04 травня 2026 року
м. Київ
справа № 585/4926/24
провадження № 51-1319 ск 26
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
перевіривши касаційну засудженого ОСОБА_4 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 26 травня 2025 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 21 січня 2026 року,
установив:
Роменський міськрайонний суд Сумської області вироком від 26 травня2025 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Перехрестівка Сумської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого, засудив за частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді штрафу на користь держави у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.
07 листопада 2024 року приблизно о 07:55 поблизу перехрестя вул. Леоніда Полтави та вул. Залізнична в м. Ромни Сумської області ОСОБА_4 помітив ОСОБА_5 , 1953 року народження, який є його сусідом та з яким у нього склалися тривалі неприязні стосунки. У зазначений момент у ОСОБА_4 виник злочинний умисел, спрямований на заподіяння ОСОБА_5 тілесних ушкоджень. Реалізуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_4 , діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, з метою завдання тілесних ушкоджень, проходячи повз ОСОБА_5 , кулаком правої руки завдав удар в обличчя останньому, а саме в ділянку підборіддя, чим спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження.
Сумський апеляційний суд ухвалою від 21 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишив без задоволення, а вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 26 травня 2025 року стосовно ОСОБА_4 - без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений просить скасувати вказані судові рішення і закрити кримінальне провадження. Посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Зазначає, що суд першої інстанції порушив вимоги статті 94 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки здійснив оцінку доказів без належного мотивування. При цьому вказує, що суд: визнав достовірними докази сторони обвинувачення без належного обґрунтування їх переваги над доказами сторони захисту; не усунув суперечності між доказами; не надав оцінки доказам захисту у їх сукупності; не навів мотивів відхилення доводів сторони захисту; фактично обмежився формальним викладенням доказів без їх критичного аналізу.
При цьому засуджений посилається на те, що слідчі експерименти за участі потерпілого та свідка сторони обвинувачення, протоколи яких суд брав до уваги як доказ його вини, проводилися не на місці події, а в приміщенні відділку поліції, що, на його думку, не може надати повну картину події, траєкторії руху кожної зі сторін. Водночас наголошує, що перевірка можливості бачити подію свідком ОСОБА_6 фактично не проводилася.
Стверджує, що місцевий суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про виклик та допит свідка, показання якого могли мати істотнезначення для встановлення обставин справи та поставили б під сумнів достовірність показання свідка обвинувачення, які було покладено судом в основу вироку. З огляду на зазначене вважає, що судом було порушено принцип змагальності сторін та право на захист, гарантовані статтями 22, 23 КПК.
Вказує, що суди не надали належної правової оцінки обставинам, які свідчать про можливий стан необхідної оборони та наявність реальної загрози з боку потерпілого. Зокрема, посилається на те, що потерпілий раніше застосовував газовий балончик; а також на активні дії потерпілого, а саме швидке наближення до нього; свідчення потерпілого в залі суду; відповідний розрахунок траєкторії руху потерпілого, який мав змогу пройти, не перетинаючись з ним; характер його реакції, яка полягала лише у відштовхуванні ОСОБА_5 . При цьому засуджений вказує, що він не продовжував дій, як тільки розминувся з потерпілим і відчув, що нічого йому не загрожує.
Зазначає, що судами попередніх інстанцій не усунуто істотні суперечності в доказах. Зокрема, вказує таке: показання потерпілого щодо втрати свідомості суперечать висновку судово-медичної експертизи та показанням свідка; показання свідка та потерпілого не узгоджуються між собою щодо обставин події та поведінки її учасників; обставини місця події та механізму події встановлені непослідовно; показання свідка неконкретні, загальні та не прив'язані до місця події. Стверджує, що суд поклав в основу вироку взаємовиключні докази, не навівши мотивів їх узгодження.
Також засуджений зазначає, що апеляційний суд не усунув порушення, допущені місцевим судом, та не виконав вимоги статті 419 КПК, оскільки не надав мотивованих відповідей на доводи апеляційної скарги та фактично обмежився формальним погодженням з висновками суду першої інстанції.
Одночасно посилається на постанови Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 761/26645/16-к), від 19 лютого 2020 року (справа № 522/1915/17),від 13 лютого 2020 року (справа № 761/4620/16-к), від 03 грудня 2019 року (справа №5- 328кс19), від 25 квітня 2019 року (справа №127/273/17-к).
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі засудженого, та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, зокрема, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно зі статтею 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до статті 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно з положеннями статті 62 Конституції України та статті 17 КПК, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Завданням суду першої інстанції є оцінка доказів, на підставі яких він вирішує питання про те, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону про кримінальну відповідальність він передбачений та чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення (пункти 1 - 3 частини першої статті368 КПК).
За змістом частини першої статті91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Наведені положення свідчать про те, що суд оцінює висунуте обвинувачення з позиції підтвердження (не підтвердження) доказами обставин, які за статтею 91 КПК підлягають доказуванню, і за встановленими фактичними обставинами застосовує закон про кримінальну відповідальність, чим підтверджує або спростовує твердження слідчого (прокурора), викладене в обвинувальному акті щодо юридичної оцінки діяння.
Статтею 438 КПК передбачено, що підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
У касаційній скарзі засуджений, серед іншого, не погоджується з установленими у вироку фактичними обставинами кримінального провадження, що згідно зі статями 433, 438 КПК не є предметом перевірки в касаційному порядку. А тому суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами.
Стосовно доводів засудженого про перебування його в стані необхідної оборони, то Суд вважає за необхідне зазначити таке.
Як убачається зі змісту вироку, висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті125 КК, було зроблено з додержанням статті 23 КПК на підставі з'ясування всіх обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до статті 94 зазначеного Кодексу.
Так, при постановленні вироку судом було враховано, зокрема:
показання потерпілого ОСОБА_5 , який пояснив, що 07 листопада 2024 року, рухаючись по вул. Л. Полтави, він побачив ОСОБА_4 . У момент, коли вони порівнялися, ОСОБА_4 умисно вдарив його рукою в ділянку щелепи, внаслідок чого він упав на коліно та відчув запаморочення, на декілька секунд втратив свідомість. Після цього до нього підійшли дівчина та працівник поліції, які були очевидцями події, щоб з'ясувати стан його здоров'я, у нього мали місце тілесні ушкодження: забій та ушкодження губи;
показання свідка ОСОБА_6 , яка пояснила, що у листопаді 2024 року приблизно о 07:55 вона бачила чоловіка похилого віку, а також пару - чоловіка та жінку. У момент, коли зазначені особи порівнялися між собою, молодший чоловік раптово замахнувся правою рукою та завдав удар в ділянку підборіддя старшому чоловікові. При цьому потерпілий жодних загрозливих чи провокаційних дій у бік вказаної пари не вчиняв;
дані висновку експерта № 531 від 20 листопада 2024 року, згідно з яким 07 листопада 2024 року у ОСОБА_5 виявлені наступні тілесні ушкодження: в ділянці слизової оболонки нижньої губи у проекції 2 нижнього зуба справа - 3 нижнього зуба зліва, визначається рана. Вказані тілесні ушкодження утворилися внаслідок дії тупого предмета (предметів), ранка за механізмом удару/удару-стиску, садна за механізмом тертя/ковзання. Час утворення даних тілесних ушкоджень відповідає часові 07 листопада 2024 року. Виявлені тілесні ушкодження за ступенем тяжкості оцінюються як легкі тілесні ушкодження;
протокол проведення слідчого експерименту від 18 листопада 2024 року з додатками, згідно з яким потерпілий ОСОБА_5 продемонстрував обставини, що мали місце 07 листопада 2024 року, а саме як ОСОБА_4 завдав йому один удар кулаком правої руки в обличчя (підборіддя);
дані висновку експерта № 537 від 21 листопада 2024 року, згідно з яким механізм утворення ушкодження у виді рани в ділянці слизової оболонки нижньої губи у проекції 2 нижнього зуба справа - 3 нижнього зуба зліва відповідає механізму, продемонстрованому потерпілим ОСОБА_5 під час проведення слідчого експерименту 18 листопада 2024 року;
протокол пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 23 листопада 2024 року, довідкою та ілюстративною таблицею до протоколу, згідно з яким свідок ОСОБА_6 впізнала ОСОБА_4 як особу, яка 07 листопада 2024 року завдала удар в обличчя ОСОБА_5 ;
протокол проведення слідчого експерименту від 23 листопада 2024 року з додатками, згідно з яким свідок ОСОБА_6 продемонструвала обставини, що мали місце 07 листопада 2024 року, а саме напрямок дій обвинуваченого у ході завдання потерпілому тілесних ушкоджень. Також свідок вказала ділянки тіла та у який спосіб обвинувачений завдав потерпілому удар;
дані висновку експерта № 541 від 25 листопада 2024 року, згідно з яким механізм утворення ушкодження у виді рани в ділянці слизової оболонки нижньої губи у проекції 2 нижнього зуба справа - 3 нижнього зуба зліва відповідає механізму, продемонстрованому свідком ОСОБА_6 під час проведення слідчого експерименту 23 листопада 2024 року.
Місцевий суд оцінив також показання самого засудженого, який у судовому засіданні свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення не визнав, надав показання про те, що 07 листопада 2024 року він разом з дружиною йшли по проїзній частині та несли удвох пакет. В цей час він побачив ОСОБА_5 , який звернув з тротуару і побіг прямо на них. При цьому права рука ОСОБА_5 була у кишені куртки, тому вважав, що потерпілий буде нападати на нього і заллє газовим балончиком очі, оскільки раніше вже здійснював такий напад, через що він звертався до поліції. Вважаючи поведінку ОСОБА_5 загрозливою для себе, засуджений його відштовхнув правою рукою, можливо потрапивши у зону обличчя, і пішов далі з дружиною, щоб не провокувати. ОСОБА_5 також мовчки пішов. На цьому місці були свідки. Пояснив, що він з потерпілим сусіди і в них раніше виникали конфлікти, потерпілий періодично йому погрожує, при цьому вказав, що не бачив на ОСОБА_5 синців.
Також суд першої інстанції зважив на надані в судовому засіданні показання свідка ОСОБА_7 , яка є дружиною обвинуваченого, про те, що 07 листопада 2024 року о 07:30 вона з чоловіком, забравши великий пакет, йшли по проїзній частині та побачили сусіда ОСОБА_5 , який почав рух стрімко у їх сторону та щось тримав у руці, а права рука була у кишені. У її чоловіка спрацював інстинкт самозбереження, оскільки раніше потерпілий вже нападав на нього, прискав газовим балончиком. Правою рукою її чоловік відштовхнув ОСОБА_5 у плече, чи обличчя, вона точно цього не бачила. Після події вони разом із чоловіком одразу пішли, при цьому вона не роздивлялась, що трапилось із ОСОБА_5 , та не бачила, щоб він падав.
Згідно зі змістом вироку місцевого суду, цей суд у ході судового розгляду дослідив матеріали, надані стороною захисту, зокрема протокол проведення слідчого експерименту від 28 листопада 2024 року з фототаблицею до нього, проведеного за участю підозрюваного ОСОБА_4 , та протокол проведення слідчого експерименту від 28 листопада 2024 року з фототаблицею до нього, проведеного за участю свідка ОСОБА_7 .
Водночас суд першої інстанції вважав, що надані у судовому засіданні показання свідка ОСОБА_6 у повній мірі узгоджуються із виконаним у ході дізнання 23 листопада 2024 року слідчим експериментом, який було проведено зі свідком ОСОБА_6 , та її такі показання також підтверджуються висновками судово- медичного експерта № 541 від 25 листопада 2024 року, відповідно до яких характер і локалізація тілесних ушкоджень ОСОБА_5 не виключають можливість утворення їх при обставинах, продемонстрованих свідком в ході проведення слідчого експерименту 23 листопада 2024 року.
Також цей суд дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_4 не спростовують і показання його дружини ОСОБА_7 та долучені протоколи проведення слідчого експерименту із останніми, оскільки подія кримінального правопорушення, а саме час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення обвинуваченим не заперечувалися та підтверджувались свідком, у той же час як суб'єктивна оцінка ОСОБА_4 обставин такої події та його мотиви не впливають на доведеність події кримінального правопорушення загалом.
Разом з тим місцевий суд, оцінюючи доводи обвинуваченого щодо існування реальної загрози його здоров'ю від потерпілого, дійшов висновку що ОСОБА_4 , у разі щирості його показань, ймовірно діяв в умовах уявної оборони. Тобто вчинив дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання, що не виключає для винної особи настання кримінальної відповідальності, у іншому ж випадку такі показання слід розцінювати як спосіб уникнення від кримінальної відповідальності чи її пом'якшення.
Таким чином, оцінивши в сукупності зібрані та перевірені в судовому засіданні докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК.
Апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду, вважав, що цей суд, зіставивши докази в їх взаємозв'язку, вмотивовано визнав, що показання учасників судового процесу та дані, які містяться у протоколах слідчих дій та висновках експертиз, на підставі статті 84 КПК є процесуальними джерелами доказів і правомірно поклав їх в основу свого вироку.
При цьому, на думку апеляційного суду, місцевий суд обґрунтовано не взяв до уваги показання обвинуваченого та свідка ОСОБА_7 , а також протоколи слідчих експериментів за їх участю, належним чином мотивувавши покладення в основу вироку показання потерпілого ОСОБА_5 , свідка ОСОБА_6 та похідні від них докази. Суд апеляційної інстанції зазначив, що такі докази є послідовними, логічними та внутрішньо узгодженими між собою щодо істотних обставин події кримінального правопорушення.
Крім того цей суд дійшов висновку, що в даному кримінальному провадженні про достовірність показань потерпілого ОСОБА_5 свідчить його послідовна позиція щодо обставин вчинення кримінального правопорушення як під час досудового розслідування у ході проведення слідчих дій, так і під час судового розгляду. Зокрема, апеляційний суд вказав, що під час проведення слідчого експерименту 18 листопада 2024 року потерпілий детально повідомив про обставини спричинення йому тілесних ушкоджень та продемонстрував механізм, характер, локалізацію і кількість ударів, завданих обвинуваченим. Суд апеляційної інстанції акцентував увагу на тому, що відповідно до висновку експерта № 537 від 21 листопада 2024 року виявлені у потерпілого тілесні ушкодження відповідають механізму їх утворення, продемонстрованому під час зазначеної слідчої дії.
Також апеляційний суд наголосив, що, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих показань за статтею 384 КК, під час судового розгляду потерпілий чітко зазначив, що ОСОБА_4 умисно та цілеспрямовано завдав йому один удар кулаком руки в ділянку підборіддя. При цьому цей суд вказав, що факт умисного завдання потерпілому легких тілесних ушкоджень також підтверджується доказами, отриманими під час досудового дізнання у ході проведення слідчих дій за участю свідка ОСОБА_6 , а також її показаннями, наданими безпосередньо в судовому засіданні після попередження про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Апеляційний суд наголосив, що показання вказаного свідка узгоджуються з показаннями потерпілого та іншими матеріалами кримінального провадження, а стороною захисту під час судового розгляду не було надано жодних даних, які б свідчили про недостовірність показань потерпілого та свідка, зокрема доказів, що ставлять під сумнів їх репутацію або підтверджують схильність до неправдивості.
Суд апеляційної інстанції зазначив про встановлення в судовому засіданні того, що обвинувачений спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження на ґрунті тривалих неприязних відносин. Зазначені обставини, на думку апеляційного суду, свідчили про наявність у діях засудженого прямого умислу, оскільки він усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх наслідки у виді заподіяння тілесних ушкоджень та бажав їх настання, що підтверджувалося характером конфлікту, способом дій та поведінкою ОСОБА_4 під час події.
Разом з тим, цей суд зазначив, що згідно зі статтею 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Водночас апеляційний суд вважав, що фактичні обставини провадження вказують на те, що такого суспільно небезпечного посягання, яке б за своїми об'єктивними ознаками становило реальну та безпосередню у часі загрозу для життя/здоров'я обвинуваченого та підлягало негайному відверненню та припиненню, і могло б викликати у нього стан необхідної оборони відповідно до критеріїв, визначених статтею 36 КК, зі сторони потерпілого не було. Тобто, не встановлено обставин, за яких ОСОБА_4 міг би вбачати реальну загрозу з боку потерпілого, певної підстави (юридичного факту), наявність якої б вказувала на обґрунтованість виникнення у нього правомірного захисту. Зокрема, суд зважив, що потерпілий не вчиняв дій, які свідчили б про наявність дійсного, реального та об'єктивного суспільно небезпечного посягання, які за своїм характером і ступенем небезпеки могли заподіяти чи створити загрозу заподіяння шкоди обвинуваченому та зумовили б останнього вдатись до оборони, завдавши удару кулаком руки в щелепу потерпілого, що підтвердила свідок ОСОБА_6 .
Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій у Суду сумніву не викликають, оскільки вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК, підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами, яким суди надали належну оцінку.
Водночас Суд не вбачає підстав для визнання дій засудженого такими, що підпадають під ознаки необхідної оборони, оскільки стан необхідної оборони утворює лише таке посягання, яке досягає ступеня суспільної небезпечності, що притаманна саме злочину. Відповідно до частини другої статті 11 КК таким є посягання, яке заподіює істотну шкоду фізичній особі, суспільству або державі.
Як вбачається з копій судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили жодних обставин, які б свідчили, що відносно ОСОБА_4 було вчинено суспільно небезпечне посягання і, відповідно, доводили наявність у нього права на необхідну оборону.
Водночас посилання засудженого на те, що слідчі експерименти за участі потерпілого та свідка сторони обвинувачення проводилися не на місці події, а в приміщенні відділку поліції, та перевірка можливості бачити подію свідком ОСОБА_6 фактично не проводилася, в цілому не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КПК, оскільки такий слідчий експеримент проводився в тому числі з метою перевірки механізму заподіяння тілесних ушкоджень. Водночас, посилаючись на зазначене, засуджений не наводить обґрунтувань, яким чином вказане з урахуванням сукупності зібраних у кримінальному провадженні доказів, яким судами попередніх інстанцій надана належна оцінка, перешкодило чи могло перешкодити суду постановити законне та обґрунтоване рішення.
Щодо доводів засудженого про безпідставну відмову судом першої інстанції у задоволенні клопотання про виклик та допит свідка сторони захисту, то Суд вважає за необхідне вказати наступне.
Зокрема, такі доводи засудженого також були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який зазначив у своєму рішенні, що відмова суду у виклику та допиті свідка сторони захисту ОСОБА_8 не є проявом неповноти судового розгляду, оскільки відсутні об'єктивні підстави вважати, що вказана особа могла би повідомити такі обставини події, які мали б істотне значення для правильного вирішення справи, або хоча б якимось чином могли вплинути на висновки суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_4 .
Апеляційний суд дійшов висновку, що з огляду на сукупність належних, допустимих і достовірних доказів, яким суд першої інстанції надав всебічну та належну оцінку, підстави для обов'язкового допиту зазначеного свідка були відсутні. При цьому доводи касаційної скарги не містять будь-яких переконливих обгрунтувань, яким чином зазначене перешкодило судам постановити законне рішення в тому числі з огляду на ті показання ОСОБА_4 , які були враховані судами щодо перебування його на місці вчинення правопорушення.
Отже, суди попередніх інстанцій обґрунтовано не вбачали підстав для задоволення клопотання про виклик та допит свідка сторони захисту.
Водночас Суд звертає увагу на те, що доводи касаційної скарги засудженого по суті зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноти судового розгляду, що згідно зі статтею 438 КПК не є предметом перевірки у касаційному порядку.
Крім того, що стосується послання засудженого на висновки, які містяться в постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 761/26645/16-к), від 19 лютого 2020 року (справа № 522/1915/17),від 13 лютого 2020 року (справа № 761/4620/16-к), від 03 грудня 2019 року (справа №5- 328кс19), від 25 квітня 2019 року (справа №127/273/17-к), то Суд наголошує на тому, що такі рішення відсутні в Єдиному держаному реєстрі судових рішень.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК, а висновки про залишення апеляційної скарги засудженого без задоволення належним чином мотивовані. Вважати ці висновки необґрунтованими чи сумнівними підстав немає.
Отже, зі змісту касаційної скарги засудженого не вбачається таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли бути безумовними підставами для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірити їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги і наданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись пунктом 2 частини другої статті 428 Кримінального процесуального Кодексу України, Верховний Суд
постановив:
Відмовити засудженому ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 26 травня 2025 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 21 січня 2026 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3