ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
про повернення позовної заяви
"05" травня 2026 р. Справа № 300/2894/26
м. Івано-Франківськ
Суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду Микитин Н.М., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно якого просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , про призовмобілізацію військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, на особливий період виданий 23.04.2026 щодо ОСОБА_1 (реквізити наказу станом на зараз невідомі);
- визнати протиправними дії посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо: утримання позивача; мобілізації з порушенням процедури;
- зупинити дію оскаржуваних наказів ІНФОРМАЦІЯ_2 до набрання рішенням суду законної сили.
Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у даній справі, суд зазначає наступне.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано одне із основоположним прав людини право на справедливий суд, що передбачає можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав.
В національному законодавстві дане право випливає із положень Конституції України, у частині другій статті 55 якої закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Реалізація права на суд залежить як від інституційних та організаційних чинників, так і від особливостей здійснення окремих судових процедур.
Приписами частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їхній захист, визначеним у цій статті шляхом.
Практикою Європейського суду з прав людини, сформованою, зокрема, в рішеннях від 20 травня 2010 р. у справі "Пелевін проти України" (п. 27), від 30 травня 2013 року у справі "Наталія Михайленко проти України" (п. 31) визначено, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою: регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.
Відповідно до положень частини 1 статті 1 КАС України, Кодекс адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.
Пунктом 3 частини 1 статті 171 КАС України встановлено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу.
Зі змісту зазначеного положення вбачається, що нормами процесуального права на позивача покладається обов'язок належного оформлення заяви по суті справи, тобто позовної заяви, яка повинна відповідати вимогам встановленим статтями 160, 161, 172 КАС України.
Так, статтею 172 Кодексу адміністративного судочинства України регламентується об'єднання і роз'єднання позові.
Зі змісту частини першої статті 172 КАС України вбачається, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Похідною вимогою в розумінні пункту 23 частини першої статті 4 КАС України є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Як вбачається, з прохальної частини позовної заяви, позивачем сформовано наступні позовні вимоги:
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , про призовмобілізацію військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, на особливий період виданий 23.04.2026 щодо ОСОБА_1 (реквізити наказу станом на зараз невідомі);
- визнати протиправними дії посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо: утримання позивача; мобілізації з порушенням процедури;
- зупинити дію оскаржуваних наказів ІНФОРМАЦІЯ_2 до набрання рішенням суду законної сили.
При цьому, обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання протиправними дії посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо: утримання позивача; мобілізації з порушенням процедури, представник позивача зазначає, що фактичне утримання позивача в ІНФОРМАЦІЯ_3 не передбачено жодною нормою закону, є формою незаконного обмеження волі, суперечить практиці ЄСПЛ (позбавлення свободи без процедури).
У цьому контексті, суд вважає за необхідне звернути увагу, що положеннями частини 1 статті 1 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК України) встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (частина 1 статті 2 КПК України).
Згідно з ч. 2 ст. 12 КПК України кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.
Відповідно до ч. 4, 5 ст. 12 КПК України кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.
Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Так, статтею 146 Кримінального кодексу України (далі - КК України) передбачено кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, а статтею 371 КК України передбачено кримінальну відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою.
Суд зазначає, що питання незаконного позбавлення позивача свободи може бути предметом розслідування у відповідному кримінальному провадженні, а тому, не може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Поряд з цим, відповідно до п. 47 та п. 54 постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 "Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період" (далі - Постанова № 560):
- У разі відмови від отримання повістки поліцейський, який входить до складу групи оповіщення, проводить адміністративне затримання та доставлення громадянина до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки на підставі статей 261 і 262 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
- У разі відмови прослідувати до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки поліцейський, який входить до складу групи оповіщення, проводить адміністративне затримання та доставлення громадянина до такого центру на підставі статей 261 і 262 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Адміністративне затримання та доставлення громадянина до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки здійснюється поліцейським та відноситься до заходів забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення (Глава 20 КУпАП).
Відповідно до ст. 267 КУпАП адміністративне затримання може бути оскаржено заінтересованою особою у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) відносно органу (посадової особи), який застосував ці заходи, або до суду.
При цьому, частиною 1 статті 286 КАС України, яка встановлює особливості провадження окремих категорій адміністративних справ, передбачено, що адміністративна справа з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності вирішується місцевими загальними судами, як адміністративними судами.
Таким чином, дії та рішення уповноважених осіб, щодо адміністративного затримання та доставлення громадянина до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, є заходом забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення, та можуть бути оскаржені до суду шляхом подання адміністративного позову до місцевого загального суду як адміністративного суду.
Відтак, суд зазначає, що незаконне затримання, а також позбавлення особи свободи (ст. ст. 146, 371 КК України), в тому числі якщо затримання здійснено не уповноваженими особами, є кримінально караними діяннями та підлягають розслідуванню та розгляду в порядку кримінального судочинства.
Крім того, дії та рішення уповноважених осіб щодо адміністративного затримання та доставлення громадянина до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, як захід забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення, можуть бути оскаржені до суду шляхом подання адміністративного позову до місцевого загального суду як адміністративного суду.
Варто зазначити, заявлені позивачем позовні вимоги відмінні як за підставами виникнення, так і за поданими доказами, що вказує на самостійність таких вимог.
При цьому, суд враховує, що для з'ясування правомірності та обґрунтованості кожної заявленої позовної вимоги є необхідним з'ясування значного обсягу обставин та дослідження документів, що підтверджує відмінність предмету спору у кожному конкретному випадку.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що позивачем об'єднано в одне провадження позовні вимоги, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
Відповідно до вимог статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Так, у справі "Bellet v. France", Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 28 березня 2006 року у справі Мельник проти України (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункти 22-23, 26, а також у рішенні від 18 лютого 2011 року по справі Мушта проти України, заява № 8863/06, пункти 37, 38, 47, розкриваючи зміст принципу юридичної визначеності в контексті передбаченого у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ права на доступ до суду зазначив, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Відповідно до частини 4 статті 172 КАС України не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Аналогічне правило викладене в частині 6 статті 21 КАС України, згідно якої не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку щодо неможливості об'єднання в одне провадження позовних вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
Суд наголошує, що підхід щодо неможливості об'єднання позовних вимоги, що належить розглядати за правилами різної юрисдикції, спрямований головним чином на забезпечення дотримання принципу ефективного захисту порушеного права особи судом встановленим законом.
Так, проаналізувавши зміст заявлених позовних вимог та предмет спору, суд дійшов висновку, що позивачем об'єднано в одне провадження кілька вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
Поряд з цим, суд враховує, що з огляду на характер спірних правовідносин, що виникли між сторонами, роз'єднання позовних вимог з їх подальшим розглядом адміністративним судом за таких обставин є неможливим.
Пунктом 6 частини 4 статті 169 КАС України визначено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об'єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).
Відповідно частин 6 та 8 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Враховуючи вищевикладені обставини, з огляду на порушення позивачем правил об'єднання позовних вимог передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, позовна заява підлягає поверненню.
На підставі наведеного, керуючись статтями 21, 169, 172, 241-243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя,
Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії - повернути позивачу з усіма доданими до неї матеріалами.
Роз'яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала може бути оскарженою в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Ухвала набирає законної сили в порядку та строки встановлені частиною 2 статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Микитин Н.М.