вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"16" квітня 2026 р. Справа№ 910/15078/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ткаченка Б.О.
суддів: Пономаренка Є.Ю.
Суліма В.В.
за участю секретаря судового засідання Мовчан А.Б.
за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 16.04.2026:
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України"
на рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2026
у справі №910/15078/25 (суддя - Босий В.П.)
за позовом Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс - К"
про стягнення 796 139,92 грн.,
Короткий зміст заявлених вимог
Державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" (надалі також - позивач, Державна установа, скаржник) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс - К" (надалі також - ТОВ "Автобудкомплекс - К", відповідач) про стягнення 796 139,92 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є балансоутримувачем державного майна розташованого на території станції Святошин АТ "Укрзалізниця", а саме залізничної під'їзної колії довжиною 141,9 м. та стрілочного переводу № 97. З наданого АТ "Укрзалізниця" листа № 79 від 17.09.2025 позивачем було встановлено, що відповідач у період з 13.08.2020 по 31.08.2025 користувався стрілочним переводом № 97, проте договору оренди цього майна між сторонами укладено не було. На підставі висновку експерта за результатами проведення оціночно-будівельного дослідження та Методики розрахунку орендної плати за державне майно № 630 від 28.04.2021, позивачем здійснено розрахунок компенсації за користування під'їзною колією та стрілочним переводом № 97. Позивач звертався до відповідача з листом № ГД ДКВС-3752/3 ГД/2025 від 18.09.2025 про погодження проекту договору та претензією № ГД ДКВС-4105/3 ГД/2025 від 07.10.2025 щодо компенсації за користування під'їзною колією та стрілочним переводом № 97. Відповідачем відповіді на вказані листи надано не було, договір не погоджено та грошові кошти не перераховано. Враховуючи викладене, позивачем пред'явлено позов про стягнення з відповідача 796.139,92 грн, на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 у справі №910/15078/25 в задоволенні позовних вимог Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України" відмовлено повністю.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що позивач є балансоутримувачем вищезгаданого державного майна, позивачем до матеріалів справи не надано.
Також судом першої інстанції вказано, що застосування до спірних правовідносин правової природи орендних зобов'язань є неправомірним, в тому числі позивачем неправомірно здійснено нарахування розміру компенсації на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з рішенням, Державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України" звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 у справі №910/15078/25 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Державної установи "Генеральна дирекція ДКВС України" у повному обсязі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТОБУДКОМПЛЕКС К" на користь Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально виконавчої служби України" безпідставно збережені кошти у розмірі 796 139, 92 гривень.
Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що держава, в особі балансоутримувача, має право на стягнення збережених відповідачем коштів незалежно від того, чи проводився у спірний період поточний ремонт зазначеної колії, оскільки сам факт амортизації та використання державного майна комерційною структурою вимагає відповідної компенсації. Також скаржник зазначає, що враховуючи Висновок судового експерта про ринкову вартість спірного майна по роках та підтверджений факт його використання відповідачем, суд першої інстанції самоусунувся від вирішення спору по суті та безпідставно відмовив у захисті порушеного майнового права державної установи.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу
23.03.2026 через відділ документального забезпечення від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Узагальнені доводи відзиву зводяться до такого:
- відповідач у повному обсязі підтримує достатню та обґрунтовану позицію суду першої інстанції щодо обрання Позивачем неналежного способу захисту, що не потребує додаткового обґрунтування з боку відповідача;
- відповідно до змісту апеляційної скарги апелянт неодноразово маніпулює поняттям «інтереси Держави», звертає увагу на неефективність правосуддя та те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції «фактично констатує, що державне майно може використовуватись приватними суб'єктами господарювання роками абсолютно безкоштовно»;
- вказані твердження апелянта щодо звинувачення суду першої інстанції з правової точки зору є абсолютно безпідставним;
- апелянт, неодноразово загострюючи питання на інтересах держави, намагається перекласти результати некваліфікованого менеджменту державного майна на інших осіб.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу №910/15078/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Ткаченко Б.О. судді: Пономаренко Є.Ю., Сулім В.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 у справі №910/15078/25. Призначено справу №910/15078/25 до розгляду у судовому засіданні 16.04.2026.
Позиції учасників справи, явка представників сторін у судове засідання
Представники учасників апеляційного провадження з'явилися у судове засідання 16.04.2026 та надали свої пояснення по суті апеляційної скарги.
Щодо долучених до апеляційної скарги нових доказів, колегія суддів зазначає таке.
Статтею 80 ГПК України чітко врегульовано порядок і строки подання доказів учасниками справи.
Так, згідно з ч. ч. 1, 2 та 3 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч. ч. 4 та 5 ст. 80 ГПК України).
У розумінні наведених положень докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані учасниками справи одночасно з заявами по суті справи у суді першої інстанції, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем суду та належним чином обґрунтована.
У свою чергу, ст. 269 ГПК України, якою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз положень ст. ст. 80 та 269 ГПК України свідчить, що докази, якими учасники справи обґрунтовують свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на учасника справи покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, - наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи.
Отже, така обставина як відсутність існування доказів на момент звернення до суду з відповідним позовом взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення наведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №916/3130/17).
Частиною 8 ст. 80 ГПК України також передбачено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Водночас, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому, суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №756/1529/15-ц).
Позивач в обґрунтування неможливості подання нових доказів позивач зазначає, що оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач не заперечував факт перебування майна на балансі позивача, у позивача об'єктивно не було жодних процесуальних причин чи необхідності подавати додаткові докази на підтвердження цієї безспірної обставини. Непередбачуваний та необґрунтований висновок суду першої інстанції позбавив позивача можливості надати відповідні документи до ухвалення рішення.
Дослідивши обставини, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів визнає обґрунтування неможливості подання таких доказів необґрунтованими, у зв'язку із чим такі докази залишаються без розгляду.
Також колегія суддів звертає увагу позивача, що подання на стадії апеляційного перегляду оскаржуваного рішення нових доказів для спростування висновків суду першої інстанції, не може вважатись обгрнутованою та беззаперчною підставою для долучення таких доказів до матеріалів справи.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, що з наявного в матеріалах справи Технічного паспорту залізничної під'їзної колії, яка належить ДЗД ДПтС України при станції Святошин Південно-Західної залізниці, розробленого ТОВ "Магістральбудпроект" вбачається, що під'їзна колія підприємства примикає через стрілочний перевід № 97 до під'їзної колії ЦБРЗ МВС України та складається з колії № 9 (навантажувально-вивантажувальна) - від стика рамної рейки та стрілочного переводу № 97. Загальна протяжність під'їзної колії складає 141,90 м. (Розділ 2 "Загальні дані")
У Розділі 1 "Вступ" технічного паспорту визначено, що паспорт не є правовстановлюючим документом, оскільки ТОВ "Магістральбудпроект" не уповноважений на реєстрацію прав власності.
У матеріалах справи міститься лист без номеру та дати "Зміни до Технічного паспорту залізничної під'їзної колії, яка належить Державній станові "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" при станції Святошин РФ "Південно-Західна залізниця", який затверджено начальником ДУ "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" С.А. Тюлєнєв, з якого вбачається, що на титульних листах технічного паспорта та по всьому тексту пояснювальної записки і на кресленнях (план та профіль) замінити назву "Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України" на назву Державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України".
За твердженнями позивача він є балансоутримувачем цього державного майна - під'їзного шляху, який складається з залізничної під'їзної колії довжиною 141,9 м та стрілочного переводу № 97, розташованих на території станції Святошин АТ "Українська залізниця".
Спір у справі виник у зв'язку із неправомірним, на думку позивача, використанням відповідачем під'їзної колії довжиною 141,9 м та стрілочного переводу № 97, розташованих на території станції Святошин АТ "Українська залізниця", у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти у розмірі 796.139,92 грн, на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Межі, мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Відповідно до п. 10 розділу І Положення про Державну установу "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" джерелами формування майна Генеральної дирекції ДКВС України є: кошти державного бюджету, що виділяються для забезпечення його діяльності; майно, передане йому в установленому порядку Мін'юстом, а також підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності; власні надходження; інші джерела, не заборонені законодавством України.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів цілком погоджується із висновком суду першої інстанції, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що позивач є балансоутримувачем вищезгаданого державного майна, позивачем до матеріалів справи не надано.
У той же час відповідач не заперечує щодо перебування під'їзної колії довжиною 141,9 м та стрілочного переводу № 97 на балансі позивача. (будь-яких доказів на спростування даного факту матеріали справи не містять.)
Доводи апеляційної скарги стосовно того, що відповідач у своєму відзиві на позовну заяву не лише не оспорював статус позивача як законного балансоутримувача майна, але й прямо визнавав цей факт. Це підтверджується безпосередньо діями відповідача: попередніми договірними відносинами (до серпня 2020 року), веденням офіційного листування та переговорів щодо укладення нового договору у 2025 році саме з позивачем як із законним володільцем державного майна (під'їзної колії та стрілочного переводу № 97). Жодного спору про право на вказане майно між сторонами не існувало та не існує.
Відхиляючи дані доводи апеляційної скарги, колегія суддів констатує, що до позовної заяви позивачем дійсно не доданого жодного належного доказу перебування під'їзної колії та стрілочного переводу на його балансі.
Також колегія суддів зазначає, що відсутність заперечення відповідача щодо перебування під'їзної колії та стрілочного переводу № 97 на балансі позивача ніяким чином не звільняють позивача від обов'язку надати суду документи на підтвердження права власності/володіння на спірне майно.
Листом № 79 від 17.09.2025 начальником станції Святошин АТ "Українська залізниця" Ігорем Сморкісом повідомлено наступне: стрілочний перевід № 97 ДУ "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" знаходиться на шляху слідування до вантажних фронтів під'їзних колій в тому числі ТОВ "Автобудкомплекс-К" та надано відомості щодо кількості поданих вагонів на під'їзні колії ТОВ "Автобудкомплекс-К", а саме: в період з 13.08.2020 по 31.12.2020 подано 1925 вагонів; в період з 01.01.2021 по 31.12.2021 подано 4922 вагона; в період з 01.01.2022 по 31.12.2022 подано 678 вагонів; в період з 01.01.2023 по 31.12.2023 подано 519 вагонів; в період з 01.01.2024 по 31.12.2024 подано 756 вагонів та в період з 01.01.2025 по 10.09.2025 подано 341 вагон.
Загальна кількість поданих вагонів за період з 13.08.2020 по 01.09.2025 на під'їзні колії ТОВ "Автобудкомплекс-К" через стрілочний перевід № 97 становить 9141 вагон.
Цим же листом АТ "Українська залізниця" повідомило, що в період з 13.08.2020 по 31.12.2023 на під'їзні колії ТОВ "ТММ-Будкомплект" подано 350 вагонів, а в період з 13.08.2020 по 31.12.2021 на під'їзні колії ТОВ "Шдяхбуд-комплект" подано 5 вагонів.
Представник відповідача у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції не заперечував факту користування та подачі вагонів на під'їзні колії ТОВ "Автобудкомплекс-К", проте вказував, що вагони відповідача проходили через стрілочний перевід № 97 лише в період з 13.08.2020 по квітень 2022, що частково підтверджується наявним в матеріалах справи листом АТ "Українська залізниця" № 92 від 15.12.2025.
Як вбачається з інформації наданої АТ "Українська залізниця" та як стверджує представник відповідача, що в період з квітня 2023 року по серпень 2025 року на під'їзну колію ТОВ "Автобудкомплекс-К" подавалися вагони вантажоотримувачем яких був ТОВ "Альянс Будівельників України".
Інших доказів в підтвердження користування відповідачем в період з 13.08.2020 по 10.09.2025 сторонами не надано.
Також колегія суддів зазначає, що з наданих відповідачем до відзиву на позов документів вбачається, що позивач звернувся до відповідача з листом № ГД ДКВС-1159/3 ГД/2025 від 31.03.2025 щодо заподіяння шкоди, в якому проінформовано про потребу відшкодування збитків через самоправне використання державного майна.
Листом № 66/АБК-25 від 09.04.2025 відповідачем надано відповідь, з якої вбачається, що відповідач заперечує проти існування у останнього будь-яких зобов'язань по здійсненню платежів на користь позивача, у зв'язку з відсутністю між сторонами договірних відносин.
У той же час відповідач погодився з позицією позивача щодо необхідності врегулювання відносин між сторонами шляхом укладення договору.
Водночас як на підставу своїх вимог та обґрунтовуючи заявлену у даній справі суму заборгованості, позивач посилається на Методику розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 р. № 630.
Відповідно до п. 14 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 р. № 630, розмір річної орендної плати у разі оренди іншого окремого індивідуально визначеного майна (крім транспортних засобів) встановлюється на рівні 12 відсотків вартості об'єкта оренди.
Для визначення вартості під'їзної залізничної колії та стрілочного переводу № 97 позивачем замовлено проведення оціночно-будівельного дослідження.
За результатами проведення оціночно-будівельного дослідження складено висновок експерта № 4994/25-42 від 11.08.2025, яким встановлено вартість об'єкта оцінки (без урахування права користування земельною ділянкою), а саме під'їзної колії довжиною 141,9 кв.м. та стрілочного переводу № 97 становить:
станом на 01.08.2020 - 8 359 547,27 грн;
станом на 01.01.2021 - 8 784 863,66 грн;
станом на 01.01.2022 - 10 577 433,52 грн;
станом на 01.01.2023 - 13 655 198,54 грн;
станом на 01.01.2024 - 15 088 329,83 грн;
станом на 01.01.2025 - 16 144 686,28 грн.
Враховуючи п. 14 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та висновок експерта № 4994/25-42 від 11.08.2025 позивачем здійснено розрахунок компенсації за користування під'їзною колією та стрілочним переводом з 13.08.2020 по 31.08.2025, сума якої становить 796.139,92 грн.
Позивач звернувся до відповідача з листом № ГД ДКВС-3752/3 ГД/2025 від 18.09.2025 про погодження проекту договору, в якому врегульовано питання сплати відповідачем нарахованої компенсації за користування майном у період з 13.08.2020 по 31.08.2025, загальна вартість якої становить 743.442,73 грн без ПДВ (проект додатку № 2 до проекту договору).
Доказів направлення відповідачу листа № 4994/25-42 від 11.08.2025 позивачем до матеріалів справи не подано, проте відповідач не заперечує факт отримання такого листа з примірником проекту договору та додатками до нього.
Відповідно до проекту договору позивачем визначено предметом цього договору дозвіл на переміщення вагонів по залізничній колії із стрілочним переводом № 97, на умовах часткового відшкодування витрат на поточне утримання, ремонт, облаштування, технічне обслуговування та щоквартальні огляди залізничної колії та стрілочного переводу відповідно до розрахунків до договору.
Колегія суддів звертає увагу на те, що пунктом 1.3 проекту договору, наданого на погодження відповідачу, позивач зазначив, що надання дозволу на переміщення вагонів по залізничній колії із стрілочним переводом № 97 не є орендними відносинами, а відшкодування витрат на обслуговування залізничної під'їзної колії із стрілочним переводом № 97 не може вважатися орендною платою.
Відповідачем відповіді на лист № 4994/25-42 від 11.08.2025 не надано та запропонований позивачем проект договору з додатками до нього не підписано.
Позивач здійснюючи розрахунок компенсації застосовано ставку для розрахунку розміру річної орендної плати у разі оренди іншого окремого індивідуально визначеного державного майна, яка встановлена п. 14 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, а саме 12 відсотків вартості об'єкта оренди
Проте, у поданій до суду першої інстанції відповіді на відзив позивач зазначає, що останній не заявляє вимог про стягнення орендної плати як такої, а Методика розрахунку орендної плати за державне майно використана виключно, як єдиний наявний нормативно та економічно обґрунтований інструмент (механізм) для розрахунку розміру безпідставно збережених коштів за користування державним майном.
Відповідно до п. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Згідно з п. 3 ст. 759 Цивільного кодексу України особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Відповідно до п. 1 Методики розрахунку орендної плати за державне майно - ця методика визначає механізм визначення розміру плати за оренду об'єктів, визначених частиною першою статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Частиною 1 статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що об'єктами оренди за цим Законом є: єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно; майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) (далі - майно, що не увійшло до статутного капіталу), а також майно, заборонене до приватизації, яке може при перетворенні державного підприємства в господарське товариство надаватись такому товариству на правах оренди; майно, щодо якого до статутного капіталу внесено право господарського відання на майно; майно, закріплене на праві господарського відання за акціонерними товариствами та їхніми дочірніми підприємствами у процесі їх утворення та діяльності; майно, передане до статутного капіталу акціонерних товариств на праві господарського відання; майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних і комунальних установ та організацій, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, правоохоронних та фіскальних органів, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, - без права викупу та передачі в суборенду орендарем; майно, що не підлягає приватизації, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду; об'єкти із складу майна, переданого на праві узуфрукта державного та комунального майна.
У той же час пунктом 2 частини 1 статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що не можуть бути об'єктами оренди в тому числі магістральні залізничні лінії загального користування та розміщені на них технологічні споруди, передавальні пристрої (які функціонують), що безпосередньо використовуються для забезпечення процесу перевезень, а саме: залізничні станції та колії загального користування, тягові підстанції, контактна мережа та інші пристрої технологічного електропостачання, системи сигналізації, централізації, блокування та управління рухом поїздів, об'єкти і майно, призначені безпосередньо для виконання аварійно-відновлювальних робіт.
Правилами технічної експлуатації залізниць України, які затверджено Наказом Міністерства транспорту України від 20 грудня 1996 року № 411, визначено, що стрілочний перевід це пристрій, що служить для переведення рухомого складу з однієї колії на іншу. Стрілочні переводи складаються із стрілок, хрестовин і сполучних колій між ними. Хрестовини можуть бути з нерухомим або рухомим осердям.
Отже, в силу пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" стрілочні переводи та під'їзні колії загального користування не можуть бути об'єктами оренди.
Враховуючи викладене, здійснюючи аналіз поданого позивачем позову, у контексті доводів апеляційної скарги, та наявних в матеріалах справи доказів, колегія суддів констатує, що застосування до спірних правовідносин правової природи орендних зобов'язань є неправомірним, у тому числі позивачем неправомірно здійснено нарахування розміру компенсації на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно.
Відповідно до змісту апеляційної скарги, скаржник вважає рішення суду першої інстанції щодо неможливості застосування Методики КМУ № 630 (надалі - Методика) на підставі п. 2. ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» /щодо неможливості залізничних колій бути об'єктом оренди/ - формальним та таким, що нечеб то легалізують безоплатне використання державного майна комерційною структурою.
За висновками колегії суддів, вказане твердження скаржника є не зовсім логічним у зв'язку з його безпосереднім обґрунтуванням, а саме: скаржник зазначає що не стверджував про наявність орендних відносин, а спірне майно не може бути предметом оренди. Однак при цьому, без наведення належного та законного пояснення - ним застосовується Методика розрахунку орендної плати за державне майно.
Єдиним поясненням застосування Методики є (за твердженням скаржника) - аналогія закону. Однак, на переконання колегії суддів, застосування «будь-якого зручного» для скаржника нормативно-правового акту у даному випадку не можна вважати аналогією закону.
Таким чином колегія суддів повністю погоджується із висновком суду першої інстанції у тому, що у даному випадку не йдеться та не може йтися про оренду майна.
Оренда майна передбачає передачу майна в користування, що в свою чергу - передбачає отримання орендарем від об'єкту оренди корисних властивостей та доходів. Таким чином оренда є джерелом широких можливостей використання її об'єкту як для власних потреб так і для отримання прибутку.
Натомість, на думку скаржника, - умовний «Орендар» не будучи орендарем та не маючи жодних прав та можливостей орендаря, має сплачувати умовному «Орендодавцю» «орендну плату» (кошти, які офіційно не є орендною платою) як (у розмірі) Орендар, згідно Методики та за однією з найвищих ставок 12 відсотків від вартості майна. При цьому, через стрілочний перевід № 97, крім вагонів відповідача, проходили вагони ще 3 (трьох) юридичних осіб (перелік наявний в матеріалах справи), які як і відповідач не можуть бути орендарями але які мають також сплачувати «орендну плату» у розмірі 12 відсотків.
При цьому, «Орендодавець» не здійснює жодних вкладень у обслуговування чи покращення об'єкту оренди.
Вищевказане повністю нівелює посилання скаржника на судову практику (вказану ним в апеляційній скарзі), предметом якої було незаконне заняття та використання земельних ділянок.
За доводами позивача/скаржника, предметом спору у даній справі є вимога про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
З цього приводу колегія суддів звертає увагу, що стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
За приписами частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Таким чином, застосування статті 1212 Цивільного кодексу України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2018 у справі №904/5844/17.
Положення глави 83 застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз вказаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України (правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 24.09.2016 у справі № 6-122цс14).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 в справі №922/3412/17 та від 13.11.2019 в справі №320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Враховуючи все вищевикладене та відповідно до змісту ст. 1212 ЦК України, можна зробити висновок, що ця норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як унормовано приписами частини другої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Дослідивши матеріали справи, та проаналізувавши спірні правовідносини, колегія суддів цілком погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріали справи не містять, а позивачем/скаржником належними та допустимим доказами не доведено обґрунтованості вимоги про стягнення з відповідача 796 139,92 грн на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто, в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
Приписи ст. 3 , 15 , 16 Цивільного кодексу України передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Враховуючи викладене в сукупності, колегія суддів цілком погоджується із висновком суду першої інстанції щодо того, що позивач не довів відповідними засобами доказування наявності у відповідача зобов'язання з сплати 796 139,92 грн, як безпідставно збережених коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Інші доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи, а також не впливають на вірне вирішення судом першої інстанції даного спору. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваних рішень в розумінні ст. 277 ГПК України з викладених у апеляційній скарзі обставин.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи скаржника викладені в апеляційній скаргзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, оскаржуване рішення ухвалено з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваного рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 у справі №910/15078/25, за наведених скаржником доводів та в межах апеляційної скарги.
Розподіл судових витрат
Судовий збір розподіляється відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 129, 240, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 у справі №910/15078/25 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2026 у справі №910/15078/25 - залишити без змін.
3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за Державною установою "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України".
4. Матеріали справи №910/15078/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, визначені статтями 287 та 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено та підписано 05.05.2026. (у зв'язку із перебуванням судді Ткаченка Б.О. у відрядженні)
Головуючий суддя Б.О. Ткаченко
Судді Є.Ю. Пономаренко
В.В. Сулім