05 травня 2026 року м. Київ
Справа № 757/41150/25-ц
Провадження: № 22-ц/824/5681/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Поліщук Н. В., Соколової В. В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Тимофєєвої Тетяни Миколаївни в інтересах Державної казначейської служби України
на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Литвинової І. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди,
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що у Державної казначейської служби України з 29.02.2024 року перебував виконавчий лист Дзержинського районного суду міста Харкова у справі № 638/10126/21 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу на користь позивача у розмірі 18 900 грн. 19.08.2025 року відповідач виконав рішення суду та перерахував на рахунок позивача зазначені кошти. Оскільки, відповідач прострочив виконання грошового зобов'язання, позивач просить суд стягнути на його користь суму інфляційних збитків та 3 % річних за прострочений період з 01.06.2024 року по 19.08.2025 року у розмірі 3 658,57 грн та моральну шкоду у розмірі 3 000 грн.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 3 658,57 грн, що складаються з інфляційних збитків у розмірі 2 968,21 грн, 3 % річних у розмірі 690,36 грн.
Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 3 000 грн.
Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.
Не погодившись із таким рішенням суду, Тимофєєва Т. М. в інтересах Державної казначейської служби України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів протиправних рішень, дій чи бездіяльності Казначейства під час виконання судового рішення, а відтак відсутні передбачені законом підстави для покладення на нього цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування майнової та моральної шкоди. Зазначала, що спірні правовідносини, пов'язані з виконанням судового рішення за рахунок коштів Державного бюджету України, регулюються спеціальними нормами бюджетного законодавства, Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядком № 845, у зв'язку з чим застосування судом положень ч. 2 ст. 625 ЦК України є помилковим. Наголошувала, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством у межах бюджетних призначень і в порядку черговості надходження виконавчих документів, при цьому закон не встановлює для Казначейства строку виконання рішень у справах про відшкодування шкоди державою, а Законом України «Про Державний бюджет України» не передбачено бюджетних асигнувань на виплату інфляційних втрат і трьох відсотків річних за такими рішеннями. Також зазначала, що боржником у спірних правовідносинах є держава Україна, а не Казначейство як окремий державний орган, тому стягнення з останнього інфляційних втрат, трьох відсотків річних, моральної шкоди та витрат на професійну правничу допомогу суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду. Крім того, вказувала, що позивач не довів фактичного понесення витрат на правничу допомогу, оскільки подані ним договір та акти приймання-передачі послуг самі по собі не підтверджують їх оплати у встановленому законом порядку.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 15 січня 2026 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заперечив проти її задоволення та зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права і з урахуванням актуальних висновків Верховного Суду, а тому підстав для його скасування чи зміни немає.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 28 вересня 2021 року у справі № 638/10126/21, провадження № 2/638/4791/21, стягнуто з Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 18 900 грн.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2022 року рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 28 вересня 2021 року змінено в частині розподілу понесених судових витрат. Зобов'язано Державну казначейську службу України компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 18 900 грн.
Постановою Верховного Суду від 23 серпня 2023 року рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 28 вересня 2021 року у незмінній частині та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2022 року залишено без змін.
Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 22 січня 2024 року змінено спосіб та порядок виконання судового рішення - постанови Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2022 року у справі № 638/10126/21, номер провадження 22-ц/814/1253/22, а саме: «Стягнути на користь ОСОБА_1 компенсацію витрат на професійну правничу допомогу за рахунок коштів державного бюджету в розмірі 18 900 грн».
28.11.2023 року ОСОБА_1 до ГУ ДКСУ в Харківській області було подано заяву про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 витрати понесені ним на професійну правничу допомогу в розмірі 18 900 грн.
Згідно з листом Державної казначейської служби України № 5-12-12/70003 від 28.03.2025 року, в Казначействі з 29.02.2024 року перебував виконавчий лист Дзержинського районного суду міста Харкова у справі № 638/10126/21 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу на користь ОСОБА_1 у розмірі 18 900 грн.
19.08.2025 року ОСОБА_1 отримав з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 18 900 грн відшкодування витрат на професійну правничу допомогу на свою користь шляхом безспірного списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на його банківський рахунок а Приватбанку, IBAN НОМЕР_1 .
Позивач посилається на те, що період, який прострочив відповідач щодо виконання грошового зобов'язання, з 01.06.2024 року по 19.08.2025 року, становить 445 днів.
Сума інфляційних збитків та 3 % річних за період з 01.06.2024 року по 19.08.2025 року: інфляційні збитки складають 2 968,21 грн, 3 % річних складають 690,36 грн, що в загальному становить 3 658,57 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що підтверджене судовим рішенням грошове зобов'язання держави щодо компенсації позивачу витрат на професійну правничу допомогу було виконане Казначейством із порушенням тримісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України, що є підставою для стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних за період прострочення. Крім того, затримка у виконанні судового рішення завдала позивачу моральної шкоди, а отже заявлені вимоги є доведеними та підлягають задоволенню.
Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 11, ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу ч.ч. 2 та 3 ст. 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати (постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (тут і далі, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Частиною 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
За ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
ЦК України, прийнятий 16.01.2003 року, набрав чинності 01.01.2004 року, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» був прийнятий 05.06.2012 року та набрав чинності 01.01.2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦК України, розміру процентів.
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що ст. 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18, пункти 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункти 21, 22, 25, 42, 45), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).
Як убачається з матеріалів справи, постановою Полтавського апеляційного суду від 26 липня 2022 року у справі № 638/10126/21, з урахуванням ухвали Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 січня 2024 року про зміну способу і порядку виконання рішення, стягнуто на користь ОСОБА_1 компенсацію витрат на професійну правничу допомогу за рахунок коштів державного бюджету в розмірі 18 900 грн.
29.02.2024 року виконавчий лист надійшов до Державної казначейської служби України.
19.08.2025 року на виконання судового рішення у справі № 638/10126/21 на банківський рахунок ОСОБА_1 надійшли грошові кошти у розмірі 18 900 грн.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що положення ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо права позивача на стягнення на його користь інфляційних втрат та 3 % річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) відступила від свого висновку у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис частини четвертої статті 3 Закону №4901-VI прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.
Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21)).
Таким чином, на думку колегії суддів, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що положення ч. 2 ст. 625 ЦК України застосовуються до спірних правовідносин. Позивач має право на стягнення інфляційних витрат у розмірі 2 968,21 грн і 3 % річних за невиконання державою грошового зобов'язання у розмірі 690,36 грн. Наданий суду розрахунок позивача відповідачем не спростовано.
Проте, суд першої інстанції стягуючи суму інфляційних втрат та 3 % річних з Державної казначейської служби України не взяв до уваги, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч. 4 ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»).
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
За змістом ч. 2 ст. 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ч. 1 ст. 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України). За змістом ст. 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.
З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу.
Також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Тому те, що позивач вказав відповідачем за вимогами про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретний орган державної влади - Державну казначейську службу України - не означає, що у спірних правовідносинах суб'єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певний її органи (орган).
Тобто, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб'єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивачки публічно-владні управлінські функції (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (провадження № 14-10цс23).
Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб'єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст. 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються.
Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов'язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (пункти 6.16, 6.21, 7.1-7.2), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 4, 36), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 71)).
Доводи апеляційної скарги щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди апеляційний суд вважає необґрунтованими.
Так, в порядку визначеному ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
Статтями 1173 та 1174 ЦК України встановлено, що така шкода відшкодовується державою незалежно від вини органу чи посадової особи.
Колегія суддів зауважує, що у справах даної категорії стверджувана моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення через специфічні експертизи чи медичні висновки.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.05.1985 року у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі», з огляду на її природу, моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення, проте розумно припустити, що особи, які зіткнулися з проблемами у реалізації своїх прав, можуть зазнати страждань і тривоги.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 року у справі № 750/1591/18-ц підтвердила, що право на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення презюмується. Це означає, що сам факт тривалої бездіяльності держави щодо виплати присуджених коштів є самодостатньою підставою для констатації моральних втрат позивача.
Недотримання державою свого зобов'язання протягом 445 днів неминуче викликає у особи почуття розпачу, що становить порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Першого протоколу до неї.
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції врахував характер допущеного порушення, тривалість несвоєчасного виконання судового рішення, спричинені цим душевні переживання позивача, порушення його звичних життєвих зв'язків, погіршення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, а також інші негативні наслідки морального характеру, у зв'язку з чим дійшов вірного висновку про наявність підстав для її відшкодування у розмірі 3 000 грн.
Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, згідно якого, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів доходить висновку, щорішення Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позову, а саме стягнення з Державного бюджету України на користь позивача суми інфляційних втрат у розмірі 2 968,21 грн та 3 % річних у розмірі 690,36 грн, а також 3 000 грн моральної шкоди.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо витрат на правову допомогу апеляційний суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З наведеного представником позивача розрахунку в першій інстанції вбачається, що витрати на правову допомогу становлять 10 000 грн, на підтвердження який суду були представлені договір про надання правової допомоги від 11.01.2021 року, додаткові угоди № 1 від 01.01.2023 року та № 2 від 01.01.2025 року, укладені між ОСОБА_1 та адвокатським об'єднанням «Грань», а також акти № 1 від 11.01.2021 року та № 2 від 20.10.2025 року прийому-передачі наданих послуг за договором про надання правової допомоги № б/н від 11.01.2021 року.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно ч.ч. 4-6 до ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Також у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 734/2313/17 Верховний Суд наголосив, що «гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
З огляду на вказані вище норми права та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав ставити під сумнів розмір понесених ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.
Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також у постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 12 січня 2022 року у справі № 750/10242/20.
З матеріалів справи вбачається, що представник Державної казначейської служби України заперечувала проти заявлених стороною позивача клопотань та вимог в цілому (а.с. 79-85, 90-91).
Тому з урахуванням вказаної вище практики Верховного Суду, суд першої інстанції повинен був перевірити заявлений розмір витрат на правову допомогу, критерію їх реальності, необхідності, а також розумності розміру.
Проте суд першої інстанції, у порушення вимог ст. 263 ЦПК України, наведених вище вимог закону, правових висновків Верховного Суду та обставин справи, належним чином не врахував, що призвело до неправильного визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню.
Враховуючи складність справи та обсяг виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності й розумності судових витрат, критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, колегія суддів приходить висновку про необхідність зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу з 10 000 грн до 5 000 грн.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене апеляційна скарга Тимофєєвої Т. М. в інтересах Державної казначейської служби України підлягає задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Тимофєєвої Тетяни Миколаївни в інтересах Державної казначейської служби України задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) грошові кошти у розмірі 3 658 (три тисячі шістсот п'ятдесят вісім) грн 57 коп., що складаються з інфляційних збитків у розмірі 2 968,21 грн, 3 % річних у розмірі 690,36 грн.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 3 000 (три тисячі) грн.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити нове рішення.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 (п'яти тисяч) грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді Н. В. Поліщук
В. В. Соколова