06 травня 2026 року
м. Київ
справа № 635/11281/23
провадження № 61-3020св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Відділ освіти Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, Комунальний заклад «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області»,
третя особа - Служба освітнього омбудсмена,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційнускаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 07 серпня 2025 року у складі судді Лук'яненко С. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 17 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Яцини В. Б.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Відділу освіти Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області, Комунального закладу «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» (далі - Ліцей), в якому просила поновити її на посаді бібліотекаря Ліцея; стягнути з відповідачів середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 26 жовтня 2023 року до дати винесення судового рішення з розрахунку 9 283,10 грн за місяць, витрати по сплаті судового збору віднести на відповідачів, стягнути на її користь витрати по сплаті послуг за нотаріальний переклад у сумі 840,00 грн та судовий збір в сумі 1 211,20 грн.
В обґрунтування позовних заяв зазначено, що вона працювала на посаді бібліотекаря у Ліцеї і проживала в с. Черкаські Тишки. У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України село було окуповано та звільнено у травні 2022 року. Ще під час окупації вона змогла виїхати з родиною за кордон та отримала правовий статус особи, що отримала тимчасовий притулок у Федеративній Республіці Німеччина.
Наказом Ліцею від 24 вересня 2022 року № 52-к дію її трудового договору було призупинено з 01 жовтня 2022 року, але не пізніше припинення або скасування воєнного стану.
Під час перебування у Федеративній Республіці Німеччина вона неодноразово отримувала повідомлення від керівника Ліцею із вимогою написати заяву на звільнення, але вона неодноразово наголошувала, що не бажає звільнятись і має намір повернутися як тільки в населеному пункті буде безпечно. Наказом Ліцею від 26 жовтня 2023 року № 29-к її було звільнено за прогул у зв'язку із нез'явленням на робочому місці без поважних причин.
В Протоколі засідання комісії із службового розслідування від 26 жовтня 2023 року № 1 зазначено, що начебто причини її відсутності невідомі, на контакт вона не виходить.
Позивачка вважала таке звільнення грубим порушенням її прав на збереження робочого місця та перевищенням повноважень керівника. При цьому вона звертала увагу, що будівля Ліцею має значні пошкодження і до її відбудови перебувати в ній небезпечно. Крім того, відповідно до відкритої позиції Державної служби України з питань праці прямо вказано, що законодавством про працю не передбачено обов'язку працівника повідомляти роботодавця про місцезнаходження та отримання статусу біженця або визнання його особою, яка потребує тимчасового захисту. Працівники, які не виходять на роботу внаслідок обставин, пов'язаних з бойовими діями, або ті, які не мають змоги виходити на роботу у зв'язку з небезпекою для життя та здоров'я, не можуть бути звільнені за прогул без поважної причини. Також сам наказ про звільнення також оформлений із грубим порушенням законодавства, оскільки звільнення є формою дисциплінарного стягнення за прогул, то і наказ мав бути оформлений як накладення дисциплінарного стягнення у виді звільнення. Отже наказ був виданий на підставі неправдивих даних протоколу засідання комісії з службового розслідування, її відсутність на роботі є поважною причиною, оскільки вона перебуває під тимчасовим захистом країни Федеративній Республіці Німеччина, а повернення у місцевість, де знаходиться її робота несе пряму загрозу її життю та здоров'ю. У разі поновлення позивачки на роботі вона має право на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 07 серпня 2025 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 17 лютого 2026 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивачка була звільнена за грубе порушення трудового законодавства відповідно до процедури, передбаченої Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України) - відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Позивачкою не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місті. Крім того нею не заперечується факт її знаходження в цей час за межами України, її пояснення у позові і наявна переписка із роботодавцем свідчать про можливість її повернення до роботи лише після закінчення дії воєнного стану в країні, тобто фактично про прийняття рішення не повертатись до виконання своїх трудових обов'язків після поновлення дії трудового договору з нею.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 07 серпня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 17 лютого 2026 року, в якій заявниця просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми частини третьої статті 149 КЗпП України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявниця вважає, що судами попередніх інстанцій проігноровано відсутність головного документа фіксації дисциплінарного проступку - акта службового розслідування, отже дисциплінарне стягнення, у цьому випадку звільнення на підставі пунктом 4 статті 40 КЗпП України, застосовано без належних правових підстав, що суперечить частині третій статті 149 КЗпП України. Вважає, що відсутність висновку Верховного Суду у цьому контексті дозволяє судам нижчих інстанцій ігнорувати фальсифікацію чи відсутність доказової бази на стадії службового розслідування, що нівелює право працівника на справедливий розгляд його справи.
Крім того, посилається на порушення норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У квітні 2026 року від Відділу освіти Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області та Комунального закладу «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких заявники просять касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 березня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2026 року (після усунення заявницею недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 (з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 635/11281/23 з Харківського районного суду Харківської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
23 квітня 2026 року матеріали справи № 635/11281/23 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 01 вересня 2017 року була переведена на посаду бібліотекаря Русько-Тишківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Харківської районної ради Харківської області, яка з 21 грудня 2018 року перейменована у Комунальний заклад «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» (а. с. 31-36).
28 серпня 2022 року ОСОБА_1 отримала посвідку на проживання, що підтверджується відповідним документом НОМЕР_1 та додатком до нього (а. с. 19-30).
Наказом КЗ «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» від 24 вересня 2022 року № 52-к «Про призупинення дії трудового договору на час воєнного стану» було призупинено трудові відносини з бібліотекарем ОСОБА_1 відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136, з 01 жовтня 2022 року, але не пізніше припинення або скасування воєнного стану (а. с. 12).
Згідно з розпискою, складеною ОСОБА_1 27 вересня 2022 року, позивачка була ознайомлена з наказом КЗ «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» від 24 вересня 2022 року № 52-к «Про призупинення дії трудового договору на час воєнного стану» (а. с. 42).
Відповідно до скріншота екрану листа у месенджері Вайбер директор закладу ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 що буде виданий наказ про поновлення дії трудового договору з нею, а тому їй потрібно вийти на роботу або звільнитись, оскільки дистанційно робочі обов'язки позивачки виконувати неможливо, а взяти на роботу іншого працівника можливо лише у разі її звільнення. ОСОБА_1 повідомила керівника ліцею, що не має бажання звільнятись і залишає вирішення цього питання на її розсуд (а. с. 45-46).
Наказом КЗ «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» від 10 жовтня 2023 року № 28-к «Про скасування призупинення дії трудового договору бібліотекара Русько-Тишківського ліцею ОСОБА_1 » у зв'язку із виробничою необхідністю скасовано призупинення трудового договору бібліотекаря ОСОБА_1 та відновлено виконання роботи з 21 жовтня 2023 року зі збереженням посадових обов'язків (а. с. 103).
Як вбачається із повідомлення у месенджері від 23 жовтня 2023 року, надісланого директором ліцею ОСОБА_2 , ОСОБА_1 було запропоновано надати письмові пояснення щодо причини відсутності її на роботі у встановлений строк, яке буде розглянуто на засіданні комісії 26 жовтня 2023 року о 10:00 (а. с. 107-109).
24 жовтня 2023 року була складена доповідна за результатами проведеної перевірки заступником директора з виховної роботи Русько-Тишківського ліцею ОСОБА_3 , головою профспілкового комітету ліцею ОСОБА_4 , завгоспом ОСОБА_5 , присутності на робочих місцях, якою було встановлено, що ОСОБА_1 бібліотекар КЗ «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» була відсутня на робочому місці 23 жовтня 2023 року весь робочий день, а також 24 жовтня 2023 року з 8 год 00 хв до 12 год 00 хв на момент проведення перевірки (а. с. 104).
Відповідно до протоколу засідання комісії з службового розслідування від 26 жовтня 2023 року № 01 визнано, що бібліотекар ОСОБА_1 була відсутня на роботі з 23 жовтня 2023 року до 26 жовтня 2023 року без поважних причин (а. с. 105).
Наказом від 26 жовтня 2023 року № 29-к КЗ «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області» ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин (а. с. 10-11).
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Відповідно до змісту статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Змістом статті 29 КЗпП України передбачено обов'язок роботодавця в узгоджений із працівником спосіб поінформувати працівника про: 1) місце роботи (інформація про роботодавця, у тому числі його місцезнаходження), трудову функцію, яку зобов'язаний виконувати працівник (посада та перелік посадових обов'язків), дату початку виконання роботи; 2) визначене робоче місце, забезпечення необхідними для роботи засобами; 3) права та обов'язки, умови праці; 4) наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, а також про право на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору - під підпис; 5) правила внутрішнього трудового розпорядку або умови встановлення режиму роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, а також про положення колективного договору (у разі його укладення); 6) проходження інструктажу з охорони праці, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони; 7) організацію професійного навчання працівників (якщо таке навчання передбачено); 8) тривалість щорічної відпустки, умови та розмір оплати праці; 9) процедуру та встановлені цим Кодексом строки попередження про припинення трудового договору, яких повинні дотримуватися працівник і роботодавець.
Відтак, вищезазначеною нормою передбачено обов'язок роботодавця щодо інформування працівника як про місцезнаходження робочого місця, права та обов'язки, а також умови праці останнього.
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Статтею 139 КЗпП України передбачено обов'язок працівників працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (частина перша статті 147 КЗпП України).
Відповідно до змісту статей 147-149 КЗпП України роботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за винне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов'язків.
Частинами першою та другою статті 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Верховний Суд у постановах від 04 вересня 2024 року у справі № 206/3355/19, від 28 лютого 2024 року у справі № 758/5941/21, від 10 січня 2024 року у справі № 522/142/20, від 25 січня 2023 року у справі № 734/2607/20 та інших виснував, що прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні керуватися тим, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Отже, для вирішення питання про законність звільнення працівника у зв'язку із прогулом необхідним є не тільки встановлення самого по собі факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
Водночас чинним трудовим законодавством чітко не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен враховувати конкретні обставини і будь-які докази передбачені процесуальним законом.
Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають його вину.
Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з'ясування поважності причини такої відсутності.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 червня 2024 року у справі № 643/1959/22, від 20 грудня 2023 року у справі № 757/45015/20-ц, від 11 грудня 2024 року у справі № 932/3327/23, від 17 грудня 2025 року у справі № 624/480/24.
Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Статтею 7 зазначеного Закону передбачено, що у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці; у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.
Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов'язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».
Згідно з абзацом першим частини першої статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв'язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов'язки, передбачені трудовим договором.
Призупинення дії трудового договору оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця, в якому, зокрема, зазначається інформація про причини призупинення, у тому числі про неможливість обох сторін виконувати свої обов'язки та спосіб обміну інформацією, строк призупинення дії трудового договору, кількість, категорії і прізвища, ім'я, по батькові (за наявності), реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) відповідних працівників, умови відновлення дії трудового договору.
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачка не заперечувала, що з 23 жовтня 2023 року вона була відсутня на роботі. Причини своєї відсутності на роботі вона пояснювала тим, що перебуває за кордоном (Федеративна Республіка Німеччина) та не планує повертатись на територію України до закінчення воєнного стану. Про вказані наміри позивачка неодноразово наголошувала під час листування з роботодавцем.
Установивши, що з 23 жовтня 2023 року до 26 жовтня 2023 року позивачка була відсутня на роботі без поважних причин, про що складено відповідний документ - доповідну, а на її підставі - протокол засідання комісії з службового розслідування від 26 жовтня 2023 року № 01, суд першої інстанції з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судами попередніх інстанцій проігноровано відсутність головного документа фіксації дисциплінарного проступку - акта службового розслідування, отже дисциплінарне стягнення, у цьому випадку звільнення на підставі пунктом 4 статті 40 КЗпП України, застосовано без належних правових підстав, без врахування обставин проступку, що суперечить частині третій статті 149 КЗпП України. Вважає, що відсутність висновку Верховного Суду у цьому контексті дозволяє судами нижчих інстанцій ігнорувати фальсифікацію чи відсутність доказової бази на стадії службового розслідування, що нівелює право працівника на справедливий розгляд його справи.
Перевіривши доводи позивача, Верховний Суд виходить з такого.
Тлумачення частини третьої статті 149 КЗпП України свідчить, що її положення мають поширюватися при застосуванні будь-якого виду дисциплінарного стягнення, тобто як до звільнення, так і до догани. Аналогічний по суті висновок зроблено в постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 401/512/16-ц, від 05 січня 2024 року № 618/398/20.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з'ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Водночас визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі .
Подібні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 (провадження № 61- 37729св18),
від 11 квітня 2024 року у справі № 127/29246/22 (провадження № 61- 13250св23), від 02 грудня 2025 року у справі № 398/3043/23 (провадження № 61-11855св25), що спростовує доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81
ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених
цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,
які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У трудових правовідносинах обидві сторони трудових правовідносин (працівник та роботодавець) мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Принцип добросовісності у трудовому праві характеризується прагненням суб'єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов'язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.
Реалізуючи права і виконуючи обов'язки, суб'єкти трудових правовідносин зобов'язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій надано правову оцінку наявним у справі доказам, доводам сторін і зроблено обґрунтований висновок про те, що роботодавець довів факт відсутності ОСОБА_1 на роботі з 23 жовтня 2023 року до 26 жовтня 2023 року без поважних причин. Крім того, зазначені обставини не заперечувала і сама позивачка.
У контексті наведеного колегія суддів Верховного Суду зазначає, за обставин справи, що переглядається у касаційному порядку, визначальними фактором для вирішення питання про законність звільнення ОСОБА_1 з роботи за прогул, є встановлення поважності причин її відсутності на роботі з 23 жовтня 2023 року до 26 жовтня 2023 року.
Введення воєнного стану на території України не може вважатися для всіх працівників поважною причиною відсутності на роботі, а тому при вирішенні спору щодо правомірності звільнення ОСОБА_1 судам необхідно було встановити яким чином введення на території України воєнного стану вплинуло на порядок реалізації прав та обов'язків позивача та відповідача.
Суди встановили, що наявність поважних причин відсутності на роботі, позивач обґрунтовував тим, що з міркувань безпеки та деяких інших особистих обставин він був вимушений тимчасово покинути місце проживання та переїхати до іншої області України.
Натомість після поновлення дії трудового договору, Ліцей роботу не зупиняв, простою не оголошував, дистанційної роботи, зокрема для посади бібліотекаря, не встановлював.
Надаючи оцінку зібраним у справі доказам та доводам сторін, суди попередніх інстанцій виходили з того, що наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року «Про затвердження переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією» територія Циркунівської громади була звільнена 10 травня 2022 року. З цього часу і на теперішній час та дату прийняття оскаржуваного наказу усі комунальні заклади, розташовані на території Циркунівської громади, відновили свою роботу і працюють у штатному режимі, у тому числі КЗ «Русько-Тишківський ліцей Циркунівської сільської ради Харківської області». Факт дії воєнного стану в Україні не є безумовною підставою для висновку про те, що позивачка була відсутня на роботі з 23 жовтня 2023 року до 26 жовтня 2023 року з поважних причин, будь-яких підтверджуючих документів щодо поважності причин відсутності на робочому місці ОСОБА_1 не надано.
Враховуючи встановлені обставини справи, суди зробили обґрунтований висновок, що позивачка допустила порушення трудової дисципліни. Наказ про звільнення прийнято відповідачем із дотриманням вимог статей 139, 147-149 КЗпП України та ґрунтується на належних і допустимих доказах. Апеляційний суд надав оцінку доводами позивачки щодо співмірності застосованих відповідачем заходів дисциплінарного стягнення та рішення про звільнення позивачки за прогул без поважних причин, за наслідком чого зробив висновок, що такі доводи не можуть бути достатньою підставою для скасування оспорюваного наказу.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що доводи касаційної скарги фактично не стосуються питання правильного застосування до спірних правовідносин пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а зводяться до доказування правомірності звільнення позивача у зв'язку наявністю/відсутністю обставин пов'язаних із введенням воєнного стану в Україні, що були об'єктивними перешкодами для виконання нею трудової функції на робочому місці.
Зважаючи на те, що ОСОБА_1 зазначених обставин не довела, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення її позовних вимог.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, фактично зводяться до переоцінки доказів, та незгоди з висновками судів з їх оцінкою, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського районного суду Харківської області від 07 серпня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 17 лютого 2026 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник