05 травня 2026 року
м. Київ
справа № 725/8358/25
провадження № 61-5552ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,особа, яка подала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив:
- розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 07 листопада 2004 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького обласного управління юстиції, актовий запис № 1805;
- малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , після розірвання шлюбу залишити проживати разом із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні;
- встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 .
В обґрунтування позову зазначив, що з листопада 2004 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Мають двох дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Спільне життя із відповідачкою не склалося та шлюбні відносини фактично припинені, спільного господарства не ведуть, у зв'язку із чим вважає, що збереження сім'ї та примирення неможливе та суперечить його інтересам.Крім того, після припинення шлюбних відносин їхня малолітня дочка залишилась проживати разом з ним. Позивач самостійно займається вихованням дитини та забезпечує належний рівень її життя. Питання щодо утримання та виховання дочки вирішено за згодою батьків шляхом укладення відповідного договору.
Встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дочки має для позивача важливе значення, оскільки від цього залежить виникнення та реалізація його прав, зокрема на отримання соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки з одним із батьків, а також вільного переміщення дитини без оформлення згоди матері.
Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 16 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 07 листопада 2004 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького обласного управління юстиції, актовий запис № 1805.
Малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , після розірвання шлюбу залишено проживати разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на його самостійному вихованні та утриманні.
Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 .
Щодо позовних вимог про залишення дитини проживати із батьком та встановлення факту самостійного виховання та утримання ним дитини суд виходив із того, що відповідно до нотаріально посвідченого договору від 20 вересня 2025 року батьки дійшли згоди, що малолітня дочка ОСОБА_3 буде проживати разом із батьком. Батько зобов'язався піклуватися про здоров'я дитини, самостійно брати участь у вихованні дитини, забезпечити дитині достатній рівень освіти, в тому числі оплачувати дозвілля, лікування. Встановлені у справі обставини справи свідчать, що дійсно дитина перебуває на утриманні та вихованні батька. Також суд прийняв до уваги, що відповідачкою визнано позовні вимоги у повному обсязі.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 березня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ) задоволено. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 16 грудня 2025 року в частині залишення малолітньої дочки ОСОБА_3 проживати із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Змінено розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23.
ІНФОРМАЦІЯ_1 , обґрунтовуючи покладення на нього нових обов'язків у зв'язку з ухваленням судового рішення у цій справі, вказував на те, що залишення малолітньої дитини проживати із батьком на його самостійному вихованні та утриманні, а також встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини як військовозобов'язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України. Колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині визначення місця проживання дитини, встановлення факту її самостійного виховання та утримання позивачем, вирішено питання про права та обов'язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_7 як орган військового управління покликаний захищати інтереси держави.
Також за конкретних обставин цієї справи вбачається, що позовна вимога про визначення місця проживання малолітньої дитини поєднана з вимогою про встановлення факту її самостійного виховання та утримання позивачем. У такий спосіб позивач фактично намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби). За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що позов в цій частині фактично пред'явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Висновки суду у цій частині узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23).
Крім того, домовленість про покладення обов'язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини за відсутності для цього об'єктивних підстав, суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин. Колегія суддів акцентує увагу на тому, що спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина фактично проживала на підставі спільної домовленості із матір'ю і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання дочки. У даному випадку право позивача жодним чином не порушується.
24 квітня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 листопада 2024 року у справі № 910/16580/23, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19.
Касаційна скарга мотивована тим, що представником ІНФОРМАЦІЯ_7 апеляційна скарга подана через підсистему «Електронний суд» та підписана ОСОБА_5 , на підтвердження повноважень якого додано довіреність в порядку передоручення, сформовану в підсистемі «Електронний суд» від 07 січня 2026 року, та витяг з наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України по особовому складу від 07 грудня 2025 року № 1002. Однак, відповідно до наданої довідки № 461122 з відомчого обліку Міністерства оборони України в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні дані, що ОСОБА_5 має право представляти інтереси ІНФОРМАЦІЯ_7 в порядку самопредставництва. В свою чергу, діючи в порядку самопредставництва, ОСОБА_5 не додано на підтвердження його повноважень документів, що визначені статтею 58 ЦПК України, а також у Реєстрі відсутні відомості про нього як уповноваженого представника. Наявна в матеріалах апеляційного провадження довіреність нотаріально не посвідчена, а, отже, є нікчемною. Таким чином, суд апеляційної інстанції незаконно відкрив апеляційне провадження у справі, що потягло за собою винесення незаконного рішення.
Вирішення питання про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини жодним чином не стосується прав та обов'язків ІНФОРМАЦІЯ_7 . Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки затвердженим постановою КМУ від 23 лютого 2022 № 154, а також іншими чинними нормативно-правовими актами, не передбачено наділення територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки будь-якими завданнями, функціями, повноваженнями чи правами у сфері сімейних правовідносин, охорони дитинства та охорони материнства, а відтак такі органи не уповноважені здійснювати оцінку, втручання чи прийняття рішень з відповідних питань.
Суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що оскільки у цій справі існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини, то схожі справи та юридичні факти встановлюються у позовному провадженні, а тому правомірно дослідив надані докази, позицію обох батьків і ухвалив правомірне рішення. Судом взято до уваги той факт, що оскільки з урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання встановлення факту одноособового утримання дитини не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства. І в даному спорі такий факт встановлено саме під час розгляду справи у позовному провадженні, з урахуванням всіх доказів того, що заявник як батько одноособово утримує дитину, яка проживає з ним і буде проживати після розірвання шлюбу. Також даний спір розглянуто з врахуванням позиції матері дитини, яка не має можливості проживати разом з дитиною та утримувати її, так як часто виїжджає за межі держави, і фактичного припинення шлюбних відносин з батьком дитини. І саме головне, що виникла проблема, щодо визначення способу спілкування з дитиною, і сторони ніяк не могли дійти згоди щодо визначення місця проживання дитини. Сварки між батьками негативно впливали на дитину, особливо коли мати дитини прийняла рішення про створення нової сім'ї. Згодом мама дитини зрозуміла, що визначення місця проживання дитини із заявником, перебування її на самостійному утриманні ОСОБА_1 та вихованні буде краще відповідати інтересам їхньої доньки.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що з листопада 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
ІНФОРМАЦІЯ_8 у сторін народилася дочка ОСОБА_3 .
У ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також є неповнолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
20 вересня 2025 року між сторонами укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріально округу Чернівецької області Новоселицькою І. Л.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі.
На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 24 лютого 2026 року виконавчий комітет Чернівецької міської ради у заяві від 27 березня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв'язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що, зокрема, підтверджується наявним в матеріалах справи договором щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 20 вересня 2025 року.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження
№ 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження
№ 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження
№ 61-6054сво23)).
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 (адміністративне провадження №К/9901/36116/19) вказано, що «судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17 вказано, що «відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2022 року в справі № 209/1817/19-ц зазначено, що «особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють їх права та/або обов'язки, або породжують для особи правові наслідки. Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку. Натомість у разі, якщо апеляційний суд встановить, що рішення суду першої інстанції не порушує прав та інтересів особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2024 року в справі № 183/3701/16).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 зазначено, що:
«приватноправовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Колегія суддів наголошує, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
фактично позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, заінтересована особа - Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області, в частині встановлення факту, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, самостійно виховує та утримує ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Отже, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24 (провадження
№ 61-12634св24) вказано, що:
«в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 вказано, що «приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17. … Зважаючи на це, позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби). Отже, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним у зв'язку із самостійним вихованням дитини без участі матері».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження
№ 61-10377св25) зазначено, що «приписами статей 109, 141, 159, 160 СК України передбачено рівність прав батьків щодо дитини, можливість за згодою батьків визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, реалізуючи, саме ці норми СК України 15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19). Таким чином, юридична фіксація факту виховання дитини була закріплена батьками дитини шляхом укладення 15 листопада 2023 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Пучковою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 634. Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку. Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов'язки обох сторін. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначено:
«доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що фактично позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині залишення малолітньої дитини проживати разом із батьком на його самостійному вихованні та утриманні пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби). Апеляційний суд врахував, що приватноправовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави.
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про залишення малолітньої доньки проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення такого факту та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у відповідній частині.
Подібні висновки викладені, зокрема в ухвалах Верховного Суду від 27 березня 2026 року у справі № 725/8934/25, від 14 квітня 2026 року у справі № 725/8169/25, від 27 квітня 2026 року у справі справа № 725/6380/25.
Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги, що повноваження ОСОБА_5 при поданні апеляційної скарги не були належним чином підтвердженіі в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні дані, що ОСОБА_5 має право представляти інтереси ІНФОРМАЦІЯ_7 в порядку самопредставництва.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень та матеріалів електронної справи в підсистемі «Електронний суд» свідчить, що суд апеляційної інстанції при перевірці апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_5, та відкритті апеляційного провадження вважав повноваження ОСОБА_5 підтвердженими. При розгляді справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_1 або інші учасники справи не заявляли, що апеляційна скарга подана особою, яка не мала права її підписувати. Зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_1 просив залишити її без задоволення, а рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 16 грудня 2025 року залишити без змін. Заперечував аргументи апеляційної скарги по суті вирішення спору, а також повноваження саме ІНФОРМАЦІЯ_7 щодо захисту прав та інтересів дитини як сторони сімейного спору.
Тому наведений аргумент не підтверджує підстави для касаційного оскарження постанови апеляційного суду, які передбачені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 910/16580/23, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13, від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 року у справі № 2207/622/2012, від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, необґрунтовані, оскільки оскаржене судове рішення їм не суперечать.
Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 березня 2026 року у справі № 725/8358/25.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко