07 травня 2026 року
м. Київ
справа № 127/27708/25
провадження № 51-1286 ск 26
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 08 грудня 2025 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року,
установив:
Вінницький міський суд Вінницької області вироком від 08 грудня 2025 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засудив за ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
На підставі ст.75 КК ОСОБА_4 звільнив від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки та поклав на нього відповідні обов'язки, передбачені ст. 76 КК.
За обставин, викладених у вироку, ОСОБА_4 засуджений за те, що він 10 травня 2025 року приблизно об 11:50 год, керуючи технічно-справним автомобілем марки «Skoda», моделі «Octavia А5», д.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по проїзній частині вулиці Бучми в місті Вінниці зі швидкістю близько 77,8+/-84,2 км/год, в районі електроопори № 25/16 не обрав безпечної швидкості для руху, не врахував дорожньої обстановки, щоб мати змогу постійного контролю руху та безпечного керування транспортним засобом, унаслідок чого здійснив виїзд на зустрічну смугу для руху транспорту, де допустив зіткнення з технічно-справним автомобілем марки «BMW», моделі «320І», д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_6 , який рухався по проїзній частині вулиці Бучми у зустрічному напрямку руху.
Внаслідок указаної дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) водій ОСОБА_6 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 25 лютого 2026 року апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 залишив без задоволення, а вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 08 грудня 2025 року - без змін.
У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, просить змінити судові рішення щодо ОСОБА_4 та призначити йому покарання у виді 1 року обмеження волі з випробуванням, встановивши іспитовий строк 1 рік, і зменшити строк позбавлення права керування транспортними засобами до 1 року або без такого.
На обґрунтування своїх доводів захисник у скарзі зазначає про те, що:
- суд першої інстанції неправильно не застосував ст. 45 КК, не визнавши наявність дійового каяття у ОСОБА_4 , хоча наявні всі три обов'язкові його елементи: 1) щире розкаяння, визнання вини, прохання вибачення у потерпілих; 2) активне сприяння розкриттю правопорушення; 3) відшкодування (усунення) шкоди - через страховика, що відповідає вимогам закону;
- за змістом ст. 45 КК передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК є вчинення кримінального проступку вперше, щире каяття після вчинення кримінального проступку, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди;
- суд не врахував положення ст. 66 КК, яка прямо відносить щире каяття та відшкодування шкоди до пом'якшуючих обставин, а відсутність цивільного позову від потерпілого та наявність страхового полісу підтверджують повне усунення шкоди;
- суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги практику Верховного Суду, зокрема у справах № 199/6365/19 та № 205/1311/23, де за аналогічних обставин суди визнали наявність щирого каяття й застосували ст. 69 КК для пом'якшення покарання;
- суд першої інстанції не врахував доказів, які прямо підтверджують щире каяття, зокрема визнання вини, поведінку після ДТП, вибачення перед потерпілим, сприяння слідству. Судом не було надано належної оцінки всім обставинам, які впливають на призначення покарання, а саме тому, що ОСОБА_4 вчинив злочин уперше, визнав вину, розкаявся, сприяв слідству, має позитивну характеристику, а також не встановлені обтяжуючі його вину обставини, відсутні претензії від потерпілого. Зважаючи на наявність кількох пом'якшуючих обставин та відсутність обтяжуючих, незастосування положень ст. 69 КК та непризначення більш м'якого покарання не відповідає принципу справедливості та індивідуалізації покарання, закріпленим у статтях 50, 65 КК;
- суд призначив 2 роки 6 місяців обмеження волі з іспитовим строком та 2 роки позбавлення права керування, що є явно суворішим, ніж вимагають обставини справи;
- ОСОБА_4 усвідомив та надав належну критичну оцінку своєї протиправної поведінки, осудивши її, висловивши при цьому щирий жаль та бажання залагодити провину, щиро розкаявся у скоєному, що підтверджується конкретними діями, що проявились у щирому каятті та висловленні вибачень перед потерпілим, та повним зізнанням у вчиненому правопорушенні, а тому твердження суду про відсутність доказів щирого каяття є помилковим та не ґрунтується на матеріалах провадження;
- фактичне забезпечення відшкодування шкоди страховою компанією і є добровільним відшкодуванням шкоди, яке прямо віднесено законом до пом'якшуючих обставин (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК);
Перевіривши касаційну скаргу та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. ст. 412-414 цього Кодексу.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 та правильність кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 286 КК у касаційній скарзі захисником не оскаржуються.
Як убачається зі змісту касаційної скарги, захисник, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень, передбачених статей 45, 69 КК, у поданій касаційній скарзі фактично просить пом'якшити покарання шляхом призначення його саме в межах санкції, передбаченої ч. 1 ст. 286 КК, без застосування положень, передбачених ст. 69 КК, та не заявляє вимог щодо застосування положень ст. 45 КК. З огляду на зазначене, а також приймаючи до уваги положення, передбачені ч. 2 ст. 433 КПК, Суд не вбачає підстав для надання оцінки доводам касаційної скарги в цій частині.
Що стосується доводів касаційної скарги захисника про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та даних про його особу через суворість, то такі є безпідставними.
Як визначено приписами частин 1, 2 статті 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Згідно з положеннями ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, згідно з положеннями статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави і суспільства.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, при визначенні виду та строку покарання обвинуваченому ОСОБА_4 за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, суд урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу обвинуваченого, який раніше не судимий, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, а також обставину, яка пом'якшує покарання обвинуваченого - повне визнання вини та відсутність обтяжуючих його вину обставин.
Суд першої інстанції не врахував як пом'якшуючу покарання обставину - щире каяття, обґрунтувавши це тим, що такого каяття з поведінки обвинуваченого не вбачалося, так як він не просив вибачення у потерпілого, не відшкодував шкоду потерпілому та навіть не намагався це зробити.
За таких обставин, а також враховуючи те, що ОСОБА_4 вперше притягується до кримінальної відповідальності, суд першої інстанції дійшов висновку, що його виправлення та перевиховання можливе без ізоляції від суспільства, а тому призначив ОСОБА_4 покарання у виді обмеження волі.
Крім того, суд першої інстанції, зважаючи на те, що злочин, у якому обвинувачується ОСОБА_4 , є необережним злочином, дійшов висновку про можливість звільнення обвинуваченого на підставі ст. 75 КК від відбування призначеного основного покарання з випробуванням.
Вирішуючи питання щодо призначення обвинуваченому додаткового покарання, місцевий суд, пославшись на те, що, оскільки умисне порушення обвинуваченим Правил дорожнього руху (далі - ПДР) призвело до необережних, але досить тяжких наслідків у вигляді травмування людини, визнав доцільним його призначити.
Не погоджуючись з вироком суду першої інстанції, захисник обвинуваченого ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій просив призначити обвинуваченому покарання із застосуванням положень ст. 69 КК у виді обмеження волі на строк 1 рік з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік або без такого, при цьому наводив обґрунтування, які в цілому аналогічні доводам, викладеним в його касаційній скарзі.
Переглядаючи вирок суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_4 покарання за ч. 1 ст. 286 КК, зазначивши в своїй ухвалі відповідні обґрунтування.
При цьому суд апеляційної інстанції, визнавши необґрунтованими доводи апеляційної скарги захисника в частині призначеного обвинуваченому покарання, врахувавши дані про особу обвинуваченого, а також характер і наслідки вчиненого ним кримінального правопорушення, зазначив, що остаточне покарання, визначене ОСОБА_4 , є співмірним ступеню тяжкості діяння та даним про його особу, відповідає вимогам ст. ст. 50, 65 КК.
Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги захисника щодо можливості застосування до обвинуваченого ОСОБА_4 положень ст.69 КК при призначенні покарання, апеляційний суд зазначив, що ті обставини, що обвинувачений вину визнав, давав правдиві показання та фактично сприяв встановленню істини у справі, хоча і мали місце, проте у сукупності з даними про невідшкодування останнім шкоди та грубим порушенням ПДР не є підставою для призначення покарання із застосуванням положень ст. 69 КК.
При цьому колегія суддів суду апеляційної інстанції звернула увагу на те, що обвинувачений вчинив необережне кримінальне правопорушення, однак свідомо нехтував ПДР, перевищуючи допустиму швидкість руху.
Разом з цим, апеляційний суд визнав такими, що не заслуговують на увагу, доводи адвоката ОСОБА_5 про відшкодування ОСОБА_4 завданої шкоди, обґрунтувавши це тим, що судом було встановлено, що шкода потерпілому відшкодована не була, про що свідчили матеріали провадження та позиція потерпілого.
Отже з огляду на обставини вчинення кримінального правопорушення, зокрема, відверте нехтування обвинуваченим ПДР, а також наслідки у вигляді травмування потерпілого, колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що виправлення обвинуваченого можливе лише протягом визначеного судом строку обмеження волі та за умови призначення додаткового покарання, а тому призначене судом першої інстанції покарання за своїм видом та розміром слід вважати справедливим.
Непереконливими суд апеляційної інстанції визнав і твердження захисника про наявність щирого каяття обвинуваченого ОСОБА_4 , зазначивши при цьому наступне.
Каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання.
Щире каяття - це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.
А отже, як зазначив суд апеляційної інстанції, відсутність щирого вибачення перед потерпілим, а також невчинення обвинуваченим активних дій, спрямованих на відшкодування заподіяної потерпілому шкоди, свідчили про відсутність у нього щирого жалю з приводу вчиненого та осуду своїх протиправних дій, тобто про відсутність ознак щирого каяття обвинуваченого.
При цьому саме по собі висловлення стороною захисту пропозиції надати потерпілому грошові кошти, на думку суду апеляційної інстанції, не свідчило про дійсні наміри залагодити провину, виправити наслідки вчиненого та виявлення готовності нести покарання.
Предметом перевірки апеляційного суду були і доводи апеляційної скарги захисника про можливість призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами.
Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК України, законодавцем віднесено до кримінальних правопорушень проти безпеки руху.
Як зазначив у своєму рішенні суд апеляційної інстанції, місцевий суд при призначенні обвинуваченому додаткового покарання в повній мірі врахував те, що у вимогах до ч. 1 ст. 286 КК чітко зазначено призначення основного покарання з додатковим покаранням у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на певний строк.
Тобто, як вказав апеляційний суд, призначення додаткового покарання за ч. 1 ст. 286 КК було обов'язковим та безальтернативним.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про правильність призначення ОСОБА_4 місцевим судом обов'язкового додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, при цьому зазначивши, що судом першої інстанції не було порушено загальних засад призначення покарання, встановлених КК.
Суд вважає такі висновки суду апеляційної інстанції, в цілому, належним чином обґрунтованими з огляду на таке.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Відповідно до вимог ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, цим судом, серед іншого, встановлено, що ОСОБА_4 вчинив ДТП, керуючи автомобілем «Skoda», моделі «Octavia А5», д.н.з. НОМЕР_1 , унаслідок чого потерпілому ОСОБА_6 було спричинено середньої тяжкості тілесні ушкодження.
При цьому суд першої інстанції визнав лише одну з обставин, що відповідно до ст. 66 КК пом'якшує покарання ОСОБА_4 , повне визнання вини.
Інших пом'якшуючих вину ОСОБА_4 обставин судами не встановлено.
З огляду на вищезазначені положення, передбачені ч. 1 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції не в праві досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в судовому рішенні.
Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій, в тому числі з огляду на позицію потерпілого, встановили, що ОСОБА_4 не висловлював щирого вибачення останньому.
Доводи касаційної скарги захисника про те, що судами попередніх інстанцій належним чином не були враховані всі обставини справи, які впливають на призначення покарання, дані про особу засудженого, є безпідставними, оскільки, як убачається з оскаржуваного вироку, всі ці обставини в цілому були враховані судами попередніх інстанцій при постановленні рішень, а тим доводам сторони захисту, які суд вважав необґрунтованими, була надана належна оцінка.
Крім того, що стосується посилання у касаційній скарзі захисника на відсутність цивільного позову від потерпілого про відшкодування шкоди, що, на думку сторони захисту, свідчить про відсутність з боку потерпілого матеріальних претензій до ОСОБА_4 , Суд зазначає про таке.
Відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року (справа № 344/17725/23, провадження № 51-1664 км 24), обставиною, яка пом'якшує покарання, у розумінні ст. 66 КК є добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Відсутність претензій до засудженого з боку потерпілого не є такою обставиною.
З огляду на вищезазначені обставини, які були враховані судами попередніх інстанцій, судову практику Верховного Суду та позицію потерпілого, яку врахували суди, доводи касаційної скарги про наявність страхового покриття лише щодо заподіяної матеріальної шкоди, в цілому, не спростовує законність та обґрунтованість судових рішень в частині призначеного покарання ОСОБА_4 .
Будь-яких нових даних, які не були враховані судами попередніх інстанцій при призначенні йому покарання та звільненні від відбування покарання на підставі ст. 75 КК, захисник у своїй касаційній скарзі не наводить.
Отже, за встановлених судом обставин, даних, які б указували на явну несправедливість покарання, призначеного засудженому ОСОБА_4 , не вбачається.
Таким чином, на думку Суду, вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду є обґрунтованими і вмотивованими. Будь-яких інших обґрунтованих доводів щодо порушень, допущених судами першої та апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі не наведено.
Обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 08 грудня 2025 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3