05 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 500/1001/26 пров. № А/857/17427/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Довгої О. І.,
Запотічного І. І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року (головуючий суддя Мірінович У.А.), ухвалене в порядку письмового провадження в м. Тернопіль, у справі № 500/1001/26 за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській та Тернопільській областях Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправними та скасування постанов,
24.02.2026 року Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області (далі- ТУ ДСА України у Тернопільській області, позивач), звернулося до суду із позовом до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській та Тернопільській областях Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі-відповідач) в якому просило: визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській та Тернопільській областях Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Мирослави Батрин від 16.02.2026 ВП № 80254523 про стягнення з ТУ ДСА України у Тернопільській області виконавчого збору в сумі 34 588,00 гривень; визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській та Тернопільській областях Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Мирослави Батрин від 16.02.2026 ВП № 80254523 про стягнення з ТУ ДСА України у Тернопільській області витрат виконавчого провадження в сумі 300 гривень.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року позов задоволено повністю.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що в даному випадку виконання рішення щодо зобов'язання вчинити певні дії щодо майна (коштів), боржником у якому є державний орган, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету та за окремою бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду в порядку, встановленому Законом №4901-VI. Враховуючи вищевикладене, виконавчий збір на підставі пункту 3 частини 5 статті 27 Закону №1404-VІІІ у такому виконавчому провадженні з боржника не стягується, тому постанова про стягнення виконавчого збору є протиправною та підлягає скасуванню і як наслідок підлягає скасуванню постанова про стягнення витрат виконавчого провадження.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року та у задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судове рішення, за яким розпочато примусове виконання, зі змісту його резолютивної частини, є зобов'язального характеру, тобто визначений судом спосіб захисту порушеного права “зобов'язати нарахувати та виплатити» не є тотожним такому способу захисту порушеного права, як “стягнення» визначеної судом суми за певним видом платежу. Відповідно, підстав для того, щоб при відкритті виконавчого провадження не вирішувати питання про стягнення виконавчого збору (відповідно до пункту 1 частини 5 статті 27 Закону №1404-VІІІ) у цьому випадку немає. Крім того відповідач зазначає, що питання про стягнення з позивача виконавчого збору вирішено у пункті 3 постанови про відкриття виконавчого провадження від 16.02.2026, яка не оскаржена позивачем.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 05.11.2024 у справі №500/4770/24 суд вирішив:
“Визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області в повному обсязі бюджетними асигнуваннями на проведення видатків з виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 01.05.2024 по 31.07.2024, виходячи з встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2024 у розмірі 3028,00 грн.
Зобов'язати Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області бюджетними асигнуваннями, необхідними та достатніми для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 01.05.2024 по 31.07.2024, нарахованої виходячи з встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2024 у розмірі 3028,00 грн.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.05.2024 по 31.07.2024, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.05.2024 по 31.07.2024, обчисливши її розмір, виходячи з встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2024 у розмірі 3028,00 грн., із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов'язкових платежів.»
06.12.2024 вказане рішення суду набрало законної сили, та 11.12.2024 Тернопільським окружним адміністративним судом видано виконавчі листи для його примусового виконання.
06.02.2026 Територіальним управлінням ДСА у Тернопільській області здійснено розрахунок доплати ОСОБА_2 , згідно якого загальна сума доплати становить 145 162,55 грн. (а.с.35)
16.02.2026 постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Івано-Франківській та Тернопільській областях Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Батрин М.П. відкрито виконавче провадження ВП № 80254523 за виконавчим листом №500/4770/24, виданим 11.12.2025 Тернопільським окружним адміністративним судом про зобов'язання Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.05.2024 по 31.07.2024, обчисливши її розмір, виходячи з встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2024 у розмірі 3028,00 грн, із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов'язкових платежів. (а.с.12)
Пунктом 3 вказаної постанови вирішено стягнути з боржника виконавчий збір/основну винагороду приватного виконавця у розмірі 34588 гривень
Одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, 16.02.2026 головним державним виконавцем Батрин М.П. винесено постанову ВП №80254523 про стягнення виконавчого збору у розмірі 34 588,00 грн та постанову ВП №80254523 про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження у розмірі 300 грн. (а.с.10-11, 13-14).
Не погоджуючись з постановами державного виконавця про стягнення виконавчого збору та стягнення витрат виконавчого провадження, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №1404-VІІІ).
Відповідно до статті 1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону №1404-VIII, примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Стаття 18 Закону №1404-VIII покладає на виконавця обов'язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Згідно з частинами першою, шістнадцятою цієї статті виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до вказаного Закону; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Частинами четвертою, п'ятою статті 19 Закону №1404-VIII встановлено, що сторони зобов'язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов'язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.
Боржник зобов'язаний: 1) утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; 2) допускати в установленому законом порядку виконавця до житла та іншого володіння, приміщень і сховищ, що належать йому або якими він користується, для проведення виконавчих дій; 3) за рішеннями майнового характеру подати виконавцю протягом п'яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження декларацію про доходи та майно боржника, зокрема про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, чи про кошти та майно, належні йому від інших осіб, за формою, встановленою Міністерством юстиції України; 4) повідомити виконавцю про зміну відомостей, зазначених у декларації про доходи та майно боржника, не пізніше наступного робочого дня з дня виникнення відповідної обставини; 5) своєчасно з'являтися на вимогу виконавця; 6) надавати пояснення за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження.
Частиною п'ятою статті 26 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Водночас, частиною 1 ст. 27 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Відповідно до частини 4 статті 27 Закону №1404-VIII, державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до частини 1 статті 42 Закону №1404-VIII, кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Згідно з частини 3 статті 42 Закону №1404-VIII, витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.
Відповідно п. п. 2, 3 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 фінансування виконавчого провадження здійснюється за рахунок коштів виконавчого провадження, визначених статтею 42 Закону.
Використання коштів виконавчого провадження органами державної виконавчої служби здійснюється відповідно до Порядку використання коштів виконавчого провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 № 554. Витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження.
Виконавець виносить постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини) та надсилає її сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.
Мінімальні витрати виконавчого провадження складаються з плати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження та витрат, пов'язаних з винесенням постанов про: відкриття виконавчого провадження; стягнення виконавчого збору (крім випадків, коли виконавчий збір не стягується); стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім випадків, коли основна винагорода не стягується); стягнення витрат виконавчого провадження; закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувачу).
Витрати, пов'язані з винесенням постанов, включають такі види витрат виконавчого провадження: виготовлення постанов та супровідних листів до них (папір, копіювання (друк) документів, канцтовари); пересилання постанов (конверти, знаки поштової оплати (марки) або послуги маркувальної машини (послуги поштового зв'язку)).
Надаючи правову оцінку оскаржуваним постановам відповідача на відповідність критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, враховуючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З матеріалів справи убачається, що боржник за виконавчим листом №500/4770/24 Територіальне управління ДСА України у Тернопільській області за організаційно-правовою формою є органом державної влади, фінансування якого здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
При цьому, у головного розпорядника бюджетних коштів ДСА України та у територіального управління наявна окрема бюджетна програма для забезпечення виконання рішень суду (КПКВК 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя"), що не заперечується відповідачем.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону №1404-VIII, рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі юридична особа) (ч.1 ст.2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 №4901-VI).
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону №4901-VI виконання рішень суду про зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, юридична особа, здійснюється в порядку, встановленому Законом №4901-VI, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
Отже, як це слушно зауважив суд першої інстанції, в даному випадку виконання рішення щодо зобов'язання вчинити певні дії щодо майна (коштів), боржником у якому є державний орган, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету та за окремою бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду в порядку, встановленому Законом №4901-VI.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виконавчий збір на підставі пункту 3 частини 5 статті 27 Закону №1404-VІІІ у такому виконавчому провадженні з боржника не стягується.
Виходячи з системного аналізу правових норм та обставин даної справи, апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що постанова про стягнення виконавчого збору від 16.02.2026 ВП №80254523 є протиправною та підлягає скасуванню.
Доводи відповідача про те, що стягнення виконавчого збору передбачене пунктом 3 резолютивної частини постанови про відкриття провадження від 16.02.2026, яка не оскаржена позивачем, суд апеляційної інстанції не бере до уваги, оскільки згідно приписів ст. 9 КАС України, позивач самостійно визначає підстави та предмет спору, а суд розглядає таку позовну заяву в межах заявлених позовних вимог та повноваженнями щодо виходу за межі позовних вимог за окреслених обставини та суб'єктного складу учасників спору законодавчо не наділений.
Щодо аргументів в частині постанови про стягнення витрат виконавчого провадження від 16.02.2026 ВП №80254523, суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Відповідно до ч. 2 статті 42 Закону №1404-VІІІ, витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Відповідно до п. 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (далі - Інструкція №512/5) витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження.
Мінімальні витрати виконавчого провадження складаються з плати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження та витрат, пов'язаних з винесенням постанов про: відкриття виконавчого провадження; стягнення виконавчого збору (крім випадків, коли виконавчий збір не стягується); стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім випадків, коли основна винагорода не стягується); стягнення витрат виконавчого провадження; закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувачу).
Витрати, пов'язані з винесенням постанов, включають такі види витрат виконавчого провадження: виготовлення постанов та супровідних листів до них (папір, копіювання (друк) документів, канцтовари); пересилання постанов (конверти, знаки поштової оплати (марки) або послуги маркувальної машини (послуги поштового зв'язку)).
До додаткових витрат виконавчого провадження належать витрати виконавчого провадження, які не визначені цим пунктом як мінімальні витрати виконавчого провадження.
Згідно постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 16.02.2026 ВП №80254523 розмір мінімальних витрат виконавчого провадження розраховано з врахуванням прийнятої постанови про стягнення виконавчого збору.
Так, як це правильно зазначив суд першої інстанції, оскільки постанова про стягнення виконавчого збору визнана судом протиправною та підлягає скасуванню, а тому витрати пов'язані із винесенням вказаної постанови не є такими, що формують витрати виконавчого провадження.
Водночас суд апеляційної інстанції зауважує, що оскільки суд позбавлений можливості виокремити витрати, що пов'язані з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, яка визнана судом протиправною, не заперечуючи при цьому інших витрат виконавчого провадження, оскільки, як це зазначено державним виконавцем, у розрахунок таких витрат ввійшла вартість паперу, друку, конвертів, поштових відправлень, канцелярських товарів, плата за користування автоматизованою системою, а тому така постанова підлягає визнанню протиправною повністю.
З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що постанова від 16.02.2026 ВП №80254523 про стягнення витрат виконавчого провадження також підлягає скасуванню, як протиправна.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази правомірності дій державного виконавця щодо винесення спірних постанов про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, що має наслідком позов задовольнити, а такі постанови визнати протиправними та скасувати.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави задоволення позовних вимог, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 287, 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року у справі № 500/1001/26 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний