29 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 753/6978/21
провадження № 61-1124св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рильська Лариса Семенівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ткача Артема Григоровича, та касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Вітра В'ячеслава Миколайовича, на постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року,ухвалену в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рильська Л. С. (далі - приватний нотаріус Рильська Л. С.), про визнання правочинів недійсними, відновлення становища, яке існувало до порушення.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у справі № 376/394/19 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 23 300 000,00 грн, а також солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 2 000 000,00 грн.
Зазначає, що на момент розгляду справи № 376/394/19 і на цей час ОСОБА_3 перебуває у розшуку правоохоронних органів України за фактом вчинення злочину.
З 18 липня 2016 року до 03 серпня 2020 року у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебував садово-дачний будинок АДРЕСА_1 , право власності на який було зареєстровано на ОСОБА_2 .
Зазначає, що він мав намір задовольнити свої грошові вимоги до ОСОБА_3 за рахунок належної останньому 1/2 частки у вказаному домоволодінні. Однак після набрання рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року законної сили ОСОБА_3 , будучи обізнаним про результат розгляду справи, надав дозвіл (через консульство України в Республіці Польща) на продаж вказаного садового будинку своїй дружині ОСОБА_2
03 серпня 2020 року між ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу садово-дачного будинку АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., згідно з яким за домовленістю сторін продаж будинку вчинено за 2 750 000,00 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору.
Надалі між ОСОБА_9 та його сином ОСОБА_5 20 серпня 2020 року було укладено договір дарування № 722, посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., та зареєстровано право власності на будинок за ОСОБА_5 .
На момент пред'явлення цього позову приватним виконавцем Фесик М. О. здійснювалось примусове виконання рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у справі № 376/394/19 (зведене виконавче провадження № НОМЕР_1).
На його думку, продаж боржником ОСОБА_3 частки у вказаному садовому будинку порушує його права як стягувача.
Вважає, що наявні підстави для визнання правочинів з відчуження садового будинку недійсними, вказуючи на фіктивність та фраудаторність цих правочинів.
На підставі викладеного та керуючись положеннями статей 3, 13, 203, 215, 234, 655 ЦК України, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу садово-дачного (житлового) будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 03 серпня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., зареєстрований в реєстрі за № 650;
- визнати недійсним договір дарування садово-дачного (житлового) будинку АДРЕСА_1 , укладений 12 серпня 2020 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., зареєстрований у реєстрі за № 722;
- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом скасування рішення приватного нотаріуса Рильської Л. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53431997, від 03 серпня 2020 року (запис № 37598363), щодо реєстрації права власності ОСОБА_8 на садово-дачний (житловий) будинок за адресою: АДРЕСА_3 , та скасування рішення приватного нотаріуса Рильської Л. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53697754, від 20 серпня 2020 року (запис № 37843602), щодо реєстрації права власності ОСОБА_5 на цей садово-дачний (житловий) будинок.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 року, ухваленим у складі судді Котвицького В. Л., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що всупереч вимог статей 12, 81 ЦПК України позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірні договори купівлі-продажу та дарування вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими договорами. Обидва спірні договори купівлі-продажу та дарування відповідають волевиявленню сторін та спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а отже, відсутні підстави для визнання цих договорів недійсними, як фіктивних правочинів. Оспорені правочини є правомірними відповідно до частини першої статті 204 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Крестьянінової Л. В. , задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення, відмовлено.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Рильська Л. С., про визнання правочинів недійсними, відновлення становища, яке існувало до порушення, задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 серпня 2020 року у частині 1/2 частини садово-дачного (житлового) будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., зареєстрований у реєстрі за № 650. Визнано недійсним договір дарування від 12 серпня 2020 року у частині 1/2 частини садово-дачного (житлового) будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., зареєстрований у реєстрі за № 722. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_2 , на ім'я якої було зареєстроване право власності на спірний будинок, що є спільною сумісною власністю з ОСОБА_3 , відчужила зазначений будинок ОСОБА_8 після пред'явлення ОСОБА_1 . ОСОБА_3 вимоги про погашення боргу за договором позики, що свідчить про те, що сторони договору діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами, вчинили оспорюваний договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, співвласником якого є боржник ОСОБА_3 .
Надання ОСОБА_3 . ОСОБА_2 згоди на відчуження будинку та укладення нею оспорюваного договору купівлі-продажу з ОСОБА_8 ставить під сумнів добросовісність дій продавця та набуває ознак фраудаторного правочину.
Обставина реального виконання цього правочину не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення ОСОБА_3 звернення стягнення на частку його майна.
Разом з тим ОСОБА_2 не є солідарним боржником за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , тому вчинення оспорюваних договорів купівлі-продажу в частині 1/2 частки, що належить на праві власності ОСОБА_2 , не порушує прав ОСОБА_1 .
Визнання договору купівлі-продажу недійсним в цілому буде порушувати право ОСОБА_2 на володіння, користування та розпорядження її майном.
Крім того, ОСОБА_3 не є стороною оспорюваних договорів.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову до ОСОБА_3 . Водночас вважав необхідним визнати недійсними договір купівлі-продажу від 03 серпня 2020 року, а також договір дарування спірного садово-дачного (житлового) будинку від 20 серпня 2020 року, в частині 1/2 частки садово-дачного будинку, що належить на праві власності ОСОБА_3 .
Вимоги позивача про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування рішень щодо реєстрації права власності ОСОБА_8 та ОСОБА_5 на садово-дачний (житловий) будинок апеляційний суд вважав такими, що не сприятимуть відновленню порушеного права позивача.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
21 січня 2026 року до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку представник ОСОБА_2 - адвокат Ткач А. Г., та представник ОСОБА_5 - адвокат Вітер В. М., подали касаційні скарги на постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2026 року поновлено представникові ОСОБА_2 - адвокату Ткачу А. Г., та представникові ОСОБА_5 - адвокату Вітру В. М., строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року, відкрито касаційне провадження у справі за їх касаційними скаргами, витребувано з Дарницького районного суду міста Києва цивільну справу № 753/6978/21.
25 лютого 2026 року матеріали цивільної справи № 753/6978/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційних скаргах представник ОСОБА_2 - адвокат Ткач А. Г., та представник ОСОБА_5 - адвокат Вітер В. М., просять постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року скасувати, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 року залишити в силі.
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Підставою касаційного оскарження оскаржуваного судового рішення представник ОСОБА_2 - адвокат Ткач А. Г., зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18; у постановах Верховного Суду від: 12 червня 2019 року у справі № 409/1959/15-ц, 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/1, 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, 08 березня 2023 року у справі № 307/2148/16, 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20, 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження оскаржуваного судового рішення представник ОСОБА_5 - адвокат Вітер В. М., зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14, 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/1, 07 жовтня 2020 року у справі № 755/1794, 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявники указують на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ткача А. Г., мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми статті 60 СК України щодо презумпції спільності майна подружжя, не врахував набуття ОСОБА_2 у 1999 році не садового будинку, а майна у вигляді огорожі, господарських будівель та будівельних матеріалів. При цьому процедуру приватизації земельної ділянки під спірним будинком ОСОБА_2 розпочала на початку 2000-го року, а завершила фактично у 2016 році. Апеляційний суд помилково визнав майно спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і одночасно здійснив поділ цього майна на 1/2 частки у спорі, який не стосується поділу майна.
Апеляційний суд безпідставно застосував конструкцію фраудаторності правочину до оплатного договору купівлі-продажу, вчиненого особою, яка не є боржником, щодо її особистого майна, набутого поза шлюбом. Крім того, суд не звернув увагу на наявність у ОСОБА_3 іншого нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення.
Вирішуючи спір, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог.
Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - адвоката Вітра В. М., мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, у порушення норм статтей 13, 264, 367 ЦПК України, вийшов за межі заявлених позовних вимог, самостійно вирішивши питання правового режиму спірного майна, визнавши його спільною сумісною власністю колишнього подружжя та одночасно здійснивши поділ такого майна шляхом визначення часток. Апеляційний суд застосував норми матеріального права, які не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, зокрема статтю 60 СК України, допустивши її зворотну дію в часі, що прямо заборонено статтею 58 Конституції України та статтею 5 ЦК України.
Визнаючи частково недійсним оплатний договір купівлі-продажу, апеляційний суд не встановив сукупності обставин, які відповідно до усталеної практики Верховного Суду є необхідними для застосування конструкції фраудаторності, зокрема відсутність у боржника іншого майна, неринкової ціни правочину, відсутність фактичної оплати, афілійованості сторін та обізнаності набувача про борг.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційні скарги, поданому до суду 11 березня 2026 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Крестьянінова Л. В., заперечує проти доводів відповідачів, просить касаційні скарги залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Із 25 липня 1987 року до 23 березня 1999 року ОСОБА_2 з ОСОБА_3 перебували у шлюбі, який було розірвано Дарницьким відділом РАГС м. Києва.
15 січня 1999 року між ОСОБА_11 , з однієї сторони (продавець) та ОСОБА_2 , з другої сторони (покупець), укладено договір купівлі-продажу б/н, згідно з яким продавець зобов'язався передати у власність покупцю майно згідно з актом оцінки, який є невід'ємною частиною цього договору, а покупець зобов'язався прийняти це майно та оплатити.
Згідно із вищевказаним актом оцінки, складеним членами правління СТ «Прибой» 15 січня 1999 року, на «садовій ділянці АДРЕСА_1 знаходяться наступні споруди, насадження та бувалі у використанні будівельні матеріали на садову ділянку: туалет, сарай, огорожа, фруктові дерева, цегла бита, на загальну суму 1 255 грн, яку ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_11 одержав 15 січня 1999 року» (т. 1, а.с. 203).
Витягом з протоколу №1 від 17 січня 1999 року засідання правління СТ «Прибой» вирішено такі питання порядку денного: задоволено прохання ОСОБА_11 про виключення його із членів СТ «Прибой» з 17 січня 1999 року; задоволено прохання ОСОБА_2 про включення її до членів СТ «Прибой» з 17 січня 1999 року; зобов'язано ОСОБА_2 внести пай члена СТ «Прибой» у розмірі 29 грн та видати їй книжку члена СТ «Прибой».
10 лютого 1999 року ОСОБА_2 видано книжку члена СТ «Прибой» разом з документацією на садову ділянку АДРЕСА_1 , СТ «Прибой».
Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 376/394/19 (провадження № 61-13314св20), задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором позики, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн, а також солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 стягнуто суму заборгованості в розмірі 2 000 000,00 грн.
03 серпня 2020 року між ОСОБА_2 , з однієї сторони (продавець), та ОСОБА_8 , з другої сторони (покупець), укладено договір купівлі-продажу садово-дачного будинку АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., згідно з яким продавець зобов'язався передати (продати) майно - садово-дачний (житловий) будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , у власність покупця, а покупець зобов'язався прийняти (купити) зазначене майно та сплатити за нього обумовлену цим договором грошову суму.
Житловий будинок, позначений на плані під літерою А, цегляний, житловою площею 125,4 кв. м, загальною площею 486,0 кв. м, котельня під літ. Б, ворота, огорожа, вимощення № 1-4, І розташовані на земельній ділянці площею 880,52 кв. м, яка згідно з довідкою № 05702-13922, виданою Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 03 серпня 2020 року, обліковується у Міському земельному кадастрі за ОСОБА_2 за № 90:561:0107.
Згідно з пунктом 1.2 договору купівлі-продажу право власності за ОСОБА_2 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Державного підприємства «Сетам» Франчик З. А. 18 липня 2016 року, номер запису про право власності: 15467878, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 975827480000, що підтверджується інформаційною довідкою № 218815449 від 03 серпня 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
Відповідно до пункту 2.3 договору купівлі-продажу цей договір укладається за письмовою згодою чоловіка продавця - ОСОБА_3 . Його згода підтверджується заявою, справжність підпису на якій засвідчено Кучерявим Ю. Л. , консулом Генерального консульства України в Любліні 31 липня 2020 року за реєстром № 186.
Згідно з пунктом 3.1 договору продаж будинку за домовленістю сторін здійснений за 2 750 000,00 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору шляхом безготівкового перерахування коштів з рахунку покупця на рахунок продавця.
20 серпня 2020 року між ОСОБА_8 , з однієї сторони (дарувальник), та ОСОБА_5 , з другої сторони (обдаровуваний), укладено договір дарування садово-дачного (житлового) будинку АДРЕСА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Рильською Л. С., згідно з яким ОСОБА_8 передав майно - садово-дачний (житловий) будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , у власність ОСОБА_5 безоплатно.
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником будинку АДРЕСА_1 , є ОСОБА_5 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).
Юридичним наслідком укладення договору дарування є безповоротне припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом даного договору, та виникнення права власності на нього у обдарованої особи.
Згідно з частинами першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована.
Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
У ЦК України закріплено підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).
Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.
Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено».
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».
Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.
Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці допускає кваліфікацію правочину як фраудаторного, зокрема, як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України), і така практика є усталеною.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
- особа (особи) «використала / використали право на зло»;
- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати);
- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.
Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір.
Такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об'єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.
Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов'язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 (пункт 155).
Таким чином, Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року справа № 916/379/23, провадження № 12-22гс24).
Оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Важливим для кваліфікації такого правочину, як фраудаторного, є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.
Отже, можна дійти висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.
При цьому слід наголосити, що оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.
Належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) відступила від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: «позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)» (пункт 169).
У справі, яка розглядається Верховним Судом, апеляційний суд виходив з того, що укладення оспорюваних договорів вказує на передачу права власності боржника для уникнення виконання рішення суду про стягнення боргу, порушує майнові інтереси позикодавця і направлено на недопущення звернення стягнення на майно, яке є спільною власністю боржника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що ставить під сумнів добросовісність дій продавця та набуває ознак фраудаторного правочину.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з таких підстав.
Згідно із зазначеною постановою Великої Палати Верховного Суду, розглядаючи спори про визнання недійсними договорів як таких, що вчинені боржником на шкоду кредитору, слід надавати оцінку наявності ознак фраудаторності, про які стверджує позивач, як у кожному договорі, так і в договорах (якщо їх декілька) у сукупності, як таких, що складають певну послідовність пов'язаних дій, спрямованих на виведення майна з власності боржника.
Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у справі № 376/394/19, яке набрало законної сили 21 липня 2020 року, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 23 300 000,00 грн, а також солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість в розмірі 2 000 000,00 грн.
ОСОБА_2 не є боржником у справі № 376/394/19.
З 25 липня 1987 року до 23 березня 1999 року ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2
15 січня 1999 року, тобто під час перебування у шлюбі та за два місяці до його розірвання, ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_11 договір купівлі-продажу б/н, згідно з яким 17 січня 1999 року її було включено до членів СТ «Прибой».
Разом з цим, зі змісту вказаного договору купівлі-продажу від 15 січня 1999 року та доданого до нього акта оцінки майна, складеного 15 січня 1999 року членами правління СТ «Прибой», не встановлено наявності на садовій ділянці АДРЕСА_5 , 105, СТ «Прибой», садово-дачного (житлового) будинку.
З Інформаційної довідки № 218815449 від 03 серпня 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна відомо, що право власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_2 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 18 липня 2016 року.
За таких обставин, надання ОСОБА_3 письмової згоди ОСОБА_2 на відчуження спірного будинку саме по собі не вказує на його належність зазначеним особам на праві спільної сумісної власності, оскільки не розкриває правову природу його походження та не підтверджує участь ОСОБА_3 у створенні цього майна спільно з ОСОБА_2 .
Апеляційним судом не встановлено, що покупець за спірним договором купівлі-продажу ОСОБА_8 пов'язаний з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зокрема родинними чи близькими зв'язками, що могло б указувати на удаваний характер намірів сторін.
Крім того, правочин має бути реальним, а його виконання повинно підтверджуватись належними та допустимими доказами (див. постанову Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 367/7976/16-ц).
Встановлено та не спростовано сторонами, що покупець за договором купівлі-продажу спірного будинку ОСОБА_8 сплатив за цим договором продавцю ОСОБА_2 шляхом зарахування на банківський рахунок 2 750 000,00 грн та надалі ОСОБА_8 зареєстрував за собою право власності на спірний будинок. У подальшому ОСОБА_8 як новий власник подарував цей будинок своєму синові ОСОБА_5 . Останній здійснив державну реєстрацію права власності на будинок за собою.
Такі дії сторін вказують на реальність правочину.
За встановлених у справі обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про визнання недійсними оскаржуваних договорів, не визначивши наявності ознак фраудаторного правочину в цих договорах.
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що у зв'язку з наведеним суд апеляційної інстанції не мав підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування як фраудаторних правочинів, тому в цій частині оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню.
Натомість суд першої інстанції встановив, що продаж будинку 03 серпня 2020 року було здійснено на законних підставах за реальну ринкову ціну 2 750 000,00 грн; покупець ОСОБА_8 не мав родинних чи будь-яких пов'язаних відносин з продавцем ОСОБА_2 або з боржником ОСОБА_3 ; грошові кошти були сплачені в повному обсязі, що підтверджується платіжними документами; ОСОБА_2 не була стороною жодних боргових зобов'язань перед позивачем і не могла передбачити наявність будь-яких спорів, що виникли між позивачем і її колишнім чоловіком.
Верховний Суд погоджується із висновками місцевого суду про те, що при укладенні оспорюваних правочинів, зокрема від 03 серпня 2020 року, воля сторін відповідала зовнішньому її прояву та вони передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії спрямовані на перехід права власності на нерухоме майно, а не з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з її колишнього чоловіка ОСОБА_3 .
За встановлених у справі обставин висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав, передбачених положеннями статтей 3, 13, 203, 215 ЦК України, для визнання оспорюваних договорів недійсними, є правильним.
Разом з цим місцевий суд, відмовляючи у позові повністю з підстав необґрунтованості позовних вимог, не врахував, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21).
У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року в справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зазначено, що: «зважаючи на те, що ОСОБА_4 надавала лише згоду на укладення договору дарування від 04 лютого 2015 року, проте не була його стороною, то вона не може вважатися належним відповідачем за вимогами про визнання недійсним оспорюваного договору».
За змістом постанов Верховного Суду від 23 червня 2021 року в справі № 537/3100/17, від 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18, від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18, від 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц, від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 за своєю сутністю згода є одностороннім правочином.
Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя, однак суб'єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. У разі пред'явлення вимоги про визнання недійсним договору належним відповідачем є сторона договору (інший з подружжя).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Апеляційний суд, встановивши, що сторонами договору купівлі-продажу садово-дачного будинку № 650 від 03 серпня 2020 року є ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , правомірно виходив з того, що ОСОБА_3 не може вважатися належним відповідачем за вимогою про визнання недійсним оспорюваного договору, а тому позовні вимоги до нього не підлягають задоволенню саме з цієї підстави.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Рильська Л. С., про визнання правочинів недійсними, відновлення становища, яке існувало до порушення, суд касаційної інстанції скасовує постанову апеляційного суду і залишає в цій частині в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
В іншій частині вимог позову ОСОБА_1 , а саме до ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення, постанова апеляційного суду є законною та обгрунтованою, а тому в цій частині підлягає залишенню без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Ткача Артема Григоровича, та представника ОСОБА_5 - адвоката Вітра В'ячеслава Миколайовича, задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення, залишити без змін.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рильська Лариса Семенівна, про визнання правочинів недійсними, відновлення становища, яке існувало до порушення, скасувати.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2025 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рильська Лариса Семенівна, про визнання правочинів недійсними, відновлення становища, яке існувало до порушення, залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк