29 квітня 2026 року Справа № 926/670/26
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОППОЗИТ"
до Комунального некомерційного підприємства "Вижницька міська лікарня" Вижницької міської ради
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Вижницької міської ради
про стягнення заборгованості в сумі 552177,42 грн
Суддя Тинок О.С.
Секретар судових засідань Марущак Л.В.
Представники:
від позивача - не з'явився,
від відповідача - не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ОППОЗИТ" звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до Комунального некомерційного підприємства "Вижницька міська лікарня" Вижницької міської ради про стягнення заборгованості в сумі 552177,42 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором № 50 від 31 січня 2025 року в частині оплати спожитої електричної енергії в грудні 2025 році в сумі 552177,42 грн. Несплата відповідачем заборгованості обґрунтовувалась відсутністю бюджетного фінансування.
Згідно із протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 лютого 2026 року справу №926/670/26 передано на розгляд судді Тинок О.С.
Ухвалою суду від 24 лютого 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 18 березня 2026 року.
26 лютого 2026 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направила до суду заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу (вх. №771), в якій позивач просить стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30000,00 грн.
11 березня 2026 року представник відповідача через підсистему "Електронний суд" направив до суду відзив на позовну заяву (вх. №993) та клопотання про залучення третьої особи на стороні відповідача (вх. №994).
Відповідач у поданому відзиві вказує, що позов є безспірним. Електроенергія дійсно була використана, а тому за неї мусить бути здійснена оплата. Однак оплату за електроенергію повинна була здійснювати Вижницька міська рада, про що відповідач неодноразово повідомляв її. Листи відповідача залишені без реагування. Так, відповідач вважає, що при таких обставинах Вижницька міська рада мусить бути залучена до участі у справі як третя особа на стороні відповідача.
17 березня 2026 року представник відповідача через підсистему "Електронний суд" направив до суду заяву про розгляд справи за відсутності відповідача (вх. №1223).
Ухвалою суду від 18 березня 2026 року постановлено: клопотання Комунального некомерційного підприємства "Вижницька міська лікарня" Вижницької міської ради про залучення третьої особи (вх. №994 від 11 березня 2026 року) - задовольнити; залучити до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Вижницьку міську раду (59200, Україна, Чернівецька обл., м. Вижниця, вул. Українська, буд. 34, код 04062096); закрити підготовче провадження; призначити справу до судового розгляду по суті на 01 квітня 2026 року; позивачу невідкладно надіслати Вижницькій міській раді копію позовної заяви та доданих до неї документів, докази чого надати суду; відповідачу невідкладно надіслати Вижницькій міській раді копію відзиву на позовну заяву та доданих до нього документів, докази чого надати суду; Вижницькій міській раді: - у 7-ти денний строк з дня вручення копії позовної заяви і відзиву на позовну заяву з доданими до них документів надати суду письмові пояснення по суті спору і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду); - одночасно надіслати позивачу та відповідачу копії письмових пояснень та доданих до нього документів, докази такого направлення надати суду.
23 березня 2026 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направила до суду клопотання про долучення доказів (вх. №1304), які подаються на виконання вимог ухвали суду від 18 березня 2026 року.
Представник відповідача 23 березня 2026 року через підсистему "Електронний суд" направив до суду заперечення (вх. №1148) на заяву позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, у якій просить суд заяву задовольнити частково і зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню на користь позивача до 10000,00 грн.
Відповідач вважає вказаний розмір витрат завищеним, необґрунтованим та таким, що не відповідає критеріям розумності, складності справи, а також принципам співрозмірності.
Крім того, відповідач вказує, що у справі немає доказів, які б підтверджували, що робота адвоката дійсно була виконана у розмірі 30000,00 грн, зокрема, відсутній акт прийняття - передачі наданих адвокатом послуг, а тому не зрозуміло що дійсно конкретно було зроблено (виконано) адвокатом. В замовленні зазначаються загальні факти також незрозуміло, яку послугу зобов'язаний надати адвокат, немає конкретизації. Пункти 1 і 3 замовлення на надання послуг № 6 від 12 лютого 2026 року по суті місять одну і ту саму послугу, яка формується (описується) різними словами очевидно для створення видимості виконання великого об'єму роботи.
Також відповідач звертає увагу суду, що представник позивача не надав детального опису наданих робіт (послуг). Додатково відповідач вказує на своє фінансове становище, оскільки є неприбутковим, некомерційним підприємством, яке фінансується з державного бюджету, а отримані кошти повинні використовуватись чітко лише за цільовим призначенням і не можуть бути витрачені на правову допомогу, вартість якої є значно завищена
30 березня 2026 року представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача через підсистему "Електронний суд" направила до суду письмові пояснення (вх. №1415).
Вижницька міська рада ознайомившись з матеріалами справи вказала, що заявлені вимоги (клопотання) відповідача не визнає у повному обсязі й просить господарський суд Чернівецької області, не брати до уваги.
Згідно статуту відповідача, останній є самостійною юридичною особою яка веде повноцінну господарську діяльність як заклад (установа) в системі охорони здоров'я й надання відповідних послуг, передбачених національним законодавством України. Окрім того статутом передбачено, що відповідач самостійно веде свою фінансово-господарську діяльність без погодження з посадовими особами засновника.
Відповідач заявку для фінансування за сплату спожитої електричної енергії станом на день пред'явлення позовної заяви не надсилала, будь-яких документів станом на 23 березня 2026 року з приводу виникнення заборгованості зі сплати грошових коштів (заборгованості) за сплату електроенергії не надходило ні від позивача, ні від відповідача. Водночас керівництво відповідача запевняло Вижницьку міську раду, що в них відсутня заборгованість зі сплати різних видів платежів в тому числі і зі сплати комунальних послуг, що підтверджується долученим поданням № 01-22/52 від 15 січня 2026 року.
Додатково, розгляд справи просили суд розглядати без участі третьої особи на стороні відповідача.
Судове засідання 01 квітня 2026 року не відбулось у зв'язку із оголошенням повітряної тривоги на території Чернівецької області, про що відповідальними працівниками суду було складено акт про неможливість проведення судового засідання від 01 квітня 2026 року, який долучено до матеріалів прави.
Ухвалою суду від 01 квітня 2026 року призначено розгляд справи по суті на 20 квітня 2026 року.
Представник позивача у судовому засіданні 20 квітня 2026 року просила суд позов задовольнити у повному обсязі з одночасним урахуванням заяви про розподіл судових витрат.
Ухвалою суду від 20 квітня 2026 року відкладено ухвалення та проголошення судового рішення по справі №926/670/26 на 29 квітня 2026 року.
Учасники справи явку належних представників у судове засідання 29 квітня 2026 року не забезпечили.
При цьому у матеріалах справи містяться клопотання учасників справи про розгляд справи без їх участі, зокрема: заява про проведення засіданні за відсутності учасника справи (позивача) (вх. №1841 від 23 квітня 2026 року), письмові пояснення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача (вх. №1415 від 30 березня 2026 року), заява про розгляд справи за відсутності відповідача (вх. №1223 від 17 березня 2026 року).
Так, розглянувши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
31 січня 2025 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОППОЗИТ» (надалі - постачальник) та Комунальним некомерційним підприємством «Вижницька міська лікарня» Вижницької міської ради (надалі - споживач) укладено Договір № 50 про постачання електричної енергії споживачу (надалі - Договір), згідно з умов якого постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб електроустановок споживача, а споживач оплачує постачальнику вартість використаної (придбаної) електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору. Код згідно з ДК 021:201509310000-5 Електрична енергія. (пункт 2.1 Договору).
Відповідно до пункту 3.2. Договору постачальник за цим договором не має права вимагати від споживача будь якої іншої плати за електричну енергію, що не визначена у комерційній пропозиції (додаток 2).
Пунктом 3.5. Договору передбачено, що очікуваний загальний обсяг постачання електричної енергії, визначається сторонами в договорі та складає: 320750 кВт год.
Вартість цього договору становить без ПДВ - 2257833,63 грн, крім того ПДВ - 451566,73 грн, разом з ПДВ - 2709400,36 грн (пункт 5.1. Договору).
Згідно із пунктом 5.2.-5.4 Договору споживач розраховується з постачальником за електричну енергію за ціною (ціна за одиницю електричної енергії), яка вказана з урахуванням усіх складових частин у Специфікації (додаток 1), що є його невід'ємною частиною. Споживач розраховується з постачальником за електричну енергію за цінами, що визначаються відповідно до механізму визначення ціни електричної енергії, згідно з обраною споживачем Комерційною пропозицією (додаток 2). Спосіб визначення ціни (тарифу) електричної енергії зазначаються в Комерційній препозиції постачальника (додаток 2).
Пунктом 5.6. Договору передбачено, що розрахунковим періодом за цим договором є календарний місяць.
Згідно із пунктом 5.8. Договору оплата вважається здійснено після того, як на спецрахунок постачальника надійшла вся сума коштів, що підлягає сплаті за куповану електричну енергію відповідно до умов цього договору. Спецрахунок постачальника зазначається у платіжних документах постачальника, у тому числі у разі його зміни.
У пункті 5.13. Договору сторони дійшли згоди, що після прийняття споживачем комерційної пропозиції постачальника внесення змін до неї можливе лише за згодою сторін або в порядку, встановленим чинним законодавством, зокрема за ініціативою постачальника з попередженням за 20 днів і правом споживача або прийняти пропозицію, або розірвати договір.
Споживач зобов'язується забезпечувати своєчасну та повну оплату спожитої електричної енергії згідно з умовами цього договору (пункти 6.2.-6.2.1. Договору).
Постачальник має право отримувати від споживача плату за поставлену електричну енергію (пункти 7.1.-7.1.1. Договору).
Постачальник зобов'язується у разі збільшення тарифу пропоційно збільшенню ціни електричної енергії на ринку протягом 10 днів повідомити споживача, надавши йому підтверджуючі документи (довідка ТПП, тощо) та лист із калькуляцією тарифу (формування ціни) із порівнянням до існуючого тарифу у відсотках та гривнях (пункти 7.2.-7.2.12 Договору).
Згідно із пунктом 9.1. Договору за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, передбачену цим договором та чинним законодавством.
Цей договір набирає чинності з дати його підписання і діє до 31 грудня 2025 року, а в частині зобов'язань, які виникли в період дії договору і відповідальності за їх виконання - до повного виконання, проведеного в належному порядку (пункт 13.1 Договору).
Відповідно до пункту 13.4. Договору усі зміни та доповнення до цього договору оформлюються письмово та підписуються уповноваженими особами обох сторін шляхом укладення додаткової угоди.
Пунктом 14.1. Договору передбачено, що невід'ємними частинами цього договору є: додаток 1 - специфікація, додаток 2 - комерційна пропозиція, додаток 3 - очікувані щомісячні договірні величини постачання електричної енергії споживачу.
Спірний договір підписаний сторонами та скріплений печатками.
Доказів розірвання Договору №50 про постачання електричної енергії від 31 січня 2025 року або визнання недійсним внаслідок недодержання сторонами в момент його вчинення вимог чинного законодавства України, учасниками справи не надано. Не надано також і доказів того, що сторони відмовились від виконання договору в силу певних об'єктивних обставин.
Згідно із Додатком №1 (специфікація) до договору №50 про постачання електричної енергії від 31 січня 2025 року: найменування товару - електрична енергія; кількість, одиниць - 320750; ціна, грн, без ПДВ - 7,03923; ціна, грн, з ПДВ - 8,44708; сума, грн, без ПДВ - 2257833,63; усього з ПДВ - 2709400,36 грн.
Відповідно до Додатку №2 (комерційна пропозиція) до договору №50 про постачання електричної енергії від 31 січня 2025 року:
- ціна (тариф) 1 кВт год електричної енергії: 8,44708 грн з ПДВ, з урахуванням тарифу на послугу передачі електричної енергії, встановленого постановою НКРЕКП від 19 грудня 2024 року №2200 та без урахування тарифу на послугу з розподілу електричної енергії (пункт 1);
- визначення способу оплати послуг з розподілу електричної енергії - сплачуються споживачем самостійно до оператора системи розподілу (пункт 6).
- зміни та доповнення до договору вносяться шляхом підписання сторонами додаткових угод до нього або у порядку та спосіб, визначені договором та/або чинним законодавством України (пункт 12).
06 лютого 2025 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОППОЗИТ» (надалі - постачальник) та Комунальним некомерційним підприємством «Вижницька міська лікарня» Вижницької міської ради (надалі - замовник) укладено Додаткову угоду №1 до договору № 50 від 31 січня 2025 року (надалі - Додаткова угода), згідно з умов якої сторони домовились внести зміни у пункт 5.1. Договору у наступній редації:
- 5.1. Вартість цього Договору становить без ПДВ - 2257833,63 грн, крім того ПДВ - 451566,73 грн, разом з ПДВ - 2709400,36 грн, з них:
Кошти місцевого бюджету 1780848,30 грн, у т.ч. ПДВ 296808,05 грн.
Кошти отримані за Програмою Медичних Гарантій 928552,06 грн, у т.ч. ПДВ 154758,67 грн.
На виконання вимог укладеного сторонами правочину позивач поставив відповідачу електричну енергію у грудні 2025 року у загальній кількості 57418,00 кВт.
У матеріалах справи містяться підписані сторонами правочину та скріплені печатками акти купівлі-продажу електричної енергії:
- Акт №0000-001541 б/д купівлі-продажу електричної енергії у кількості 34626,000 кВт на суму 332991,31 грн з ПДВ;
- Акт №0000-001540 б/д купівлі-продажу електричної енергії у кількості 22792,000 кВт на суму 219186,11 грн з ПДВ.
Також у матеріалах справи містяться виставлені позивачем рахунки на оплату: №1523 від 31 грудня 2025 року на суму 332991,31 грн з ПДВ та №1522 від 31 грудня 2025 року на суму від 31 грудня 2025 року на суму.
Доказів направлення відповідачу вказаних рахунків позивач до матеріалів справи не долучив.
Водночас, позивач до позовної заяви долучив лист Комунального некомерційного підприємства "Вижницька міська лікарня" Вижницької міської ради від 05 лютого 2026 року №01-22-139 (без вказівки найменування адресата) у якому останній повідомляє, що визнає факт споживання електричної енергії у грудні 2025 року за договором № 50 від 31 січня 2025 року у грудні, однак оплатити наявну заборгованість може виключно після виділення та затвердження відповідних бюджетних призначень і реєстрації бюджетних зобов'язань в органах Державної казначейської служби України. Крім того, адресант підтвердив свій намір виконати фінансові зобов'язання перед Товариством з обмеженою відповідальністю "ОППОЗИТ" у межах чинного законодавства України після врегулювання бюджетного фінансування.
Позивач долучив до матеріалів справи Акт звірки взаємних розрахунків за період 2025 рік, який підписаний та скріплений печаткою лише позивача.
Доказів направлення відповідачу акту звірки взаємних розрахунків за 2025 рік позивач до матеріалів справи не долучив.
Вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, суд дійшов до наступних висновків.
За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, а також інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини першої статті 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Відносини, пов'язані з виробництвом, передачею, розподілом, купівлею-продажем, постачанням електричної енергії для забезпечення надійного та безпечного постачання електричної енергії споживачам з урахуванням інтересів споживачів, розвитку ринкових відносин, мінімізації витрат на постачання електричної енергії та мінімізації негативного впливу на навколишнє природне середовище визначає Закон України "Про ринок електричної енергії" від 13 квітня 2017 року № 2019-VIII.
Частинами 1 - 2 статті 56 Закону України "Про ринок електричної енергії" визначено, що постачання електричної енергії споживачам здійснюється електропостачальниками, які отримали відповідну ліцензію, за договором постачання електричної енергії споживачу. Договір постачання електричної енергії споживачу укладається між електропостачальником та споживачем та передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником. Постачання електричної енергії споживачам здійснюється за вільними цінами.
Пунктами 3.1.7 та 3.1.8 Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 312 від 14 березня 2018 року договір між електропостачальником та споживачем укладається, як правило, шляхом приєднання споживача до розробленого електропостачальником договору на умовах комерційної пропозиції, опублікованої електропостачальником. Договір постачання електричної енергії споживачу укладається між електропостачальником та споживачем та передбачає постачання споживачу всього обсягу фактичного споживання електричної енергії за певним об'єктом у певний період часу одним електропостачальником відповідно до обраної споживачем комерційної пропозиції.
За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 58 Закону України "Про ринок електричної енергії" споживач зобов'язаний сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів.
Згідно із вимогами статей 525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
На виконання умов Договору №50 про постачання електричної енергії від 31 січня 2025 року позивач свої зобов'язання виконав належним чином, поставивши відповідачу у грудні 2025 року електричну енергію у загальною розмірі 57418,00 кВт.
Відповідач визнав факт споживання електричної енергії у грудні 2025 року та виконання вимог умов спірного правничу позивачем.
Враховуючи викладене вище, судом встановлено, що позивач покладені на нього обов'язки виконав у повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що відповідач спожив електричну енергію у загальній кількості 57418,00 кВт у грудні 2025 року. При цьому позивачем заявлено до стягнення 552177,42 грн за спожиті 57418,00 кВт.
Перевіривши правильність заявленої суми до стягнення, суд встановив наступне.
Згідно із умовами Специфікації (додаток 1 до договору №50 від 31 січня 2025 року) ціна за 1 кВт 7,03923 без ПДВ та 8,44708 з ПДВ.
Відповідно до пункту 1 Комерційної пропозиції (додаток 2 до договору №50 від 31 січня 2025 року) ціна (тариф) 1 кВт год електричної енергії: 8,44708 грн з ПДВ, з урахуванням тарифу на послугу передачі електричної енергії, встановленого постановою НКРЕКП від 19 грудня 2024 року №2200 та без урахування тарифу на послугу з розподілу електричної енергії.
Як вбачається із долучених позивачем рахунків на оплату №1523 та №1522 від 31 грудня 2025 року електроенергія розрахована без урахування послуги з розподілу електричної енергії.
Водночас, ціна за 1 кВт розрахована позивачем у виставлених рахунках та актах купівлі-продажу електричної енергії у грудні 2025 році становить 8,0140000 грн без ПДВ.
Згідно із математичним обрахуванням 8,0140000 грн з встановленою ставкою ПДВ у розмірі 20 % становитиме 9,6168 грн.
Отже, позивач у грудні 2025 році змінив ціну договору з 8,44708 грн на 9,6168 грн за 1 кВт.
Матеріали справи не містять належних, допустимих та достатніх доказів погодження сторонами зміни ціни договору майже на 14 % від первинної.
Постачальник зобов'язується у разі збільшення тарифу пропоційно збільшенню ціни електричної енергії на ринку протягом 10 днів повідомити споживача, надавши йому підтверджуючі документи (довідка ТПП, тощо) та лист із калькуляцією тарифу (формування ціни) із порівнянням до існуючого тарифу у відсотках та гривнях (пункти 7.2.-7.2.12 Договору).
Відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі №910/1255/20 та від 21 квітня 2021 року у справі №904/5480/19, від 29 червня 2021 року у справі №916/2040/20, від 26 липня 2023 року у справі №760/23205/17.
Сторони погодили пунктом 3.2. спірного договору, що постачальник за цим договором не має права вимагати від споживача будь якої іншої плати за електричну енергію, що не визначена у комерційній пропозиції (додаток 2).
Отже, за спожиту електричну енергію у грудні 2025 році у кількості 57418,00 кВт (22792,000+34626,000) за ціною 8,44708 грн з ПДВ відповідач повинен був сплатити 485014,44 грн.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заявленої позовної вимоги щодо стягнення заборгованості за спожиту електричну енергію у грудні 2025 року в сумі 67162,93 грн та обгрунтованість заявленої до стгянення суми у розмірі 485014,44 грн.
Як вбачається із матеріалів справи, відповідач не здійснив оплату спожитої електричної енергії у грудні 2025 року у зв'язку із тим, що залишок виділених бюджетних коштів не покривало фактичну потребу установи відповідача в електричній енергії. Згідно із долученого до позовної заяви листа відповідача від 05 лютого 2026 року останній підтвердив свій намір виконати фінансові зобов'язання перед Товариством з обмеженою відповідальністю "ОППОЗИТ" у межах чинного законодавства України після врегулювання бюджетного фінансування.
Відповідач у поданому відзиві вказував, що оплату за спожиту електричну енергію повинна була здійснювати Винницька міська рада, однак надісланий лист до органу місцевого самоврядування залишений без реагування.
Так, до відзиву був долучений лист Комунального некомерційного підприємства "Вижницька міська лікарня" Вижницької міської ради №01-22/1562 від 28 листопада 2025 року, адресований т.в.о. міського голови Тетяні Бельмезі, у якому повідомляли, що відмова місцевих органів влади щодо здійснення за рахунок місцевих бюджетних видатків на оплату комунальних послуг та енергоносіїв комунальних закладів охорони здоров'я, що уклали договори з національною Службою Здоров'я України на надання первинної медичної допомоги не відповідає нормам Бюджетного кодексу України. Адресант вказував про направлений лист Берегометській сільській раді про надання співфінансування на оплату послуг за спожиті енергоносії та надані комунальні послуги для забезпечення надання якісних та комфортних медичних послуг, пов'язаних зі стаціонарним лікуванням в сумі 1757,8 тис.грн та проект договору про співпрацю.
Будь яких належних, допустимих та достатніх доказів направлення вказаного листа на адресу Вижницької міської ради учасниками справи до матеріалів справи не долучено.
При цьому Вижницька міська рада у направлених до суду письмових пояснення вказувала, що будь яких документів з приводу виникнення заборгованості зі сплати грошових коштів (заборгованості) за сплату електроенергії не надходило ні від позивача, ні від відповідача. Натомість, у поданні Комунального некомерційного підприємства "Вижницька міська лікарня" Вижницької міської ради від 15 січня 2026 року вих. №01-22/52 останній повідомив міську раду, що станом на 01 січня 2026 року у закладі відсутня заборгованість із виплати заробітної плати, комунальних послуг та інших платежів.
На підставі укладеного спірного договору між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОППОЗИТ» (надалі - постачальник) та Комунальним некомерційним підприємством «Вижницька міська лікарня» Вижницької міської ради (Вижинцька міська рада не є стороною правочину) виникли господарські відносини.
Статтею 1 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Відповідач є юридичною особою, а відповідно до статті 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
Приписами норми Цивільного кодексу України не допускають привілейованого становища суб'єктів господарювання, що пов'язані із фінансуванням від третіх осіб, в тому числі бюджетного фінансування.
Отже, відповідач, як юридична особа, самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями за договором, і така відповідальність не може ставитися у залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб. Так як і покладення своїх зобов'язань на будь-яких інших третіх осіб.
При цьому відповідно до статті 617 Цивільного кодексу України відсутність у боржника необхідних коштів не вважається випадком, внаслідок якого боржник може бути звільнений від відповідальності.
Тому відсутність коштів у відповідача не може бути підставою для звільнення його від виконання його зобов'язань за договором перед позивачем.
Верховний Суд у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 916/1345/18 вказав, що відсутність бюджетних асигнувань не спростовує зобов'язань щодо виконання договору та зазначив, що Європейським судом з прав людини в рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» та в рішенні від 30 листопада 2004 року у справі «Бакалов проти України» зазначено, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Відповідно до положень статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Порушення термінів оплати, визначених умовами договору, установа чи підприємство (в тому числі, і комунальні), що фінансується з Державного бюджету України, несуть відповідальність відповідно до законодавства і укладеного договору. Цивільний кодекс України при визначенні відповідальності за укладеними договорами поставки не виділяють бюджетні установи в окрему категорію і не встановлюють для них будь-які окремі правила.
Зазначена позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 916/1345/18 - є сталою, послідовно, актуальною та міститься як в рішеннях Європейського суду з прав людини так і в постановах Верховного Суду. Зокрема правова позиція про те, що: у рішеннях Європейського Суду з прав людини неодноразово зазначалось, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання; відсутність у боржника необхідних коштів або взяття ним зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень не звільняє його від обов'язку виконати господарські зобов'язання, викладена також у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 21 січня 2022 року у справі №925/1545/20 та у постановах Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі №910/4926/19, від 30 березня 2020 року у справі № 910/3011/19, від 03 квітня 2018 року у справі №908/1076/17.
Отже посилання відповідача на неналежне фінансування з державного бюджету, несвоєчасне та не в повному обсязі виділення коштів не можуть бути підставою для звільнення від обов'язку здійснити оплату за спожиту електричну енергію у відповідності до умов договору договором № 50 від 31 січня 2025 року.
Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.
Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 1 статті 75 Господарського процесуального Кодексу України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як слідує з положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 86 Господарського процесуального Кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Згідно з частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд зазначає, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.
Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. У справі Руїз Торіха проти Іспанії Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Стандарт доказування вірогідність доказів, на відміну від достатності доказів, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Отже, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, а відповідачем не спростовано належними, допустимим та достатніми доказами заявлені вимоги, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за електричну енергію спожиту у грудні 2025 року в розмірі 485014,44 грн є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Відповідно до норм статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні з позовною заявою до суду сплачено судовий збір у розмірі 6626,13 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №7214 від 18 лютого 2026 року.
Згідно з пунктом 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, у відповідності до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання позову слід покласти на відповідача пропорційно задоволених вимог в сумі 5820,17 грн.
Крім того, позивачем заявлено до стягнення 30000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Згідно із статтею 16 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Разом з тим чинне процесуальне законодавство також визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Відповідно до частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно із частиною 1 статті 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5 та 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
У розумінні положень частин 5 та 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20).
Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
Крім того, у рішенні Європейський суд з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 Господарського процесуального кодексу України відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим у частині 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії/ бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, також визначені положеннями частин 6, 7 та 9 статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат, як вже зазначалося, покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5,6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на послуги адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7 та 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7 та 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19).
Разом з цим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21 також викладено висновок щодо обчислення розміру гонорару та змісту детального опису робіт про таке.
За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України однією з підстав виникнення представництва є договір.
Позивач у визначений процесуальним законом строк долучено до матеріалів справи договір про надання правничої допомоги № 01-04-25 від 01 квітня 2025 року укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ОППОЗИТ" та Адвокатським бюро «ФЕДОТОВ ТА ПАРТНЕРИ».
Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону № 5076-VI).
Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).
Неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 Цивільного кодексу України.
У частинах 1-2 статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною 1 статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).
За положенням частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У пункті 1 частини 3 цієї статті визначає верховенство права однією із основних засад (принципів) господарського судочинства.
Зміст вказаного принципу неодноразово і досить детально аналізував Конституційний Суд України. Так, зокрема, в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 Рішення від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 ним акцентувалася увага на тому, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Так, частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначає, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.
Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України також не передбачено, що відповідна сторона зобов'язана доводити неспівмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката одразу за всіма пунктами з переліку, визначеного частиною четвертою вказаної статті.
Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі 904/4507/18 та постанові Верховного Суду у постанові від 17 січня 2023 року у справі № 922/4812/21.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 16 постанові від 04 березня 2026 року у справі №359/8573/20 вказала, що сторона, яка претендує на відшкодування витрат на правничу допомогу, зобов'язана надати належні та допустимі докази, що підтверджують фактично виконані роботи (надані послуги). При погодинній формі обчислення гонорару обсяг виконаних робіт та наданих послуг повинен включати детальний опис робіт (наданих послуг) та розрахунок часу, витраченого адвокатом.
Згідно із замовлення на надання послуг №6 від 12 лютого 2026 року до договору про надання правничої допомоги № 01-04-25 від 01 квітня 2025 року, позивач та адвокатське бюро узгодили фіксований гонорар за надання правничої допомоги у сумі 30000,00 грн (пункт 2).
Відповідно до пункту 1 замовлення на надання послуг №6 від 12 лютого 2026 року сторони погодили послуги, які будуть надаватись:
- аналіз обставин, інформація та інших документів, що були надані клієнтом;
- аналіз судової практики у аналогічних спорах;
- планування і підготовка стратегії представництва інтересів та захисту прав клієнта;
- підготовка позовної заяви та усіх передбачених процесуальним законодавством заяв по суті, процесуальних заяв, що необхідні для участі у судовому процесі у суді першої інстанції;
- участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції.
У матеріалах справи міститься процесуальні документи подані від імені позивача, а саме: позовна заява (вх. №670 від 19 лютого 2026 року), заява про долучення доказу (докази відправлення позову третій особі на стороні відповідача) (вх. №1304 від 23 березня 2026 року), заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції (вх. №874 від 04 березня 2026 року), заява про стягнення витрат на правничу допомогу (вх. №771 від 26 лютого 2026 року), заява про проведення судового засідання без участі позивача (вх. №1841 від 23 квітня 2026 року).
Окрім того, у матеріалах справи містяться протоколи судових засідань, які підтверджують явку представника позивача.
Також до матеріалів справи долучено платіжну інструкцію №7184 від 13 лютого 2026 року про сплату позивачем на користь адвокатського бюро 30000,00 грн у відповідності до умов договору про надання правничої допомоги № 01-04-25 від 01 квітня 2025 року та замовлення на надання послуг №6 від 12 лютого 2026 року.
Заперечуючи проти заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу відповідач вказував, що розмір не відповідає критеріям розумності, складності справи, а перелік робіт виконаних адвокатським бюро зводиться до пункту 3 «підготовка позовної заяви та усіх передбачених процесуальним законодавством заяв по суті, процесуальних заяв, що необхідні для участі у судовому процесі у суді першої інстанції» просто формується різними словами задля створення видимості виконання великого об'єму роботи. Відповідач просив суд зменшити такі витрати до 10000,00 грн.
Дослідивши надані докази, судом встановлено, що позивачу дійсно надавалась професійна правнича допомога, що підтверджується здійсненням представництва позивача у судових засіданнях у справі, а також наявними в матеріалах позовної заяви та іншими процесуальними документами поданими в інтересах позивача.
При цьому суд, враховуючи правові висновки Верховного Суду викладені у постанові від 08 квітня 2021 року у справі № 922/2321/20 дійшов висновку, що зазначення окремо у акті виконаних робіт від 05 жовтня 2022 року таких послуг як: «аналіз обставин, інформація та інших документів, що були надані клієнтом», «аналіз судової практики у аналогічних спорах», «планування і підготовка стратегії представництва інтересів та захисту прав клієнта» охоплюються послугою зі здійснення підготовки позовної заяви.
Окрім того позовна заява не має значного обсягу, а доказова база обґрунтованості позовних вимог складається, зокрема, із договору, двох рахунків на оплату та двох актів купівлі-продажу електричної енергії. При цьому відповідач до подання позовної заяви до суду визнавав факт спожитої електричної енергії та не заперечував проти її оплати за наявності бюджетних коштів.
З урахуванням поданого заперечення, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, конкретних обставин справи та доводів сторін, беручи до уваги ступінь складності справи, характер та обсяг наданих адвокатом позивача послуг, приймаючи фінансове становище сторін, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатським бюро документів, їх значення для спору, суд дійшов висновку про можливість зменшити розмір витрат до суми 15000,00 грн., яка на переконання суду є співмірною із часом, необхідним для виконання відповідних робіт/послуг.
Згідно з пунктом 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відсоток задоволених позовних вимог до стягнення з відповідача у даній справі складає 87,83 % (485014,44 грн х 100 / 552177,42 грн).
З огляду на викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 13174,50 грн (15000,00 грн х 87,83 %).
Керуючись статтями 2, 4, 5, 123, 129, 130, 191, 220, 222, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Вижницька міська лікарня» Вижницької міської ради (59200, Україна, Чернівецька обл., м. Вижниця, вул. Йосифа Бурга, буд.5, код 02005697) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ОППОЗИТ" (04119, Україна, м. Київ, вул. Зоологічна, буд. 4А, офіс 139, код 41293755) заборгованість у розмірі - 485014,44 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі - 5820,17 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі - 13174,50 грн.
3. В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Повне судове рішення складено та підписано 11 травня 2026 року.
Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).
Суддя Олександр ТИНОК