Справа № 638/23599/24
Провадження № 2/638/960/26
Іменем України
07 травня 2026 року м. Харків
Шевченківський районний суд міста Харкова у складі:
головуючого судді Тимченка А.М.,
за участю секретаря судового засідання Кондратюк І.В.,
представника позивача Короєда С.О.,
представника відповідача Качмара В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про поділ спільного сумісного майна подружжя як фраудаторного правочину та повернення майна у спільну сумісну власність,
встановив:
У грудні 2024 року до АТ «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA») в особі представника- адвоката Короєда С.О. звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просило суд:
1) визнати недійсним Договір про поділ спільного сумісного майна подружжя від 17 травня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Жамойдою Г.М. за реєстровим № 496;
2) відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 :
- однокімнатної квартири номер АДРЕСА_1 ;
- трикімнатної квартири номер АДРЕСА_2 ;
- транспортного засобу марки Volvo, тип транспортного засобу: загальний легковий - загальний універсал-В, рік випуску: 2018 рік, модель: ХС 90, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_1 , об?єм двигуна (см. куб.): 1969, колір кузова: Сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_2 ;
- транспортного засобу марки Mersedes-Benz, тип транспортного засобу: загальний легковий седан-В, рік випуску: 2017 рік, модель: AMG Е43, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_3 , об?єм двигуна (см. куб.): 2696, колір кузова: ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер: НОМЕР_4 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Балтійського міжнародного третейського суду від 31 серпня 2021 року у справі № С-1107/110621 було стягнуто солідарно з Oleos Swiss S.A. (як боржника) та ОСОБА_3 (як поручителя) на користь AT «Ріетуму Банка» (позивача) борг за Договором кредитної лінії № 032/2020 від 15.02.2021 та Договору поруки № 032/2020 від 15.02.2021 у сумі 3582521,41 євро; витрати на третейський судовий процес у розмірі 17038,42 євро; встановлено право AT «Ріетуму Банка» на одержання солідарно від Oleos Swiss S.A. та ОСОБА_3 законних відсотків у розмірі 8 % річних від неповернутої основної суми кредиту до дня виконання рішення. Рішення набрало законної сили 01.09.2021, є остаточним, кінцевим і оскарженню не підлягає. Також, цим рішенням встановлено термін для його добровільного виконання до 15 вересня 2021 року.
Позивач у жовтні 2021 року звернувся до Київського апеляційного суду, в порядку ст. 474-477 ЦПК України із заявою про визнання та надання дозволу на виконання рішення вказаного рішення Міжнародного арбітражу. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 січня 2022 року у справі № 824/235/21 вирішено визнати та надати дозвіл на виконання вказаного рішення міжнародного третейського суду. Постановою Верховного Суду від 08 червня 2023 року ухвалу Київського апеляційного суду від 17 січня 2022 року у справі № 824/235/21 залишено без змін. Проте, станом на сьогодні Боржник Oleos Swiss S.A. і/або Поручитель не виконали рішення третейського суду, заборгованість перед банком не погасили навіть частково.
За договором поруки (пункт 5 “Особливі умови») поручитель не мав права без попередньої письмової згоди Банку як кредитора: відчужувати власне нерухоме майно третім особам; укладати угоди, в яких передбачено безоплатне розділення з третіми особами, будь-яке відчуження та/або дарування своїх грошових коштів, та/або іншого майна. Натомість, в період після прийняття Поручителем на себе зобов'язань за укладеним Договором поруки від 15.02.2021 він уклав зі своєю дружиною ОСОБА_2 . Договір про поділ спільного сумісного майна подружжя від 17.05.2021, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Жамойдою Г.М. за реєстровим №496, за умовами якого подружжя провело поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу, наступним чином:
1) В особисту приватну власність ОСОБА_2 перейшли:
- однокімнатна квартира номер АДРЕСА_1 ;
- трикімнатна квартира номер АДРЕСА_2 ;
- транспортний засіб марки Volvo, тип транспортного засобу: загальний легковий - загальний універсал-В, рік випуску: 2018 рік, модель: ХС 90, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_1 , об?єм двигуна (см. куб.): НОМЕР_5 , колір кузова: Сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_2 ;
2) В особисту приватну власність ОСОБА_1 перейшов транспортний засіб марки Mersedes-Benz, тип транспортного засобу: загальний легковий седан-В, рік випуску: 2017 рік, модель: AMG Е43, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_3 , об?єм двигуна (см. куб.): НОМЕР_6 , колір кузова: Сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_4 .
Поділ майна здійснено без сплати матеріальної компенсації. Таким чином, ОСОБА_1 , будучи боржником за договором, відмовився від своє частки у спільній сумісній власності в двох об'єктах нерухомого майна та транспортному засобі, набувши взамін лише частку в одному транспортному засобі.
Позивач зазначає, що вказаний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки:
- укладений відповідачами з порушенням засад цивільного права, а саме добросовісності;
- відповідачі використали право на зло, за яким наявні негативні наслідки для позивача (Банку) у формі унеможливлення поновлення своїх прав шляхом погашення заборгованості і виконання рішення суду за рахунок майна ОСОБА_1
- ОСОБА_1 , який відчужив своє майно (частку у праві спільної власності в двох квартирах) на користь своєї дружини після взяття на себе обов'язків поручителя (за договором поруки), діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора (позивача - Банку), оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора (Банку) і направлений на унеможливлення звернення стягнення на його майно як боржника;
- договір укладено із пов'язаною особою, а саме - з дружиною;
- укладений договір хоч й є оплатним, проте його умови є явно несправедливими (непропорційними) по відношенню до ОСОБА_1 , оскільки в його власності залишається лише транспортний засіб, водночас у власність дружини перейшло дві квартири і транспортний засіб;
- укладення договору про поділ спільного сумісного майна подружжя зі своєю дружиною одразу після підписання договору поруки вказує на мету приховати це майно від арешту та/чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу, а також свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей договір підлягає визнанню судом недійсними.
У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_4 проти позову заперечувала з огляду на таке. По-перше, у ОСОБА_1 станом на 17.05.2021 (укладення Договору про поділ майна) не було жодних законних заборон або обмежень відповідно до чинного законодавства України на відступлення квартир на користь своєї дружини, право власності на спірні квартири будь-якою особою не оспорювалось, під арештом, забороною та в іпотеці жодна з квартир не перебувала, право вимоги у банку до поручителя не виникло, рішення третейського суду не було. Договір поруки від 15.02.2021 не впливає на правовий режим належного ОСОБА_1 нерухомого майна, розташованого на території України, враховуючи умови цього договору, положення ч. 3 ст. 31, ч. 2 ст. 33 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах, ратифікованого Законом № 452/95-ВР від 22.11.1995, а також норми Закону України «Про міжнародне приватне право». Заставу рухомого та нерухомого майна (іпотеку) Банк не зареєстрував. З огляду на вказане, безпідставним є доводи про порушення пункту 5 «Особливих умов» Договору поруки, як доказу його недобросовісної поведінки та укладення договору про поділ майна на шкоду позивачу.
По-друге, позивач не надав суду жодного доказу на підтвердження укладення Договору про поділ майна з метою ухилення від стягнення боргу за рішенням Балтійського міжнародного третейського суду від 31.08.2021 по справі № С - 1107/110621, тим більше, враховуючи що договір було укладено 17.05.2021, а рішення міжнародного третейського суду ухвалено 31.08.2021, набрало законної сили 01.09.2021.
По-третє, позивачем не враховано, що у відповідачів є спільна дитина, яка з 23.10.2020 зареєстрована та проживає разом з матір'ю (відповідачкою), тому в інтересах дитини квартири й були залишені батьком відповідачці. Належних та допустимих доказів того, що відповідачі мали іншу мету (умисел) під час укладення оспорюваного правочину позивачем не надано.
По-четверте, позивачем не пред'явлено до примусового виконання на території України, оскільки станом на 24.01.2025 в Автоматизованій системі виконавчих проваджень за посиланням https://asvpweb.minjust.gov.ua/#/search-debtors відсутні відомості щодо відкритих виконавчих проваджень відносно ОСОБА_1 . Так само відсутні відомості про ОСОБА_1 у Єдиному реєстрі боржників. Позивачем не надано жодного доказу ні щодо здійснення примусового виконання рішення міжнародного третейського суду, ні щодо неплатоспроможності ОСОБА_1 , ні щодо взагалі неможливості стягнення боргу з ОСОБА_1 у будь-який законний спосіб, окрім ймовірного майбутнього звернення стягнення на квартири та транспортні засоби. Отже, мета звернення позивача до суду з поточним позовом є передчасною, адже порушення прав позивача як кредитора (стягувача) відсутнє.
Відповідач зазначає, що вимога позивача до ОСОБА_1 про погашення заборгованості за Кредитним договором була надіслана 28.05.2021, у рішенні Балтійського міжнародного третейського суду від 31.08.2021 вказано, що заборгованість за Кредитним договором виникла 29.05.2021, відтак, починаючи з 29.05.2021 ОСОБА_1 не вчиняв жодних дій на зменшення своєї платоспроможності. Також позивачем не надано жодних доказів того, що ОСОБА_1 став неплатоспроможним саме внаслідок укладення оспорюваного правочину.
По-п'яте, обсяг позовних вимог є неспівмірним з обсягом права вимоги, оскільки у кримінальному провадженні № 42021000000001683, яке пов'язане зі спірними правовідносинами, 13.09.2021 накладено арешт на речовий доказ - олію соняшникову нерафіновану урожаю 2019 - 2020 років у кількості 3 412,324 т, та 14.09.2021 передано вказаний речовий доказ АРМА. 17.11.2021 відбулись електронні торги щодо реалізації цього активу, продаж відбувся за 93777777 грн. без ПДВ, а грошові кошти 19.11.2021 внесені на рахунок АРМА. Постановою прокурора від 24.11.2021 вказані грошові кошти визнані речовим доказом у кримінальному провадженні, а ухвалою слідчого судді від 29.02.2024 на них накладено арешт.
Таким чином, різниця між сумою боргу 3582521,41 євро, що станом на 20.05.2021 за офіційним курсом Національного банку України становило 100464000 грн) та арештованими коштами (93777777 грн) складає лише 6686223 грн, тоді як позовні вимоги стосуються майна відповідачів вартістю 13662519 грн, що на 697296 грн перевищує залишок суми заборгованості.
Позивач у відповіді на відзив ОСОБА_2 зазначив, що пунктом 5 “Особливі умови» Договору поруки для ОСОБА_1 як поручителя, було встановлено не пряму (імперативну) «заборону» на вчинення правочинів із нерухомим майном, а певний стандарт його добросовісної і доброчесної поведінки, якої він повинен був дотримуватись у відносинах із Банком. Щодо заперечень відповідачки про відсутність доказів умислу відповідача на ухилення від звернення стягнення на квартири і транспортні засоби, то всі цивільні справи, в яких кредиторами оспорюються правочини, укладені боржниками на відчуження майна, з мотивів їх фраудаторності, характеризуються існуванням припущень недобросовісної поведінки боржника, який відчужує своє майно для унеможливлення в майбутньому звернення на нього стягнення для задоволення грошових вимог кредитора, а недобросовісна поведінка боржника підтверджується рядом обставин, які в сукупності дають підстави для висновку, що поведінка боржника була недобросовісною. Момент фактичної видачі кредитних коштів не має юридичного значення для кваліфікації правочину як фраудаторного, адже факт видачі кредиту є лише реалізацією договірних відносин, які виникли на підставі Кредитного договору від 15.02.2021 та Договору поруки від 15.02.2021. Відтак, саме з 15.02.2021 ОСОБА_1 , який одночасно виступав представником компанії-позичальника, вже знав про погодження кредиту і його видачу, а відтак і усвідомлював можливість виникнення у нього зобов'язання як поручителя погасити вказаний кредит. Позивач звертає увагу суду, що на ознаки фіктивності та фраудаторності оспорюваного договору також вказує непропорційний підхід відповідачів при поділі спільного майна. При цьому, передбачених Сімейним кодексом України (ч. 2 ст. 70) підстав та доказів того, що сторони відступили від засад рівності часток подружжя немає (про такі обставини в тексті Договору про поділ спільного сумісного майна подружжя нічого не зазначено). А сам факт залишення проживання дитини відповідачів разом із матір'ю жодним чином не заперечує фіктивність такого правочину. Щодо відсутності відкритого виконавчого провадження, то ця обставина не впливає на право позивача на звернення до суду із цим позовом. Позивач разом із позовною заявою надав суду докази відсутності у ОСОБА_1 якогось нерухомого майна, яке хоча б часткового могло погасити суму заборгованості перед Банком, а вартість спільного майна подружжя, яке є предметом договору про поділ спільного майна подружжя становить лише 13662519 грн. Позивач зазначає, що наведені в тексті позовної заяви підстави позову, повністю спростовують презумпцію правомірності Договору про поділ спільного сумісного майна подружжя від 17.05.2021, адже існуючі обставини справи свідчать, що в момент укладення зазначеного договору ОСОБА_1 діяв недобросовісно, на шкоду кредитору. Щодо арешту майна у кримінальному провадженні, то відповідачкою не наведено жодного нормативно-правового обґрунтування на підтвердження статусу вказаних грошових коштів та їхнього власника. Доказів належності вказаних грошових коштів саме ОСОБА_1 немає. Крім того, подальша доля арештованих в кримінальному провадженні грошових коштів (як речових доказів) має визначатися відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України.
У відзиві на позову заяву ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 проти позовних вимог заперечував та просив відмовити з наступних підстав. По-перше, невиконання Oleos Swiss S.A. зобов'язань за Кредитним договором обумовлене недобросовісною поведінкою банку, який, з надуманих підстав в односторонньому порядку змінив строк повернення кредиту, і в подальшому ініціював кримінальне переслідування відповідача, внаслідок чого з власності Oleos Swiss S.A. вибуло належне Oleos Swiss S.A. майно, яке було передане в заставу для забезпечення виконання зобов'язань Oleos Swiss S.A. перед банком. По-друге, відповідач заперечує правдивість тверджень позивача про те, що відповідач нібито взяв на себе зобов'язання відповідати перед банком «у якості головного боржника», оскільки позивач не надав доказів заміни боржника в основному зобов'язанні та не пояснив, яким чином (і на якій підставі) відповідач став головним боржником за Кредитним договором. По-третє, відповідач заперечує наявність встановленої для нього заборони розпоряджатись спільним сумісним майном подружжя. По-четверте, повідомлені у позовній заяві умови Договору поруки про заборону відповідачу розпоряджатись майном є нікчемними, оскільки відсутні ознаки виконання вимог ст. 182, ст. 577 Цивільного кодексу України. По-п'яте, разом з позовною заявою не було надано доказів існування згоди відповідача та ОСОБА_2 на встановлення застави та заборони відчуження щодо спільного сумісного майна Відповідача та ОСОБА_2 . Відповідачі не надавали згоди на встановлення застави і заборони відчуження щодо спільного сумісного майна подружжя. Договір поруки не має ознак правочину, що укладений в інтересах сім'ї відповідачів. Порука є індивідуальним зобов'язанням і може стосуватись спільного сумісного майна подружжя лише у випадку, коли обоє з подружжя є поручителями. Тому, відповідач не поручався та не міг поручатись перед позивачем за виконання Oleos Swiss S.A. зобов'язань за кредитним договором спільним сумісним майном подружжя. По-шосте, позивачем не надано доказів вжиття позивачем заходів, спрямованих на звернення судових рішень до виконання. По-сьоме, доводи позивача про те, що оспорюваний договір є фраудаторним правочином, вчиненим на шкоду кредитору (Банку), відповідач вважає хибними, оскільки відповідачі як сторони договору не вчиняли порушень закону (у тому числі загальних засад цивільного законодавства); не використовували «приватно-правовий інструментарій» на шкоду іншим особам (зокрема позивачу) або для уникнення сплати боргу тощо; не використовували «право на зло»; не вчиняли недобросовісних дій або недобросовісної поведінки; не зловживали своїми правами; не вчиняли правочинів, які «істотно порушують майнові інтереси кредитора/Банку (позивача)»; не мали мети «приховати майно від арешту та/чи звернення стягнення на нього» і не вчиняли будь-який дій або правочинів з такою метою; не укладали фіктивних договорів. Саме по собі факт укладення договору між подружжям, що закріплено в ст. 64 та 69 СК України, не свідчить про недійсність правочину.
Щодо доводів позивача про недобросовісність, відповідач зазначив, що Oleos Swiss SA не могло порушити свої зобов'язання за Кредитним договором раніше, ніж 08.06.2021. Відповідач не міг набути солідарне зобов'язання повернути борг за Кредитним договором раніше, ніж 08.06.2021. Таким чином, в період часу до 08.06.2021, відповідач не мав перед банком зобов'язання повернути борг за Кредитним договором. Оспорюваний договір було вчинено раніше, аніж банк видав кредит за Кредитним договором. В момент укладення цього договору ще не було відомо чи буде такий кредит виданий взагалі, яким буде фактичний розмір такого кредиту тощо. Виходячи зі змісту ст. 509, 610 ЦК України, неможливо порушити зобов'язання, якого не існує. Отже, відповідач не міг вчинити дії, спрямовані на ухилення від виконання своїх зобов'язань, оскільки таких зобов'язань не було і не було відомо, чи виникнуть вони взагалі; відповідач не міг вчиняти дії, спрямовані на ухилення від виконання судового рішення, якого не існувало (не існувало навіть провадження у справі, в якій таке судове рішення могло бути ухвалене); відповідач не міг бажати ухилитись від виконання зобов'язань або від виконання судового рішення, оскільки не існувало ані таких зобов'язань, ані судового рішення, а також і не було відомо, чи виникнуть вони взагалі. Тому, укладення договору про поділ майна не порушило і не могло порушити прав (інтересів) банку.
Щодо мети укладення договору про поділ майна, то відповідач зазначив, що маючи намір розірвати шлюб з ОСОБА_2 (розірваний у серпні 2021 року), та маючи на меті забезпечити належне виконання відповідачем своїх обов'язків щодо дитини, яка, згідно домовленості між подружжям, залишилась проживати разом з ОСОБА_2 , відповідач звертався до Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради за дозволом на вчинення правочину про поділ майна подружжя. Метою укладення відповідачами договору про поділ майна було не лише врегулювання питання про поділ майна подружжя, але й також виконання відповідачем своїх батьківських обов'язків щодо ОСОБА_6 . При визначенні обраного подружжям варіанту поділу спільного майна також враховувались особисті майнові зобов'язання відповідача перед ОСОБА_2 . При укладенні договору про поділ майна, відповідач не керувався і не міг керуватись метою ухилитись від виконання зобов'язань, враховуючи що на той час невідомим був ані обсяг зобов'язання, ані факт того чи виникне зобов'язання.
Крім того відповідач зазначив, що на виконання умов договору № 032/2020 «О СОТРУДНИЧЕСТВЕ» від 04.02.2021, укладеного між Oleos Swiss SA, Товариством з обмеженою відповідальністю МП «ТЕРМІНАЛ УКРХАРЧОСБУТСИРОВИНА» та Позивачем, з 27.04.2021 до 18.05.2021 ТОВ «АГРОФІРМА УКРАЇНА» передало у власність до Oleos Swiss SA олію соняшникову нерафіновану врожаю 2019-2020 у загальній кількості 3 505,68 тон загальною вартістю 4 403 134,08 євро у спосіб її доставки до терміналу ТОВ МП «ТЕРМІНАЛ УКРХАРЧОСБУТСИРОВИНА». Зазначене майно було власністю Oleos Swiss SA та предметом комерційної застави відповідно до умов укладеного між Oleos Swiss SA та Банком договору комерційної застави № 032/2020 від 15.02.2021; не могло вибути від ТОВ МП «ТЕРМІНАЛ УКРХАРЧОСБУТСИРОВИНА» без дозволу Банку. Станом на день укладення оспорюваного договору відповідач не міг вважати, що укладення такого договору призведе до неможливості задоволення вимог Банку до Oleos Swiss SA не лише тому, що ще не існувало зобов'язань Oleos Swiss SA перед Банком, але і тому, що виконання ймовірно можливих у майбутньому зобов'язань Oleos Swiss SA перед Банком було забезпечене договором комерційної застави № 032/2020 від 15.02.2021 та договором № 032/2020 «О СОТРУДНИЧЕСТВЕ» від 04.02.2021.
Також відповідач зазначив, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту права.
Щодо правових висновків Верховного Суду, на які посилається позивач, то відповідач вважає їх нерелевантними та просить врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.03.2024 у справі № 576/1079/22, від 02.04.2025 у справі № 752/9502/22, від 02.07.2025 у справі № 759/27141/21.
Позивач у відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначив, що майно (предмет застави - олія соняшникова) вибуло із власності компанії «Oleos Swiss S.A.» в результаті ухвалення Господарським судом Дніпропетровської області рішення від 02.02.2021 у справі № 904/7072/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Знаменівський олійноекстракційний завод" до Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Енергія", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю Миколаївське підприємство "Термінал-Укрхарчозбутсировина", 2) «OLEOS SWISS S.A.», про визнання права власності на майно (олію соняшникову). В зазначеній справі Банк не був учасником справи і участі в ній під час розгляду в суді першої інстанції не приймав. Водночас компанія «Oleos Swiss S.A.», як третя особа, не оскаржувала це рішення суду. Щодо статусу відповідача як головного боржника, то за Договором поруки (п.п. 1.2., 1.3., 12.2) відповідач прийняв на себе обов'язок відповідати перед Банком як Головний боржник за основну суму кредиту, усі зростання основної суми кредиту, а також за відсотки за користування кредитом, неустойку, пеню та інші вимоги Банку. Щодо доводів відповідача про те, що він не поручався перед Банком спільним сумісним майном подружжя, то Банк не претендує в майбутньому на звернення стягнення на все спільне сумісне майно подружжя, а позовні вимоги спрямовані на відновлення режиму спільної сумісної власності, що дозволить позивачу звернути стягнення виключно на ту частку в спірному майні, яка належить тільки відповідачу як боржнику. Щодо відсутності відкритого виконавчого провадження, то ця обставина не може впливати на результати задоволення пред'явленого позову. Посилання відповідача на «мету укладення договору про поділ майна» не має юридичного значення, оскільки залишення проживання дитини відповідачів разом із матір'ю жодним чином не заперечує фіктивність такого правочину. Оспорюваний договір не містить елементів інших договорів, передбачених Сімейним кодексом України, тому відсутні підстави вважати, що оспорюваним договором сторони врегулювали виконання відповідачем його батьківських обов'язків щодо доньки. Обставини, що пов'язані із поставкою олії соняшникової та застави, були предметом розгляду в інших справах і не входять в предмет доказування по цій справі.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 у запереченні на відповідь зазначив, що твердження позивача про те, що майно (предмет застави - олія соняшникова) вибуло із власності компанії «Oleos Swiss S.A.» в результаті ухвалення Господарським судом Дніпропетровської області рішення від 02.02.2021 у справі № 904/7072/20, є неправдивими, оскільки під час розгляду цієї справи Банк, як третя особа на стороні відповідача, наполягав на тому, що майно (олія соняшникова) належить Oleos Swiss S.A. Таким чином, Банк очевидно не вважав, що майно (олія соняшникова) вибуло з власності Oleos Swiss S.A. Щодо статусу Головного боржника, то кладення договору поруки не призвело до того, що відповідач став головним боржником у кредитному договорі: не було надано доказів на підтвердження того, що в кредитному договорі відбулась заміна боржника або інша зміна складу учасників зобов'язання. Відповідач зазначає, що не є головним боржником у зобов'язанні, а лише поручився за виконання боржником у кредитному договорі зобов'язань боржника за кредитним договором. Умови Договору поруки про заборону відповідачу розпоряджатись своїм майном є нікчемними, оскільки відсутні ознаки виконання вимог ст. 182, ст. 577 Цивільного кодексу України. Оскільки ОСОБА_2 станом на день укладення договору порук мала право володіти, користуватись та розпоряджатись всім майном, яке перебувало у спільній власності подружжя, то відповідач не міг, без згоди ОСОБА_2 , укласти з банком правочин щодо майна (або щодо частини майна), яке є спільною сумісною власністю подружжя. Тому спільне сумісне майно подружжя не є об'єктом, на який могла розповсюджуватись дія повідомлених позивачем умов договору поруки «про заборону відчуження майна». Оскільки позивач не вживав заходів, спрямованих на виконання рішення суду, тому твердження позивача про неможливість виконання рішення суду є передчасними.
Відповідач також зазначив, що правовідношення поруки не є тотожним до заміни боржника у зобов'язанні. Поручитель не стає боржником в забезпеченому порукою зобов'язанні лише внаслідок укладення договору поруки. Зобов'язання поручителя виникає у зв'язку з настанням обумовленої у договорі поруки обставини - невиконання чи неналежного виконання боржником в основному зобов'язанні забезпеченого порукою основного зобов'язання. Тому, для того, щоб стверджувати про укладення відповідачем договору дарування з метою завдання шкоди банку, позивач має довести: існування в момент укладення договору дарування зобов'язання відповідача, від виконання якого відповідач міг ухилитися у спосіб укладення договору дарування; обізнаність відповідача про існування такого зобов'язання; порушення реально існуючих, конкретних прав та інтересів банку в момент укладення договору дарування. Станом на день укладення договору дарування не існувало забезпеченого порукою основного зобов'язання (оскільки кредит ще не був виданий). Тому відповідач не міг ухилитись від виконання забезпеченого порукою зобов'язання у спосіб укладення договору дарування.
Щодо доводів позивача про те, що відповідач з 15.02.2021 знав про погодження надання кредиту, то вони не відповідають дійсності, оскільки 15.02.2021 кредит не був наданий, а тому знати про надання кредиту відповідач не міг. Доказів «погодження надання кредиту» позивачем не надано.
Щодо мети оспорюваного договору, то відповідач та ОСОБА_2 в силу вимог закону при укладанні оспорюваного договору враховували потреби ОСОБА_7 . В момент укладення договору про поділ майна, у відповідача та ОСОБА_2 не було підстав враховувати викладені у позовній заяві міркування позивача про умови договору, адже не було підстав вважати, що у ОСОБА_2 у майбутньому виникнуть зобов'язання перед банком, внаслідок чого банк надаватиме свої міркування про умови договору.
Ухвалою суду від 16 січня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 30 квітня 2025 року за клопотанням позивача вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження у будь-який спосіб та на вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо рухомого та нерухомого майна, а саме:
1) квартири номер АДРЕСА_2 , яка на праві власності належить ОСОБА_2 ;
2) транспортного засобу марки Volvo, тип транспортного засобу: загальний легковий - загальний універсал-В, рік випуску: 2018 рік, модель: ХС 90, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_1 , об?єм двигуна (см. куб.): 1969, колір кузова: Сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_7 , який на праві власності належить ОСОБА_2 ;
3) транспортного засобу марки Mersedes-Benz, тип транспортного засобу: загальний легковий седан-В, рік випуску: 2017 рік, модель: AMG Е43, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_8 , об?єм двигуна (см. куб.): НОМЕР_6 , колір кузова: Сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_9 , який на праві власності належить ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 26 лютого 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Шевченко А.Д. про зупинення провадження у справі.
Ухвалою суду від 26 лютого 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
В судовому засіданні представник позивача Короєд С.О. позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Качмар В.О. проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у відзиві та запереченні.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, про судове засідання повідомлена належним чином, з клопотанням про відкладення розгляду справи не зверталася, у зв'язку з чим суд вважав за можливе розглянути справу за відсутністю відповідачки.
Заслухавши вступне слово сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог з огляду на таке.
Судом встановлено та сторонами визнається, що 15.02.2021 Oleos Swiss S.A. та AS «RIETUMU BANKA» уклали Договір кредитної лінії № 032/2020.
15 лютого 2021 року у місті Рига Латвійської Республіки Акціонерне товариство «Rietumu Banka» (Банк), ОСОБА_1 (Поручитель) та Компанія «Олеос Свіс С.А.» (Oleos Swiss SA) (Основний боржник), на забезпечення вимог Банку, що виникають/можуть виникнути з Договору кредитної лінії №032/2020 від 15.02.2021, укладеним між Банком та Основним боржником, уклали Договір поруки № 032/2020, відповідно до п. 1.1 якого з метою забезпечити вимоги Банку до Основного боржника, Поручитель приймає на себе безвідкличне безумовне зобов'язання сплатити Банку борг Основного боржника, якщо він виникне на підставі Кредитного договору або у зв'язку з ним.
Відповідно до п. 1.2. Договору поруки Поручитель бере на себе зобов'язання відповідати перед Банком як сам Основний боржник за виплату Банку наступних сум: (1) сума кредиту, що випливає з Кредитного договору; (2) усі збільшення суми кредиту, якщо такі матимуть місце в майбутньому згідно з угодами до Кредитного договору, його змінами та/або оновленнями.
Згідно з п. 1.3 Договору поруки Поручитель бере на себе зобов'язання відповідати перед Банком як сам Основний боржник та здійснити Банку наступні платежі, що випливають з Кредитного договору, включаючи всі його наступні зміни, оновлення та угоди: (1) відсотки за використання кредиту; (2) відсотки за прострочення, неустойки; та (3) інші вимоги Банку, включаючи компенсацію за судові витрати Банку.
Відповідно до п. 2.1 Договору поруки Сума кредиту/гарантії згідно Договору кредитної лінії № 032/2020 складає 5 000 000,00 євро (п'ять мільйонів євро).
Строк дії договору: з моменту підписання Договору і до повного виконання зобов'язань за Кредитним договором і Договором (п. 3.1 та п. 3.2 Договору поруки).
Відповідно до підп. 5.1. п. 5 «Особливі умови» Договору поруки Поручитель не має права без попередньої письмової згоди Банку:
1) отримувати будь-які позики/кредити від третіх осіб або видавати будь-які позики/кредити третім особам. Ці обмеження відносяться також до лізингових угод;
2) провадити відчуження свого нерухомого майна третім особам;
3) провадити відчуження свого рухомого майна третім особам;
4) допускати та/або створювати будь-які інші обтяження свого рухомого та/або нерухомого майна та/або грошових коштів та/або прав;
5) укладати угоди, в яких передбачено безоплатний поділ з третіми особами, будь-яке відчуження та/або дарування своїх грошових коштів та/або іншого майна;
6) приймати на себе додаткові зобов'язання, у тому числі ручатися за зобов'язання третіх осіб (надавати поруку та/або гарантію третім особам), укладати з третіми особами договори поруки та/або договори гарантії;
7) укладати окремі угоди, в яких передбачено виникнення боргових зобов'язань.
Договір поруки підписаний Поручителем та Основним боржником 26 лютого 2021 року.
17 травня 2021 року у місті Харкові ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , повністю усвідомлюючи значення своїх дій, згідно із вільним волевиявленням, котре відповідає внутрішній волі як учасників цього правочину, керуючись ст. ст. 64, 68, 69 та 70 Сімейного кодексу України, уклали Договір про поділ спільного сумісного майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Жамойдою Г.М. за реєстровим №496, пунктами 2 та 3 якого провели розподіл спільного сумісного майна, набутого під час шлюбу, таким чином:
1) В особисту приватну власність ОСОБА_2 переходить:
- Однокімнатна квартира номер АДРЕСА_1 , загальною площею 60,2 кв. м., житловою площею 25,7 кв. м., придбана за договором купівлі-продажу квартири, посвідченого Васіковою Л.С., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 11 вересня 2017 року, за реєстр. № 2608.;
- Трикімнатна квартира номер АДРЕСА_2 , загальною площею 137,0 кв. м., житловою площею 80,2 кв. м., придбана за договором купівлі-продажу квартири, посвідченого Васіковою Л.Є., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 11 вересня 2017 року, за реєстр. № 2607;
- Транспортний засіб марки VOLVO, тип транспортного засобу: загальний легковий - загальний універсал-В, рік випуску: 2018 рік, модель: ХC 90, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_10 , об'єм двигуна (см. куб.): 1969, колір кузова: НОМЕР_11 , реєстраційний номер: НОМЕР_7 , придбаний на ім'я гр. ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_12 , виданим ТСЦ 6341 14 грудня 2018 року;
2) В особисту приватну власність ОСОБА_1 переходить транспортний засіб марки MERSEDES-BENZ, тип транспортного засобу: загальний легковий седан-В, рік випуску: 2017 рік, модель: AMG Е43, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_3 , об'єм двигуна (см. куб.): 2696, колір кузова: Сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_4 , придбаний на ім'я гр. ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_13 , виданим ТСЦ 6341 31 березня 2017 року.
Відповідно до п. 4 Договору від 17.05.2021 поділ майна подружжя здійснено без сплати матеріальної компенсації.
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартири АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 , зареєстровано за ОСОБА_2 . 27 вересня 2021 року об'єкти нерухомого майна об'єднано, про що внесено відповідні відомості до Реєстру.
Відповідно до інформації Головного сервісного центру МВС № 31/3127АЗ-31932-2024 від 30.10.2024 актуальним власником автомобіля MERSEDES-BENZ AMG Е43, 2017 року випуску, номер кузова: НОМЕР_3 , є ОСОБА_2 на підставі Договору № 7089/21/1/022111, укладеному у СГ від 28.10.2021, виданому ТОВ «Автоконсалтинг Україна».
Відповідно до інформації Головного сервісного центру МВС № 31/3491АЗ-35404-2024 від 02.12.2024 актуальним власником автомобіля VOLVO ХC 90, 2018 року випуску, номер кузова: НОМЕР_10 , є ОСОБА_2 на підставі Договору № 053-18А від 23.10.2018, укладеному у СГ.
Відповідно до Звіту про оцінку майна від 03 січня 2025 року, складеного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «ЦЕНТР ОЦІНКИ ЗАХІД», ринкова вартість квартири за адресою: АДРЕСА_4 , становить 2 774 548 грн без ПДВ.
Відповідно до Звіту про оцінку майна від 03 січня 2025 року, складеного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «ЦЕНТР ОЦІНКИ ЗАХІД», ринкова вартість квартири за адресою: АДРЕСА_5 , становить 7 903 237 грн без ПДВ.
Відповідно до Звіту про оцінку майна від 03 січня 2025 року, складеного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «ЦЕНТР ОЦІНКИ ЗАХІД», ринкова вартість автомобіля VOLVO ХC 90, номер кузова НОМЕР_10 , реєстраційний номер НОМЕР_14 , становить 1 261 155 грн без ПДВ.
Відповідно до Звіту про оцінку майна від 03 січня 2025 року, складеного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «ЦЕНТР ОЦІНКИ ЗАХІД», ринкова вартість автомобіля Mersedes-Benz, номер кузова НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_15 , становить 1 723 579 грн без ПДВ.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 липня 2021 року у справі № 638/8606/21 розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішення набрало законної сили 06 серпня 2021 року.
31 серпня 2021 року Балтійським міжнародним третейським судом у складі постійного третейського судді Яніса Тіесніекса прийнято рішення по справі № С-1107/110621 яким позов задоволено у повному обсязі та постановлено:
1) Стягнути солідарно з Oleos Swiss S.A. та ОСОБА_1 на користь AT «Ріетуму Банка» борг, що випливає з Договору кредитної лінії №032/2020 від 15.02.2021 та Договору поруки №032/2020 від 15.02.2021 у сумі 3 582 521,41 EUR, який складається з:
- неповернутої основної суми кредиту - 3 000 000,00 EUR;
- відсотків за користування кредитом з 25.05.2021 по 28.05.2021 -1 621,41 EUR;
- законних відсотків з 29.05.2021 по 24.08.2021 - 58 666,67 EUR;
- неустойки з 29.05.2021 по 24.08.2021 - 233,33 EUR;
- пені з 29.05.2021 по 24.08.2021 - 522 000,00 EUR.
2) Стягнуто солідарно з Oleos Swiss S.A. та ОСОБА_1 на користь AT «Ріетуму Банка» витрати на третейський судовий процес у розмірі 17 038,42 EUR.
3) Встановлено право AT «Ріетуму Банка» на одержання солідарно від Oleos Swiss S.A. та ОСОБА_1 законних відсотків у розмірі 8% річних від неповернутої основної суми кредиту до дня виконання рішення.
Рішення третейського суду складене та набрало чинності 01 вересня 2021 року. Рішення третейського суду є кінцевим, оскарженню не підлягає та є обов'язковим для сторін.
Зазначені обставини встановлено ухвалою Київського апеляційного суду від 17 січня 2022 року у справі № 824/235/21, залишеною без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 червня 2023 року.
Цією ж ухвалою заяву представника АТ «Ріетуму Банка» - Ліпінського Є. В. про визнання та надання дозволу на виконання рішення Балтійського міжнародного третейського суду від 31 серпня 2021 року у справі № С-1107/110621 задоволено. Визнано та надано дозвіл на виконання рішення Балтійського міжнародного третейського суду від 31 серпня 2021 року у справі № С-1107/110621 за позовом АТ «Ріетуму Банка» до Oleos Swiss S.A. та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, яким:
1) стягнено солідарно з Oleos Swiss S.A., зареєстрованого у Швейцарській Конфедерації під реєстраційним номером СНЕ-343.734.543, та ОСОБА_1 на користь АТ «Ріетуму Банка», єдиний реєстраційний номер 40003074497, борг, що випливає з договору кредитної лінії від 15 лютого 2021 року № 032/2020 та договору поруки від 15 лютого 2021 року № 032/2020 у сумі 3 582 521,41 Євро (три мільйони п'ятсот вісімдесят дві тисячі п'ятсот двадцять одне Євро 41 Євроцент), який складається з:
- неповерненої основної суми кредиту - 3 000 000,00 Євро;
- відсотків за користування кредитом з 25 травня 2021 року до 28 травня 2021 року - 1 621,41 Євро;
- законних відсотків з 29 травня 2021 року до 24 серпня 2021 року - 58 666,67 Євро;
- неустойки з 29 травня 2021 року до 24 серпня 2021 року - 233,33 Євро;
- пені з 29 травня 2021 року до 24 серпня 2021 року - 522 000,00 Євро.
2) стягнено солідарно з Oleos Swiss S.A., зареєстрованого у Швейцарській Конфедерації під реєстраційним номером СНЕ-343.734.543, та ОСОБА_1 на користь АТ «Ріетуму Банка», єдиний реєстраційний номер 40003074497, витрати на третейський судовий процес у розмірі 17 038,42 Євро (сімнадцять тисяч тридцять вісім Євро 42 Євроценти);
3) встановлено право АТ «Ріетуму Банка», єдиний реєстраційний номер 40003074497, на одержання солідарно від Oleos Swiss S.A., зареєстрованого у Швейцарській Конфедерації під реєстраційним № СНЕ-343.734.543, та ОСОБА_1 законних відсотків у розмірі 8 % річних від неповерненої основної суми кредиту до дня виконання рішення;
4) видано АТ «Ріетуму Банка» виконавчий лист на примусове виконання рішення Балтійського міжнародного третейського суду від 31 серпня 2021 у справі № С-1107/110621.
Сторонами визнається, що рішення Балтійського міжнародного третейського суду від 31 серпня 2021 у справі № С-1107/110621 на теперішній час не виконане.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним (п. 2), відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4).
Згідно зі ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (ст. 69 СК України).
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
За висновком Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20), приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі). У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 відступила від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, колишня дружина боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).
Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що такі обставини, як момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника, окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного (постанови Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20, від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20, від 01 квітня 2026 року у справі № 369/295/20 та ін.).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24) зазначила, що правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Аналізуючи наведені положення законодавства та релевантну практику Верховного Суду в контексті обставин цієї справи, суд зазначає таке.
У справі, що розглядається АТ «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя та повернення майна у спільну сумісну власність, мотивуючи позовні вимоги тим, що, укладаючи цей правочин, ОСОБА_1 , будучи поручителем боржника у зобов'язанні, діяв недобросовісно та зловживаючи правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушив майнові інтереси Банку і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника на шкоду кредитору.
Надаючи оцінку доводам позивача щодо недобросовісної поведінки відповідача ОСОБА_1 під час укладення оспорюваного правочину, враховуючи сукупність встановлених судом фактичних обставин справи, суд зазначає наступне.
Як встановлено судом, пунктом 5 «Особливі умови» Договору поруки ОСОБА_1 як поручитель, за власним волевиявленням, взяв на себе зобов'язання без попередньої письмової згоди Банку не відчужувати власне нерухоме майно третім особам, не укладати угоди, в яких передбачено безоплатне розділення з третіми особами, не здійснювати будь-яке відчуження та/або дарування своїх грошових коштів, та/або іншого майна. Тобто, декларуючи у Договорі поруки наявність у себе такого обов'язку, ОСОБА_1 заклав для себе певний стандарт добросовісної і доброчесної поведінки, якого він повинен дотримуватися у правовідносинах з Банком. В свою чергу Банк, укладаючи з відповідачем Договір поруки на таких умовах, правомірно розраховував на їх дотримання відповідачем, виходячи із загальних засад приватно-правових відносин, зокрема, добросовісності поведінки учасників цих відносин.
Суд зазначає, що це правило поведінки сторони встановили за власним волевиявленням у Договорі поруки як основному регуляторі приватноправових відносин між сторонами, і ця умова Договору не залежить від того, законодавством якої держави регулюються відносини поруки між сторонами за вказаним Договором.
Суд визнає обґрунтованими доводи позивача про те, що ОСОБА_1 , діючи розумно і добросовісно, як сторона Договору поруки, був зобов'язаний дотримуватись цього правила поведінки від моменту підписання Договору поруки (26.02.2021) і незалежно від місцезнаходження його нерухомого майна, оскільки це правило поведінки стосувалось саме конкретної особи - відповідача ОСОБА_1 , а не території знаходження його нерухомого майна. На переконання суду, необхідність дотримання відповідачем такого стандарту поведінки була зумовлена тим, що Банк мав законні очікування на те, що поведінки відповідача як поручителя буде відповідати задекларованому ним у договорі обов'язку як в момент укладення правочину (що безумовно було однією з основних умов для укладення договору), так і під час дії договору поруки.
Натомість, як встановлено судом, через незначний проміжок часу після укладення Договору поруки, за умовами якого ОСОБА_1 став поручителем боржника за кредитним договором на суму 5 000 000,00 євро (п'ять мільйонів євро), без попередньої письмової згоди Банку відповідач уклав оспорюваний Договір про поділ майна подружжя, внаслідок якого спільне сумісне майно подружжя було поділено таким чином, що у власності ОСОБА_1 залишилося майно вартістю 1723579 грн, а у власність ОСОБА_2 перейшло майно вартістю 11938940 грн. Тобто, співвідношення часток майна після поділу майна склало 1 до 7 на користь ОСОБА_2 , тоді як статтею 70 СК України закріплено презумпцію рівності часток подружжя щодо об'єктів спільної сумісної власності подружжя. При цьому, у п. 4 Договору сторони погодили, що поділ майна подружжя здійснено без сплати матеріальної компенсації.
Таким чином, при поділі майна подружжя відповідачі відійшли від закріпленої у ст. 70 СК України презумпції рівності часток подружжя настільки, що частка одного з них (відповідачки) стала більшою за частку іншого (відповідача) у 7 разів без сплати матеріальної компенсації.
Як зазначив під час розгляду справи відповідач ОСОБА_1 , поділ майна подружжя у такому співвідношенні був також зумовлений необхідністю забезпечити виконання відповідачем як батьком своїх батьківських обов'язків щодо дитини - ОСОБА_6 , однак такі доводи відповідача суд відхиляє, оскільки оспорюваний договір не містить елементів інших договорів, передбачених Сімейним кодексом України, зокрема договору щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини, договору про сплату аліментів на дитину, договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно.
У зв'язку з викладеним, відсутні підстави вважати, що оспорюваним договором сторони, діючи добросовісно, врегулювали виконання відповідачем ОСОБА_1 його батьківських обов'язків щодо доньки.
Суд також враховує, що навіть та обставини, що при укладанні оспорюваного договору відповідачі в силу вимог закону (СК України) враховували інтереси дитини, не може розумно пояснити настільки очевидну диспропорцію в розмірі часток кожного з відповідачів, які вони отримали внаслідок поділу.
Не може залишити поза увагою суд і ту обставину, що оспорюваний договір було укладено ОСОБА_1 з членом сім'ї (на той час), а саме з дружиною, з якою він має спільну дитину.
Зазначена обставина в сукупності та взаємозв'язку з часом укладення договору (через незначний проміжок часу після взяття відповідачем на себе зобов'язань за договором поруки) та завідомо невигідними умовами оспорюваного договору (очевидно непропорційний поділ і відсутність компенсації), свідчить про те, що вказаний договір укладено відповідачами з наміром виведення майна з власності відповідача з метою уникнення виконання ним своїх зобов'язань перед Банком за рахунок цього майна.
Суд наголошує, що про недобросовісну поведінку відповідача про укладенні договору про поділ майна подружжя свідчить не сам по собі факт його укладення між подружжям, про що зазначає відповідач, а саме сукупність наведених вище обставин та фактів, які у взаємозв'язку свідчать про дійсні наміри сторін такого договору, спрямовані на необґрунтоване зменшення обсягу належного відповідачу майна, з метою унеможливити в майбутньому виконання ним своїх зобов'язань за договором поруки за рахунок цього майна.
Отже, сукупність наведених вище обставин, а саме порушення ОСОБА_1 взятого на себе згідно з п. 5 Договору поруки обов'язку не відчужувати без попередньої письмової згоди Банку належне йому майно третім особам (1), укладення оспорюваного договору через незначний проміжок часу після укладення договору поруки (менш ніж через 3 місяці після підписання договору поруки) (2), укладення оспорюваного безоплатного (3) договору з членом сім'ї - дружиною (4) на вкрай невигідних умовах які відповідачі не змогли розумно пояснити під час судового розгляду (5), у їх нерозривному взаємозв'язку дають підстави стверджувати, що укладаючи оспорюваний договір про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 всупереч вимогам п. 6 ч. 1 ст. 3 та ч. 3 ст. 13 ЦК України діяв недобросовісно та з наміром завдати шкоди Банку шляхом приховування майна та уникнення виконання своїх зобов'язань перед Банком, використовуючи цивільно-правовий інструментарій (договір про поділ спільного сумісного майна подружжя) для ухилення від виконання зобов'язання як поручителя та ухилення від виконання майбутнього судового рішення з метою уникнення сплати боргу.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що Договір про поділ спільного сумісного майна подружжя від 17.05.2021 було укладено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з порушенням принципів добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (вчинення правочину з наміром завдати шкоди іншій особі) (ч. 2-3 ст. 13 ЦК України), що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним у зв'язку з недодержанням сторонами в момент його вчинення вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 ЦК України, а саме «зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу».
Надаючи оцінку доводам ОСОБА_1 про нікчемність умов 5 «Особливі умови» Договору поруки, а саме про заборону без попередньої письмової згоди Банку (позивача) відчужувати власне нерухоме майно третім особам; укладати угоди, в яких передбачено безоплатне розділення з третіми особами, будь-яке відчуження та/або дарування своїх грошових коштів, та/або іншого майна, суд зазначає, що вказаним пунктом Договору поруки для відповідача як поручителя було встановлено не пряму (імперативну) «заборону» на вчинення правочинів із нерухомим майном (в розумінні законодавства України), а певний стандарт його добросовісної і доброчесної поведінки, якої він повинен був дотримуватись у відносинах із Банком як кредитором. Таке правило поведінки сторони встановили за власним волевиявленням саме в договорі поруки як основному регуляторі приватноправових відносин між сторонами, і ця умова договору не залежить від того, законодавством якої держави регулюються відносини поруки між сторонами за вказаним договором. Тому відповідач, діючи розумно і добросовісно, як сторона договору поруки повинен був дотримуватись цього правила від моменту укладення Договору поруки і незалежно від місцезнаходження його нерухомого та рухомого майна. Вказаний стандарт поведінки відповідача як поручителя умови випливає із загальновизнаних принципів приватного права - добросовісності і розумності, і зобов'язує його як сторону договору (поручителя) діяти сумлінно і чесно у відносинах із банком, виявляючи повагу до інтересів останнього. Суд наголошує, що при розгляді цієї справи зазначені положення договору поруки, за якими він особисто зобов'язувався не відчужувати і не дарувати своє нерухоме майно третім особам без попередньої письмової згоди банку, оцінюються саме в контексті оцінки добросовісності від під час укладення оспорюваного договору від 17.05.2021. За таких обставин, доводи відповідача про те, що п. 5 Договору поруки є нікчемним та не породжує для відповідача жодних правових наслідків суд відхиляє.
Щодо доводів відповідачів про відсутність станом на час укладення спірного договору зареєстрованих обмежень та заборон щодо спірного майна, то вони не стосуються предмету доказування у справі, враховуючи визначені позивачем підстави та правові підстави позову. Суд наголошує, що встановленню та оцінці підлягає саме поведінка відповідача під час укладення оспорюваного договору від 17.05.2021, а саме відповідність такої поведінки принципам добросовісності та недопустимості зловживання правом з наміром завдати шкоди іншій особі. Натомість, відсутність зареєстрованих заборон щодо спірного нерухомого та рухомого майна жодним чином не спростовує висновків суду про невідповідність такої поведінки зазначеним критеріям.
Доводи відповідача про те, що право позивача не порушено з огляду на відсутність відкритого виконавчого провадження, суд відхиляє, оскільки можливість оспорювати правочин як фраудаторний не пов'язується з існуванням відкритого виконавчого провадження щодо боржника як передумови звернення кредитора до суду із позовом про оспорювання договору. Натомість можливість оспорювати правочин з цих підстав з метою подальшого відкриття виконавчого провадження і звернення стягнення на таке майно боржника підтверджена судовою практикою Верховного Суду (постанова від 30 червня 2020 року у справі № 644/894/20).
Доводи відповідача ОСОБА_2 про відсутність доказів того, що ОСОБА_1 став неплатоспроможним саме внаслідок укладення оспорюваного правочину, суд відхиляє, оскільки тягар доведення того, що спірні правочини не спрямовані на завдання шкоди кредиторові, створення перешкод у погашенні заборгованості перед ним, а їх укладення не призвело до неспроможності боржника виконати свій обов'язок, покладається на боржника.
Щодо доводів ОСОБА_1 про відсутність у нього станом на 17.05.2021 зобов'язань за договором поруки у зв'язку з тим, що кредит на цей час ще не був виданий, то суд їх відхиляє, оскільки:
- умовами договору поруки не передбачено відтермінування виникнення тих чи інших зобов'язань (зокрема передбачених п. 5) до погодження або надання кредиту. Іншими словами, сторони не погоджували, що обов'язок, передбачений п. 5 договору, у поручителя виникає лише після надання кредиту;
- натомість пунктом 3.1 договору передбачено, що строк його дії починається з моменту підписання сторонами. Тобто, сторони погодили і задекларували у договорі, що саме з моменту підписання договору, а не в момент погодження чи надання кредиту, у відповідача виник обов'язок щодо невчинення дій, спрямованих на зменшення обсягу належного йому майна, і саме з цього часу він, діючи добросовісно і розумно, повинен був дотримуватися цього обов'язку.
Щодо доводів відповідачів про арешт майна (грошових коштів) у кримінальному провадженні, за рахунок яких позивач має можливість задовольнити більшість своїх вимог, то такі доводи не стосуються предмету доказування у справі, оскільки не спростовують висновків суду про невідповідність поведінки ОСОБА_1 під час укладення оспорюваного договору принципам добросовісності та недопустимості зловживання правом з наміром завдати шкоди іншій особі. Крім того, суд зазначає, що подальша доля арештованих в кримінальному провадженні грошових коштів (як речових доказів) має визначатися відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України.
Щодо заперечень відповідача про набуття ним статусу «головного боржника» з огляду на відсутність доказів заміни боржника в основному зобов'язанні, то вони є несуттєвими та жодним чином не спростовують висновків суду про недобросовісну поведінку відповідача та вчинення ним правочину з наміром завдати шкоди позивачу.
Доводи відповідача про те, що в період часу до 08.06.2021 він не мав перед банком зобов'язання повернути борг за Кредитним договором суд сприймає критично, оскільки відсутність обов'язку з повернення боргу на час укладення спірного договору не свідчить про добросовісність відповідача. Суд вкотре наголошує, що сам по собі факт укладення без відома позивача договору щодо відчуження майна відповідач (поручителя) після укладення договору поруки, умовами якого заборонялося вчинення таких дій, свідчить про те, що відповідач як поручитель діяв несумлінно і нечесно у відносинах із банком, та всупереч інтересів останнього, відтак укладення договору про поділ майна порушило законні інтереси банку.
Доводи відповідача ОСОБА_1 , що пов'язані із поставкою олії соняшникової та застави не стосуються предмету доказування у справі, а подані у зв'язку з цим докази є неналежними, оскільки не містять інформації, що стосуються предмету доказування.
Щодо релевантної судової практики суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 виснувала, що для оцінювання правовідносин на предмет подібності суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
Застосування судом при розгляді справи судової практики, подібної з тією, на яку посилався позивач, є правомірним та відповідає вимогам ч. 4 ст. 263 ЦПК України, оскільки застосовані судом висновки Верховного Суду були викладені у справах з подібними правовідносинами. Відмінності у фактичних обставинах справ (суб'єктний та об'єктний критерії) не впливають на подібність цих правовідносин за змістовим критерієм порівняння, який є основним.
Правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.03.2024 у справі № 576/1079/22, від 02.04.2025 у справі № 752/9502/22, від 02.07.2025 у справі № 759/27141/21, не спростовують висновків суду про невідповідність поведінки ОСОБА_1 під час укладення оспорюваного договору принципам добросовісності та недопустимості зловживання правом з наміром завдати шкоди іншій особі.
Враховуючи позицію ЄСПЛ, викладену у справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, 28.10.2010), відповідно до якої суди зобов'язані обґрунтовувати рішення, але не зобов'язані відповідати на кожен довід, суд зазначає, що всі ключові питання у справі розглянуто та істотні доводи оцінено. Інші доводи відповідачів є несуттєвими, не впливають на вирішення спору, а тому не потребують окремої оцінки.
Щодо належного та ефективного способу захисту суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Кожна особа має право на захист, в тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та може виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб (правова позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 25.05.2016 у справі №6-605цс 16).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Аналіз наведених вище положень дає підстави вважати, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20.11.2018 у справі № 922/1111/18.
Можливість визнання договору недійсним з підстав його фраудаторності за позовом заінтересованої особи, яка не була його стороною, підтверджена сталою релевантною практикою Великої Палати Верховного Суду (остання постанова - від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24).
Крім того, Верховний Суд у постановах у постановах від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17, від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17, від 12 квітня 2023 року у справі № 161/12564/21 послідовно дотримується позиції, що ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.
Сукупність встановлених судом обставин свідчать про те, що оспорюваним правочином порушено законні інтереси Акціонерного товариства «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA»), у зв'язку з чим суд приходить до висновку про необхідність судового захисту таких інтересів позивача в обраний ним спосіб, який є належним та ефективним способом захисту, оскільки відповідає змісту відповідного інтересу, характеру його порушення та спричиненим діями відповідачів наслідкам.
З урахуванням викладеного, суд задовольняє позовні вимоги та задовольняє позовні вимоги АТ «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA») у повному обсязі, визнає недійсним Договір про поділ спільного сумісного майна подружжя від 17 травня 2021 року, укладений між відповідачами, та відновлює становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення спірного майна у спільну сумісну власність відповідачів.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Позивачем при зверненні до суду з цим позовом сплачено судовий збір у розмірі 212507,79 грн, з яких: 3028 грн - за позовну вимогу немайнового характеру, 204937,79 грн - за позовну вимогу майнового характеру, 1514 грн - за заяву про забезпечення позову, 3028 грн - за апеляційну скаргу на ухвалу про повернення заяви про забезпечення позову.
У зв'язку із задоволенням позовних вимог у повному обсязі суд стягує з відповідачів на користь позивача у рівних частинах витрати зі сплати судового збору у розмірі 212507,79 грн, тобто по 106253,90 грн з кожного відповідача.
Відповідно до ч. 7, 8 ст. 158 ЦПК України у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.
Керуючись ст. 4, 10, 12-13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги Акціонерного товариства «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про поділ спільного сумісного майна подружжя як фраудаторного правочину та повернення майна у спільну сумісну власність - задовольнити.
Визнати недійсним Договір про поділ спільного сумісного майна подружжя від 17 травня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Жамойдою Г.М. за реєстровим № 496.
Відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 :
- однокімнатної квартири номер АДРЕСА_1 , загальною площею 60,2 кв. м., житловою площею 25,7 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11605363101;
- трикімнатної квартири номер АДРЕСА_2 , загальною площею 137,0 кв. м., житловою площею 80,2 кв. м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11608663101;
- транспортного засобу марки VOLVO, тип транспортного засобу: загальний легковий -загальний універсал-В, рік випуску: 2018 рік, модель: ХС 90, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_10 , об'єм двигуна (см. куб.): 1969, колір кузова: сірий, реєстраційний номер: НОМЕР_14 ;
- транспортного засобу марки MERCEDES-BENZ, тип транспортного засобу: загальний легковий седан-В, рік випуску: 2017 рік, модель: AMG Е43, номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_3 , об'єм двигуна (см. куб.): 2996, колір кузова: НОМЕР_11 , реєстраційний номер: НОМЕР_15 .
Стягнути в рівних частинах з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA») судовий збір у розмірі 212507,79 грн, тобто по 106253 (сто шість тисяч двісті п'ятдесят три) грн 90 коп. з кожного.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
позивач - Акціонерне товариство «Ріетуму Банка» (AS «RIETUMU BANKA»), єдиний реєстраційний номер відповідно до відомостей Реєстру підприємств Латвійської Республіки: 40003074497, адреса місцезнаходження: Латвійська Республіка, м. Рига, вул. Весетас, 7, LV-1013;
відповідач 1 - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_16 , адреса: АДРЕСА_6 ;
відповідач 2 - ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_17 , адреса: АДРЕСА_7 .
Повне рішення суду складено 07 травня 2026 року.
Суддя А.М. Тимченко