05 травня 2026 рокуСправа №160/6866/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді: Букіної Л.Є., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати відмову Військової частини НОМЕР_1 оформлену листом від 11.03.2026 за вих. №1196/2521 у звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 на підставі необхідності здійснення постійного догляду за батьком ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи та не можливості інших осіб здійснювати догляд за ним;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 звільнити з військової служби у запас ОСОБА_1 на підставі необхідності здійснення постійного догляду за батьком ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи та не можливості інших осіб здійснювати догляд за ним.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що з метою забезпечення батька постійним доглядом, звернувся до відповідача із рапортом про звільнення із військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу» та надав всі необхідні документи, однак відповідачем відмовлено з підстав, що є близькі родичі, які не є військовозобов'язаними та можуть здійснювати догляд. Позивач вважає вказану відмову відповідача протиправною та такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки позивач є єдиною особою, яка може здійснювати догляд за батьком, що підтверджується належними документами, у зв'язку з чим просив задовольнити позовні вимоги..
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.03.2026 р. відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників процесу. Тією ж ухвалою суду запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.
Відповідач скористався наданим правом та надіслав на адресу суду відзив на позовну заяву, в якому указав про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на їх необгрунтованість. Зазначає, що позивач не набув право на звільнення зі служби на підставі пп. «г» п. 3 ч. 5 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу», адже не надав доказів на підтвердження того, що інші члени сім'ї першого ступеня споріднення батька самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, проаналізувавши відповідні норми чинного законодавства, суд виходить із такого.
Судом встановлено, що позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 на посаді командира 2 штурмового взводу 2 штурмової роти НОМЕР_3 штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 . Позивач має батька - ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду медико соціальною експертною комісією серії 12 АААД №001665 та потребує постійного стороннього догляду згідно Висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги догляду на непрофесійній основі № 402 від 06.11.2025 року за формою затвердженою Наказом МОЗ 080-4/0.
Позивач 03.02.2026 року звернувся до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу».
Листом від 11.03.2026 за вих. №1196/2521 у задоволенні рапорту відмовлено з тих підстав, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що інші члени сім'ї першого ступеня споріднення ОСОБА_2 (донька ОСОБА_3 ) самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
При вирішені спору суд виходить із того, що Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України 25.03.1992 року №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (з наступними змінами та доповненнями; далі - Закон №2232), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із ч.2 ст.2 Закону №2232 проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Одним з різновидів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період (ч.6 ст.2 Закону №2232).
Як передбачено частиною чотирнадцятою цієї ж норми виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з абзацом тринадцятим ч.1 ст.1 Закону України «Про оборону України» №1933-XII від 06.12.1991 року (з наступними змінами та доповненнями), особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
17.03.2014 року після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» в Україні розпочав діяти особливий період.
Крім того, Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №2102-ІХ.
У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та триває й на час розгляду даної справи.
Підстави для звільнення військової служби визначні у ст.26 Закону №2232.
Зокрема, згідно підп.«г» п.2 ч.4 цієї статті, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);
Військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я (п.3 ч.12 ст.26 Закону №2232).
Судом встановлено, що позивач має батька - ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду медико соціальною експертною комісією серії 12 АААД №001665 та потребує постійного стороннього догляду згідно Висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги догляду на непрофесійній основі № 402 від 06.11.2025 року за формою затвердженою Наказом МОЗ 080-4/0.
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_2 має, окрім сина (позивача), доньку ОСОБА_3 .
Наявність доньки та відсутність доказів на підтвердження того, що вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я і слугувало підставою для відмови у задоволенні рапорту позивача.
Надаючи оцінку таким твердженням відповідача суд зазначає, що суд зазначає, що статтею 51 Конституції України визначено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Згідно з частиною першою статті 172 Сімейного кодексу України дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України визначено, що повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Згідно зі статтею 203 Сімейного кодексу України дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.
Суд зазначає, що абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю І чи ІІ групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Тобто, така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім'ї першого або другого ступеня споріднення через об'єктивні причини не може виконувати відповідні обов'язки.
Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім'ї особи, які належать до першого ступеня спорідненості є її батьки, чоловік або дружина, а також діти такої особи, у тому числі усиновлені. Згідно статтею 1262 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім'ї особи, які належать до другого ступеня спорідненості є її рідні брати та сестри, баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері, а також її онуки.
Суд наголошує, що відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Таким чином, законодавством визначені критерії, за наявності яких особи складають сім'ю, яким є зокрема спільне проживання.
При цьому, суд також враховує, що необхідність здійснювати постійний догляд передбачає саме спільне проживання з особою. Здійснювати такий догляд не може той, хто проживає окремо.
Також, суд зазначає, що поняття "обов'язку утримання" та "обов'язку здійснення постійного догляду" не є тотожними. Утримання особи - це надання матеріальної допомоги. Постійний догляд - це форма догляду за особою з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Матеріали справи містять переконливі докази на підтвердження того, що донька батька та сестра позивача - ОСОБА_3 реально не може здійснювати постійний догляд за батьком з об'єктивних причин, а саме: згідно завіреного перекладу довідки про працевлаштування від 03.10.2025 року ОСОБА_3 працевлаштована на посаді Керівника ОСОБА_4 та виконує функцію члена правління в Об'єднанні св. Міколая Єпископа, з місцезнаходженням у Польщі, у місті Гдиня (81-062) за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованій у Реєстрі Асоціацій Національного Судового Реєстру під номером 0000343609; згідно правового висновку від 14.11.2025 року ОСОБА_5 перебуває в Польщі від 1 жовтня 2015 року; має постійне працевлаштування у Товаристві Святого Миколая Єпископа в Гдині ( АДРЕСА_2 ), внесеному до реєстру товариств під номером KRS 0000343609, на посаді керівника денного центру підтримки, а також є членом правління зазначеного Товариства; на підставі договору оренди ОСОБА_5 проживає в однокімнатній квартирі площею 25 кв.м.
Таким чином, з огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що позивач надав відповідачу достатні докази для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за батьком - особою з інвалідністю IІ групи та відсутності інших членів її сім'ї, які б могли реально здійснювати такий догляд.
Щодо вимог зобов'язального характеру суд зазначає, що згідно з Рекомендацією № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11.05.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний і законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Наведені висновки викладені у постанові Верховного Суду, зокрема, від 11.04.2018 у справі № 806/2208/17.
Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто, його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію.
Враховуючи те, що дії відповідача у спірних правовідносинах не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях відповідача як суб'єкта владних повноважень, оскільки алгоритм їх дій чітко зазначений законодавчо, у цьому випадку задоволення позову у частині дій зобов'язального характеру не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
За таких обставин, оскільки єдиною підставою для відмови у задоволенні рапорту позивача та звільнення з військової службу слугували твердження відповідача про відсутність доказів на підтвердження того, що сестра позивача сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров'я, які визнані судом необґрунтованими, а інших підстав не встановлено, суд доходить висновку про те, що зобов'язання відповідача звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» є дотриманням судом гарантій, що спір між сторонами буде остаточно вирішений. З цих підстав суд задовольняє позовні вимоги позивача із приведенням їх у відповідність до вимог процесуального законодавства.
Розподіл судових витрат не здійснюється, адже позивач був звільнений від їх сплати.
Керуючись ст. 241-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати відмову Військової частини НОМЕР_1 оформлену листом від 11.03.2026 за вих. №1196/2521 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, у разі якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного перегляду справи.
Рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Л.Є. Букіна