29 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 752/16467/22
провадження № 61-12939св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дульська Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Наталія Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чернокур Олена Михайлівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром Олександром Олександровичем, на постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Музичко С. Г., Сушко Л. П.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дульська Т. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Н. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та витребування земельної ділянки.
Позовна заява мотивована тим, що18 грудня 2008 року Київська міська рада прийняла рішення № 922/922, відповідно до якого передала у його приватну власність земельну ділянку, площею 0,0829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
22 грудня 2019 року на підставі вказаного рішення за ним було зареєстровано право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324 та видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 905404, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 07-7-05101.
У січні 2022 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо про те, що вказана земельна ділянка була декілька разів відчужена на підставі довіреності від 18 вересня 2006 року за реєстровим № 1650, виданої нібито від його імені.
Вказував, що невідомі особи 07 лютого 2012 року звернулися від його імені до Київської міської ради та отримали дублікат державного акту на право власності на належну земельну ділянку серії ЯЖ № 812741.
У подальшому невідомі особи 10 березня 2012 року звернулися до приватного нотаріуса Київської міського нотаріального округу Дульської Т. В. для продажу спірної земельної ділянки шляхом укладення договору купівлі-продажу.
Для укладення такого договору ОСОБА_2 надав підроблену довіреність від 18 вересня 2006 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за реєстровим № 1650, відповідно до якої він нібито уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з правом розпорядження земельною ділянкою.
На підставі зазначеної підробленої довіреності 10 березня 2012 року ОСОБА_2 , діючи від його імені, уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т. В. за реєстровим № 279.
Позивач зазначав, що йому невідома особа ОСОБА_2 , довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. від 18 вересня 2006 року за реєстровим № 1650 він не підписував та не уповноважував ОСОБА_2 на продаж належної йому земельної ділянки. При цьому відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву від 10 лютого 2022 року за реєстровим номером № 1650 в реєстрі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за 2006 рік зазначена не довіреність, а інша нотаріальна дія. Отже, ОСОБА_2 не мав повноважень на розпорядження від його імені земельною ділянкою.
Стверджував, що не знайомий з приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. , грошових коштів за продаж земельної ділянки він не отримував. Про продаж земельної ділянки із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з ОСОБА_3 він не домовлявся.
Вважав, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 10 березня 2012 року слід визнати недійсним, оскільки довіреність від 18 вересня 2006 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за реєстровим № 1650, він не видавав та не уповноважував ОСОБА_2 на продаж належної йому земельної ділянки.
У подальшому на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. за реєстровим № 2716, ОСОБА_3 відчужила спірну земельну ділянку на користьОСОБА_4
23 липня 2013 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Звєрьковою Н. В. за реєстровим № 2565, ОСОБА_4 відчужив спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_5 , який є власником земельної ділянки на час звернення до суду із цим позовом.
Вважав, що він має право витребувати з володіння відповідача ОСОБА_8 земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324 з підстав, передбачених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України), оскільки вона вибула із його володіння не з його волі.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд:
-визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10 березня 2012 року між ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т. В. за реєстровим № 279;
-витребувати земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , від ОСОБА_5 на свою користь.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2025 року у складі судді Кордюкової Ж. І. у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 17 листопада 2022 року, якою накладено арешт на земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка на праві власності зареєстрована за ОСОБА_9 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами того, що довіреність від 18 вересня 2006 року, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за реєстровим № 1650, є підробленою. Районний суд зазначив, що наявність реєстрації в нотаріальному реєстрі за номером, за яким обліковується нотаріальна дія щодо видачі довіреності від 18 вересня 2006 року іншої нотаріальної дії не свідчить про відсутність у ОСОБА_1 волевиявлення на укладання цього правочину. Доказів того, що волевиявлення позивача не відповідало його внутрішній волі відсутні. При цьому позивач не був позбавлений права звернутися до суду з клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, проте ОСОБА_1 таким правом не скористався.
Суд дійшов висновку, що за відсутності доказів того, що вказана довіреність підписана не ОСОБА_1 , а іншою особою, не можна стверджувати про відсутність волевиявлення позивача на відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна. Крім того, позивачем вимога про визнання недійсною довіреності не заявлялася. Отже, відсутні правові підстави для визнання недійсним першого правочину від 10 березня 2012 року щодо відчуження спірної земельної ділянки та необхідність захисту його цивільних прав та інтересів, як власника спірної земельної ділянки, шляхом витребування спірного майна від відповідача ОСОБА_5 , оскільки спірне майно вибуло від позивача до іншої особи на законних підставах.
Оскільки районний суд відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 по суті у зв'язку з їх недоведеністю, тому суд вважав відсутніми підстави для задоволення заяви представника ОСОБА_5 - адвоката Ярмоленка А. М., про застосування наслідків спливу позовної давності.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2025 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10 березня 2012 року між ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т. В. за реєстровим № 279.
Витребувано від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1 , апеляційний суд надав оцінку поданим сторонами доказам і виходив із того, що у позивача було відсутнє волевиявлення на вчинення правочину з відчуження належної йому земельної ділянки та підписання договору купівлі-продажу від 10 березня 2012 року неуповноваженою особою, оскільки відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву від 10 лютого 2022 року в реєстрі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за 2006 рік за реєстровим номером № 1650 зазначена інша нотаріальна дія, а не довіреність від 18 вересня 2006 року.
Ураховуючи відсутність запису за реєстровим номером № 1650 в реєстрі за 2006 рік про видачу позивачем довіреності на ім'я ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції вважав, що вказана нотаріальна дія не вчинена та не призвела до виникнення у відповідача ОСОБА_2 прав на відчуження від імені ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на користь третіх осіб.
Установивши незаконність вибуття з володіння ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для її витребування на користь позивача від ОСОБА_5 (власника земельної ділянки на момент звернення до суду з позовом).
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи представника ОСОБА_5 - адвоката Ярмоленка А. М., про пропуск позовної давності, зазначивши, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки про неодноразове відчуження земельної ділянки, тобто про порушення свого права він дізнався у січні 2022 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а із цим позовом до суду звернувся у листопаді 2022 року, тобто в межах строку позовної давності.
Розподіл судових витрат здійснено судом з урахуванням статті 141 ЦПК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_5 - адвокат Столяр. О. О., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року скасувати та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2025 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У жовтні 2025 року касаційна скарга ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром О. О., надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2025 року заявнику продовжено строк для усунення недоліків, зазначених в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції; роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України.
У березні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром О. О., мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягає скасуванню. Вважає, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкового висновку про задоволення позову ОСОБА_1 .
Зазначає, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що довіреність від 18 вересня 2006 року є підробленою. При цьому ОСОБА_1 не звертався до суду з клопотанням про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, яка б дала можливість з'ясувати, що у вказаній довіреності підпис від його імені було зроблено не ним самим, а іншою особою.
Посилається на те, що єдиним доказом, на якому ґрунтується висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності у ОСОБА_1 волевиявлення на вчинення правочину з відчуження спірної земельної ділянки та підписання договору купівлі-продажу є лист Київського державного нотаріального архіву від 10 лютого 2022 року № 509/01-17 щодо видачі копії довіреності, посвідченої 18 вересня 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Смалій Г. М., зареєстрованої в реєстрі за № 1650. Проте наявність реєстрації в нотаріальному реєстрі за номером, за яким обліковується нотаріальна дія щодо видачі довіреності від 18 вересня 2006 року, іншої нотаріальної дії не свідчить про відсутність у позивача волевиявлення на укладання цього правочину.
Вказує, що наприкінці 2013 року земельна ділянка, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була огороджена по периметру металевим парканом, обладнана електропостачанням, шлагбаумом та відеоспостереженням, що не міг не помітити ОСОБА_1 . Тому посилання позивача на те, що про порушення свого права він дізнався лише у січні 2022 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не відповідає дійсності та свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності звернення до суду із цим позовом, про застосування наслідків спливу якого було заявлено в суді першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення представник ОСОБА_5 - адвокат Столяр. О. О., вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 761/3977/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 757/24489/20-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу.
У грудні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Єрмоленко Є. В., подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що доводи викладені у касаційній скарзі є необґрунтованими, підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, яка відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України, відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до довіреності від 18 вересня 2006 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Смалій Г. М., за реєстровим № 1650, ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 управляти та розпоряджатися всім його майном, з чого б воно не складалося, а у зв'язку із цим укладати всі дозволені законом угоди, а саме: купувати, продавати, приймати подароване майно, обмінювати, здавати в оренду, заставляти і приймати під заставу будови та інше майно, визначати в усіх випадках строки та інші умова на свій розсуд, проводити розрахунки по укладених угодах, отримувати належні йому майно; бути його представником в державним (у тому числі, БТІ), громадських, господарських та інших підприємствах, установах, організаціях незалежно від їх підпорядкування, форм власності та галузевої належності при вирішення будь-яких питань, що його стосуються, у тому числі, замовити та отримати державний акт на право власності на земельну ділянку на його ім'я у відповідному управління ресурсів Київської міської державної адміністрації, витяг про експертну оцінку на земельну ділянку для відчуження, отримати довідку про відсутність (наявність) обмежень (обтяжень) за даними Державного земельного кадастру, отримати довідку про відсутність забудов тощо (том 2, а. с. 37).
18 грудня 2008 року Київською міською радою прийнято рішення № 922/922 «Про передачу громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Соломянському та Голосіївському районах м. Києва», відповідно до якого ОСОБА_1 було передано у приватну власність земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (том 1, а. с. 36-41).
22 грудня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324 та видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 905404, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 07-7-05101 (том 2, а. с. 15).
07 лютого 2012 року видано дублікат державного акту серії ЯЖ №812741 від 22 грудня 2019 року на право власності на земельну ділянку, площею 0,0829 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 8000000000:79:364:0324 (підстава - рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922).
10 березня 2012 року між ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за реєстровим № 1650 за реєстровим № 1650, діяв ОСОБА_2 , (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до пункту 1 якого продавець продав, а покупець купив земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Земельна ділянка належить продавцю на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 812741, виданого 22 грудня 2019 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 07-7-05101, на підставі рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року, № 922/922 (дублікат державного акту видано замість ЯЖ № 905404 07 лютого 2012 року. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т. В. за реєстровим № 279 (том 2, а. с. 175-176).
13 вересня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. за реєстровим № 2716, ОСОБА_3 відчужила земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_4 (том 2, а. с. 118).
23 липня 2013 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Звєрьковою Н. В. за реєстровим № 2565, відчужив земельну ділянку із кадастровим номером 8000000000:79:364:0324, площею 0,829 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_5 (том 1, а. с. 220).
Відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву від 10 лютого 2022 року № 509/01-17 щодо видачі копії довіреності, посвідченої 18 вересня 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М., зареєстрованої в реєстрі за № 1650, за цим реєстровим номером в реєстрі за 2006 рік, том 2 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. зазначена інша нотаріальна дія (том 1, а. с. 19).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром О. О., підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувана постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
У справі, що переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажуземельної ділянки від 10 березня 2012 року, укладеним між ним, від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за реєстровим № 1650, діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , посилаючись на те, що він не видавав довіреність на ім'я представника, якою нібито уповноважив останнього продати земельну ділянку від свого імені; витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача ОСОБА_5 , як останнього власника, на підставі статті 388 ЦК України, оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача не з його волі.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга, третя статті 202 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
Згідно із частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Згідно із частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в його інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Статтею 239 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц (провадження № 61-30020св18) дійшов висновку, що правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» необхідно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, у тому числі, на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.
У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) визначено, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами встановлено, що 10 березня 2012 рокуміж ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за реєстровим № 1650, діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дульською Т. В. за реєстровим № 279.
ОСОБА_1 був власником земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:79:364:0324, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що у позивача було відсутнє волевиявлення на вчинення правочину з відчуження належної йому земельної ділянки та підписання договору купівлі-продажу від 10 березня 2012 року неуповноваженою особою, оскільки відповідно до листа Київського державного нотаріального архіву від 10 лютого 2022 року в реєстрі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смалій Г. М. за 2006 рік за реєстровим номером № 1650 зазначена інша нотаріальна дія, а не довіреність від 18 вересня 2006 року. Ураховуючи відсутність запису за реєстровим номером № 1650 в реєстрі за 2006 рік про видачу позивачем довіреності на ім'я ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції вважав, що вказана нотаріальна дія не вчинена та не призвела до виникнення у відповідача ОСОБА_2 на щодо відчуження від імені ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на користь третіх осіб. У зв'язку із цим, установивши незаконність вибуття з володіння ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для її витребування на користь позивача від останнього власника.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20. (провадження № 61-7276св21) вказано, що «метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших проявів принципу змагальності у цивільному процесі».
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див.: пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Суд першої інстанції, вирішуючи спір, правильно застосував норми матеріального права, а також норми процесуального закону щодо доказування, надав правильну правову оцінку доказам і доводам сторін, у тому числі, посиланням позивача про невчинення відповідного правочину й підроблення довіреності, й обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Верховний Суд погоджується з висновком районного суду про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами невчинення ним такого одностороннього правочину як видача довіреності на ім'я ОСОБА_2 та, відповідно, укладення оспорюваного правочину від його імені особою, яку він не уповноважував на вчинення цього договору.
Районний суд правильно зазначив, що наявність реєстрації в нотаріальному реєстрі за номером, за яким обліковується нотаріальна дія щодо видачі довіреності від 18 вересня 2006 рокуіншої нотаріальної дії не свідчить про відсутність у ОСОБА_1 волевиявлення на укладання цього правочину. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог позивач не надав.
При цьому, позивач правом на звернення до суду з клопотанням про призначення відповідної судової експертизи не скористався, що також ураховано судом першої інстанції.
Встановлені судом першої інстанції обставини у своїй сукупності спростовують доводи позивача про відсутність у нього волевиявлення на вчинення правочину щодо відчуження спірної земельної ділянки. ОСОБА_1 не довів факт невчинення такого одностороннього правочину, як видача ним довіреності на ім'я ОСОБА_2 , відсутність у нього наміру на волевиявлення і вчинення правочину від 10 березня 2012 року, непогодження ним істотних умов договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Верховний Суд, ураховує, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Подібні за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року
у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та інших.
Разом із цим, у справі, яка переглядається Верховним Судом, районним судом правильно вказано, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для витребування майна від відповідача на користь позивача, оскільки не встановлено незаконності вибуття спірного майна, а метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Позивачем не доведено, а судом першої інстанції не встановлено факт вибуття майна із володіння позивача поза його волею, і, як наслідок, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.
На підставі положень частини третьої статті 89 ЦПК України районним судом всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Висновки районного суду першої інстанції по суті спору узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.
Відтак, доводи касаційної скарги ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром О. О., знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.
Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки суд апеляційної інстанції скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки Верховний Суд задовольняє касаційну скаргу ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром О. О., тому судовий збір, сплачений заявником за подання касаційної скарги у розмірі 12 220 грн, слід стягнути з ОСОБА_1 на його користь.
Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_5 , яка подана його представником - адвокатом Столяром Олександром Олександровичем, задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року скасувати та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2025 року.
Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користьОСОБА_6 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судовий збір, сплачений ним за подання касаційної скарги у розмірі 12 220 (дванадцять тисяч двісті двадцять) гривень 00 копійок.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк