справа №372/4510/25 Головуючий у І інстанції - Висоцька Г.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/5803/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
06 травня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Таліон Плюс» на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2025 року
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Таліон Плюс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-
встановив:
У серпні 2025 року ТОВ «ФК «Таліон Плюс» звернулося до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовні вимоги обґрунтовувало тим, що05.12.2024 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 у формі електронного документа з використанням електронного підпису укладено Кредитний договір №863873949, відповідно до якого відповідачу надано кредит у розмірі 13700 грн. на банківську карту останнього.
Натомість відповідач своїх зобов'язань за договором належним чином не виконав, у зв'язку із чим виникла заборгованість, яка становить 41760,34 грн., з якої: 13700 грн. заборгованість по кредиту; 28060,34 грн. заборгованість по несплаченим відсоткам за користування кредитом, 685 грн. заборгованість по комісії за надання кредиту.
04.02.2025 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ним, ТОВ «Таліон плюс», укладено договір факторингу №МВ-ТП/20. Предметом вказаного договору є відступлення прав вимоги до боржників, зазначених у відповідних Реєстрах прав вимоги, в тому числі права вимоги до відповідача за вказаним кредитним договором.
Просило суд, стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 41760,34 грн., судовий збір у розмірі 2422,40 грн. та витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн.
Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2025 року зазначений вище позов задоволено частково.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Таліон Плюс» заборгованість за кредитним договором загальному розмірі 17727,80 грн., яка складається із: 13700 грн. - заборгованість за тілом кредиту, 4027,80 грн. - заборгованість за відсотками, судовий збір у розмірі 1028,30 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 2122,50 грн., а всього 3150,80 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням в частині незадоволених позовних вимог, ТОВ «ФК «Таліон Плюс» звернулося до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що воно є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального прав, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
Вказує, що сторони узгодили розмір кредиту, грошову одиницю, в якій надано позику, строк та умови кредитування, що свідчить про наявність волі відповідача для укладення такого договору, на таких умовах шляхом підписання договору за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором.
Наголошує на тому, що нарахування заборгованості здійснювалось відповідно до пунктів кредитного договору №863873949від 05.12.2024 року.
Таким чином, закінчення Дисконтного періоду (30 днів) є лише підставою для зміни розміру відсоткової ставки згідно з умовами Договору, але не припиняє дії самого Кредитного договору та не звільняє відповідача від обов'язку сплачувати обумовлені договором проценти за фактичне користування кредитними коштами.
Крім того, відповідач в ході розгляду справи не подав власного детального розрахунку заборгованості з належним обґрунтуванням наведених у ньому даних, не спростував повернення чи правильності нарахування відсотків за користування кредитом.
Вказані обставини суд першої інстанції в повній мірі не врахував, та як наслідок, прийшов до помилкового висновку про задоволення позовних вимог частково.
Просило суд, скасувати заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2025 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що05.12.2024 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 у формі електронного документа з використанням електронного підпису укладено Договір кредитної лінії №863873949, відповідно до якого відповідачу перераховано грошові кошти в сумі 13700 грн. відповідно на банківську карту останнього.
Узгоджені сторонами істотні умови договору: дисконтний період користування кредитною лінією тридцять днів (п. 3.1. Договору), з можливістю продовження вказаного строку на тридцять днів за умови сплати Позичальником всіх фактично нарахованих процентів (п. 3.2. Договору), відсоткова ставка за користування кредитом в перший Дисконтний період 0,98%.
Відповідно до умов договору відповідачу надано кредит у розмірі 13700 грн. на умовах строковості, платності та зворотності. Відповідно до п. 3.1. договору строк повернення кредиту складає 30 днів, від дати отримання кредиту.
Право вимоги до відповідача позивач отримав шляхом укладення 04.02.2025 року договору факторингу №МВ-ТП/20. Предметом вказаного договору є відступлення прав вимоги до боржників, зазначених у відповідних Реєстрах прав вимоги, в тому числі права вимоги до відповідачки за вказаним кредитним договором.
Відповідач користувалася кредитом, однак погашення кредиту і відсотків за користування кредитними коштами не здійснив, про що свідчить розрахунок заборгованості за кредитним договором.
З наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становить 41760,34 грн., з якої: 13700 грн. заборгованість по кредиту; 28060,34 грн. заборгованість по несплаченим відсоткам за користування кредитом, 685,00 грн. заборгованість по комісії за надання кредиту.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнених відсотків та комісії, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума відсотків, які нараховані позикодавцем є очевидно не співмірною із сумою кредитних коштів, які отримав відповідач у позику, і створюють умови надмірного боргового тягаря для відповідача. При цьому позивачем не надано доказів, що строк кредитування передбачений договором був продовжений між первісним кредитором та відповідачем у встановлений спосіб.
Враховуючи вказане, суд вважав, що нараховані відсотки за договором №863873949 від 05.12.2024 року поза межами строку кредитування є безпідставними.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що умовами договору встановлено зобов'язання ОСОБА_1 сплатити ТОВ «Таліон Плюс» комісію за надання кредиту, проте, у Договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх послуг кредитодавця, що пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, за які встановлена комісія, відтак, умови кредитного договору про сплату ОСОБА_1 на користь ТОВ «Таліон Плюс» комісії є нікчемними.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір заборгованості який підлягає стягненню з відповідача складає 17727,80 грн., яка розрахована таким чином: 13700 грн. заборгованість за тілом кредиту, 4027,80 грн. заборгованість за відсотками.
Колегія суддів із таким висновком суду погоджується та зазначає наступне.
Відповідно до ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частинами 1, 2 ст. 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно- комунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.
За приписом ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частиною 1 ст. 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 207 ЦК України, правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, установлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Разом з тим, особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».
Так, пунктами 5, 6, 12 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електрону комерцію» встановлено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі. Електронний підпис одноразовим ідентифікатором це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додається до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. Одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-комунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.
Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним із моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею (ст.11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Правилами ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» регламентовано, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
З урахуванням викладеного, слід дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст.205, 207 ЦК України).
Водночас, не кожна електронна правова угода вимагає створення окремого електронного договору у вигляді окремого електронного документа. Електронний договір можна укласти в спрощеній формі, а можна класично - у вигляді окремого документа.
Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.
Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.
При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину тощо) вказується особа, яка створила замовлення.
Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом, наприклад, у постановах від 12 січня 2021 у справі № 524/5556/19, від 10 червня 2021 у справі №234/7159/20
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, виходячи з вищенаведених положень законодавства та встановлених обставин справи, суд першої інстанції правильно установив, що укладений 05.12.2024 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 договір кредитної лінії №863873949 у формі електронного документу з використанням електронного підпису, є таким, що підписаний електронним підписом, використання якого не можливе без проходження попередньої реєстрації та отримання одноразового ідентифікатора, та без здійснення входу ним на веб-сайт за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету.
Тобто, кредитний договір №863873949 від 05.12.2024 року є укладеним.
Так, у відповідності до вказаних вище умов кредитного договору №863873949 від 05.12.2024 року кредит в розмірі 13700 грн. було надано ОСОБА_1 на строк 30 днів від дати отримання кредиту позичальником.
Таким чином, позикодавець належним чином виконав свої зобов'язання за кредитними договорами, надавши відповідачу кредитні кошти, в порядку передбаченому умовами кредитних договорів.
Щодо виконання зобов'язань за кредитним договором із сторони відповідача, то останній їх не виконав.
Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до ст. 1048 ЦК України.
Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.
Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред'явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України.
За таких обставин, надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця».
Такі ж правові висновки підтримуються Верховним Судом на даний час, зокрема у постановах від 05 липня 2025 року в справі №918/1140/24, від 19 червня 2025 року у справі №910/686/20, що свідчить про усталеність правової позиції Верховного Суду щодо можливості застосування положень ст. 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування або зміни строку кредитування шляхом пред'явлення вимоги про дострокове погашення.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відтак, оскільки договір кредиту № 863873949укладено між первісним кредитором ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 05.12.2024 року строком на 30 днів, отже саме у цей період мають бути нараховані відсотки передбачені умовами договору.
Отже, за межами строку кредитування, відсотки нараховані позивачем (та попереднім кредитором) безпідставно.
Зважаючи на наведене, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку що з відповідача підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором у розмірі 17727,80 грн., яка складається із: 13700 грн. - заборгованість за тілом кредиту, 4027,80 грн. - заборгованість за відсотками.
Щодо стягнення з відповідача комісії за надання кредиту, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов'язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.
Як виснував Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 листопада 2023 року (справа №204/224/21), якщо в кредитному договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), та не узгоджено їх зі споживачем, то такі умови є нікчемними відповідно до ч.ч.1,2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування».
Встановлено, що умовами договору встановлено зобов'язання ОСОБА_1 сплатити ТОВ «Таліон Плюс» комісію за надання кредиту, водночас, у Договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх послуг кредитодавця, що пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, за які встановлена комісія.
Отже, вірним є висновок суду першої інстанції, що умови кредитного договору про сплату ОСОБА_1 на користь ТОВ «Таліон Плюс» комісії є нікчемними, а тому зазначені вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, то суд першої інстанції такі витрати стягнув пропорційно до задоволених позовних вимог, що відповідає вимогам закону.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно встановлено усі обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права та дотримано норм процесуального права при винесенні рішення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, про незаконність чи необґрунтованість рішення суду не свідчать, а тому відсутні підстави для їх задоволення та скасування рішення суду першої інстанції.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень ст. 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача пов'язані з подачею апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає його апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 382-384 України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Таліон Плюс» залишити без задоволення.
Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба