Справа № 826/18270/14 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В.
06 травня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Беспалова О.О., Кузьмишиної О.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просив:
- скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2496-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України;
- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати Генеральну прокуратуру України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що його звільнення є незаконним та безпідставним, оскільки відповідачем, на його думку, порушено норми Конституції України, звужено зміст та обсяг прав і свобод людини, при цьому не доведено обставини вчинення ним безпосередньо правопорушень, направлених на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 . Посилання на наявність трудових відносин з органами прокуратури у період, визначений частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади», без доведення його вини у сприянні узурпації влади, позивач вважає неприпустимими, та стверджує, що звільнення відбулося лише за формальними підставами, із застосуванням принципу колективної відповідальності, що суперечить нормам Конституції та законів України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року, позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року №2496-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Зобов'язано Офіс Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 20 липня 2021 року у розмірі 2155343,40 грн (два мільйони сто п'ятдесят п'ять тисяч триста сорок три грн 40 коп.). Зобов'язано Офіс Генерального прокурора надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що оскаржуваний наказ є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та таким, що виданий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя.
Також суди попередніх інстанцій зазначили, що скасування наказу про звільнення позивача, у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме: на посаді, з якої його звільнили, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчисленого за правилами Порядку №100.
Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій зауважили, що для повного та ефективного захисту прав позивача, слід зобов'язати відповідача надати Реєстратору Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовані положення Закону України «Про очищення влади» - Міністерству юстиції України, відомості щодо відсутності підстав для застосування до ОСОБА_3 заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади».
Постановою Верховного Суду від 27 грудня 2022 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано. Справу в цій частині направлено на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року залишено без змін.
Висновки Верховного Суду наступні.
Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд (першої інстанції), відповідно до ст. 235 КЗпП України, вирішує одночасно із поновленням особи на посаді.
Тобто, поновивши позивача на посаді, суд першої інстанції повинен враховувати ці норми при розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, якщо для цього були фактичні підстави (підвищення посадових окладів).
Отже, Верховний Суд зазначає, що при визначені редакції Порядку №100, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, судам слід враховувати період коли виникли такі правовідносини і чи діяв пункт 10 Порядку № 100 на їх момент.
У своїх постановах Верховний Суд неодноразово висловив свою позицію щодо необхідності застосування пунктів 7, 8 та пункту 10 розділу IV Порядку №100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства.
Судами першої та апеляційної інстанції при розрахунку заробітку за час вимушеного прогулу правомірно було застосовано пункт 10 Порядку № 100, а саме обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення лише по дату 11 грудня 2020 року (прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100», якою пункт 10 Постанови № 100 виключено).
Верховний Суд дійшов висновку, що у цій справі період вимушеного прогулу міг тривати до 29 листопада 2020 року включно, тобто до наступного дня після досягнення позивачем шістдесяти п'яти років. Тому період вимушеного прогулу, за який може стягуватися середній заробіток, починається з 24 жовтня 2014 року (наступний день після звільнення) й завершився 29 листопада 2020 року (день досягнення позивачем шістдесяти п'яти років).
Не зважаючи на ту обставину, що питання досягнення позивачем шістдесяти п'яти років не досліджувалося судами попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи, проте цей факт суттєво впливає на остаточний розрахунок середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, який підлягає виплаті позивачу, а тому під час нового розгляду судам першій та апеляційній інстанцій слід врахувати висновки Верховного Суду щодо застосування статті 235 Кодексу законів про працю України з урахуванням вимог пункту 1 частини третьої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а також дослідити питання чи діяв пункт 10 Порядку № 100 у період вимушеного прогулу по дату досягнення позивачем шістдесяти п'яти років.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити дії задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014р. по 20.07.2021р. у розмірі 2 025 870,07 грн (два мільйони двадцять п'ять тисяч вісімсот сімдесят гривень, сім копійок). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції на підставі аналізу обставин справи в контексті наведеного в рішенні нормативного регулювання дійшов висновку, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 29 листопада 2020 року складає по періодах наступним чином:
- з 24 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року: 759,82 грн х 276 робочих днів = 209 710,32 грн;
- з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року: 759,82 грн х 443 робочих днів х 1,31 коефіцієнт підвищення = 440 946,34 грн;
- з 06 вересня 2017 року по 29 листопада 2020 року: 759,82 грн х 808 робочих днів х 2,24 коефіцієнт підвищення = 1 375 213,41 грн.
Разом сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить: 209 710,32 грн + 440 946,34 грн + 1 375 213,41 грн = 2 025 870,07 грн.
Враховуючи викладене, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу саме до моменту фактичного поновлення на публічній службі, задоволенню не підлягають.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем надано належні та необхідні докази, які свідчать про часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог, які під час вирішення справи знайшли своє підтвердження у більшій частині. Відповідачем суду протилежного не доведено, не надано достатніх та переконливих доказів у підтримку своєї позиції щодо предмету адміністративного позову.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 24.11.2025 скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити; справу розглядати за участю представника Офісу Генерального прокурора.
Скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, приймаючи рішення про стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 2 025 870,07 грн, не взяв до уваги інформацію Офісу Генерального прокурора наведену в додаткових поясненнях від 1 червня 2023 року про те, що позивачу на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.01.2021 у цій справі вже виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2025 року та 19 березня 2026 року відкрито апеляційну провадження та призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження.
Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.
Щодо клопотання апелянта про розгляд справи в судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.
Частинами 2 та 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
У той же час, згідно частин 1-3 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 4 статті 12, частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
У той же час, спірні правовідносини не відносяться до категорії справ, передбачених частиною 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з приміткою до статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції» до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище віднесено, зокрема, осіб, посади яких належать до посад державної служби категорії «А» або «Б».
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 6 Закону України «Про державну службу» до категорії «Б» належать посади керівників структурних підрозділів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, їх заступників, керівників територіальних органів цих державних органів та їх структурних підрозділів, їх заступників.
Як установлено судами попередніх інстанцій та убачається з матеріалів справи, ця справа є адміністративною справою щодо проходження публічної служби позивачем.
Проте ця обставина автоматично не наділяє цю справу ознаками справи, що має виняткову складність і вимагає її розгляду із застосуванням особливостей загального позовного провадження.
За загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, за винятком справ, які обов'язково мають бути розглянуті в порядку загального позовного провадження.
Перелік справ, що не можуть розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження, визначено у частині четвертій статті 12 та частині четвертій статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України.
Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2024 року у справі № 520/5388/22 зазначив, що справи пов'язані з проходженням публічної служби службовими особами, які, у розумінні Закону України «Про запобігання корупції», займають відповідальне або особливо відповідальне становище, до вказаного переліку не відносяться, а тому суд, беручи до уваги передбачені частиною третьою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України чинники, може розглянути її як за правилами загального позовного провадження, так і за правилами спрощеного позовного провадження, якщо дійде такого висновку.
Як вбачається з клопотання апелянта, в такому не наведено доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб.
Дослідивши клопотання апелянта, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначеного клопотання необхідно відмовити.
Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає необхідним врахувати висновки Верховного Суду від 12 жовтня 2023 року у справі № 499/895/19 про те, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Відповідно до висновків Верховного Суду у справі № 2-814/10 від 20 вересня 2024 року, перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції відповідає принципу інстанційності судової системи та забезпечує виконання головного завдання «арреllatio» - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є наданням новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.
Таким чином, колегією суддів досліджені наступні обставини.
14 червня 2023 року відповідач надіслав до суду першої інстанції додаткові пояснення та вказав про те, що Державною казначейською службою України у грудні 2021 року на підставі виконавчого листа Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2021 року у справі № 826/18270/14 вже здійснено безспірне списання коштів, а саме середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 у розмірі 2 155 343,40 грн (сума вказана до сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів), що підтверджується меморіальним ордером (том 2 а.с.184-200).
Зміст оскаржуваного рішення та його висновки свідчать про те, що такі додаткові пояснення відповідача судом не враховано.
Беручи до уваги наведене, рішення суду у цій справі в частині позовної вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу фактично виконано шляхом списання Державною казначейською службою з Офісу Генерального прокурора коштів у розмірі 2 155 343,40 грн, що підтверджується меморіальним ордером від 17 грудня 2021 року №2274344/5, тобто у цьому випадку встановлений судом ефективний спосіб захист порушеного права позивача досягнуто шляхом фактичного виконання судового рішення у відповідній частині.
Судова колегія погоджується із доводами апелянта, що неврахування у цьому випадку при визначенні способу захисту порушеного права позивача раніше стягнутої на його користь суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу може призвести до подвійного стягнення на його користь цієї суми, що суперечить визначеним КАС України критеріям справедливості та обґрунтованості судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 640/1504/20.
За таких обставин та правового врегулювання варто констатувати, що оскільки сума середнього заробітку у розмірі 2 025 870,07 грн, незважаючи на скасування судового рішення, вже стягнута з Офісу Генерального прокурора на користь позивача в порядку безспірного списання, тобто порушене право позивача відновлено, то за обставин цієї справи необхідно констатувати, що рішення суду в цій частині виконано, а тому варто скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року, та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовної вимоги про стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з огляду на фактичне перерахування Офісом Генерального прокурора на користь позивача відповідної суми в порядку безспірного списання.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись статтями 243, 250, 286, 315, 317, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку відмовити з підстав, викладеної в мотивувальній частині цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень статті 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: О.О. Беспалов
О.М. Кузьмишина