29 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 753/15105/24
провадження № 61-16301св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Фаловської І. М.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Синиця Тетяна Василівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 вересня 2025 року, яка постановлена без оформлення окремого документа, та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2025 року у складі колегії суддів Левенця Б. Б., Євграфової Є. П., Саліхова В. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» (далі - ТОВ «Фінансова компанія «Форінт») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.
Позовну заяву мотивовано тим, що 04 червня 2007 року між Закритим акціонерним товариством (далі - ЗАТ) «Банк ЕРБ» правонаступником якого було ЗАТ «Дочірній банк Сбербанк росії», правонаступником якого стало Акціонерне товариство «Міжнародний резервний банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 1 500 000,00 доларів США.
З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 04 червня 2007 року з фінансовим поручителем ОСОБА_1 укладено договір поруки.
Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 стягнув солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Дочірній банк Сбербанк росії» заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 636 203,28 доларів США та 6 419 720,87 грн, що станом на 08 червня 2020 року становило 35 222 086,25 грн.
14 березня 2013 року Дарницький районний суд міста Києва видав виконавчі листи, зокрема про солідарне стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанк росії» заборгованості у розмірі 3 636 203,28 доларів США та 6 419 720,87 грн.
03 жовтня 2013 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа.
27 травня 2024 року між Акціонерним товариством «Міжнародний резервний банк» і ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» укладено договір відступлення права вимоги.
Дарницький районний суд міста Києва ухвалою від 27 червня 2024 року у справі № 2-3705/10 замінив стягувача Акціонерне товариство «Міжнародний резервний банк» у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 його правонаступником ТОВ «Фінансова компанія «Форінт».
Однак одразу після відкриття виконавчого провадження ОСОБА_1 безоплатно подарувала ОСОБА_2 належну їй на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
У пункті 4 договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус Київського МНО) Синицею Т. В., зареєстрованого в реєстрі за № 10196, зазначено, що сторони договору оцінили дарунок у розмірі 203 000,00 грн.
Позивач вважає, що вказаний договір та дії ОСОБА_1 після спливу двох років після прийняття судом рішення про стягнення з неї у вказаній справі значної суми заборгованості, у якій ОСОБА_1 особисто брала участь, свідчать про недобросовісність дій останньої. ОСОБА_1 , уклавши договір дарування зі своєю дочкою ОСОБА_2 , знала про судове рішення про стягнення з неї боргу на користь первісного кредитора, тому могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже, оспорюваний правочин є фіктивним.
Посилаючись на вказане, ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» просило суд визнати недійсним договір дарування 1/2 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Дарницький районний суд міста Києва ухвалою від 18 березня 2025 року залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Київського МНО Синицю Т. В.
Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 01 травня 2025 року позов ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» задовольнив.
Визнав недійсним договір дарування 1/2 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Синицею Т. В., зареєстрований у реєстрі за № 10196.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час укладення 10 жовтня 2013 року оспорюваного правочину воля сторін договору дарування не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Їх дії вчинено для переходу права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2010 року про стягнення коштів з ОСОБА_1 , а тому договір дарування є недійсним на підставі статті 234 ЦК України.
Місцевий суд відхилив доводи, викладені в заяві ОСОБА_1 про застосування позовної давності, керуючись тим, що позивач довідався про порушення свого права 02 серпня 2024 року, докази на підтвердження чого наявні в матеріалах справи (т. 1, а. с. 21), а відповідачка ОСОБА_1 не надала доказів того, що позивач міг знати про належність їй на праві власності частини зазначеної квартири та про укладення оспорюваного договору, а наявність факту неодноразового відкриття виконавчого провадження про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 та повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності майна у боржника не може підтвердити обізнаність кредитора про оспорюваний договір дарування, а є тільки припущенням відповідачки ОСОБА_1 , яка не надала доказів наявності такої інформації у межах виконавчих проваджень та ознайомлення з нею стягувача.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій, зокрема, просила застосувати позовну давність на підставі заяви, поданої ОСОБА_1 в суді першої інстанції, обґрунтовуючи неможливістю подати таку заяву в суді першої інстанції через те, що вона не брала участі у розгляді справи, перебуваючи під час розгляду справи у Республіці Польща.
Крім того, разом із апеляційною скаргою ОСОБА_2 подала нові докази, які не подавала в суді першої інстанції.
Київський апеляційний суд ухвалою від 25 вересня 2025 року, яку постановлено без оформлення окремого документа, визнав причини неможливості подання ОСОБА_2 доказів до суду першої інстанції поважними.
Київський апеляційний суд постановою від 20 листопада 2025 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» відмовив.
Постанову апеляційного суду мотивовано таким:
оспорюваний договір дарування вчинений після ухвалення Дарницьким районним судом міста Києва рішення від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 про стягненнясолідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанк росії» заборгованості у розмірі 35 222 086,25 грн, а також судових витрат - 1 950,00 грн;
ОСОБА_1 , відчужуючи 10 жовтня 2013 року належне їй на праві власності нерухоме майно своїй дочці ОСОБА_2 на підставі договору дарування, була обізнана про невиконане нею грошове зобов'язання;
оспорюваний правочин від 10 жовтня 2013 року укладено всупереч інтересам кредитора, після спливу трьох років після прийняття судом рішення від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 про стягнення з ОСОБА_1 значної суми боргу;
з посиланням на нові докази, надані ОСОБА_2 , апеляційний суд виснував, що право власності на 1/2 частину квартири за оспорюваним позивачем у цій справі договором від 10 жовтня 2013 року обдаровувана особа ОСОБА_2 зареєструвала 10 жовтня 2013 року, а з позовом про визнання договору недійсним ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» як правонаступник стягувача звернулося лише у серпні 2024 року, тобто зі спливом позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявляла також ОСОБА_1 у суді першої інстанції, що є самостійною підставою для відмови у позові;
є підстави для застосування наслідків спливу позовної давності за заявою, поданою ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій 24 грудня 2025 року через підсистему «Електронний суд», ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 25 вересня 2025 року (яка постановлена без оформлення окремого документа), що не підлягає касаційному оскарженню окремо від постанови суду апеляційної інстанції, та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2025 року і залишити в силі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2013 року у справі № 756/8056/19, постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18, від 12 листопада 2025 року у справі № 202/2883/22.
Касаційну скаргу в частині незгоди з прийняттям апеляційним судом заяви про застосування наслідків спливу позовної давності та безпідставності застосування цих наслідків мотивовано тим, що ОСОБА_2 , подаючи апеляційну скаргу, не посилалась на неповідомлення її про розгляд справи в суді першої інстанції та неможливість подання заяви про застосування позовної давності до місцевого суду.
Водночас апеляційний суд безпідставно вважав посилання ОСОБА_2 на заяву іншої відповідачки ОСОБА_1 про застосування позовної давності, подану в суді першої інстанції, належним порядком заявлення саме ОСОБА_2 про застосування позовної давності у спорі.
Крім того, апеляційний суд безпідставно прийняв до розгляду заявлене ОСОБА_2 в апеляційній скарзі клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, керуючись лише тим, що вона не отримала повного тексту рішення суду.
ОСОБА_2 було відомо про розгляд справи в суді першої інстанції, на що апеляційний суд не звернув уваги, прийнявши її заяву про застосування наслідків спливу позовної давності на стадії апеляційного розгляду справи, чим порушив принципи рівності та змагальності сторін, що є складовими права на справедливий суд.
Доводи касаційної скарги в частині незгоди з ухвалою апеляційного суду від 25 вересня 2025 року про прийняття нових доказів обґрунтовано тим, що апеляційний суд не урахував, що неотримання ОСОБА_2 повного тексту рішення не є поважною причиною для прийняття нових доказів у суді апеляційної інстанції за умови її повідомлення про розгляд справи в суді першої інстанції.
Заявник вважає, що клопотанняОСОБА_2 про прийняття апеляційним судом нових доказів, а саме виписок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майновід 30 травня 2025 року, які апеляційний суд поклав в основу оскаржуваної постанови про відмову в позові, не містить зазначення поважних причин неможливості подання таких доказів до суду першої інстанції.
Крім того, надані заявницею нові докази не свідчать про подання позову зі спливом позовної давності та про те, що позивач був чи міг бути обізнаний про оскаржуваний договір, про який ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» дізналося лише у серпні 2024 року.
Доводи інших учасників справи
12 лютого 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, зазначаючи те, що постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, тому підстав для її скасування немає.
Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
Місцевий суд установив, що Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 стягнув солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанк росії» заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 636 203,28 доларів США та 6 419 720,87 грн, що станом на 08 червня 2020 року становить 35 222 086,25 грн, а також судові витрати.
14 березня 2013 року суд видав виконавчі листи, зокрема про солідарне стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанк росії» заборгованості у розмірі 3 636 203,28 доларів США та 6 419 720,87 грн.
03 жовтня 2013 року державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України відкрив виконавче провадження № 40011537 з примусового виконання виконавчого листа № 2-3705/10, виданого 14 березня 2013 року Дарницьким районним судом міста Києва (боржник - ОСОБА_1 ; стягувач - ПАТ «Дочірній банк Сбербанк росії»).
10 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування, відповідно до якого остання безоплатно подарувала своїй дочці ОСОБА_2 належну їй на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
У пункті 4 договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Синицею Т. В. і зареєстрованого в реєстрі за № 10196, зазначено, що сторони договору оцінили дарунок у розмірі 203 000,00 грн.
26 серпня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва відкрив виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-3705/10, виданого 14 березня 2013 року Дарницьким районним судом міста Києва (боржник - ОСОБА_1 ; стягувач - АТ «Дочірній банк Сбербанк росії»).
Дарницький районний суд міста Києва ухвалою від 27 червня 2024 року у справі № 2-3705/10 замінив стягувача АТ «Міжнародний резервний банк» (правонаступник ПАТ «Дочірній банк Сбербанк росії») у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 його правонаступником ТОВ «Фінансова компанія «Форінт».
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 серпня 2024 року 10 жовтня 2013 року приватний нотаріус Київського МНО Синиця Т. В. вчинила запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 10 жовтня 2013 року.
У березні 2025 року ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.
Апеляційний суд установив, що згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 серпня 2024 року ще 10 жовтня 2013 року в Державному реєстрі вчинено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири на підставі договору дарування від 10 жовтня 2013 року, серія та номер 10196, виданого приватним нотаріусом Київського МНО Синицею Т. В. (т. 1, а. с. 21).
Згідно з випискою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 травня 2025 року, поданою ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції, з 04 грудня 2013 року до 27 червня 2023 року державні виконавці Дарницького районного відділу Державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві у виконавчому провадженні щодо стягнення коштів з боржника та поручителя робили запити до Реєстру щодо наявності майна боржника ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 227-231).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Щодо доводів касаційної скарги про порушення норм процесуального права в частині прийняття апеляційним судом заяви про застосування наслідків спливу позовної давності та застосування цих наслідків
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Тлумачення змісту частини третьої статті 267 ЦК України дає змогу зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин.
Аналогічний висновок Верховний Суд України зробив у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.
Відповідно до статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників судового процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Созонов та інші проти України» (заява № 29446/12 та 11 інших заяв, пункт 7, 08 листопада 2018 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц сформульовано правовий висновок про те, що відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо таку заяву він не подавав у суді першої інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено: «Суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.».
Відповідно до статті 128 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Днем вручення судової повістки є день вручення судової повістки під розписку (пункт перший частини восьмої статті 128 ЦПК України).
Днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України).
З матеріалів справи відомо, що суд першої інстанції здійснював повідомлення ОСОБА_2 на зареєстровану адресу її місця проживання: АДРЕСА_3 .
За наведеною адресою Дарницький районний суд міста Києва надсилав судові повістки відповідачці ОСОБА_2 .
Поштова кореспонденція, направлена на адресу ОСОБА_2 , переважно поверталася з відмітками: «адресат відсутній за вказаною адресою (т. 1, непронумерований аркуш справи між аркушами 56 і 57, 65, 74, 132) та «за закінченням терміну зберігання» (т. 1, а. с. 125).
Водночас 27 лютого 2025 року за адресою місця проживання ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку надіслано судову повістку про призначення судового засідання на 18 березня 2025 року. Поштове відправлення повернулось до суду з відміткою про отримання ОСОБА_2 повістки 05 березня 2025 року (т. 1, а. с. 82).
Про обізнаність ОСОБА_2 про розгляд справи в суді першої інстанції свідчить і зміст протоколу судового засідання від 12 лютого 2025 року, відповідно до якого інша відповідачка ОСОБА_1 (мати відповідачки ОСОБА_2 ),яка зареєстрована з дочкою за однією адресою, у судовому засіданні повідомила суду про те, що їй стало відомо про розгляд цієї справи від дочки ОСОБА_2 , що отримала повідомлення через Єдиний портал державних послуг «Дія» (т. 1, а. с. 79).
У своїй апеляційній скарзі та клопотанні про поновлення строків на апеляційне оскарження (т. 1, а. с. 153, 167) ОСОБА_2 зазначає аналогічну адресу її місця проживання.
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади, наданого ОСОБА_2 разом із апеляційною скаргою, її зареєстрованою адресою місця проживання є та сама адреса: АДРЕСА_3 .
Повідомлення ОСОБА_2 про зміну своєї адреси проживання матеріали справи не містять.
Вказане спростовує висновки апеляційного суду про те, що місцевий суд не вчиняв дій щодо витребування і отримання відомостей про зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 та відсутні докази повідомлення нею місцевому суду про адресу місця проживання, оскільки не встановлено іншої адреси проживання ОСОБА_2 , ніж та, на яку місцевий суд направляв їй повістки, що остання підтвердила самостійно, як і відповідачка ОСОБА_1 .
За таких обставин колегія суддів виснує, що ОСОБА_2 була обізнана про розгляд справи в суді першої інстанції та відповідно до приписів статті 128 ЦПК України належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, зокрема про судові засідання у суді першої інстанції, призначені на 13 листопада 2024 року, 10 грудня 2024 року, 12 лютого 2025 року, 01 травня 2025 року (за змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України за наведених обставин відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі) та на 18 березня 2025 року (судова повістка вручена ОСОБА_2 під розписку).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанови Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21, від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).
Верховний Суд зауважує, що викладені в апеляційній скарзі аргументи заявниці щодо її проживання в Республіці Польща на час розгляду справи в суді першої інстанції є суперечливими та такими, що не підтверджені належними доказами, а на підставі приписів частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Водночас у апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 адвокат Стельникович С. А. заявив про застосування наслідків спливу позовної давності та апеляційний суд прийняв цю заяву до розгляду.
Застосувавши наслідки спливу позовної давності щодо вимоги, пред'явленої до відповідачки ОСОБА_2 , апеляційний суд:
не перевірив доводів відзиву на апеляційну скаргу та матеріалів справи щодо того, чи була відповідачка ОСОБА_2 належно повідомлена судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, та, відповідно, не з'ясував наявність підстав для прийняття поданої її представником заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду;
за наявності доказів на підтвердження повідомлення ОСОБА_2 про судові засідання, які містяться в матеріалах справи (т. 1, непронумерований аркуш справи між аркушами 56 і 57, 65, 74, 82, 132), помилково виснував про прийняття заяви відповідачки ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності, посилаючись лише на те, що місцевий суд не вчиняв дій щодо витребування і отримання відомостей про зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 ; остання не брала участі у розгляді справи районним судом; відсутні докази повідомлення нею суду про адресу місця проживання; доводи заявниці, викладені в апеляційній скарзі, про те, що вона дізналась про наявність рішення місцевого суду зі слів її матері, не спростовані.
Отже, у цій частині доводи касаційної скарги ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» є обґрунтованими.
Щодо доводів касаційної скарги в частині оскарження ухвали апеляційного суду від 25 вересня 2025 року про прийняття нових доказів
Верховний Суд вважає доводи касаційної скарги ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» про порушення норм процесуального права апеляційним судом, який безпідставно прийняв подані ОСОБА_2 нові докази, частково обґрунтованими, керуючись таким.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Враховуючи принцип змагальності цивільного процесу, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції та лише в разі об'єктивної неможливості надати їх до суду першої інстанції сторона вправі просити суд апеляційної інстанції прийняти їх, надати їм правову оцінку під час вирішення спору.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У постановах Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі № 201/8538/16-ц, від 11 лютого 2026 року у справі № 752/29764/21 зазначено, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд зазначає, що положення про те, що суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази), закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази, що у взаємозв'язку з положеннями статті 44 цього Кодексу повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Отже, учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що об'єктивно мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.
Верховний Суд звертає увагу, що зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи у розумні строки. Зазначене свідчить про посилення ролі підготовчого провадження у структурі загального позовного провадження цивільного судочинства в Україні.
Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими:
1) докази існували на час розгляду справи у суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;
2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин (не залежних від нього) не міг надати їх до суду;
3) суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;
4) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу у дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання до суду для нього становило певні труднощі, тощо);
5) наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.
Зазначене підтверджується численною сталою й незмінною практикою Верховного Суду (різних юрисдикцій) з цього процесуального питання, має важливий вплив на дотримання принципів судочинства: змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (цивільна юрисдикція), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (господарська юрисдикція); постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22, від 02 липня 2025 року у справі № 490/7829/23 та інші).
Наведені висновки також викладено і у постановах Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18, від 12 листопада 2025 року у справі № 202/2883/22, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Вирішуючи питання про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі під час обговорення заявленого клопотання (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц).
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що апеляційний суд не урахував, що, подаючи нові докази, ОСОБА_2 не зазначила поважних причин неможливості подання таких доказів до суду першої інстанції, а неотримання ОСОБА_2 повного тексту рішення не є поважною причиною для прийняття нових доказів у суді апеляційної інстанції.
Верховний Суд погоджується з указаними доводами касаційної скарги з огляду на таке.
ЄСПЛ зазначив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представляти свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення у справі «Dombo Beheer B. V. v The Netherlands», заява № 14448/88, пункт 33, від 27 жовтня 1993 року).
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначила лише про те, що нові докази не могли бути подані до місцевого суду та отримані нею після ухвалення рішення.
Верховний Суд зазначає, що під час подання учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 918/237/20.
Як вже зазначалося вище ЦПК України пов'язує вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів з одночасним виконанням таких критеріїв: «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи». При цьому тягар доведення зазначених обставин покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) про долучення доказів (постанова Верховного Суду від 01 липня 2021 року у справі № 46/603).
У справі, що переглядається, апеляційний суд, прийнявши нові докази у справі та поклавши їх в основу судового рішення, яким скасував рішення місцевого суду:
не урахував, що ОСОБА_2 належно не обґрунтувала мотивів неподання та причин неможливості подання вказаних доказів до суду першої інстанції, зокрема під час підготовчого провадження, з огляду на те, що, як зазначалося вище, остання вважається належно повідомленою, у тому числі і про підготовчі засідання, що відбулися 13 листопада 2024 року та 10 грудня 2024 року;
в оскаржуваній ухвалі не зазначив жодного із випадків, які передбачають можливість у суді апеляційної інстанції досліджувати докази, що без поважних причин не було подано до суду першої інстанції;
не навів мотивів прийняття або відхилення аргументів позивача про те, що відповідачка ОСОБА_2 не зазначила поважних причин неможливості подання доказів (виписок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про записи, вчинені в період з 04 грудня 2013 року до 22 листопада 2023 року) до суду першої інстанції,та скасував рішення місцевого суду без відповідного обґрунтування підстав ухвалення судового рішення в цій частині.
Отже, враховуючи викладене, доводи касаційної скарги про порушення норм процесуального права під час ухвалення рішення апеляційним судом як у частині безпідставного прийняття та розгляду заяви ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності, так і прийняття від останньої нових доказів підтвердилися.
За наведених обставин постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою, оскільки апеляційний суд ухвалив судове рішення з порушенням норм процесуального права, а тому оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Оскільки встановлено підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду, інші підстави відкриття касаційного провадження суд касаційної інстанції не аналізує.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене вище, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм та аргументам сторін відповідну правову оцінку та ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною другою статті 406 ЦПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
З урахуванням доводів касаційної скарги оскаржувані ухвала та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18)).
З урахуванням висновку щодо часткового задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» задовольнити частково.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 25 вересня 2025 року, яка постановлена без оформлення окремого документа, та постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. М. Фаловська
А. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко