11 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 927/877/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючого), Власова Ю. Л., Малашенкової Т. М.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергетична компанія "Інсол"
на рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.11.2024,
постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 та
ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергетична компанія "Інсол"
до Ріпкинської селищної ради
про стягнення 241 708, 69 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергетична компанія "Інсол" (далі - Товариство, скаржник) звернулося 21.04.2026 через підсистему "Електронний суд" до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: скасувати рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 у справі № 927/877/24 у частині відмови в задоволенні позову і змінити їх мотивувальні та резолютивні частини; позов Товариства до Ріпкинської селищної ради про стягнення заборгованості задовольнити повністю; поновити Товариству строк на касаційне оскарження; скасувати ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026 у справі № 927/877/24; передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, Кодекс) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 цього Кодексу не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Частиною сьомою статті 12 ГПК України визначено, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Позов у зазначеній справі подано у 2024 році. При цьому статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2024 встановлено у розмірі 3 028 грн.
Пунктом 1 частини першої статті 163 ГПК України унормовано, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову є вимога з врахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, про стягнення 241 709,69 грн (200 627,38 грн основного боргу за поставлену електричну енергію, 27 301,81 грн пені, 3 363,94 грн 3% річних та 10 415,56 грн інфляційних втрат коштів. Отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 х 3 028,00 грн = 302 800,00 грн).
До того ж колегія суддів звертає увагу скаржника, що в силу зазначеної вище вимоги пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежать виключно від обставин конкретної справи та значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики.
В той же час, необхідність відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб скаржник обґрунтовує, зокрема, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для справи.
З приводу вказаних вище посилань скаржника на значний суспільний інтерес цього спору, колегія суддів звертає увагу скаржника на таке.
Вжите законодавцем словосполучення "значний суспільний інтерес" слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для суспільства в цілому, певних його груп, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого в ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Касаційна скарга не містить доводів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.
Стосовно винятковості значення цієї справи для позивача, то колегія суддів звертає увагу про відсутність належно підтверджених доказів такої винятковості. А вказані в касаційній скарзі аргументи, відхиляються Верховним Судом, оскільки жодним чином не обґрунтовують, не доводять та не свідчать про обставини дійсної "винятковості" цієї справи, які б виділяли вимоги скаржника у вказаному спорі в якусь особливу категорію спорів, а, отже, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу (за змістом рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). Поряд із цим використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Касаційний господарський суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила, й необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності". Однак, наведені скаржником доводи у зв'язку з оскарженням спірних судових актів, не дають Верховному Суду підстав для висновку про те, що касаційна скарга має фундаментальне значення, значний суспільний інтерес та виняткове значення для скаржника. Отже, справа не підпадає під дію підпункту "а" і "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Фактично скаржник веде до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного їх викладення, й в цілому до заперечення результату розгляду справи. Однак в контексті повноважень суду касаційної інстанції як "суду права", а не "суду фактів" та положень статті 300 ГПК України й враховуючи предмет та підстави позову цього спору, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені доводи є необґрунтованими, а тому відсутні підстави для відкриття провадження в справі.
При цьому у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 "Справа "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Верховний Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 09.10.2018 про неприйнятність у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Європейський Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункту 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
При цьому в аспекті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також взято до уваги наявність або відсутність питання справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак ЄСПЛ не визнав факту висвітлення заявницею належним чином обставин порушення процесуальних гарантій, наданих пунктом 1 статті 6 Конвенції, в контексті обов'язку справедливого провадження в судах першої та другої інстанцій.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою скаржника на рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 у справі № 927/877/24, оскільки вона подана на судові акти, що не підлягають касаційному оскарженню.
Щодо оскарження ухвали Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026 у справі № 927/877/24. Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 13.11.2024 позов задоволено частково.
Стягнуто з Ріпкинської селищної ради на користь Товариства 124 434,84 грн основного боргу, 1 493,22 грн судового збору та 20 592,53 грн витрат на професійну правничу допомогу. У решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Товариство подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення у частині відмови в задоволенні позову та змінити його мотивувальну і резолютивну частини.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 апеляційну скаргу Товариства залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.11.2024 - без змін.
Представник Товариства 07.04.2025 подав заяву про ухвалення додаткового рішення у якій вказує, що при ухваленні зазначеної постанови апеляційний суд не вирішив питання розподілу судових витрат по справі в апеляційному провадженні (сплачений судовий збір та витрати на правову допомогу стягувача), у зв'язку із чим просить суд ухвалити по справі додаткову постанову з питання розподілу судових витрат по справі.
Ухвалою від 14.04.2026 Північний апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні заяви Товариства про ухвалення додаткового рішення у справі № 927/877/24.
Не погоджуючись з ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026, Товариство звернулося до суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026 у справі № 927/877/24 та здійснити розподілу судових витрат, понесених позивачем в апеляційному суді, поклавши їх повністю на відповідача.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
За змістом статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частин першої, другої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 вирішено питання про судові витрати та у мотивувальній частині зазначено, що оскільки цією постановою суд апеляційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нового, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється, а витрати, пов'язані з розглядом апеляційної скарги, покладаються на апелянта.
Зважаючи на результат вирішення судом апеляційної інстанції спору у справі №927/877/24, Північний апеляційний господарський суд відмовив Товариству у відшкодуванні понесених ним у суді апеляційної інстанції судових витрат та постановив ухвалу від 14.04.2026 про відмову в задоволенні заяви Товариства про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у справі №927/877/24.
За таких обставин відсутні правові підстави для винесення додаткового рішення, оскільки Північним апеляційним господарським судом у постанові вирішено питання про судові витрати.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026 у справі № 927/877/24 на підставі частини 2 статті 293 ГПК України оскільки правильне застосовування норм права судом апеляційної інстанції є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
Зважаючи на відсутність підстав для відкриття касаційного провадження, клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у цій справі не розглядається.
Керуючись статтею 234, 235, пунктом 2 частини третьої статті 287, статтею 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Енергетична компанія "Інсол" на рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.11.2024, постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 та ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2026 у справі № 927/877/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова