28 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 904/3472/23 (904/1292/25)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Васьковського О. В. - головуючого, Огородніка К. М., Погребняка В. Я.,
за участі секретаря судового засідання Аліференко Т. В.
розглянув касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області (суддя Камша Н. М.) від 16.06.2025
та постанову Центрального апеляційного господарського суду (головуючий - Парусніков Ю. Б., судді: Верхогляд Т. А., Іванов О. Г.) від 27.11.2025
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Буран актив"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_1
про стягнення заборгованості
у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лонтаун"
до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Буран актив"
про визнання банкрутом.
Учасники справи:
представник позивача - арбітражний керуючий Слостін А. Г., ліквідатор;
представник відповідача - Куценко О. В., адвокат;
представник третьої особи - Дорош О. Г., адвокат.
1. Короткий зміст вимог
1.1. 27.07.2023 Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив відкрити за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лонтаун" (далі - Кредитор) провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Буран актив" (далі - Боржник) в порядку, передбаченому Кодексом України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), ввести мораторій на задоволення вимог кредиторів, процедуру розпорядження майном та призначити розпорядником майна Боржника арбітражну керуючу Сєдову Н. І. тощо.
08.02.2024 Господарський суд Дніпропетровської області постановив визнати Боржника банкрутом, відкрити ліквідаційну процедуру та призначити ліквідатором Боржника арбітражного керуючого Слостіна А. Г.
1.2. 21.03.2025 Боржник в особі ліквідатора арбітражного керуючого Слостіна А. Г. (далі - Позивач) звернувся з позовом про стягнення з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Відповідач, Банк) на користь Позивача 3 495 749 грн 38 коп., сплачених ним лізингових платежів в рахунок оплати вартості об'єкта лізингу за договором фінансового лізингу від 01.07.2016 № 4Б16030ЛИ (далі - Договір).
1.3. Позов обґрунтований обов'язком Відповідача повернути спірну суму сплаченого Позивачем за Договором залишку неповернутих Відповідачем лізингових платежів у відшкодування вартості предмета лізингу, яка є частиною ще не стягненої в іншій справі сумою здійсненої Позивачем попередньої оплати за відповідне майно, через одностороннє розірвання Відповідачем зазначеного договору, повернення Позивачем Відповідачу предмета лізингу (об'єктів нерухомого майна) і, відповідно, втрату Позивачем права на можливість отримання цього майна у власність.
1.4. 22.04.2025 Відповідач у відзиві на позов заявив про застосування до вимог Позивача загальної позовної давності (у три роки), що спливла на момент звернення із позовом у цій справі, у зв'язку з чим Відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування таких вимог Відповідач зазначив, що умовами пункту 7.9 Договору сторони хоча і погодили більшу, ніж встановлену законом трирічну позовну давність, однак погодили збільшену до 15 річну позовну давність лише до вимог про стягнення лізингових платежів, яка між тим не може бути застосована до стягнення (повернення) сум попередньої оплати товару за договором, якими є спірні вимоги.
2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. 16.06.2025 Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив рішення (залишене без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 27.11.2025) про задоволення позову та стягнення з Відповідача на користь Позивача 3 495 749 грн 38 коп. з покладенням на Відповідача також судових витрат у цій справі.
2.2. Судові рішення мотивовані наявністю підстав для стягнення спірної суми, які є сплаченою Позивачем частиною вартості предмету лізингу (що не була стягнена в іншій судовій справі), на вимогу про повернення якої Позивач має право через повернення ним Відповідачу як лізингодавцю внаслідок розірвання Договору предмета лізингу, а саме нерухомого майна, а відповідно і через втрату Позивачем права на отримання ним як покупцем у власність відповідного нерухомого майна.
Відмова Відповідачу у застосуванні до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності мотивована судами зупиненням перебігу позовної давності через карантин, встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
3. Встановлені судами обставини
3.1. Відповідач (лізингодавець) уклав 01.07.2016 з Боржником (лізингоодержувач) договір фінансового лізингу № 4Б16030ЛИ, за умовами якого банк передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно у банку в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів - у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу (пункт 1.1 договору).
3.2. Пунктом 2.1 Договору встановлено, що розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком № 2.
Згідно з підпунктом 5.1.8 пункту 5.1 Договору банк має право відмовитися від договору і вимагати повернення майна, якщо лізингодержувач не сплачує лізингові платежі протягом трьох місяців підряд. У разі відмови банку від договору, договір є розірваним з дати зазначеної банком у повідомленні про відмову від договору.
Підпункт 6.2.4 пункту 6.2 Договору покладає на лізингоодержувача обов'язок повернути майно банку у випадку розірвання договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому банку заборгованість за лізинговими платежами на поточну дату, інших платежах за цим договором, а також відшкодувати заподіяні цим збитки в строк не пізніше дати розірвання цього договору. Лізингоодержувач зобов'язаний усунути погіршення майна, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення майна банк має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.
Відповідно до умов підпункту 6.2.11 пункту 6.2 Договору лізингоодержувач зобов'язується сплачувати банку такі платежі: винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг" (оренда); лізнговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном; винагороду за користування майном отриманим в лізинг; інші витрати банка, безпосередньо пов'язані з цим договором.
У випадку розірвання цього Договору, майно повинне бути повернуто лізингоодержувачем у термін розірвання за актом прийому-передачі майна в тому стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу (пункт 8.3 Договору).
3.3. Актом № 1 від 01.07.2016 підтверджується передача лізингодавцем № 4Б16030ЛИ від 01.07.2016 лізингодержувачу предмета лізингу загальною вартістю 194 424 644 грн 00 коп.
3.4. Згідно з наявною у матеріалах справи копією виписки по рахунку № 20713050002010 Боржник сплатив 4 895 749 грн 38 коп. лізингових платежів за Договором (№ 4Б16030ЛИ).
3.5. Відповідач 11.12.2019 уклав з Боржником додаткову угоду, відповідно до умов пункту 1 якої сторони дійшли згоди розірвати Договір (фінансового лізину № 4Б16030ЛИ від 01.07.2016). Пунктом 3 додаткової угоди сторони визначили, що у зв'язку із розірванням договору лізингодержувач не має права вимагати повернення того, що було виконане ним за зобов'язанням до моменту розірвання договору.
3.6. Згідно з наявними в матеріалах справи актами від 12.12.2019, 13.12.2019, 16.12.2019, 17.12.2019, 18.12.2019 Боржник передав предмет лізингу Відповідачу.
3.7. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 30.01.2025, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15.05.2025 у справі № 904/3472/23 (910/9239/23) у межах справи про банкрутство Боржника стягнув з Банку на користь Боржника 1400 000 грн 00 коп. лізингових платежів, сплачених за Договором (№ 4Б16030ЛИ від 01.07.2016).
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги
4.1. 02.02.2026 Відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.11.2025 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 16.06.2025 і ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові у повному обсязі.
5. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
5.1. Згідно з аргументами в касаційній скарзі підставою для касаційного оскарження судових рішень у цій справі є положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки суди:
- порушили та неправильно застосували норми матеріального права - статей 6, 11, 204, 267, 525, 526, 627, 629, 631, 653, 693, 806 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 1, 7, 11, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг";
- порушили норми процесуального права - статей 18, 79, 86, 231, 236, 326 ГПК України;
- застосували зазначені норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених:
1) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини";
2) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/22858/17 щодо розмежування висновків за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права та висновків щодо застосування норм права;
3) викладені у постановах Верховного Суду від 19.09.2023 у cправі № 905/1065/22, від 21.03.2024 у справі № 907/935/21, від 01.02.2024 у cправі № 913/175/23 щодо додержання принципу обов'язковості договору та обов'язку зі сплати лізингових платежів лізингоотримувачем до дати розірвання договору та повернення майна лізингодавцю;
4) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2021 у справі № 904/5726/19 (провадження №12-95гс20) щодо обов'язку судів виходити з умов договору, укладеного між сторонами, та структури лізингових платежів;
5) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15 (провадження № 12-33зг18) щодо презумпції правомірності правочину.
5.2. Щодо порушення норм про позовну давність скаржник зазначив про безпідставне застосування судами відповідно до пункту 7.9 Договору 15-річної позовної давності, яка застосовується лише до передбачених Договором платежів, якими спірні вимоги не є, до яких має застосовуватись заявлена Відповідачем загальна позовна давність у три роки, яка відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України спливла, що є самостійною підставою для відмови у позові.
6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
6.1. ОСОБА_1 та Позивач у відзивах на касаційну скаргу заперечують аргументи, викладені в касаційній скарзі, з підстав, що загалом аналогічні мотивам в оскаржуваних судових рішеннях, наголошуючи:
- на посиланні скаржника на нерелевантну судову практику Верховного Суду;
- на протиправності застосування скаржником висновків за результатами розгляду касаційних скарг замість висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду
- на протиправності аргументів скаржника про незастосування судами до спірних правовідносин п'ятнадцятирічного строку позовної давності згідно з пунктом 7.9 Договору;
- на безпідставному посиланні скаржника на висновок експертів у галузі права від 14.03.2025, оцінка якому має надаватись як і іншим доказам у справі.
7. Касаційне оскарження
7.1. Суд відхиляє подане Відповідачем 27.04.2026 через систему "Електронний суд" заяву про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка обґрунтована:
- необхідністю відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 шляхом його конкретизації щодо превалювання договірного регулювання над будь-якими висновками Верховного Суду;
- необхідності вирішення виключної правової проблеми у застосуванні частини другої статті 693 ЦК України у правовідносинах, які виникають з договорів фінансового лізингу, а саме щодо частини другої статті 693 ЦК України як імперативної норми щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі непередання у власність товару та такої, що є підставою повернення лізингодавцем частини покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, тоді як безумовне право на повернення сплачених ним лізингових платежів в частині викупної вартості майна прямо порушують принципи свободи договору та обов'язковості договору, нівелюють економічний інтерес лізингодавця й обумовлюють виникнення істотної диспропорції у правах та обов'язках сторін договору фінансового лізингу.
У зв'язку з цим Суд зазначає про таке.
7.2. Відповідно до приписів частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
7.3. Крім цього згідно з положеннями частини п'ятої статті 302 цього Кодексу суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
7.4. При цьому Суд виходить з того, що правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, ухваленої за наслідками такого розгляду, який є обов'язковим для суду та інших суб'єктів (аналогічні висновки у постановах Верховного Суду від 15.07.2025 у справі № 910/11961/24, від 24.05.2025 у справі №910/16586/18, від 20.03.2025 у справі № 917/2139/23, від 21.01.2025 у справі № 906/1167/23 тощо).
7.5. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.03.2024 у справі № 191/4364/21 також зазначила, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору (подібний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21).
7.6. Щодо аргументів заявника стосовно відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 шляхом його конкретизації, то викладений у такій постанові висновок був сформульований щодо необхідності з'ясування умов договору лізингу та структури лізингових платежів підлягає врахуванню і при вирішенні питання щодо правомірності утримання лізингодавцем вже сплаченого лізингоодержувачем у структурі лізингових платежів відшкодування вартості об'єкта лізингу, адже правові наслідки розірвання договору лізингу не можуть бути більш сприятливими для лізингоодержувача, який не здійснив відшкодування вартості об'єкту лізингу у складі лізингових платежів, порівняно з тим, який здійснив таке відшкодування частково.
7.7. Крім цього, Верховний Суд, застосовуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду також в постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, ухвалив, зокрема постанови від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22 та від 01.02.2024 у справі № 913/175/23 за позовами Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до лізингоодержувачів про повернення предметів лізингу та стягнення лізингових платежів, в тому числі в частині викупної вартості майна, зробивши висновки про те, що:
(1) лізингодавець має право на стягнення лізингових платежів (в тому числі в частині викупної вартості) до моменту розірвання договору фінансового лізингу відповідно до умов договору із одночасним правом вимагати повернення предмету лізингу;
(2) для оцінки можливості одночасно вимагати повернення предмету лізингу та вимагати відшкодування вартості предмету лізингу - слід оцінювати умови договору та структуру лізингових платежів на предмет врегулювання сторонами порядку стягнення лізингових платежів у разі розірвання договору; (3) застосовується принцип обов'язковості договору, яким врегульовано право лізингодавця вимагати від лізингоодержувача сплати лізингових платежів (включаючи викупну вартість) до моменту розірвання договору у разі розірвання договору.
7.8. За змістом наведених висновків як Верховного Суду, так і Великої Палати Верховного Суду при вирішенні питання відшкодування вартості об'єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) у випадку розірвання договору слід аналізувати як умови договору так і структуру лізингових платежів, що вказує на те, що при вирішенні відповідного спору підлягають дослідженню, оцінці та правовій кваліфікації умови відповідного договору лізингу, на підставі якого заявлені вимоги у справі.
Тож відповідні висновки як Верховного Суду, так і Великої Палати Верховного Суду за своїм змістом і були сформульовані таким чином, як просить конкретизувати заявник (пункт 7.1).
7.9. Крім цього, за змістом наведених висновків (пункти 7.6, 7.7) кожний спір про відшкодування вартості об'єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) у випадку розірвання договору фінансового лізингу вирішується з урахуванням відповідних умов укладеного між сторонами договору фінансового лізингу, які (умови) для кожних правовідносин (а відповідного і спору) є індивідуальними (особливими), що виключає формулювання єдиної правової позиції щодо застосування норми права, зокрема і частини другої статті 693 ЦК України, у розумінні статті 302 ГПК України, для всіх спорів про відшкодування вартості об'єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) у випадку розірвання договору фінансового лізингу. При цьому Суд наголошує, що здійснення у справі правової кваліфікації умов відповідного договору лізингу перебуває у компетенції касаційного суду у складі колегії суддів і не потребує передачі справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду.
7.10. А тому, враховуючи, що аргументи скаржника у цій справі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з апелюванням як до відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 шляхом його конкретизації, так і до необхідності вирішення виключної правової проблеми у застосуванні частини другої статті 693 ЦК України у правовідносинах, які виникають з договорів фінансового лізингу (пункт 7.1), за своїм змістом зводяться по суті до вимоги скаржника домогтися від Великої Палати Верховного Суду формування висновку у правовідносинах, які виникають з договорів фінансового лізингу, з іншим тлумаченням умов укладених Акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" з лізингоодержувачів договорів фінансового лізингу. Тоді як тлумачення умов договору із кваліфікацією відповідних правовідносин між сторонами за відповідним договором не є правовою позицією (пункти 7.4, 7.5).
А тому Суд дійшов висновку, що Відповідач не зазначив у цій справі обґрунтованих підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 шляхом його конкретизації та не зазначив належних обґрунтувань щодо наявності виключної правової проблеми у застосуванні частини другої статті 693 ЦК України у правовідносинах, які виникають з договорів фінансового лізингу.
У зв'язку з цим відсутні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 302 ГПК України за обґрунтувань, наведених скаржником.
8. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права
Щодо наслідків розірвання договору фінансового лізингу
8.1. Суди встановили, що предметом спору у цій справі за вимогами Позивача є сплачені ним як лізингодержувачем за Договором (фінансового лізингу) на користь Відповідача (лізингодавця) платежі в рахунок оплати вартості об'єкта лізингу, повернення залишку суми яких, що не були стягнені в іншій справі, Позивач вимагає від Відповідача у спірних правовідносинах у зв'язку з розірванням Договору та поверненням об'єкта лізингу Відповідачу як лізингодавцю без набуття Позивачем як лізингоодержувачем права власності на такий об'єкт.
8.2. У зв'язку з цим Суд звертається до правового регулювання правовідносин з фінансового лізингу, правові та економічні засади якого визначені у Законі України "Про фінансовий лізинг" в редакції, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин у цій справі, а саме в редакції цього Закону від 16.12.1997 № 723/97-ВР, а також до наслідків розірвання договору фінансового лізингу.
8.3. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 підрозділу І розділу ІІІ книги п'ятої ЦК України та законом.
Водночас згідно з приписами абзацу 2 частини другої статті 806 цього Кодексу до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
8.4. Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право, зокрема, відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом; вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Зокрема, статтею 7 зазначеного Закону передбачено право лізингодавця відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
Положеннями частин другої, четвертої статті 653 ЦК України визначене загальне правило щодо наслідків розірвання договору: у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються; сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
8.5. Водночас наслідки розірвання договору фінансового лізингу мають певні особливості, оскільки договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору (частина друга статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг"), через що на правовідносини між сторонами договору фінансового лізингу, зокрема щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж (див. висновки в постанові Верховного Суду від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
8.6. Так, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
8.7. За положеннями частини другої статті 693 ЦК України, які стали правовою підставою для позовних вимог у спірних правовідносинах (пункт 1.3), якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
8.8. За змістом наведених норм Закону України "Про фінансовий лізинг" сума, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, що може включатись до складу лізингових платежів (частина друга статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг"), яка у спірних правовідносинах визначена як частина відшкодування / сплати вартості предмету лізингу (пункт 6.2.11 пункту 6.2 Договору, пункт 3.2 цієї постанови) є за своєю суттю частиною покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченні дії договору лізингу, тобто є оплатою предмета купівлі-продажу (попередня оплата), який в подальшому лізингодавець зобов'язувався передати лізингоодержувачу у власність. Тож належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.
У зв'язку ж з розірванням договору лізингу та вилученням предметів лізингу на користь лізингодавця, у лізингоодержувача відсутній такий обов'язок. Тобто, ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, а саме те, що ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу (пункт 8.5), з моменту розірвання договору лізингу зобов'язання лізингодавця щодо передачі об'єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно, у лізингоодержувача припиняється зобов'язання щодо відшкодування вартості цього об'єкта (пункт 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
8.9. А тому, оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом на передане в лізинг майно право власності залишається за лізингодавцем, то наслідком розірвання договору є відсутність у лізингодавця обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати предмета лізингу.
У зазначених висновках Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.
8.10. Окрім того Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 також зауважила, що лізингодавець не може вимагати і повернення об'єкта лізингу, і відшкодування вартості об'єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.
8.11. Враховуючи викладене, імперативну норму частини другої статті 693 ЦК України щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару (висновки Верховного Суду в постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20), яке (право) не залежить від причин та підстав, за яких продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не здійснив передачу товару у покупцю; та встановлені судами у цій справі обставини, зокрема щодо проаналізованих судами умов укладеного між сторонами Договору (фінансового лізингу), якими (пункт 6.2.4 Договору, зміст якого наведений у пункті 3.2 цієї постанови) не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу, Суд погоджується з висновками судів в оскаржуваних судових рішеннях про правомірне посилання Позивача на положення частини другої статті 693 ЦК України як на підставу вимог до Відповідача у спірних правовідносинах та щодо наявності підстав для повернення Відповідачем заявленої до стягнення частини (залишку) сплаченої Позивачем (пункт 3.4) покупної плати за надання об'єкта лізингу в майбутньому у власність Позивачу, що не були стягнені в іншій справі (пункт 3.7).
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.12.2023 у справі № 912/209/21 (912/1417/22), а також у постановах, ухвалених Верховним Судом за участі Відповідача з тим же предметом позову - про стягнення сплачених лізингових платежів у рахунок сплати вартості об'єкта лізингу за договорами фінансового лізингу, а саме: від 04.04.2024 у справі № 925/322/23(925/875/23), від 15.05.2024 у справі 925/233/23(925/750/23), від 22.05.2024 справа № 905/221/23 (905/917/23), від 12.06.2024 у справі № 907/257/23 (907/929/23), від 20.06.2024 у справі № 904/4871/22 (904/2141/23), від 10.09.2024 у справі № 920/692/23(910/8611/23), від 11.09.2024 у справах №№ 927/896/23 (910/7583/23), 908/2212/23 (908/3143/23), від 24.09.2024 у справі № 916/803/23 (916/2849/23), від 04.02.2025 у справі № 905/221/23 (905/917/23), від 15.05.2025 у справі № 904/3472/23 (910/9239/23) (постанова в якій касаційним судом ухвалена між тими ж сторонами, за цим же Договором, але щодо іншої частини платежів (в сумі 1 400 000 грн 00 коп.), сплачених Позивачем як лізингодержувачем за Договором (фінансового лізингу) на користь Відповідача (лізингодавця) в рахунок оплати вартості об'єкта лізингу, що також було встановлено судами у цій справі, пункт 3.7 цієї постанови), та в постанові від 24.09.2025 у справі № 925/322/23(925/875/23) тощо.
8.12. Дійшовши зазначеного висновку, Суд відхиляє протилежні аргументи скаржника (пункт 5.1), з посиланням скаржника на порушення судами при цьому відповідних норм закону та неврахуванням окремих висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду щодо їх застосування, у зв'язку з чим Суд зазначає про таке.
Так, є безпідставними аргументи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22, від 21.03.2024 у справі № 907/935/21, від 01.02.2024 у справі №913/175/23, адже відмінність прийнятих по суті судових рішень у названих справах та у цій справі зумовлена різними фактичними обставинами та умовами укладених договорів.
Апелювання ж скаржника про неврахування правових висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2021 у справі № 904/5726/19 (провадження №12-95гс20) щодо обов'язку судів виходити з умов договору, укладеного між сторонами, та структури лізингових платежів спростовується змістом оскаржуваних судових рішень, в яких суди попередніх інстанцій послалися на відповідний висновок Великої Палати Верховного Суду у вказаній постанові, який також врахований і Судом при ухваленні цієї постанови (пункти 8.8- 8.10).
8.13. Суд відхиляє також аргументи скаржника (пункт 5.2) про порушення судами норм про позовну давність та безпідставне застосування відповідно до пункту 7.9 Договору до вимог у спірних правовідносинах 15-річної позовної давності, яка застосовується лише до передбачених Договором платежів, однак не до спірних вимог, оскільки такі аргументи спростовуються мотивами та висновками судів в оскаржуваних судових рішеннях (пункт 2.2 цієї постанови), згідно з якими суди дійшли висновку, що у спірних правовідносинах Позивач не пропустив навіть загальну трирічну позовну давність (стаття 257 ЦК України), перебіг якої у спірних правовідносинах розпочався з наступного дня після дати розірвання Договору 11.12.2019 (пункт 3.5 цієї постанови), однак на дату звернення із позовом у цій справі 21.03.2025 не сплив, виходячи з правил продовження та зупинення позовної давності (згідно з пунктом 12 та пункту 19 (в період його чинності) розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України), а саме ураховуючи карантин, запроваджений з 12.03.2020 в Україні Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та введений в Україні з 24.02.2022 воєнний стан.
8.14. Тож доводи скаржника щодо неправомірності задоволення позовних вимог у спірних правовідносинах не знайшли свого правого та матеріального підтвердження, оскільки не ґрунтуються на нормі закону та не відповідають обставинам справи, а тому відповідні вимоги не підлягають задоволенню.
Отже висновки судів першої і апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях про задоволення позовних вимог зроблені відповідно до норм законодавства та відповідно до встановлених на підставі доказів у справі обставин справи, а заявлені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження. У зв'язку з викладеним та з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 308 та статті 309 ГПК України оскаржувані постанова апеляційного суду та рішення суду першої інстанції підлягають залишенню без змін як законні та обґрунтовані.
8.15. Дійшовши висновку залишення без задоволення касаційної скарги Відповідача та без змін оскаржуваних судових рішень, витрати зі сплати судового збору за подання ним касаційної скарги відповідно до статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення.
2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.11.2025 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 16.06.2025 у справі № 904/3472/23 (904/1292/25) залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. В. Васьковський
Судді К. М. Огороднік
В. Я. Погребняк