07 травня 2026 року м. Київ
Справа № 752/25690/24
Провадження: № 22-ц/824/5591/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Желепи О. В., Поліщук Н. В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Кириченко Ольги Миколаївни в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент»
на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Саламон О. Б.,
у справіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
В листопаді 2024 року ТОВ «Брайт Інвестмент» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 13.02.2017 року відповідачка звернулася до банку із заявою про відкриття кредитної лінії, у зв'язку з чим між нею та АТ «ОТП БАНК» було укладено договір про споживчий кредит № 2014775763. Зазначений договір має змішаний характер, оскільки поєднує елементи різних договорів та передбачає надання позичальнику послуг кредитування, а також видачу й обслуговування банківської картки (продукт CARD). Банк виконав свої зобов'язання за договором у повному обсязі, надавши відповідачці кредитні кошти в межах відповідної послуги. Зазначає про те, що відповідачка отримала кредитні кошти та протягом певного часу здійснювала їх часткове погашення, однак, у подальшому, порушуючи умови кредитного договору, належним чином свої зобов'язання не виконала, що призвело до утворення заборгованості у загальному розмірі 54 512,56 грн, з яких: 44 526,19 грн заборгованість за тілом кредиту та 9 986,37 грн заборгованість за відсотками.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2025 року у задоволенні позову ТОВ «Брайт Інвестмент» відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, Кириченко О. М. в інтересах ТОВ «Брайт Інвестмент» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеіарльного права, просила рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків, зокрема, не розмежував кредитні продукти POS та CARD.
Так, суд не врахував, що укладений договір має змішаний характер, оскільки поєднує в собі елементи різних правовідносин. При цьому, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення заборгованості саме за продуктом CARD, оскільки право вимоги було відступлено виключно в межах цього кредитного продукту.
З матеріалів справи вбачається, що під час придбання відповідачкою товару (мобільного телефону) їй було не лише надано цільовий кредит (POS), але й одночасно відкрито кредитну лінію у формі платіжної картки (CARD) із встановленням відповідного кредитного ліміту. Саме цим кредитним лімітом відповідачка надалі активно користувалася.
Крім того, суд першої інстанції надав помилкову оцінку розрахунку заборгованості, звернувши увагу на те, що в ньому зазначено дату 13.03.2017 замість 13.02.2017. Водночас суд залишив поза увагою ту обставину, що вже з березня 2017 року відповідачкою фактично розпочато активне використання кредитних коштів саме в межах продукту CARD, що підтверджується виписками по рахунку.
Також необґрунтованим є висновок суду про відсутність належних первинних бухгалтерських документів, що підтверджують рух коштів. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, звіт-рахунок (виписка) за картковим рахунком є належним та допустимим доказом, який підтверджує факт перерахування та використання грошових коштів позичальником.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Від відповідачки відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 13 лютого 2017 року ОСОБА_1 звернулася до АТ «ОТП БАНК» із заявою про відкриття кредитної лінії, у зв'язку з чим між сторонами було укладено договір про споживчий кредит № 2014775763 (а. с. 129 - 131).
Відповідно до умов зазначеного договору банк надав позичальнику споживчий кредит на придбання товарів/послуг у розмірі 4 259 грн із процентною ставкою 0,01 % річних.
Крім того, відповідно до розділу 2 кредитного договору сторони підтвердили укладення договору про видачу та обслуговування міжнародних кредитних платіжних карток на підставі Правил кредитування та Правил користування кредитною карткою MasterCard Standard, розміщених на офіційному сайті банку, а також на умовах, визначених у зазначеному розділі. Розмір кредитного ліміту за карткою становив 1 000 грн.
Умовами договору передбачено строк дії кредитної лінії тривалістю три роки з моменту його підписання сторонами.
За користування кредитними коштами банк нараховував проценти у розмірі, визначеному тарифами банку. Станом на дату укладення договору процентна ставка становила 40 % річних за операціями безготівкових розрахунків, а також за операціями зняття готівки. У разі виникнення несанкціонованого овердрафту проценти нараховувалися у розмірі 0,15 % від суми заборгованості за кожен день користування.
24 березня 2023 року між АТ «ОТП БАНК» та ТОВ «Брайт Інвестмент» укладено договір факторингу № 24/03/23, відповідно до якого банк відступив новому кредитору права вимоги за кредитними договорами (а. с. 5 - 9).
Позивач зазначає, що право вимоги за вказаним кредитним договором було відступлено, у зв'язку з чим новий кредитор набув статусу кредитора у зобов'язанні, зокрема, й за заборгованістю ОСОБА_1 за договором № 2014775763 від 13 лютого 2017 року (а. с. 10).
Звертаючись до суду, позивач просив стягнути з відповідачки заборгованість за вказаним договором у розмірі 54 512,56 грн, яка, за його розрахунком, складається з 44 526,19 грн - заборгованості за тілом кредиту та 9 986,37 грн - заборгованості за процентами.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт наявності заборгованості відповідачки та її розмір.
Зокрема, суд дійшов висновку про те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості та звіт-рахунок не є належними доказами у розумінні вимог закону, оскільки не містять повної та достовірної інформації щодо руху кредитних коштів, не підтверджують факт їх фактичного надання відповідачці, а також не дають можливості встановити порядок і підстави нарахування процентів та інших платежів.
Крім того, суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні первинні бухгалтерські документи, які б підтверджували видачу кредитних коштів, їх використання, а також формування заявленої до стягнення заборгованості, що унеможливлює перевірку правильності розрахунку позивача.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивач не довів обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позову.
Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та у встановлені договором строки. Одностороння відмова від зобов'язань або одностороння зміна умов договору не допускається.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Із положень ч. 1 ст. 634 ЦК України слідує, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
У силу ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.
Як убачається з матеріалів справи, укладений між АТ «ОТП БАНК» та ОСОБА_1 договір про споживчий кредит № 2014775763 від 13 лютого 2017 року містить усі істотні умови кредитного договору, зокрема щодо предмета, розміру кредиту, процентної ставки, строку кредитування та порядку користування кредитними коштами (а. с. 129 - 131).
Зазначений договір підписаний відповідачкою власноруч, що свідчить про її волевиявлення на укладення договору та прийняття його умов.
Крім того, умовами договору передбачено відкриття кредитної лінії та обслуговування платіжної картки (продукт CARD), що свідчить про змішаний характер правовідносин, які поєднують у собі елементи договору споживчого кредиту (POS) та договору кредитної лінії.
Отже, наявні у справі докази у їх сукупності свідчать про належне укладення між сторонами кредитного договору та досягнення згоди з усіх його істотних умов відповідно до вимог статей 626, 628, 638 ЦК України.
Водночас, надаючи оцінку доказам у справі, суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо недоведеності позовних вимог.
Так, суд зазначив, що розрахунок заборгованості за договором № 2014775763_CARD від 13.02.2017 не містить відомостей про зарахування кредитних коштів у розмірі 4 259 грн, а також не містить даних щодо нарахування процентів, комісій та інших платежів, у зв'язку з чим визнав відсутніми належні докази заборгованості.
Разом із тим, такі висновки є передчасними та зроблені без урахування характеру спірних правовідносин.
Зокрема, судом не враховано, що укладений між сторонами договір є змішаним та передбачає не лише надання цільового кредиту (POS), а й відкриття кредитної лінії (CARD), у межах якої рух коштів відображається не одноразовим зарахуванням суми кредиту, а подальшим використанням встановленого кредитного ліміту.
Крім того, матеріали справи містять звіт-рахунок за період з 13.02.2017 по 24.03.2023, який відображає рух коштів по картковому рахунку відповідачки, зокрема, надходження та списання грошових коштів, що свідчить про користування кредитною лінією (а. с. 35 - 58).
Сам по собі факт відсутності у розрахунку окремого відображення первісної суми кредиту у розмірі 4 259 грн не свідчить про ненадання кредитних коштів, оскільки правовідносини сторін не обмежуються лише цільовим кредитом, а охоплюють також користування кредитним лімітом за картковим рахунком.
Також, помилковим є висновок суду про відсутність належних доказів на підтвердження заборгованості з підстав ненадання первинних бухгалтерських документів, оскільки виписка (звіт-рахунок) за картковим рахунком є належним та допустимим доказом руху грошових коштів, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у справі №645/59/16 від 25.05.2022 року.
Аналізуючи умови договору та оцінюючи заявлений позивачем розмір заборгованості, колегія суддів виходить з такого.
Згідно ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Істотними умовами кредиту є розмір кредиту та строк повернення кредиту.
Згідно положень ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Положенням ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З матеріалів справи вбачається, що умовами кредитного договору передбачено строк дії кредитної лінії тривалістю 3 роки з моменту його укладення, тобто до 13 лютого 2020 року (а. с. 129).
Разом із тим, наданий позивачем розрахунок заборгованості містить нарахування процентів за користування кредитними коштами поза межами строку кредитування, зокрема, по 13 квітня 2020 року, що суперечить умовам договору та вимогам чинного законодавства.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року та 05 квітня 2023 року, право кредитодавця нараховувати проценти за користування кредитом припиняється після спливу строку кредитування, оскільки після цього позичальник не отримує правомірного блага користування кредитом, а відтак відсутні підстави для нарахування процентів у розумінні статті 1048 ЦК України.
Отже, нарахування процентів поза межами строку кредитування є неправомірним, а такі вимоги задоволенню не підлягають.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає обґрунтованим нарахування процентів лише в межах строку кредитування, а саме до 13 лютого 2020 року, розмір яких відповідно до наданих матеріалів становить 9 048,76 грн.
Щодо заборгованості за тілом кредиту колегія суддів зазначає, що відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 13 лютого 2020 року загальна сума заборгованості визначена у розмірі 47 788,97 грн.
Разом із тим, дослідивши вказаний розрахунок, колегія суддів встановила, що до зазначеної суми позивачем включено не лише заборгованість за тілом кредиту, але й суму нарахованих процентів.
З огляду на це, визначений позивачем розмір заборгованості не відображає виключно суму основного боргу, а є змішаним показником, який об'єднує різні складові зобов'язання.
Відтак, з урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що фактичний розмір заборгованості за тілом кредиту станом на 13 лютого 2020 року становить 35 463,50 грн, тоді як сума процентів, нарахованих у межах строку кредитування, складає 9 048,76 грн.
Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту у розмірі 35 463,50 грн та заборгованості за процентами у розмірі 9 048,76 грн.
В іншій частині вимог, зокрема, щодо включення до складу заборгованості інших платежів та нарахувань, які не відповідають правовій природі тіла кредиту, а також щодо нарахування процентів поза межами строку кредитування, у задоволенні позову слід відмовити.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачкою було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності (а. с. 112-117).
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки.
Згідно з частинами першою та п'ятою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, а за зобов'язаннями з визначеним строком виконання - зі спливом строку виконання.
У даному випадку умовами кредитного договору передбачено строк дії кредитної лінії до 13 лютого 2020 року, а отже саме з цієї дати кредитор набув право вимоги щодо повернення заборгованості в повному обсязі.
Отже, перебіг позовної давності за заявленими вимогами розпочався з 13 лютого 2020 року.
Разом із тим, 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України № 540-IX, яким розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.
Карантин на території України було запроваджено з 12 березня 2020 року та неодноразово продовжувалося.
Крім того, з 24 лютого 2022 року на території України введено воєнний стан, під час дії якого перебіг позовної давності зупиняється.
З огляду на викладене, перебіг позовної давності у цій справі продовжувався на строк дії карантину та в подальшому був зупинений на період дії воєнного стану.
Отже, враховуючи вказані обставини, строк позовної давності на момент звернення позивача до суду не сплив, а тому підстави для застосування наслідків його спливу відсутні.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд дійшов помилкових висновків щодо відсутності належних доказів існування зобов'язань між сторонами та розміру заборгованості.
Водночас судом не враховано змішаний характер укладеного між сторонами договору, а також не надано належної оцінки доказам, що підтверджують користування відповідачкою кредитними коштами та рух коштів по рахунку.
Разом із тим, заявлений позивачем розмір заборгованості не відповідає умовам договору, зокрема в частині нарахування процентів та формування тіла кредиту поза межами строку кредитування.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «Брайт Інвестмент», а саме у межах фактично доведеного розміру заборгованості.
Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Згідно ч.ч. 1,10 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду з позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 3 028 грн.
За результатами апеляційного перегляду справи позовні вимоги підлягають задоволенню частково - у розмірі 82 % від заявлених вимог (44 512,26 грн : 54 512,56 грн ? 100 %).
Відтак, судовий збір, що підлягає розподілу за розгляд справи в суді першої інстанції, становить 2 482,96 грн (3 028 грн ? 82 %).
Аналогічно, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, підлягає розподілу судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, який становить 3 724,44 грн (4 542 грн ? 82 %).
Крім того, з матеріалів справи убачається, що в суді першої інстанції позивач порушив питання про стягнення з відповідачки витрат на правничу допомогу.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
При цьому, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України відносить витрати на професійну правничу допомогу саме до витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Статею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження), а також документи, що свідчать про фактичне надання таких послуг.
Відтак, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
З матеріалів справи вбачається, що з метою підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем до закінчення судових дебатів було заявлено про такі витрати та визначено їх розмір у сумі 8 500 грн.
Отже, позивач дотримався вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо завчасного повідомлення суду та іншої сторони про понесені та очікувані витрати на правничу допомогу.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, актів тощо), які подаються до закінчення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови попереднього заявлення таких вимог.
На підтвердження понесених витрат до суду надано належні та допустимі докази, а саме: договір про надання правничої допомоги, додаток та акт до нього, яким визначено фактично надані послуги станом на момент звернення до суду з позовом та ордер адвоката (а. с. 90 - 96).
Отже, понесені позивачем витрати є реальними, документально підтвердженими, безпосередньо пов'язаними з розглядом справи та такими, що відповідають вимогам статей 133, 137, 141 ЦПК України.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, їх дійсність, обґрунтованість, розумність та співмірність з огляду на складність справи та її значення для сторін.
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові у справі № 755/9215/15-ц, передбачає, що при визначенні розміру відшкодування суд має виходити з критерію реальності витрат (їх дійсності та необхідності) та розумності їх розміру з урахуванням конкретних обставин справи.
Також у постановах Верховного Суду у справах № 905/1795/18, № 922/2685/19 та № 922/3812/19 наголошено, що суд має право оцінювати співмірність витрат, однак таке зменшення можливе лише за наявності відповідного клопотання іншої сторони та доведеності неспівмірності заявлених сум.
Відповідно до висновків Об'єднаної Палати Верховного Суду у справі № 922/445/19, зменшення витрат на професійну правничу допомогу можливе виключно за наявності клопотання іншої сторони із належним обґрунтуванням неспівмірності заявленої суми.
У даній справі не вбачається заперечень відповідачки проти заявленого позивачем розміру витрат на правничу допомогу, а відтак колегія суддів не вбачає правових підстав для їх самостійного зменшення.
Разом із тим, враховуючи, що за результатами апеляційного перегляду справи позовні вимоги задоволено частково, колегія суддів вважає за необхідне застосувати пропорційний підхід до розподілу витрат на професійну правничу допомогу.
Відтак, з урахуванням частки задоволених вимог (82 %), підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у розмірі 6 970 грн (8 500 грн ? 82 %).
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Кириченко Ольги Миколаївни в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» (ЄДРПОУ 43115064, 49001,м. Дніпро, вул. Січових Стрільців, буд. 9) заборгованість за договором про надання споживчого кредиту №2014775763 від 13.02.2017 року (продукт CARD) у розмірі 44 512 (сорок чотири тисячі п'ятсот дванадцять) грн. 26 коп, з яких 35 463,50 грн за тілом кредиту та 9 048,76 грн заборгованості за процентами.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Брайт Інвестмент» (ЄДРПОУ 43115064, 49001,м. Дніпро, вул. Січових Стрільців, буд. 9) судовий збір у розмірі 6 207грн 40 коп та витрати на правничу допомогу у розмірі 6 970 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: Т.О. Невідома
Судді: О. В. Желепа
Н. В. Поліщук