Справа № 950/3736/25
2/950/299/26
05 травня 2026 року м.Лебедин
Лебединський районний суд Сумської області в складі головуючого судді Бакланова Р. В.
з участю секретаря - Гладкової С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
До Лебединського районного суду Сумської області звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Європейська агенція з повернення боргів» із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 739609670 від 12 лютого 2019 року.
Позивач зазначив, що 12 лютого 2019 року між ТОВ “Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем було укладено кредитний договір № 739609670, за умовами якого відповідачу було надано кредитні кошти в сумі 5 000,00 грн.
На підтвердження заявлених вимог позивач послався на те, що право вимоги за вказаним кредитним договором перейшло спочатку до ТОВ “Таліон Плюс» на підставі договору факторингу № 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року, а в подальшому до ТОВ “ФК “Європейська агенція з повернення боргів» на підставі договору факторингу № 20190103 від 03 січня 2019 року.
Позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість у загальному розмірі 14350,00 грн, з яких 5000,00 грн становить заборгованість за основним боргом, а 9350,00 грн становить заборгованість за відсотками.
Також позивач просив стягнути з відповідача судові витрати.
Відповідач ОСОБА_1 через свого представника подав до суду додаткові пояснення, у яких проти задоволення позову заперечив повністю. Вказував, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт укладення кредитного договору саме відповідачем, факт отримання ним кредитних коштів, розмір заборгованості, а також належний перехід права вимоги до позивача.
Крім того, відповідач зазначив, що надані позивачем документи не підтверджують обґрунтованість нарахування відсотків у сумі 9350,00 грн, оскільки з умов договору та додаткової угоди вбачається інший порядок та строк нарахування відсотків.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до статті 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що входять до предмета доказування.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні доказів.
Отже, саме на позивача покладається процесуальний обов'язок довести факт укладення кредитного договору з відповідачем, факт перерахування відповідачу кредитних коштів, наявність і розмір заборгованості, а також належний перехід права вимоги до позивача.
Судом встановлено, що позивач посилається на кредитний договір № 739609670 від 12 лютого 2019 року, укладений між ТОВ “Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 .
Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати виконання такого обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону.
Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
За змістом статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти позичальникові, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Таким чином, для виникнення у відповідача обов'язку сплатити заборгованість позивач мав довести не лише наявність тексту договору, але й факт реального надання грошових коштів відповідачу.
Суд окремо звертає увагу, що кредитний договір, на який посилається позивач, має електронний характер. Особливості укладення електронних договорів регулюються Законом України “Про електронну комерцію».
Відповідно до статті 3 Закону України “Про електронну комерцію» електронний договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, оформленою в електронній формі.
Згідно з частиною третьою статті 11 цього Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти однією стороною та її прийняття другою стороною.
Частина шоста статті 11 Закону України “Про електронну комерцію» передбачає, що відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття може бути надана шляхом надсилання електронного повідомлення, заповнення електронної форми або вчинення інших дій, які вважаються прийняттям пропозиції, якщо такі дії чітко роз'яснені в інформаційній системі.
Відповідно до статті 12 Закону України “Про електронну комерцію» електронний правочин може бути підписаний, зокрема, електронним підписом одноразовим ідентифікатором.
Отже, сам по собі факт електронної форми договору не свідчить про його недійсність чи нікчемність. Електронний договір може створювати цивільні права та обов'язки за умови доведення факту його укладення конкретною особою у спосіб, передбачений законом.
У цьому контексті суд відхиляє доводи відповідача в тій частині, в якій вони зводяться до того, що електронний договір є неукладеним або нікчемним виключно через його електронну форму. Такий висновок суперечив би статтям 11, 12 Закону України “Про електронну комерцію», а також статтям 5, 8 Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг», за якими юридична сила електронного документа не може заперечуватися лише через його електронну форму.
Водночас суд приходить до висновку, що у цій конкретній справі позивач не довів належними та допустимими доказами, що саме відповідач ОСОБА_1 вчинив дії, які свідчать про акцепт електронної оферти, підписав кредитний договір електронним підписом одноразовим ідентифікатором, отримав відповідний одноразовий ідентифікатор на свій номер телефону або інший засіб зв'язку та використав його для підписання договору.
Надана копія кредитного договору сама по собі не містить достатніх технічних даних, які б дозволили суду беззаперечно встановити дату і час формування заявки, IP-адресу користувача, номер телефону або інший засіб ідентифікації, на який направлявся одноразовий ідентифікатор, зміст такого ідентифікатора, журнал дій користувача в інформаційній системі первісного кредитора, а також зв'язок цих дій саме з відповідачем.
Оцінюючи подані позивачем докази, суд приходить до висновку, що наданих матеріалів недостатньо для підтвердження заявлених вимог.
Судом досліджено копію кредитного договору № 739609670 від 12 лютого 2019 року. Із його змісту вбачається, що заявлена сума кредиту становить 5000,00 грн, строк користування кредитом становить 30 днів, а дата повернення визначена 14 березня 2019 року.
Разом із тим кредитний договір як документ підтверджує лише викладення певних умов, але не є самостійним і достатнім доказом фактичного перерахування коштів відповідачу.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей. Хоча правовідносини сторін формально заявлені як кредитні, а не позикові, положення про реальне надання коштів мають значення для оцінки виникнення обов'язку повернення грошових коштів. За статтею 1054 ЦК України обов'язок позичальника повернути кредит виникає у зв'язку з наданням кредитодавцем грошових коштів.
Позивач не надав суду належного первинного документа, який би підтверджував переказ 5 000,00 грн саме відповідачу, а саме банківської виписки, платіжного доручення, квитанції платіжної системи, довідки банку про зарахування коштів на рахунок або картковий рахунок відповідача, реєстру транзакцій з ідентифікатором платежу чи іншого документа, який дозволяв би встановити факт отримання відповідачем кредитних коштів.
Натомість позивач обмежився поданням договору та розрахунку заборгованості. Проте розрахунок заборгованості є похідним документом, складеним самим кредитором або новим кредитором, і не може замінити первинний доказ видачі кредиту.
Судом також досліджено графік розрахунків до кредитного договору. Із нього вбачається, що до сплати на дату 14 березня 2019 року було визначено 5015,00 грн, з яких 5000,00 грн становить сума кредиту, а 15,00 грн становлять нараховані проценти.
Цей доказ підтверджує, що на момент укладення договору сторонами, за версією позивача, було визначено очікуваний розмір платежу 5015,00 грн, однак він не підтверджує ані факт видачі кредиту, ані правомірність подальшого нарахування відсотків у сумі 9 350,00 грн.
Судом досліджено додаткову угоду від 14 березня 2019 року до кредитного договору № 739609670. З її змісту вбачається, що строк користування кредитом продовжувався до 30 березня 2019 року, а процентна ставка на період дії додаткової угоди визначалася в розмірі 1,70 % на день від суми кредиту.
Вказана додаткова угода також не є доказом фактичного отримання відповідачем кредитних коштів. Крім того, її зміст не дає підстав для висновку, що позивач має право на стягнення саме 9350,00 грн відсотків. Навпаки, з умов договору та додаткової угоди вбачається, що відсотки повинні були нараховуватися у межах визначених сторонами строків, а саме первісного строку до 14 березня 2019 року та продовженого строку до 30 березня 2019 року.
Позивач не подав детального розрахунку, з якого було б зрозуміло, за який саме період нараховано 9 350,00 грн, яка процентна ставка застосовувалася за кожен день прострочення, на підставі якого пункту договору здійснено таке нарахування, чи не припинилося нарахування договірних процентів після закінчення строку кредитування, а також чи не перевищує заявлена сума межі, визначені договором та законом.
Суд приходить до висновку, що заявлена до стягнення сума відсотків є недоведеною.
Відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Застосування цих норм свідчить, що після настання строку повернення кредиту правова природа вимог кредитора змінюється. Кредитор повинен чітко обґрунтувати, які саме платежі він заявляє: договірні проценти, проценти як відповідальність за прострочення, інфляційні втрати, три проценти річних або інші передбачені законом чи договором платежі.
Позивач таких розмежувань не зробив. Наданий розрахунок не містить достатньої деталізації, а тому не дозволяє суду перевірити правильність заявленої суми.
Суд також дослідив подані позивачем документи щодо переходу права вимоги.
Відповідно до статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином.
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.
Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути як наявна, так і майбутня грошова вимога.
Отже, суд відхиляє доводи відповідача в тій частині, що сам факт укладення договору факторингу раніше за дату кредитного договору автоматично свідчить про неможливість переходу права вимоги. Закон допускає відступлення майбутньої грошової вимоги, якщо така вимога в подальшому виникла та була належно ідентифікована.
Разом із тим зазначене не звільняє позивача від обов'язку довести, що конкретна вимога саме до ОСОБА_1 за кредитним договором № 739609670 фактично виникла, існувала в певному розмірі та була передана позивачу.
Фактор не може набути більше прав, ніж мав первісний кредитор. Якщо первісний кредитор не довів факту видачі кредиту, розміру заборгованості та погодження умов нарахування відсотків, то новий кредитор також не може вважатися таким, що довів ці обставини лише шляхом подання договору факторингу.
Судом встановлено, що подані договори факторингу та витяги з реєстрів боржників мають похідний характер. Вони можуть підтверджувати намір сторін договорів факторингу передати певні права вимоги, але самі по собі не доводять факту укладення відповідачем кредитного договору, факту отримання ним коштів та правильності розміру заборгованості.
Крім того, витяг з реєстру прав вимоги є документом, складеним учасниками факторингових правовідносин, і не є первинним доказом виникнення кредитного зобов'язання відповідача. Такий документ може оцінюватися судом лише у сукупності з іншими доказами, зокрема доказами видачі кредиту та доказами належного підписання електронного договору.
У цій справі таких доказів позивач не надав.
Суд також оцінює доводи відповідача щодо неналежності доказів підписання електронного договору. У цій частині доводи відповідача є обґрунтованими не тому, що електронний договір не може породжувати правові наслідки, а тому, що позивач не довів належними технічними та документальними даними факт підписання саме відповідачем спірного договору.
Суд приходить до висновку, що між поняттями “можливість укладення електронного договору» та “доведеність укладення конкретного електронного договору конкретною особою» існує принципова різниця. Закон визнає можливість укладення електронних договорів, однак у судовому процесі кредитор повинен довести факт такого укладення.
Посилання позивача на сам текст договору не є достатнім, оскільки відповідач заперечує проти факту виникнення заборгованості, а тому саме позивач повинен довести всі елементи заявленої вимоги.
Суд також бере до уваги, що позивач не надав доказів направлення відповідачу повідомлення про відступлення права вимоги у спосіб, який би дозволяв встановити факт отримання такого повідомлення відповідачем.
Водночас суд зазначає, що відсутність повідомлення боржника про відступлення права вимоги сама по собі не припиняє зобов'язання і не є самостійною підставою для відмови у позові. Однак у сукупності з іншими обставинами справи вона підтверджує, що позивач не надав належного комплексу доказів, який би безсумнівно підтверджував заявлені вимоги.
Оцінюючи платіжну інструкцію про сплату судового збору, суд зазначає, що цей документ підтверджує лише факт сплати позивачем судового збору за подання позову. Він не стосується предмета доказування щодо наявності боргу відповідача та не підтверджує обставин укладення договору, видачі кредиту або розміру заборгованості.
Оцінюючи позовну заяву, суд зазначає, що викладені в ній обставини є процесуальною позицією позивача. Позовна заява не є доказом сама по собі та підлягає перевірці на підставі належних і допустимих доказів.
Оцінюючи кредитний договір № 739609670 від 12 лютого 2019 року, суд приходить до висновку, що він може підтверджувати зміст заявлених позивачем договірних умов, але не підтверджує належним чином факт підписання цього договору відповідачем та факт отримання ним кредитних коштів.
Оцінюючи графік розрахунків, суд приходить до висновку, що він не підтверджує заявлену суму відсотків 9350,00 грн, оскільки у ньому зазначено до сплати 5015,00 грн, що істотно відрізняється від заявленого позивачем розміру заборгованості.
Оцінюючи додаткову угоду від 14 березня 2019 року, суд зазначає, що вона не доводить факту отримання відповідачем кредитних коштів і не містить достатнього обґрунтування нарахування саме 9350,00 грн відсотків.
Оцінюючи договори факторингу, суд приходить до висновку, що вони не є достатнім доказом наявності боргу відповідача. Перехід права вимоги може мати місце лише щодо дійсної, існуючої та належно підтвердженої вимоги. У цій справі первісне зобов'язання не доведено належними доказами.
Оцінюючи розрахунок заборгованості, суд зазначає, що такий розрахунок складений позивачем або особою, зацікавленою у стягненні боргу, не містить достатньої деталізації та не підтверджений первинними бухгалтерськими чи платіжними документами.
Оцінюючи додаткові пояснення відповідача, суд приходить до висновку, що вони узгоджуються з відсутністю в матеріалах справи належних доказів фактичного перерахування кредитних коштів та належного обґрунтування суми відсотків.
Відповідно до статті 89 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У сукупності надані позивачем докази не дають суду підстав для висновку, що заявлена до стягнення заборгованість у сумі 14350,00 грн є доведеною.
Суд виходить із того, що цивільне судочинство ґрунтується не на припущенні про існування боргу, а на доказах. Якщо позивач стверджує, що відповідач отримав кредитні кошти та не повернув їх, саме позивач має довести ці обставини. Ненадання таких доказів не може бути компенсоване посиланням на умови договору факторингу або внутрішній розрахунок заборгованості.
Суд також зазначає, що відмова у задоволенні позову не ґрунтується на висновку про абсолютну неможливість укладення електронних кредитних договорів або про автоматичну недійсність факторингових договорів. Підставою для відмови є саме недоведеність позивачем фактичних обставин, які входять до предмета доказування у цій справі.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ТОВ “ФК “Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати у разі відмови в позові покладаються на позивача.
Керуючись статтями 12, 13, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 89, 141, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, статтями 509, 512, 514, 526, 610, 611, 625, 626, 638, 1046, 1048, 1049, 1050, 1054, 1077, 1078 ЦК України, Законом України “Про електронну комерцію», Законом України “Про електронні документи та електронний документообіг», суд
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити повністю.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення може бути оскаржене до Сумського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Лебединський районний суд Сумської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі якщо повний текст рішення не було вручено учаснику справи у день його проголошення або складення, строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня вручення йому повного тексту рішення.
Суддя Роман БАКЛАНОВ