05 травня 2026 рокуСправа №160/6978/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді: Букіної Л.Є., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку із сімейними обставинами;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку із сімейними обставинами
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що проходить військову службу та звернувся до відповідача із рапортом на звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років. Позивач зазначає, що факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років підтверджується рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області у справі № 177/1280/18, яким місце проживання дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - визначено разом із батьком. Крім того, судовим наказом від 24 лютого 2025 року у справі №214/621/25, №2н/214/147/25 ухвалено стягнути з ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_1 на утримання дітей - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) - у розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 50% та не більше 10 прожиткових мінімумів для кожної дитини відповідного віку щомісячно, починаючи зі стягнення з 20 січня 2025 року і до досягнення дітьми повноліття. А тому у відповідача були відсутні підстави для відмови у задоволенні його рапорту. З вказаних підстав позивач просить суд задовольнити позов.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.03.2026 р. відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників процесу. Тією ж ухвалою суду запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.
Відповідач скористався наданим правом та надіслав на адресу суду відзив на позовну заяву, в якому указав про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на їх необгрунтованість. Зазначає, що доказів того, що мати дітей позбавлена батьківських прав, та відповідно позбавлена обов'язку щодо їх виховування та утримувати дітей віком до 18 років або не може виховувати обумовлених дітей через інші обставини (зникнення безвісті, смерть, оголошення померлою, відбування покарання), що свідчило б про необхідність в подальшому самостійного виховання виключно позивачем неповнолітніх дітей, позивачем до рапорту не долучено, у зв'язку з чим і прийнято рішення про відмову у звільненні з військової служби.
Дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, проаналізувавши відповідні норми чинного законодавства, суд виходить із такого.
Судом встановлено, що позивач проходить військову службу у відповідача та звернувся до останнього із рапортом про звільнення зі служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину (дітей) ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , віком до 18 років. До рапорту долучив, особисті дані, свідоцтва про народження дій, витяги з реєстрів територіальної громади та копії рішень Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 13.06.2019 року у справі № 177/1280/18 та постанови Дніпровського апеляційного суду від 15.01.2020 у справі №177/1280/18.
За результатами розгляду відповідачем повідомлено позивача про відсутність визначених пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» підстав для звільнення зі служби за відсутності документів на підтвердження того, що мати дітей позбавлена батьківських прав, та відповідно позбавлена обов'язку щодо їх виховування та утримувати дітей віком до 18 років або не може виховувати обумовлених дітей через інші обставини (зникнення безвісті, смерть, оголошення померлою, відбування покарання).
Указані обставини і слугували підставою для звернення до суду із цим позовом.
При вирішені спору суд виходить із того, що правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII), а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з ч.ч. 1-2 ст.1 Закону №2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з пунктом 2 ч.6 ст.2 Закону №2232-XII статті передбачено, що одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Відповідно п.п «г», «д» п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах (під час воєнного стану): через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років та перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці та військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Із зазначеного слідує, що однією з підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану є перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років та які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
У ході судового розгляду справи встановлено, що за результатами розгляду поданого рапорту із переліком документів, відповідачем повідомлено позивача про відсутність визначених пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» підстав для звільнення зі служби за відсутності документів на підтвердження того, що мати дітей позбавлена батьківських прав, та відповідно позбавлена обов'язку щодо їх виховування та утримувати дітей віком до 18 років або не може виховувати обумовлених дітей через інші обставини (зникнення безвісті, смерть, оголошення померлою, відбування покарання)
Втім, позивач зазначає, що факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років підтверджується рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області у справі № 177/1280/18, яким місце проживання дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - визначено разом із батьком. Крім того, судовим наказом від 24 лютого 2025 року у справі №214/621/25, №2н/214/147/25 ухвалено стягнути з ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_1 на утримання дітей - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) - у розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 50% та не більше 10 прожиткових мінімумів для кожної дитини відповідного віку щомісячно, починаючи зі стягнення з 20 січня 2025 року і до досягнення дітьми повноліття.
Надаючи оцінку таким доводам учасників справи суд зазначає, що згідно з частиною третьою статті 11 Закону України №2402-III від 26.04.2001 «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч. 1-2 ст. 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ч.1-2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно з частиною першою статті 260 СК України якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (частина перша статті 268 Сімейного кодексу України).
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як «батько», «мати», «дитина», «вітчим», «пасинок», «усиновлений», «усиновитель». Перед усім, це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного.
Зокрема, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживають разом з ними. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо.
Згідно з ст. 8 Закону №2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Положеннями ст. 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Суд зауважує, що матеріали справи не спростовують факту виконання позивачем, як батьком, відповідно до СК України обов'язків по утриманню своїх неповнолітніх дітей, але не свідчать про безпосереднє самостійне їх виховання.
Водночас, суд зауважує, що розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей. Наявність таких умов не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.
Так, у спірних правовідносинах, встановлені обставини справи не свідчать про наявність факту ухилення матері від виконання батьківських обов'язків або позбавлення її батьківських прав.
На переконання суду, рішення суду про розірвання шлюбу, яке позивач долучив до рапорту про звільнення з військової служби, не є належними доказом того, що лише позивач, як батько дітей зобов'язаний в подальшому самостійно без участі матері виховувати та утримувати дітей віком до 18 років, оскільки не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дитини, не звільняє матір від виконання батьківського обов'язку щодо участі у вихованні та утриманні дітей.
Між тим доказів того, що мати дітей позбавлена батьківських прав, та відповідно позбавлена обов'язку щодо їх виховування та утримувати дітей віком до 18 років або не може виховувати обумовлених дітей через інші обставини (зникнення безвісті, смерть, оголошення померлою, відбування покарання), що свідчило б про необхідність в подальшому самостійного виховання виключно позивачем неповнолітніх дітей, позивачем не надано до суду.
На переконання суду доказами, що підтверджують факт самостійного виховання та утримання дитини віком до 18 років одним з батьків є, зокрема: свідоцтво про смерть батька або мати; рішення суду про позбавлення батьківських прав, рішення суду про визнання батька (матері) безвісти зниклим (відсутнім), рішення суду про оголошення батька (матері) померлим; відбування покарання у місцях позбавлення волі.
Вказані документи об'єктивно дозволяють підтвердити факт відсутності обов'язку щодо участі матері у вихованні дитини та, як наслідок, наявність підстав для звільнення позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII.
У спірному випадку відсутні будь-які належні та допустимі докази, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав. Зокрема, і відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини.
Суд також звертає увагу й на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Водночас, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №693 від 07.07.2021, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько».
Так, одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Таким чином, з огляду на зазначене вище суд доходить висновку, що оскільки матір не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, а тому відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину.
За висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеними у постанові від 28.09.2022 у справі №580/251/21 для визнання статусу «одинокої матері» необхідно встановити дві ознаки: вона і виховує дитину, і сам її утримує.
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі №822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ.
Системний аналіз викладеного дає підстави для висновку, що для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько», необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Враховуючи зазначене вище в сукупності суд вважає, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
З огляду на зазначене вище суд зазначає, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що свідчили б про статус позивача як батька, який зобов'язаний самостійно виховувати дітей віком до 18 років у зв'язку з фактичним припиненням у матері обов'язку щодо їх виховання та утримання (наявність свідоцтва про смерть матері; рішення суду про позбавлення батьківських прав матері, рішення суду про визнання матері безвістно зниклою (відсутньою), рішення суду про оголошення матері померлою; або відбування матір'ю дітей покарання у місцях позбавлення волі) та наявності підстав для звільнення позивача з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами.
З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Розподіл судових витрат здійснюється за правилами статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст. 241-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, у разі якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного перегляду справи.
Рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Л.Є. Букіна