а тому заявлено негаторний позов - ст. 391 Цивільного кодексу України за вимогами про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та її звільнення шляхом демонтажу (знесення) самочинно збудованих об'єктів.
Крім того, прокурор зазначає, що наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності за відповідачем на самочинно збудоване майно, що створює перешкоди у реалізації позивачем правомочностей власника земельної ділянки, а тому просить скасувати державну реєстрацію права приватної власності за ТОВ «Юр» на будівлю магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м за адресою: м. Львів, вул. Кос-Анатольського, 2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 29351546101), із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 позов керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» задоволено повністю. Зобов'язано товариство з обмеженою відповідальністю «Юр» звільнити земельну ділянку площею 0,0126 га за адресою: місто Львів, вул. Кос-Анатольського, 2, шляхом демонтажу (знесення) будівлі магазину-кафе загальною площею 118,3 кв.м. та прибудови до нього площею 8,4 кв.м.
Скасовано державну реєстрацію права приватної власності товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» на будівлю магазину-кафе загальною площею 118,3 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Кос-Анатольського, 2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:29351546101), із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав та нерухоме майно та реєстраційної справи.
Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» на користь Львівської обласної прокуратури судові витрати: у вигляді відшкодування судового збору за подачу позовної заяви, в розмірі 4844,80 грн. та 1211,20 грн. у відшкодування судового збору за розгляд заяви про забезпечення позову.
Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що ТОВ «Юр» без належних правових підстав використовує земельну ділянку комунальної власності за адресою: м. Львів, вул. Кос-Анатольського, 2, на якій розміщено тимчасову споруду- магазину-кафе, площею 118,3 кв. м та прибудову до неї площею 8,4 кв. м.
Суд установив, що право власності засновника юридичної особи Хомича А.Р. на спірний об'єкт виникло на підставі додаткового рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 06.02.2013 у справі № 447/248/13-ц, яке скасоване рішенням Апеляційного суду Львівської області від 23.12.2013.
19.03.2013 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на будівлю, а 24.05.2013 її передано до статутного капіталу ТОВ «Юр», яке 28.05.2013 зареєструвало за собою право власності.
Львівська міська рада не приймала рішень про передачу земельної ділянки у власність чи користування відповідачу, дозвільні документи на будівництво та введення об'єкта в експлуатацію відсутні.
На підставі статті 391 ЦК України та статей 152, 212 ЗК України суд дійшов висновку, що відповідач самовільно зайняв земельну ділянку та створює перешкоди позивачу у здійсненні права користування і розпорядження землею, у зв'язку з чим позов про демонтаж споруди, звільнення земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності задоволив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи.
14.10.2025 до Західного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» надійшла апеляційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю «Юр», №5 від 06.10.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025, у справі №914/56/25, в якій останній просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі № 914/56/25 ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Апелянт зазначає, що Львівською міською радою не доведено факту порушення її прав чи законних інтересів, оскільки спірна земельна ділянка не сформована як об'єкт цивільних прав у розумінні статей 79, 79-1 Земельного кодексу України та не має кадастрового номера.
Прокурором не обґрунтовано наявності підстав для представництва інтересів держави відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», а Львівська міська рада протягом понад десяти років не вживала заходів щодо оскарження державної реєстрації права власності відповідача.
Апелянт посилається на правомірність набуття та державної реєстрації права власності на будівлю магазину-кафе на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 24.05.2013 та чинного на той момент судового рішення.
Скарга також мотивована тим, що позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності та припинення права власності не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.
На думку апелянта, оскаржуване рішення безпідставно порушує гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право відповідача на мирне володіння майном.
24.11.2025 та 28.11.2025 прокурор та позивач подали відзиви на апеляційну скаргу, в яких заперечили проти доводів, наведених в апеляційній скарзі, та просили залишити її без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у цій справі - залишити без змін.
Рух справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.10.2025 справу №914/56/25 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бойко С.М., суддів Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 20.10.2025 з підстав, що визначені ч. 2 ст. 260 ГПК України апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» №5 від 06.10.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі №914/56/25 залишено без руху.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 10.11.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» №5 від 06.10.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі №914/56/25.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 05.12.2025 розгляд справи №914/56/25 призначено на 11.02.2026.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 11.02.2026 розгляд справи №914/56/25 відкладено на 04.03.2026.
Ухвалою від 04.03.2026 розгляд справи №914/56/25 відкладено на 29.04.2026.
У судове засідання 29.04.2026 сторони з'явились.
Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, навівши доводи аналогічні викладеним в ній, просив її задоволити.
Прокурор та представник позивача заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, при цьому наводили доводи викладені у відзивах на апеляційну скаргу.
Строки розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.
Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.
При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.
Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (стаття 269 ГПК України).
Рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі №914/56/25 оскаржується позивачем в повному обсязі.
Апеляційний суд, розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу, дійшов висновку про залишення її без задоволення з таких підстав
Предметом позову є вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою комунальної форми власності, її звільнення шляхом демонтажу (знесення) будівлі магазину-кафе (з прибудовоюдо неї,) а також скасування державної реєстрації права приватної власності на цю будівлю.
Як встановлено судами, між Львівською міською радою (в тексті договору - орендодавець) та ТзОВ "Юр" (в тексті договору - орендар) підписано Договір оренди землі № С-1937 від 30.03.2011, про передачу в користування земельну ділянку, яка знаходиться у м. Львові на пр.Червоної Калини - вул. Кос-Анатольського (т. 1, а.с. 66- 74). Пунктом 2 договору визначено, що в оренду передається земельна ділянка кадастровий №4610136800:06:001:0042 загальною площею 0,0112 га. Строк дії якого визначався строком на 3 роки до 30.12.2014.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 09.09.2013 у справі № 914/215/13-г (т. 1, а.с. 74- 78), яка набрала законної сили, встановлено, що Договір оренди землі №С-1937 від 30.03.2011 не пройшов державної реєстрації, у зв'язку з чим є неукладеним та не створює для сторін жодних прав та обов'язків.
У відповідності до вимог ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Ухвала зв'язку із наведеним зазначені обставини не підлягають повторному доказуванню у справі № 914/56/25.
Отже, відсутні правові підстави у відповідача використовувати земельну ділянку комунальної форми власності, зокрема, для здійснення будь-якого будівництва чи розміщення споруд на ній.
Щодо факту визнання права власності на будівлю магазину-кафе за адресою: АДРЕСА_1 за засновником відповідача ОСОБА_1 , судами встановлено, що таке виникло на підставі Додаткового рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 06.02.2013 у справі № 447/248/13-ц (т. 1, а.с. 79- 97).
Державна реєстрація права власності за ОСОБА_1 на зазначене майно здійснена 19.03.2013, що підтверджується Витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно № 1696126.
Додаткове рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 06.02.2013 у справі № 447/248/13-ц, яким визнано право власності на спірну будівлю скасоване та постановою Апеляційного суду Львівської області від 23.12.2013 відмовлено у визнанні права власності на цю будівлю.
Суд апеляційної інстанції в постанові від 23.12.2013 встановив юридичні факти про відсутність містобудівної документації на спорудження будівлі і відповідно остання не вводилася в експлуатацію; земельні ділянки під ними не надавалися в користування чи у власність.
Таким чином, у 2013 році постановою апеляційного суду Львівської області від 23.12.2013 встановлена відсутність у засновника відповідача належних правових підстав для набуття права власності на спірний об'єкт як на нерухоме майно.
Між тим, ОСОБА_1 , як засновник товариства з обмеженою відповідальністю «Юр», вніс 24.05.2013 у статутний капітал товариства будівлю магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м, яка розташоване за адресою: м. Львів, вул. Кос-Анатольського, 2.
Право власності за відповідачем (як юридичною особою) на вказане майно зареєстровано 28.05.2013, що підтверджується інформаційною довідкою номер 406032812 від 29.11.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 1, а.с. 137-138).
Інформацією, яку надано на запити Франківської окружної прокуратури та Львівської міської ради підтверджено, що Львівською міською радою станом 25.10.2024 не приймались рішення про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки для обслуговування будівлі магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м. на вул. Кос-Анатольського, 2, проєкти відповідних ухвал та технічна документація не готувались (листи № 2403-вих-152891, та № 2403-вих-184753, № 4-2401-15772 від 23.11.2023, № 4-2403-17173 від 21.12.2023 (том справи 1, а.с. 100-103, 143, 145)), документи, що дають право на виконання будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, дозвільні документи щодо магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м відсутні (лист № 0006-вих-143036 від 08.10.2024 (том справи 1, а.с. 109), лист № 4-0006-15964 від 28.11.2023 (том 1, а.с. 144)).
Згідно з листом Департаменту архітектури та просторового розвитку Львівської міської ради № 39-вих-141620 від 04.10.2024 (том 1, а.с. 106-108), відповідно до Генерального плану міста Львова, затвердженого ухвалою Львівської міської ради №3924 від 30.09.2010, земельна ділянка, на якій розташоване спірне майно відповідача, знаходиться в межах зони багатоповерхової житлової забудови та частково в межах функціональної зони транспортної інфраструктури (в межах червоних ліній проспекту Червоної Калини у м.Львові).
Листом за №2902-вих-137602 від 27.09.2024 (том 1, а.с. 112) Управління державної реєстрації Львівської міської ради підтверджується, що рішення про присвоєння адреси об'єкту нерухомого майна загальною площею 118,3 кв. м по АДРЕСА_1 не приймалось. Інформацію аналогічного змісту надано Сихівською районною адміністрацією (лист № 34-вих-142330 від 07.10.2024 (том 1, а.с. 116)).
Актом обстеження тимчасової споруди № 70 від 23.05.2023 (том 1, а.с. 117-121) та Актом обстеження земельної ділянки № 258 від 10.10.2024 (том 1, а.с. 126-135) підтверджується той факт, що на тимчасову споруду, заклад громадського харчування, площею 118 кв. м, зареєстровано право власності як на об'єкт нерухомого майна по вул. Кос-Анатольського, 2, у м. Львові, реєстраційний номер -29351546101.
Актом обстеження земельної ділянки № 259 від 10.10.2024 (том 1, а.с. 126-136) підтверджується той факт, що земельна ділянка комунальної власності, площею 0,0126 га, яка розташована на вул. Кос-Анатольського, 2, у м. Львові, фактично використовується відповідачем для обслуговування розташованої на ній тимчасової споруди орієнтовної площі 118 м кв. та прибудови до неї, орієнтовної площі 8,4 кв. м за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про надання вказаної земельної ділянки у користування (оренду) та за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наведені у справі докази в їх сукупності свідчать про те, що спірні об'єкти є тимчасовими спорудами, які встановлено без законних на те підстав засновником відповідача та його кінцевим бенефіціарним власником, Хомичем А.Р., та передані в статутний капітал відповідача на земельній ділянці територіальної громади м. Львова без її згоди.
Оскільки спірна земельна ділянка не вибувала з володіння територіальної громади м. Львова, а відповідач лише створює перешкоди у здійсненні правомочностей власника, заявлений позов має негаторний характер.
Правовими нормами, які закріплено у статті 391 ЦК України, статтях 152, 212 ЗК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.27 постанови від 16 червня 2020 року, в справі № 145/2047/16-ц, зробила висновок у подібній справі, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Такий негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.
Враховуючи викладене, а також те, що нежитлові приміщення будівлі магазину-кафе загальною площею 118,3 кв. м та прибудова до нього площею 8,4 кв. м, що знаходяться на вул. Кос-Анатольського, 2, у м. Львові, є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна, відповідач використовує спірну земельну ділянку позивача, на якій розміщено згадані споруди, без установлених законом підстав, до спірних правовідносин слід застосовувати норму статті 391 ЦК України в редакції, яка діяла на момент звернення прокурора з позовом.
При цьому порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, визначено статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до частин першої - третьої якої за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
Позовна вимога про звільнення відповідачем самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом демонтажу (знесення) будівлі та прибудови до неї не є нерозривно пов'язаною з його особою та не перешкоджає виконанню цього рішення без участі відповідача (але за рахунок його коштів) шляхом вжиття виконавцем заходів примусового виконання у разі його невиконання товариством з обмеженою відповідальністю «Юр» у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні.
Такі висновки суду є аналогічними висновкам Великої Палати Верховного Суду, які викладено у її постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 та в силу вимог норм ст.236 ГПК України суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо аргументів відповідача про набуття права власності на будівлю магазину-кафе на законних підставах, то такі спростовуються преюдиційними фактами встановленими в судових рішення, що зазначені вище. За відсутності передбачених законом підстав для використання та зайняття відповідачем земельної ділянки територіальної громади м. Львова, відсутністю доказів введення закінченого будівництвом об'єкта нерухомого майна у експлуатацію, а також доказів того, що спірні споруди є нерухомим майном, а не тимчасовими спорудами.
Аргументів відповідача про те, що Львівська міська рада не є власником спірної земельної ділянки, оскільки цю ділянку не сформовано та не зареєстровано у Державному земельному кадастрі як об'єкт цивільних прав та обов'язків, то такі спростовуються рішенням Апеляційного суду Львівської області від 23 грудня 2013 р. у справі № 447/248/13. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи про те, що до участі у справі суд першої інстанції не залучив власника земельної ділянки у м. Львові встановив, що таким власником є Львівська міська рада (том справи 1, а.с. 88). З другої сторони ці аргументи є такими, що не впливають на результат вирішення цього спору.
З веденням у дію 01.01.2002 нового ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України.
Принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 р. перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України.
Беручи до уваги наведені положення і пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 5245-VI, позивач є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах населеного пункту - м. Львова, а наведені відповідачем аргументи є такими, що не впливають на результат вирішення цього спору.
Правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах населеного пункту, міська рада наділена в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового ЗК України.
Такий висновок суду відповідає висновкам Верховного Суду з аналогічного питання, які викладено у його постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20.
Щодо позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності, то відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (надалі Закон № 1952-IV) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру.
Згідно з частинами першою та четвертою статті 5 цього Закону у Державному реєстрі реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.
Спірне приміщення площею 118,3 кв. м є тимчасовою спорудою, яка не відноситься до нерухомого майна. Львівська міська рада не надавала земельну ділянку в користування для будівництва об'єкта нерухомості засновнику відповідача.
Відповідач не спростував той факт, що спірна будівля є тимчасовою спорудою, та не подав доказів, що вона належить до нерухомого майна. Відповідач не довів належними та допустимими доказами факту належного прийняття вказаної будівлі в експлуатацію, не надав дозволу на виконання будівельних робіт.
Відповідно до частин 2- 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Як вбачається з Технічного паспорта на будівлю магазину-кафе (том 1, а.с. 90), спірний об'єкт є одноповерховою спорудою, при цьому матеріалом зовнішніх стін зазначено дерево, а матеріалом перекриття - дерев'яні конструкції. Разом з тим, технічний паспорт не містить жодних відомостей щодо наявності фундаменту, несучих капітальних конструкцій, а також характеристик, які б свідчили про нерозривний зв'язок споруди із земельною ділянкою та неможливість її переміщення без знецінення чи зміни призначення.
Наявний у матеріалах справи технічний паспорт БТІ сам по собі не підтверджує належність спірного об'єкта до нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України. Зміст такого документа свідчить лише про проведення технічної інвентаризації фактично існуючого об'єкта та фіксацію його зовнішніх характеристик і планування приміщень, однак не підтверджує виникнення об'єкта нерухомості як об'єкта цивільних прав.
Сам факт виготовлення технічного паспорта не змінює правової природи споруди та не є належним доказом того, що така споруда має капітальний характер і відноситься до нерухомого майна. Відомості, які містяться у технічному паспорті, не підтверджують, що об'єкт споруджений із дотриманням вимог містобудівного законодавства, що введений в експлуатацію чи створений як об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку.
На виконання частини 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності № 244.
Відповідно до пункту 2.1 Порядку № 244 підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди.
Матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача паспорта прив'язки тимчасової споруди, документів про відведення земельної ділянки, дозвільних документів на будівництво чи документів про введення об'єкта в експлуатацію.
Отже, тимчасова споруда та об'єкт нерухомого майна є об'єктами з різними юридичними та технічними характеристиками, а державна реєстрація права власності не змінює правової природи такого об'єкта.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 725/5630/15-ц (провадження № 14-341цс18), а також у постанові Верховного Суду від 17.01.2022 у справі № 442/4338/17 (провадження № 61-1460св21).
Отже, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що спірний об'єкт є тимчасовою спорудою, розміщеною без належних правових підстав на земельній ділянці комунальної власності, а тому державна реєстрація права приватної власності на нього як на об'єкт нерухомого майна суперечить вимогам законодавства та порушує права власника земельної ділянки в особі Львівської міської ради.
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (постанови Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).
Отже, посилання відповідача лише на обставину державної реєстрації майна як нерухомого в обґрунтування висновку про його юридичне та фактичне існування на спірній земельній ділянці є помилковим і лише це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним права власності на таке майно є спростованою презумпцією.
Разом із тим у практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (пункт 98 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).
Відповідні записи в Державному реєстрі створюють для позивача перешкоди у реалізації ним прав власника спірних земельних ділянок, зокрема відчуження або передачі у користування цих земельних ділянок іншим особам.
Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Державного реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пункті 127 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції передбачено, зокрема, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.
За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що право власності позивача на земельну ділянку порушено незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачем, з яким позивач не перебував у зобов'язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочності розпоряджатись своєю земельною ділянкою (схожі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18).
При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право власності відповідачів не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру відомостей про припинення права власності відповідачів на нерухоме майно на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
У частині першій статті 14 Закону № 1952-IV зазначено, що розділ Державного реєстру та реєстраційна справа закриваються в разі: 1) знищення об'єкта нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості; 2) поділу, об'єднання об'єктів нерухомого майна або виділу частки з об'єкта нерухомого майна; 3) виключення об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості з проектної документації на будівництво у зв'язку із змінами проектної документації на будівництво; 4) скасування державної реєстрації земельної ділянки; 5) набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ; 6) визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання Міністерством юстиції України рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ, - у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Закритий розділ Державного реєстру та реєстраційна справа не підлягають поновленню.
Відповідно до частини сьомої статті 14 Закону № 1952-IV у разі ухвалення судом рішення про закриття розділу Державного реєстру у випадках, передбачених цією статтею, закриття відповідного розділу допускається виключно у разі, якщо таким судовим рішенням вирішується питання щодо набуття та/або припинення речових прав, обтяжень речових прав на об'єкт нерухомого майна, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості, щодо якого закривається розділ у Державному реєстрі.
Враховуючи, що державну реєстрацію права приватної власності відповідача на будівлю магазину-кафе, як на нерухоме майно, здійснено помилково, така державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру.
З огляду на те, що саме відповідач зареєстрував за собою право власності на спірний об'єкт саме він і є належним відповідачем у справі.
Такий висновок суду відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, які викладено у його постанові від 18.09.2024 р. у справі № 914/1785/22.
При вирішенні питання про застосування наслідків спливу строку позовної давності суд керується висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладено у її постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22.
За змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов'язані із позбавленням володіння (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Спірна земельна ділянки не вибувала з володіння позивача, позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правомочності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії засновника відповідача та самого відповідача, з якими він не перебуває у зобов'язальних відносинах.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладено в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.
Схожі висновки, викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18, про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Державного реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов'язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред'явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.
За таких обставин позовні вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності на спірну будівлю площею 118,3 кв. м на вул. Кос-Анатольського, 2, у м. Львові та зобов'язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку є негаторним позовом. На підставі наведеного апеляційний суд відхиляє аргумент відповідача про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності.
Крім цього, у матеріалах справи немає та відповідачем суду не надані докази того, що позивач та прокуратура знали або могли знати до 23 травня 2023 року (дата складання Акту № 70 обстеження тимчасової споруди) про наявність на спірній земельній ділянці прибудови площею 8,4 кв. м, а також про те, що Хомич А.Р. 24.05.2013 вніс у статутний капітал відповідача тимчасову споруду площею 118,3 кв. м та відповідач зареєстрував на неї своє право власності як на нерухоме майно.
Доводи відповідача про те, що державну реєстрацію здійснено Управлінням державної реєстрації Львівської міської ради спростовуються наявною у справі Інформаційною Довідкою номер 406032812 від 29.11.2024 (том справи 1, а.с. 137-138). Згідно з якою, право власності відповідача на спірне майно зареєстроване на підставі рішення державного реєстратора Львівського міського управління юстиції. Відомості внесено до реєстру Львівським міським управлінням юстиції.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про порушення його права на мирне володіння майном, оскільки матеріалами справи підтверджено відсутність у відповідача законних підстав для набуття права власності на спірний об'єкт та користування земельною ділянкою територіальної громади. Особа, яка скаржиться на порушення свого права на власність, повинна насамперед довести, що таке право існувало («Пішторова проти Чеської Республіки» (Piљtorova v. the Czech Republic), 2004, § 38; «Дес Фоурс Вальдероде проти Чеської Республіки» (Des Fours Walderode v. the Czech Republic (ріш.), 2004; «Жигальов проти Росії» (Zhigalev v. Russia), 2006, § 131).
Щодо представництва прокурором інтересів держави
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на прокуратуру покладено функції представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка здійснює визначені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
У відповідності до абзацу 1, 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Згідно з частинами 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Як убачається з матеріалів справи, Франківською окружною прокуратурою м. Львова, керуючись ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», було вжито заходів щодо попереднього звернення до Львівської міської ради.
Зокрема, листом прокурора № 14.51/04-14-7227вих-24 від 02.10.2024 Львівську міську раду повідомлено про виявлені порушення інтересів територіальної громади м. Львова, пов'язані з використанням земельної ділянки по вул. Кос-Анатольського, 2 у м. Львові без правовстановлюючих документів, та запропоновано повідомити про вжиті заходи реагування.
У відповідь на зазначене звернення юридичним департаментом Львівської міської ради листом №2901-вих-152351 від 24.10.2024 року було надано переписку за 2023 рік між виконавчими органами Львівської міської ради, що стосується викладених прокурором обставин порушення інтересів територіальної громади. Водночас заходів, спрямованих на судовий захист таких інтересів, органами міської ради не вживалося, зокрема позов до суду про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою не подавався.
Крім того, матеріали справи містять акт обстеження № 70 від 23.05.2023, складений Львівською міською радою, яким зафіксовано факти використання спірної земельної ділянки, що свідчить про обізнаність уповноваженого органу про порушення інтересів територіальної громади з цієї дати.
Таким чином, з 23.05.2023 (складення акту обстеження № 70) та з 02.10.2024 (направлення прокурорського листа № 14.51/04-14-7227вих-24) Львівська міська рада була обізнана про порушення інтересів територіальної громади та мала повноваження для їх судового захисту, однак упродовж розумного строку до суду з відповідним позовом не звернулась.
Невчинення Львівською міською радою процесуальних дій щодо судового захисту порушених інтересів територіальної громади свідчить про нездійснення належного захисту таких інтересів у розумінні ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
За таких обставин прокурором дотримано встановленого законом порядку попереднього звернення до уповноваженого органу та доведено наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, у зв'язку з чим доводи апеляційної скарги про відсутність у прокурора відповідних повноважень є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.
Апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги були предметом перевірки суду та не знайшли свого підтвердження, оскільки спростовуються дослідженими матеріалами справи, встановленими судами обставинами першою та апеляційною інстанціями, а також правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції.
Натомість заперечення позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, узгоджуються з фактичними обставинами справи та підтверджуються належними і допустимими доказами.
З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі № 914/56/25 ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, є законним, обґрунтованим і таким, що відповідає встановленим у справі обставинам, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не містять підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі № 914/56/25 прийнято з дотриманням вимог норм матеріального і процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін.
Апелянтом не спростовано висновки суду першої інстанції, які тягнуть за собою наслідки у вигляді скасування прийнятого судового рішення, оскільки не доведено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною 1 ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.
Апелянтом не подано доказів, які б підтвердили доводи, викладені в апеляційній скарзі, та спростували правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції, посилання на норми матеріального права базуються на неправильному ним розумінні цих норм права.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Судові витрати.
У зв'язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 86, 129, 236, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд,
апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Юр» №5 від 13.10.2025 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі № 914/56/25 - залишити без змін.
Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до касаційної інстанції визначені ст.ст. 287-289 ГПК України.
Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.
Повний текст постанови складено та підписано 08.05.2026.
Головуючий суддя Бойко С. М.
Судді Бонк Т.Б.
Якімець Г.Г.