Унікальний номер справи 759/6248/25
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/8830/2026
Головуючий у суді першої інстанції Н. О. Петренко
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
22 квітня 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Євграфової Є. П, Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
учасники справи
заявник ОСОБА_1
заінтересована особа ОСОБА_2
заінтересована особа ОСОБА_3
заінтересована особа Військова частина НОМЕР_1
заінтересована особа ІНФОРМАЦІЯ_1
заінтересована особа Міністерство оборони України
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 лютого 2026 року, ухвалене у складі судді Петренко Н. О., в примішенні Святошинського районного суду м.Києва,
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту перебування на утриманні свого рідного брата ОСОБА_4 , який загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 під час захисту Батьківщини.
В обгрунтування заявлених вимог зазначив, що загиблий брат фактично замінив йому батьків, які були особами з інвалідністю та померли (мати у 1998 році, батько у 2005 році).
Заявник стверджує, що протягом усього життя, включаючи період навчання у коледжі та університеті, а також після створення власної сім'ї, він перебував на повному матеріальному забезпеченні брата, який оплачував його навчання, придбавав майно (автомобіль, ноутбук, телефон), утримував його дітей та надавав кошти під час проходження військової служби.
Встановлення факту необхідно заявнику для оформлення одноразової грошової допомоги (ОГД) у зв'язку із загибеллю військовослужбовця.
Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 05 лютого 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Військова частина НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, про встановлення факту, що має юридичне значення відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про встановлення факту перебування ОСОБА_1 на утриманні ОСОБА_4 .
В обгрунтування апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції не було взято до уваги норми матеріального права в межах положень ст. 267 СК України, які визначають права та обов'язки родинних відносин. Судом не було повноцінно досліджено наявні докази та показання свідків, які підтвердили сам факт перебування заявника на утриманні його рідного брата.
Зокрема судом не взято до уваги, що при втраті брата заявник втратив працездатність та психологічне здоров'я, здатність нормально спілкуватися з оточуючим світом. Наразі заявник адаптується та намагається повернутися до нормального життя, якого в нього не було з дитинства.
Заявник вказує, що звернення до суду було лише забезпечення підтвердження та установлення самого юридичного факту.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу, просить задовольнити на підставі викладених у ній доводів.
Заінтересовані особи та їх представники у судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином шляхом доставлення судової повістки до електронного кабінету Міністерства оборони України, ВЧ НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, та на поштові адреси заінтересованих осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , що підтверджується зворотніми повідомленнями про вручення поштових відправлень.
ІНФОРМАЦІЯ_1 надіслав до суду заяву про розгляд справи без участі його представника.
Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від інших заінтересованих осіб не надходило.
З метою дотримання процесуальних строків, беручи до уваги положення ч. 2 ст. 372 ЦПК, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності осіб, які не з'явилися у судове засідання, оскільки неявка цих осіб (їх представників) не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення заявника, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Києві.
Його рідний брат, ОСОБА_4 , народився ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Батьки братів були особами з інвалідністю з дитинства.
Мати, ОСОБА_5 , померла ІНФОРМАЦІЯ_6 , а батько, ОСОБА_6 , помер ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Згідно з поясненнями заявника, після смерті батьків та у зв'язку з їхньою хворобою за життя, обов'язки щодо піклування, виховання та матеріального забезпечення заявника перейняв на себе його старший брат ОСОБА_4 .
Заявник стверджує, що брат оплачував його спортивні секції, навчання у коледжі та університеті (КНЕУ ім. Гетьмана), придбавав особисті речі, техніку (ноутбук, телефон) та транспортні засоби (скутер, автомобіль).
У період з 01.04.2005 по 31.05.2010 заявник отримував пенсію у зв'язку із втратою годувальника як сирота.
На момент припинення виплати пенсії (травень 2010 року) заявнику виповнилося 23 роки, що свідчить про завершення періоду його соціальної незахищеності як особи, що навчається.
Судом встановлено, що заявник є повнолітньою, працездатною особою, має власну сім'ю, виховує сина (2016 р.н.) та дочку (2019 р.н.).
Заявник підтвердив, що має професійні навички у будівельній сфері та з 2018 року мав періодичні доходи від підзаробітків.
ОСОБА_4 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та загинув ІНФОРМАЦІЯ_8 під час виконання обов'язків військової служби в період дії воєнного стану.
Заявник звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_9 із заявою про виплату одноразової грошової допомоги, передбаченої постановою КМУ №168 від 28.02.2022.
Листом №13/2392/с від 20 лютого 2024 року заявнику було повідомлено про необхідність надання документів, що підтверджують факт перебування на утриманні загиблого на дату його смерті.
Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснила, що знає братів ОСОБА_1 та загиблого тривалий час. Підтвердила, що загиблий проживав за вказаною заявником адресою.
Зі слів свідка, загиблий був рідним братом заявника, постійно піклувався про нього та його сім'ю, між ними були добрі родинні відносини. Свідок зазначила, що у загиблого власної сім'ї не було, та він допомагав заявнику матеріально та підтримував морально, оскільки їх батьки були людьми з інвалідністю, і ОСОБА_8 був ще неповнолітнім коли померли батьки, тому ОСОБА_9 про нього дбав.
Також свідок повідомила, що їй невідомо, чи оформлювалася офіційна опіка над заявником, а також чи має заявник проблеми зі здоров'ям, однак підтвердила, що загиблий допомагав ОСОБА_10 .
Суд критично оцінив показання свідка ОСОБА_7 , оскільки вони носять загальний характер, ґрунтуються переважно на особистих спостереженнях та не підтверджені належними і допустимими доказами. Свідок не надала відомостей щодо розміру, регулярності матеріальної допомоги загиблого, не підтвердила факт повного утримання заявника, а також не змогла повідомити про наявність чи відсутність у заявника інших джерел доходу.
Суд вважав, що зазначені показання не є достатніми для встановлення факту перебування заявника на утриманні загиблого військовослужбовця.
Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що заявником не надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б з достовірністю підтверджували факт перебування його на утриманні загиблого брата. Зокрема суд вважав, що допомога, яку брат надсилав під час служби в ЗСУ, мала характер фінансової підтримки сім'ї у важкий час, але не може вважатися «основним джерелом існування» для дорослого чоловіка, який має власну сім'ю та виховує двох малолітніх дітей.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження, визначений главами 1 і 6 розділу ІV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових прав чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У частині сьомій статті 19 ЦПК України передбачено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав та інтересів заявника (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17).
Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом, тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Найбільш важливі з точки зору суспільного буття особи юридичні факти, які підлягають визнанню в судовому порядку, визначені у частині першій статті 315 ЦПК України.
У частині першій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Щодо інших юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, то їх може бути встановлено в судовому порядку, за умов, передбачених частиною другою статті 315 ЦПК України, - якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету його встановлення; - встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Ці критерії застосовує Велика Палата Верховного Суду в постановах
від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 та від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Предметом розгляду в цій справі є встановлення факту перебування позивача на утриманні свого рідного брата, який загинув при виконанні обов'язків військової служби.
Метою встановлення факту перебування на утриманні, позивач визначив саме отримання грошових виплат за загиблого брата-військовослужбовця, зокрема одноразової грошової допомоги.
Заявник вказував, що встановлення зазначеного факту є необхідним для реалізації його права на отримання одноразової грошової допомоги.
За змістом частини першої статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно із цим Законом мають право на її отримання.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 Закону № 2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі, зокрема, загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання обов'язків військової служби.
У пункті 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового та начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що сім'ям загиблих осіб, зазначених у пункті 1 цієї постанови, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 000 000,00 гривень, яка розподіляється рівними частками на всіх отримувачів, передбачених у статті 16-1 Закону № 2011-ХІІ, крім громадян Російської Федерації або Республіки Білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору.
Відповідно до статті 16-1 Закону № 2011-ХІІ у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого).
У цій же нормі права зазначено, що утриманцями вважаються члени сім'ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Відповідно до частини першої статті 30 Закону № 2262-ХІІ право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сімей загиблих, померлих або таких, що пропали безвісти військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які перебували на їх утриманні (стаття 31).
Непрацездатними членами сім'ї вважаються діти, брати, сестри та онуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років. Водночас братам, сестрам та онукам право на пенсію надається у тих випадках, якщо у них немає працездатних батьків (пункт «а» частини четвертої статті 30 Закону № 2262-ХІІ).
Члени сім'ї померлого вважаються такими, що перебували на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування (частина перша статті 31 Закону №2262-ХІІ).
Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначений у Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.
Положеннями пункту 5 Порядку № 975 регламентовано, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується рівними частинами членам сім'ї, батькам та утриманцям загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов'язаного та резервіста. Члени сім'ї та батьки загиблого (померлого) військовослужбовця визначаються відповідно до Сімейного кодексу України, а утриманці - відповідно до Закону № 2262-XII.
У пункті 10 Порядку № 975 визначено перелік документів, які подають члени сім'ї, батьки та утриманці загиблого (померлого), яким призначається та виплачується одноразова грошова допомога.
Зокрема, передбачено, що особи, які не були членами сім'ї загиблого, але перебували на його утриманні, додають до заяви рішення суду або нотаріально посвідчений правочин, що підтверджуватиме факт перебування заявника на утриманні загиблого (померлого).
Як уже зазначалося, для цілей визначення того, чи є особа утриманцем у розумінні чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, необхідно встановити, чи має така особа право на призначення пенсії в разі втрати годувальника за приписами Закону № 2262-ХІІ.
Тому застосовним у питанні підтвердження факту перебування особи на утриманні для цілей отримання одноразової грошової допомоги є Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 30 січня 2007 року № 3-1.
Відповідно до пункту 13 розділу ІІ Порядку № 3-1 за документи про перебування на утриманні непрацездатних членів сім'ї приймаються, зокрема, рішення суду про встановлення факту перебування непрацездатного члена сім'ї на утриманні померлого годувальника.
Отже, як Порядком № 975, так і Порядком № 3-1 передбачено подання особою, яка перебувала на утриманні, відповідного судового рішення про встановлення цього юридичного факту.
Колегія суддів зазначає, що за потреби в особових справах військовослужбовців зберігаються документи, які підтверджують відомості про утриманців, внесених до послужного списку (пункт 13 розділу ІІІ, додаток 7 до Інструкції з організації обліку особового складу в системі Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 15 вересня 2022 року № 280.
Однак положення статті 16-1 Закону № 2011-ХІІ та Порядку № 975 свідчать, що для цілей призначення та отримання одноразової грошової допомоги утриманці визначаються відповідно до Закону № 2262-XII.
Системний аналіз наведеного вище законодавства дає змогу зробити висновок, що відсутність (наявність) даних про утриманців у документах персонального обліку військовослужбовців не є відомостями, які самі собою мають суттєвий вплив на визначення статусу утриманця, який має право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця.
З огляду на викладене слід враховувати, що встановлення судом факту перебування фізичної особи на утриманні прямо передбачено у пункті 2 частини першої статті 315 ЦПК України; для отримання одноразової грошової допомоги згідно з Порядками № 975 та № 3-1 додаються рішення суду, що підтверджують факт перебування заявника на утриманні загиблого (померлого).
Отже, гарантією реалізації права на соціальний захист утриманців загиблих військовослужбовців є судовий порядок встановлення юридичного факту перебування фізичної особи на утриманні з метою отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку зі смертю військовослужбовця.
Норми цивільного процесуального законодавства (глава 6 ЦПК України) визначають, що суд розглядає справи про перебування фізичної особи на утриманні, причому безвідносно до того, задля виникнення яких правовідносин необхідним є встановлення цього факту.
Отже, визнання судом фізичної особи такою, що перебувала на утриманні померлого, може мати правове значення як у приватних, так і в публічних правовідносинах, однак зазначене не змінює цивільного характеру правовідносин на публічний.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
У частині першій статті 319 ЦПК України передбачено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України.
У справах окремого провадження суд підтверджує наявність чи відсутність певних юридичних фактів, що є умовою здійснення прав і реалізації інтересів заявника. Тому суд наділений лише повноваженнями з'ясувати можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд, встановивши наявність чи відсутність певного юридичного факту, своїм рішенням підтверджує це, не зобов'язуючи особу діяти певним чином.
Під час з'ясування юридичного значення факту перебування фізичної особи на утриманні загиблого суд обмежений у вирішенні питання про те, наділений чи ні заявник тим суб'єктивним правом, що підтверджується юридичним фактом, який просить встановити заявник.
Іншими словами, встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні загиблого пов'язане з доведенням підстав для визнання (підтвердження) за заявником певного соціально-правового статусу.
Однак судове рішення, ухвалене загальним судом у порядку окремого провадження, про наявність чи відсутність цього юридичного факту набуває самодостатнього значення і не є вирішенням питання про те, чи має заявник певне суб'єктивне право.
За змістом частини першої статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно із цим Законом мають право на її отримання.
Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 16 вказаного Закону одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі, зокрема, загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання обов'язків військової служби.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового та начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» установлено, що сім'ям загиблих осіб, зазначених у пункті 1 цієї постанови, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 000 000 гривень, яка розподіляється рівними частками на всіх отримувачів, передбачених у статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», крім громадян російської федерації або республіки білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору.
Відповідно до статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого).
Непрацездатними членами сім'ї вважаються діти, брати, сестри та онуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років. При цьому братам, сестрам та онукам право на пенсію надається у тих випадках, якщо у них немає працездатних батьків (пункт «а» частини четвертої статті 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).
Члени сім'ї померлого вважаються такими, що перебували на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування (частина перша статті 31 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).
Згідно зі статтею 38 Закону України «Про пенсійне забезпечення» члени сім'ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування. Члени сім'ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію.
Отже, факт перебування фізичної особи на утриманні померлого також має значення для переходу на пенсію в разі втрати годувальника, яку може бути призначено за умови, що утримання було повним або допомога, яка надавалась утриманцю, була постійним і основним джерелом засобів до існування навіть, коли утриманець (заявник) мав заробіток, одержував пенсію, стипендію тощо.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
На підтвердження перебування фізичної особи на утриманні померлого закон вимагає надання відповідних доказів, наприклад, довідки про склад сім'ї, спільне проживання або утримання, медичні документи, виписки з банківських рахунків, довідки про доходи, чеки, квитанції, договори про оплату комунальних, навчальних, медичних послуг, показання свідків, фото / відеоматеріали, листування (особистого або ділового характеру, які зумовлюютьдослідження судом обставин приватного життя утриманця та особи, яка надавала утримання.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_11 вказує на численні факти отримання цінних подарунків та оплати послуг (скутер, перше авто у 2006 році, ноутбук, ремонт, побутова техніка, іграшки дітям) від свого брата ОСОБА_4 .
Суд обгрунтовано надав оцінку зазначеному та вірно вказав, що діні обставини є доказом добровільної допомоги та прояву родинної підтримки з боку старшого брата, проте ніяким чином не вказує на обов'язкове та повне утримання заявника.
Крім того судом встановлено, що на час загибелі ОСОБА_4 (жовтень 2023 року) ОСОБА_11 виповнилося 36 років, він одружений, має двох дітей, які перебувають на його утриманні. Він є особою працездатного віку, має вищу освіту (магістр), володіє професійними навичками будівельних робіт та займається професійним спортом, має мінливий заробіток (підзаробітки, про які вказує у заяві), що підтверджує наявність у нього власних джерел доходу, незалежних від допомоги брата.
Допомога, яку брат надсилав під час служби в ЗСУ, мала характер фінансової підтримки сім'ї у важкий час, але не може вважатися «основним джерелом існування» для дорослого чоловіка, дружина якого працює і має відповідні доходи, які є спільною сумісною власністю подружжя.
При цьому суд вірно зауважив, що згідно зі ст. 267 Сімейного кодексу України, обов'язок утримувати брата/сестру виникає лише щодо малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних повнолітніх осіб.
Однак ОСОБА_11 не надав доказів своєї непрацездатності чи інвалідності, що є ключовою умовою для виникнення правового статусу утриманця для повнолітньої особи.
Таких доказів не додано ОСОБА_1 до апеляційної скарги.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
У справі, що переглядається суд першої інстанції, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі, й показання свідка, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що заявник не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту перебування на утриманні свого брата ОСОБА_4 , та матеріальна допомога якого була постійним і основним джерелом засобів для існування заявника. При цьому суд вірно врахував, що заявник є працездатною обосою, має власну сім'ю (дружину та двох дітей), обов'язок по утриманню яких покладений на нього законом, має мінливив( не регульярний) дохів від підзаробітків. Доказів на підтвердження того, що у ОСОБА_4 на підставі ст. 267 Сімейного кодексу України був наявний обов'язок по утриманню ОСОБА_1 матеріали справи не містять.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Отже, обставини справи встановлені судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).
Відповідно до частини другоїстатті 2 ЦПК Українисуд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Суд першої інстанції правильно визначився з характером правовідносин та вірно застосував норми матеріального права, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні заяви з підстав, які мотивувано виклав у своєму рішенні.
При цьому колегія суддів зазначає, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати заявника не підлягають відшкодуванню, оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку окремого провадження, а крім того, суд відмовив йому у задоволенні заяви.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 лютого 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 08 травня 2026 року.
Судді
Л. Д. Поливач
Є. П. Євграфова
О. І. Шкоріна