Справа № 302/450/26
Провадження № 2/302/325/26
(повний текст)
05 травня 2026 року селище Міжгір'я
Міжгірський районний суд Закарпатської області в складі:
головуючого судді Повідайчика О.І.,
за участі секретаря судового засідання Куруц В.І.,
представниці позивачки ОСОБА_1 - адвокатки Гренджі В.Ю.,
представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Рішка С.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду с-ще Міжгір'я цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітніх дітей,
ОСОБА_1 , діючи через представницю - адвокатку Гренджу Вікторію Юріївну звернулась до суду із цим позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітніх дітей.
В обґрунтування позову посилалась на те, що ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 в період з 23 травня 2015 року по 02 жовтня 2025 року. Під час шлюбу в подружжя народилось двоє спільних дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 29.08.2025 шлюб між сторонами було розірвано та позивачка, разом з дітьми, переїхала на постійне місце проживання до власного будинку в с. Верхній Студений Хустського району Закарпатської області, де й проживають по теперішній час. ІНФОРМАЦІЯ_8 року позивачка народила третю дитину - сина ОСОБА_5 , що позбавляє її можливості працювати через необхідність догляду за новонародженим. За зверненням ОСОБА_2 службою у справах дітей було установлено чіткий графік спілкування батька з дітьми. Відповідач ОСОБА_2 більше трьох років проживає за кордоном і офіційно працює в Словацькій Республіці та має середньомісячний дохід біля 1 000 Євро, проте участі в матеріальному утриманні дітей не бере. Середньомісячні витрати на утримання однієї дитини становлять біля 12 000 грн. Відповідач неодружений, інших утриманців не має, здоровий, молодий за віком і працездатний, а тому має можливість регулярно надавати позивачці кошти на утримання дітей. З наведених підстав та обґрунтовуючи позов ст. 150, 180-191 Сімейного кодексу України, ст. 27 Конвенції про права дитини позивачка просила стягнути з відповідача аліменти на утримання малолітніх дітей в розмірі по 7 000 грн щомісячно на кожну дитину починаючи з дня звернення з цим позовом до суду і до досягнення повноліття кожною дитиною.
Ухвалою судді від 07 квітня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 було прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
20 квітня 2024 року відповідач ОСОБА_2 , діючи через представника - адвоката Рішка С.І. подав відзив на позову якому визнав фактичні обставини щодо перебування сторін у шлюбі й народження у них двох дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На початку поточного навчального року позивачка без згоди відповідача забрала дітей із постійного місця проживання, яким був будинок його батька, перевела дітей на сімейну форму навчання та виїхала з ними за кордон - до Чеської Республіки, в м. Ліберец. Відповідачка змінила дітям номери телефонів і блокувала їх спілкування з батьком. Через це відповідач звертався до органу опіки та піклування для визначення йому способів участі у вихованні й спілкуванні з дітьми. Незважаючи на визначення органом опіки та піклування способів спілкування засобами телефонного зв'язку - позивачка й надалі чинить перешкоди в цьому. Зауважує на рівність прав і обов'язків батьків щодо дітей та звертає увагу на тому, що звертаючись з вимогою про стягнення аліментів у розмірі 7 000 грн не надає доказів відповідного утримання з її боку. Зауважує, що позивачка стверджує про середньомісячні витрати на кожну з дітей по 12 000 грн при цьому вказує, що ніде не працює й не має доходів, при цьому має на утриманні ще одну малолітню дитину. Відповідач не визнав факту його перебування й офіційного працевлаштування закордоном. При цьому ствердив, що офіційно не працевлаштований і не має доходів, на підтвердження чого додав відомості реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та Державного реєстру фізичних осіб-платників податків. Ствердив, що джерелом його доходу наразі є підсобне господарство. Ствердив, що має на утриманні двох непрацездатних батьків, з якими разом проживає. Пояснив, що перебуває у важкому матеріальному становищі, шукає роботу, наразі готовий сплачувати аліменти у розмірі 1 756,00 грн та в цій частині визнав позов і просив такий задовольнити.
В судовому засіданні представниця позивачки підтримала позов з підстав викладених в позовній заяві. Ствердила, що відповідач має достатні доходи й може сплачувати аліменти в розмірі по 7 000 грн на кожну дитину щомісячно проте ухиляється від участі в матеріальному утриманні дітей. Позивачка просила задовольнити позов у повному обсязі.
Представник відповідача просив урахувати пояснення, викладені у відзиві на позов та задовольнити позов частково й стягнути з ОСОБА_2 аліменти в твердій сумі в розмірі по 1 756,00 грн на кожну дитину щомісячно.
Заслухавши представників сторін, дослідивши подані сторонами докази, перевіривши їх на відповідність критеріям належності, допустимості й достовірності та достатності у взаємозв'язку для вирішення спору, встановив такі фактичні обставини справи.
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 23 травня 2015 року перебували в шлюбі, який був розірваний рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області ввід 29.08.2025 в справі № 302/1022/25 (а.с. 6).
Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження та роздруківками з актових записів про народження (а.с. 8-11).
Неповнолітні діти: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживають разом з позивачкою та перебувають на її утриманні. Відповідач не бере участі в утриманні дітей. Зазначені обставини визнані сторонами й не спростовувались доводами чи наданими доказами.
Окрім вказаних дітей позивачка має на утриманні й вихованні малолітню дитину - сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 06 квітня 2026 року. Наявність новонародженої дитини позбавляє позивачку можливості працевлаштуватись і заробляти на життя та утримання малолітніх дітей своєю працею.
Відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Матеріали справи не містять доказів відмінності фактичного місця проживання ОСОБА_2 від зареєстрованого місця проживання. Доводи сторони позивача про постійне проживання ОСОБА_2 за кордоном і отримання ним доходів у розмірі 1 000 євро щомісячно є голослівними позаяк не підтверджені будь-якими доказами.
Відомостями з Реєстру застрахованих осіб (а.с. 38 і 39) підтверджується, що ОСОБА_2 офіційно не працевлаштований і не отримує будь-яких доходів.
Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 40) підтверджується, що ОСОБА_2 не має у власності об'єктів нерухомого майна.
Свідоцтвом про народження ОСОБА_2 (а.с. 37) та пенсійними посвідченнями (а.с. 41) підтверджується, що батьки відповідача: ОСОБА_2 та ОСОБА_7 є непрацездатними. Водночас зазначеними доказами не доводиться, що батьки відповідача перебувають на його утриманні.
Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї (стаття 150 Сімейного кодексу України).
Такий принцип рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини ґрунтується на нормах Конституції України, які проголошують, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст.21), громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст.24).
За частинами 1 та 2 статті 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ст.18 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20.11.1989 року (ратифікована Україною 27.02.1991року), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Отже, обов'язок батьків з утримання своїх дітей виникає незалежно від факту реєстрації шлюбу, наявності між ними фактичних шлюбних відносин або спільного проживання. Батьки зобов'язані утримувати своїх дітей незалежно від того, перебувають вони в шлюбі чи шлюб між ними розірвано. Обов'язок батьків утримувати своїх дітей є безумовним.
Відповідно до ч. 1 в 2 ст.27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі ст.180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачка ОСОБА_1 вказує на середньомісячні витрати на утримання однієї дитини у розмірі 12 000,00 грн, у т.ч.: одяг, взуття - 3 000,00 грн; харчування - 3 000,00 грн; розвиток - 1 500,00 грн; здоров'я та гігієна - 2 000,00 грн, інші витрати - 2 500,00 грн.
З'ясовуючи можливість відповідача ОСОБА_2 брати участь в утриманні спільних малолітніх дітей сторін суд бере до уваги відсутність відомостей щодо його працевлаштування й отримання ним доходів, водночас зауважує на тому, що він є працездатного віку, здоровий та не має фізичних вад, які б перешкоджали йому заробляти своєю працею. Інших обставин, які б свідчили про наявність факторів, що можуть негативно впливати на можливість відповідача працювати й отримувати заробіток нарівні з іншими працівниками суд на підставі наданих сторонами доказів не встановив.
Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України (далі - СК України) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття та знайшло своє закріплення у СК України.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
Відповідно до частин сьомої-дев'ятої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява №10383/09) ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Суд зауважує, що принцип забезпечення найкращих інтересів для дитини виражається через такі засади, як рівність, пріоритетність сімейних форм виховання, забезпечення всебічного та гармонійного розвитку дитини тощо. Водночас у кожній конкретній справі реалізація принципу «найкращих інтересів дитини» потребує диференційованого підходу, який, з урахуванням конкретних життєвих обставин, суд застосовує під час вирішення питань, що стосуються прав та інтересів дитини.
Суд зазначає, що у цьому спорі між батьками, як і в інших спорах, що стосуються прав та інтересів дітей, визначальне значення мають найкращі інтереси дитини, а саме вчинення батьками як особами, які несуть відповідальність за дитину, дій або прийняття ними рішень в інтересах дитини, тобто створення найкращих умов, необхідних для її утримання, забезпечення потреб у благах, що сприятимуть гармонічному, здоровому і нормальному розвитку такої дитини як особистості у фізичний, розумовій, моральній, духовній і соціальній сферах.
У спорі між батьками, який випливає з сімейних відносин, суд керується справедливою рівновагою між інтересами дитини та інтересами обох батьків, яка має бути спрямована на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності, тобто отримання дитиною належного матеріального утримання від обох батьків.
Відповідно до практики ЄСПЛ рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у спорі, а вже тільки потім права батьків.
Отже, з огляду на об'єктивні обставини спору насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини. Тому поведінка батьків має забезпечувати найкращі інтереси дитини.
Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
У статті 181 СК України встановлено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. При цьому вибір способу стягнення аліментів: в частці від доходу платника чи в твердій грошовій сумі - є виключним правом того з батьків, з ким проживає дитина.
Відповідно до частин першої та другої статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім'я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Тлумачення приписів зазначеної норми дає підстави зазначити, що аліменти - це кошти особливого призначення, їх належить використовувати для потреб дитини. На одержувача аліментів покладається обов'язок розпоряджатися аліментами лише за цільовим призначенням в інтересах дитини.
Відповідно до ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.
Встановлюючи в цій справі обставини, які мають значення для визначення розміру аліментів суд зауважує, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17. Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц)
Матеріалами справи не доводиться й судом не встановлено: існування певних особливостей стану здоров'я і матеріального становища дітей і платника аліментів, працевлаштування відповідача та отримання ним певних доходів, наявності у власності відповідача майна, майнових прав, грошових коштів, фактів придбання платником аліментів майна на суму, перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, наявності у платника аліментів будь-яких значних витрат, які дозволяли б дійти висновку щодо наявності в нього доходів. Суд відхиляє як недоведені посилання сторони відповідача щодо наявності в нього витрат на утримання непрацездатних батьків. Водночас суд відхиляє як не доведені посилання сторони позивачки на те, що відповідач перебуває й працевлаштований за кордоном і отримує там певні доходи.
Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі поданих сторонами доказів, враховуючи встановлені обставини, виходячи з найкращих інтересів дітей, керуючись наведеними нормами законодавства та справедливою рівновагою між інтересами дитини й інтересами обох батьків суд доходить висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки аліментів на утримання малолітніх дітей у розмірі по 2 000 грн, але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, щомісячно на кожну дитину, починаючи стягнення з 06 квітня 2025 року та до досягнення ними повноліття. Суд уважає, що такий розмір аліментів зможе забезпечувати потреби дітей та не буде значно обтяжливим для відповідача й не створить для нього надмірний особистий тягар. В частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць судове рішення належить допустити до негайного виконання.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», відповідно до яких п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Суд уважає за необхідне роз'яснити сторонам, що відповідно до положень ст. 192 СК України розмір аліментів, визначений за рішенням суду, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі наведеного, керуючись ст. 259, 263-265 та 273 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітніх дітей - задовольнити частково.
Стягувати з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 ) - аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , - у твердій грошовій сумі по 2 000 (дві тисячі) гривень 00 копійок, але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, щомісячно на кожну дитину, починаючи стягнення з 06 квітня 2026 року та до досягнення ними повноліття.
Рішення в цій частині підлягає негайному виконанню в межах суми платежу за один місяць.
Визначений розмір аліментів у твердій грошовій сумі підлягає індексації, відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Стягнути з відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) в дохід держави судовий збір в розмірі - 1 331 (одна тисяча триста тридцять одну) гривню 20 копійок.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів до Закарпатського апеляційного суду безпосередньо.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повний текст судового рішення складено 08.05.2026.
Суддя О. І. Повідайчик