Справа № 608/783/25Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/817/149/26 Доповідач - ОСОБА_2
Категорія - ст.336 КК України
29 квітня 2026 р. Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду в складі:
головуючої - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі - ОСОБА_5
з участю:
прокурора - ОСОБА_6
обвинуваченого - ОСОБА_7
захисника - ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі матеріали кримінального провадження, зареєстрованого у ЄРДР за №12025211110000123 від 14 березня 2025 року за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_9 на вирок Чортківкого районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року,
Встановила:
Цим вироком
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Тернопіль, жителя АДРЕСА_1 , фізичної особи - підприємця, неодруженого, громадянина України, з вищою освітою, раніше несудимого,
визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст.336 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.
Строк відбування покарання ОСОБА_7 визначено рахувати з моменту звернення вироку до виконання.
Згідно вироку суду, Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин «військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», персонально-якісний облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів передбачає облік відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов'язаних та резервістів, які узагальнюються в облікових документах та вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів. Ведення персонально-якісного обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів покладається на відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Досудовим розслідуванням встановлено, що ОСОБА_7 , будучи військовозобов'язаним, 01.11.2024 прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_2 , з метою проходження військово-лікарської комісії, у зв'язку з оголошенням Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію» та призовом на військову службу у Збройні Сили України.
Згідно довідки військово-лікарської комісії № 2892/15 від 01.11.2024 ОСОБА_7 визнаний придатним до військової служби.
10.02.2025 ОСОБА_7 отримав повістку про явку на 10.02.2025 до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправлення у складі команди НОМЕР_1 АДРЕСА_3 , від підпису якої останній відмовився, про що було складено акт фіксації відмови від підпису в присутності працівників ІНФОРМАЦІЯ_2 . Окрім того, його ознайомлено про вимоги законодавства України з питань оборони та відповідальність за порушення правил військового обліку та ухилення від призову за мобілізацією.
У подальшому, ОСОБА_7 , діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин, маючи можливість прибути, 10.02.2025 не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 , чим порушив вимоги ст. 65 Конституції України, вимоги Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», вимоги Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24.02.2022, Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію», тим самим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ст. 336 КК України, тобто в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації.
В апеляційних скаргах:
- обвинувачений ОСОБА_7 просить вирок суду скасувати, виправдавши його або змінити призначене йому покарання, застосувавши ст.75 КК України.
Свої доводи мотивує тим, що робота у ТОВ є критично важливою, а у нього є право на альтернативну службу.
Звертає увагу, що Європейський Суд із Прав Людини від 2013 року визнає право на відмову від проходження військової служби, як і Комітет із прав людини ООН.
Просить допитати в якості свідка лікаря Чортківської міської лікарні з приводу його лікування в цій лікарні, та витребувати з цієї лікарні необхідну медичну документацію в період з серпня 2024 по 25 лютого 2025, оскільки в зазначений період він 4 рази перебував на стаціонарному лікуванні, а також встановити, чи отримував він направлення у Тернопільську лікарню, на стаціонарне лікування 7 лютого 2025.
Зазначає, про невірні висновки ВЛК за 1.11.2024, де він був визнаний повністю придатним, і що згідно висновків ВЛК за 31.07.2025, уже мав 30Б і 60Б, (замість 30А і 60А за 1.11.24) що свідчить уже про те, що із ЗОБ і 60Б, на полігон на навчання не придатний, а «Придатний до служби у військових частинах забезпечення, ..», тобто інша степінь придатності.
Вказує про схожість направлень, коли першого разу він був прийнятий на стаціонарне лікування у ревматологію у місті Тернопіль, у зв'язку із чим необхідно встановити, що лікар видає однакові направлення, і що направлення за 7 лютого 2025 було саме на стаціонар, про що може свідчити й те що 11.02.25 у нього вже було направлення на стаціонарне у місті Чортків. І що до 25.02.25 він перебував на лікуванні у Чорткові.
- захисник просить вирок суду скасувати, ухваливши виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 , у зв'язку із відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ст.336 КК України.
Вказані вимоги мотивує тим, що ОСОБА_7 є християнином євангельської віри, що відноситься до релігійної конфесії, що забороняє застосування зброї.
Так, обвинувачений повідомляв військовий комісаріат про свої релігійні погляди і виявив бажання пройти альтернативну службу, а також надав довідку із церкви.
Таким чином в діях ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення та умисел на його вчинення, оскільки він відмовився із мотивів релігії та совісті, але заявив про свою готовність до альтернативної служби.
Зазначає, що призначене реальне покарання обвинуваченому, за відсутності підстав, що його обтяжують потребує перевірки щодо відмови у застосуванні ст.75 КК України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення обвинуваченого та захисника, прокурора, дослідивши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступних висновків.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України, судове рішення має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом, відповідно ст. 94 КПК України, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно статті 392 КПК України рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності і обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, ґрунтується на підставі об'єктивно з'ясованих обставин та підтверджений доказами, які досліджено та оцінено за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК та є правильним, а також вірною є кваліфікація дій обвинуваченого.
Статтею 84 КПК передбачено, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Згідно з положеннями ст. 91 КПК, у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.
Кримінальний процесуальний закон передбачає, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
Зокрема, суд першої інстанції дослідив, проаналізував та правильно поклав в основу обвинувального вироку дані, що містяться у: - розписці з повісткою про з'явлення до РТЦК 10.02.2025 року о 17 годині; - поіменному списку військовозобов'язаних, які призвані ІНФОРМАЦІЯ_3 ; - військовому квитку, виданому на ім'я ОСОБА_7 та обліково-послужній картці; - довідці військово-лікарської комісії від 01.11.2024 року, з якої вбачається, що ОСОБА_7 придатний до військової служби; - картці обстеження та медичного огляду від 01.11.2024 року; - картці професійно-психологічного відбору кандидата, з яких вбачається, що ОСОБА_7 придатний до військової служби; - довідці Тернопільського обласного центру Християн віри Євангельської, з якої вбачається, що ОСОБА_7 є членом церкви Християн віри Євангельської в м. Чорткові з 28 липня 2010 року; - акті фіксації відмови від підпису від 10.02.2025 року, з якого вбачається, що 10.02.2025 року в Чортківському ТРЦК державним службовцем ОСОБА_10 запропоновано ОСОБА_7 отримати повістку про прибуття 10.02.2025 року на 17 годину в РТЦК, проте останній від отримання повістки відмовився; - направленні на консультацію ревматолога 07.02.2025 року та направленні на стаціонарне лікування загального напрямку на 11.02.2025 року ОСОБА_7 ; - виписці із медичної карти стаціонарного хворого №1640 ОСОБА_7 від 25.02.2025 року; - довідці військово-лікарської комісії від 31.07.2025 року, з якої вбачається, що ОСОБА_7 придатний до військової служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони; - відповіді Чортківської районної військової адміністрації Тернопільської області від 10.03.2025 про розгляд звернення ОСОБА_7 щодо заміни військової служби на альтернативну, з якої вбачається, що на даний час взамін строковій військовій службі запроваджено базову військову службу, порядок призову на яку наразі не прийнято.
Дав місцевий суд вірну оцінку допитаних в судовому засідані свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , котрі є працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 , покази яких детально викладені у вироку.
Перевіривши матеріали провадження, колегія суддів приходить до висновку, що в основу рішення місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 покладено лише ті докази, що є належними і допустимими, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
У взаємозв'язку з іншими доказами суд надав належну оцінку показанням обвинуваченого ОСОБА_7 , де обвинувачений повідомив, що не визнає своєї вини через релігійні переконання, оскільки є християнином віри ОСОБА_12 , якому релігія не дозволяє складати присягу, брати до рук зброю, клястися, так як совість і ОСОБА_13 суперечать цьому всьому, а тому згідний на проходження альтернативної служби. Також посилався на ч.4 ст.35 Конституції, дія якої не призупинена на час особливого періоду та просив його виправдати та провадження відносно нього закрити за відсутності складу кримінального правопорушення.
Визнавши ОСОБА_7 винуватим, суд першої інстанції оцінив вказані докази з урахуванням приписів ст. 94 КПК щодо їх належності, допустимості та достовірності, у сукупності і взаємозв'язку з іншими зібраними доказами з точки зору їх достатності для ухвалення обвинувального вироку, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК.
Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі апелянтаи вказують, що в діях ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України та умисел на його вчинення, оскільки він відмовився від проходження військової служби із мотивів релігії та совісті, але заявив про свою готовність до альтернативної служби, яку проходить на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Такі доводи апеляційної скарги, які є аналогічними доводам заявленим у суді першої інстанції, та які були предметом перевірки місцевим судом, колегія суддів вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.
Статтею 336 КК України передбачено кримінальну відповідальність за ухилення від призову за мобілізацією, яка полягає, зокрема, у неявці до місця, визначеного у повістці, для відправлення до військової частини.
Суспільна небезпека кримінального правопорушення полягає в тому, що мобілізація - це комплекс заходів, які здійснюються в державі з метою переведення органів державної влади, місцевого самоврядування та деяких інших органів на функціювання в умовах особливого періоду, а Збройних сил чи інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу. Ефективно дати відсіч нападникам на країну чи виконати зобов'язання по спільній обороні від агресора без швидкої і своєчасної мобілізації неможливо. Тому ухилення від призову до Збройних сил з числа військовозобов'язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.
Об'єкт правопорушення - в широкому розумінні ним є суспільні відносини у сфері переведення економіки, діяльності органів влади, самоврядування, інших сфер і галузей країни на функціонування у період воєнного стану, а ЗСУ, інших воєнізованих формувань на організацію і штати воєнного часу. У більш вузькому розумінні це передбачений законом порядок підтримання бойової і мобілізаційної готовності ЗСУ та інших формувань на рівні, що забезпечує вимоги національної безпеки.
Об'єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, виражається у бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.
Суб'єктом злочину є громадяни України (або іншої країни) чоловічої або жіночої статі - військовозобов'язані, які підлягають мобілізації, резервісти.
Суб'єктивна сторона правопорушення характеризується прямим умислом. Тобто особа усвідомлює небезпечний і протиправний характер своїх вчинків, проте має намір і бажання так діяти, а саме досягти мети - уникнути самого призову за мобілізацією.
Усвідомлення суб'єктом суспільно небезпечного характеру свого діяння означає, що він усвідомлює всі фактичні обставини вчиненого діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого злочину, та одночасно розуміє, що вчинене ним діяння є шкідливим для суспільства.
Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.
Злочин, передбачений ст. 336 КК, має формальний склад - відповідальність за цим законом настає незалежно від наслідків суспільно небезпечних діянь. Спосіб ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період та мотив учинення кримінально-караного діяння не впливають на кваліфікацію, вони є факультативними ознаками в структурі суб'єктивної сторони цього правопорушення, оскільки не передбачені в диспозиції згаданої статті КК ні прямо, ні опосередковано.
Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (№ 3564-ХІІ від 21 жовтня 1993 року) під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитись до військової частини, або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах.
Місцевий суд у вироку визнав доведеною правову кваліфікацію кримінального правопорушення: ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.
Розглядаючи кримінальне провадження в межах пред'явленого обвинувачення місцевий суд встановив, що ОСОБА_7 , будучи військовозобов'язаним, під час воєнного стану, 01.11.2024 року прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 з метою проходження військово-лікарської комісії, яку пройшов цього ж дня та, будучи придатним до військової служби, 10.02.2025 року отримав повістку для явки 10.02.2025 року року до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправлення у складі команди НОМЕР_1 АДРЕСА_3 , від підпису якої він відмовився, про що було складено відповідний акт. Окрім того, його ознайомлено про вимоги законодавства України з питань оборони та відповідальність за порушення правил військового обліку та ухилення від призову за мобілізацією.
Проте, 10.02.2025 року ОСОБА_7 , діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин, маючи можливість прибути, не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Верховний Суд у своїх рішеннях вже звертав увагу на те, що обов'язок військовозобов'язаної особи з'явитись за викликом до відповідного ТЦК та СП установлений не повісткою, а Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу». Повістка від Територіального центру комплектування є лише сповіщенням про необхідність виконання військового обов'язку ( до прикладу, постанова ВС від 23 жовтня 2024 року у справі №380/2838/24).
При цьому, з матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_7 не мав правових підстав на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та був придатним до військової служби, що встановлено висновком ВЛК від 01.11.2024 року, відображеному у картці обстеження та медичного огляду ОСОБА_7 та довідці 2892/15 військово-лікарської комісії від 01.11.2024 року.
Щодо правильності висновку ВЛК від 01.11.2024 року щодо придатності ОСОБА_7 до військової служби, останній мав право, відповідно до підпункту 2.3.3 пункту 2.3 розділу І Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, звернутись до Центральної військово-лікарської комісії для перегляду відповідного висновку, однак він цим правом не скористався, оскільки в матеріалах провадження протилежної інформації не міститься.
З вироку вбачається, що будучи допитаним у суді першої інстанції ОСОБА_7 вину у вчиненні злочину не визнав, посилаючись на релігійні переконання, однак не оспорював фактичні обставини, вказані в обвинувальному акті.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду про наявність в діях обвинуваченого ОСОБА_7 складу злочину, передбаченого ст. 336 КК України.
В судовому засіданні апеляційного суду обвинувачений ствердив, що на цей час проходить альтернативну службу в лавах ЗСУ.
Відповідно до ст. 35 Конституції України, у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. Частиною 2 цієї статті передбачено обмеження права громадян на проходження альтернативної служби в умовах воєнного або надзвичайного стану. Статтею 2 вказаного закону передбачено, що право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.
Стаття 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
ЄСПЛ у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст. 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakis v. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatli v. Turkiye).
При цьому, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст. 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Частина 2 статті 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказує, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Тобто, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене на підставі закону, переслідуючи легітимну мету, дотримуючись пропорційності (домірності), що встановлює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тих обсягах, що є необхідними для досягнення законних цілей.
Отже, законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.
Щодо пропорційності такого обмеження, то примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.
Суд не може оцінювати, який спосіб реалізації прав сумлінних відмовників і узгодження їх з легітимними інтересами суспільства є найкращим, оскільки це компетенція Парламенту. Однак суд зазначає, що ключовим є саме організація процесу такого врахування з тим, щоб особи, які є сумлінними відмовниками були залучені до виконання завдань, які не пов'язані із носінням та/або використанням зброї.
Відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією.
Водночас ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому суд не погоджується з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов'язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.
Таким чином, законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за статтею 336 КК України. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов'язаних з носінням або використанням зброї.
Вказана позиція викладена у постанові Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24 (провадження № 51-603кмо25).
Отже, колегія суддів вважає, що оцінка доказів судом першої інстанції проведена згідно з вимогами процесуального законодавства, під час розгляду даного кримінального провадження, суд в повній мірі дотримався вимог ст. 22 КПК, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у поданні доказів, клопотань, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК, а тому доводи сторони захисту про протилежне є безпідставними.
Що стосується призначеного ОСОБА_7 покарання за вчинене ним кримінальне правопорушення, передбачене ст.336 КК України, то колегія суддів приходить до наступних висновків.
Згідно зі статтею 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Більш суворий вид покарання із числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до статті 50 КК, покарання не має на меті завдання фізичних страждань або приниження людської гідності, а повинно бути необхідним і достатнім для виправлення особи.
Як слідує з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, обираючи покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, який згідно зі статтею 12 КК є нетяжким, дані про особу обвинуваченого, який має постійне місце проживання, на обліку в лікаря-нарколога та психіатра не перебуває, до кримінальної відповідальності раніше не притягувався.
На момент апеляційного оскарження вироку обвинувачений ОСОБА_7 добровільно вступив до лав Збройних Сил України, що підтверджується матеріалами справи.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Призначене засудженому покарання у виді реального позбавлення волі не відповідає принципу пропорційності, який є складовою принципу верховенства права та застосовується у кримінальному судочинстві.
Суд звертає увагу, що фактичне проходження військової служби під час воєнного стану свідчить про переоцінку засудженим власної поведінки, усвідомлення значущості конституційного обов'язку щодо захисту держави та робить ізоляцію його від суспільства невиправданою та надмірною.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що будь-яке втручання держави у права особи повинно відповідати вимозі пропорційності, тобто бути необхідним у демократичному суспільстві. Під час призначення та виконання покарання національні суди повинні враховувати індивідуальні обставини справи та поведінку особи після вчинення правопорушення, оскільки це є важливим елементом оцінки справедливості кримінально-правової реакції держави.
Ізоляція від суспільства особи, яка фактично виконує військову службу та бере участь у захисті держави, не відповідає цій вимозі та суперечить цілям кримінального покарання.
За правилами статті 75 КК в разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, ураховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, вмотивувавши належним чином своє рішення.
Враховуючи мету покарання, яка полягає в тому, щоб досягти виправлення засудженого, а також запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як обвинуваченим, так й іншими особами, зважаючи на те, що кримінальне правопорушення ОСОБА_7 вчинив уперше, на тяжкість злочину (є нетяжким), довідку командира військової частини НОМЕР_2 , за відомостями якої ОСОБА_7 з 16.03.2026 року перебуває на військовій службі у вказаній частині, колегія суддів вважає, що обставини цього конкретного кримінального провадження, які підлягають врахуванню, і додержання принципу співмірності та індивідуалізації покарання є підставами для звільнення ОСОБА_7 відповідно до статті 75 КК від відбування покарання, призначеного за статтею 336 цього Кодексу.
Таким чином, враховуючи викладені вище обставини, колегія суддів вважає за необхідне вирок місцевого суду в частині призначення покарання за ст.336 КК України змінити та застосувати до призначеного судом покарання ст.75 КК України, встановивши іспитовий строк з покладенням на обвинуваченого обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, чим частково задовольнити апеляційні скарги.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст.404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Ухвалила:
Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_9 - задовольнити частково.
Вирок Чортківкого районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року стосовно ОСОБА_7 за ст.336 КК України в частині призначеного покарання - змінити.
Вважати ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України з призначенням йому покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.
На підставі ст.75 КК України ОСОБА_7 звільнити від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 (два) роки.
На підставі статті 76 КК України покласти на ОСОБА_7 такі обов'язки:
- періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
- повідомляти уповноважений орган з питань пробацїі про зміну місця проживання, роботи або навчання.
В решті вирок Чортківкого районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з часу проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців.
Головуючий
Судді