Справа № 369/6123/26 Слідчий суддя в суді першої інстанції - ОСОБА_1
Провадження № 11-сс/824/4064/2026 Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції - ОСОБА_2
28 квітня 2026 року Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали провадження за апеляційною скаргою представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 квітня 2026 року про арешт майна у кримінальному провадженні № 12026111350000270 від 01.04.2026 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 246 КК України,
за участю:
прокурора ОСОБА_8 ,
представника власника майна ОСОБА_7 ,
Ухвалою слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 квітня 2026 року задоволено клопотання прокурора Києво-Святошинського відділу Бучанської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_9 про арешт майна у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12026111350000270 від 01.04.2026 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 246 КК України.
Накладено арешт на вилучені 31.03.2026 року в ході огляду місця події: транспортний засіб «MAN», з державним номерним знаком НОМЕР_1 ; причіп тентований, з державним номерним знаком НОМЕР_2 ; колоди деревини, у кількості 37 одиниць; колоди деревини, у кількості 67 одиниць.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням слідчого судді, представник ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, у якій просить ухвалу слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської обл. від 06.04.2026 року про арешт майна скасувати та постановити нову ухвалу, якою клопотання прокурора про арешт майна залишити без задоволення.
На обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що ОСОБА_6 є користувачем транспортного засобу «МАН» з причіпом, та вважає, що оскаржувана ухвала була прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, з порушенням вимог ст. ст. 132, 170, 173 КПК України, оскільки для арешту майна були відсутні правові підстави, при цьому слідчим суддею не встановлено розумність і співмірність обмеження права користування, власності завданням кримінального провадження.
Апелянт зазначає, що оскаржувана ухвала слідчого судді є незаконною, необгрунтованою та такою, що підлягає скасуванню, оскільки була постановлена з істотним порушенням норм кримінального процесуального закону, без належного дослідження обставин справи та за відсутності передбачених законом підстав для накладення арешту на майно.
Вказує, що у даному кримінальному провадженні внесеному до ЄРДР за № 12026111350000270 від 01.04.2026 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 246 КК, органом досудового розслідування не було доведено підстав для накладення арешту на майно.
Так, у матеріалах клопотання відсутні належні та допустимі докази того, що вилучена деревина є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 246 Кримінального кодексу України, або що вона отримана внаслідок незаконної порубки лісу. Орган досудового розслідування фактично обмежився лише формальним посиланням на сам факт наявності колод у транспортному засобі, без встановлення їх походження, правового статусу чи належності.
Більш того, суттєвим порушенням є спосіб отримання вказаного майна та фіксації обставин.
Як вбачається з матеріалів провадження, працівники поліції фактично проникли на приватну територію 31.03.2026 о 14 год 20 хв, де знаходився транспортний засіб «МАН», без відповідної ухвали слідчого судді, без добровільної згоди власника (посилання в ухвалі суду на те, що ОСОБА_10 надав свою згоду, як користувач земельної ділянки, спростовується показами самого ОСОБА_10 та свідка ОСОБА_11 , які можуть чітко підтвердити, що працівниками поліції було самостійно поставлено підпис у даній заяві та за відсутності невідкладних підстав, передбачених законом.
Вказане підтверджується долученими до апеляційної скарги заявами ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які в разі необхідності погоджуються на проведення почеркознавчої експертизи.
З даного приводу ОСОБА_10 подано заяву про підроблення підпису.
Водночас така інформація не відповідає дійсності, оскільки зазначена особа жодної заяви про надання згоди не підписувала, не складала та не надавала, що може бути нею особисто підтверджено.
Такі дії прямо суперечать гарантіям недоторканності житла та іншого володіння особи, закріпленим у Кримінальному процесуальному кодексі України, та тягнуть за собою визнання отриманих доказів недопустимими.
Тому, особливої уваги заслуговують обставини, на які послався слідчий суддя, як на підставу законності проникнення працівників поліції на територію, де знаходився транспортний засіб.
За таких обставин виникають обґрунтовані сумніви щодо існування самої такої "згоди" або її добровільності та автентичності.
Адвокат посилається на те, що відсутність реального волевиявлення особи на допуск працівників поліції на приватну територію свідчить про те, що фактично мало місце незаконне проникнення до іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, що прямо суперечить вимогам кримінального процесуального кодексу України щодо порядку проведення огляду чи обшуку.
Більше того, навіть за наявності письмового документа, який нібито містить згоду, сторона обвинувачення зобов'язана довести його належність та допустимість як доказу, зокрема, підтвердити, що він підписаний саме відповідною особою, добровільно, без будь-якого примусу чи введення в оману.
У даному ж випадку такі обставини не лише не доведені, але й прямо заперечуються особою, від імені якої складено відповідну заяву.
Це, у свою чергу, свідчить про істотні порушення процесуального закону під час отримання доказів.
На думку скаржника, усі відомості, отримані внаслідок такого «огляду», є недопустимими доказами, оскільки здобуті з істотним порушенням прав та свобод людини.
Апелянт вказує, що фактичне "виявлення" та опис колод відбулося з порушенням процесуального порядку проведення огляду чи обшуку, що свідчить про незаконність джерела доказів.
Відповідно до принципу допустимості доказів, будь-які відомості, отримані з істотним порушенням прав та свобод людини, не можуть бути використані як підстава для прийняття процесуальних рішень, у тому числі для накладення арешту на майно.
Адвокат ОСОБА_7 звертає увагу суду на істотні порушення під час ідентифікації майна, на яке накладено арешт.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що працівниками поліції було здійснено лише загальний опис деревини (колод), яка знаходилась у транспортному засобі, однак при цьому не враховано, що поруч із зазначеним транспортним засобом знаходилась інша аналогічна деревина, яка за своїми зовнішніми ознаками (порода, розміри, ступінь обробки) є подібною або ідентичною.
Жодних індивідуальних ознак, маркування, бірок, номерів чи інших засобів ідентифікації, які б дозволяли чітко відмежувати саме ті колоди, що нібито є предметом кримінального правопорушення, від іншої деревини, зафіксовано не було.
За таких обставин фактично неможливо встановити, які саме колоди були предметом огляду та подальшого арешту, що свідчить про невизначеність об'єкта процесуального рішення. Вказане є грубим порушенням вимог кримінального процесуального кодексу України щодо належності, допустимості та достовірності доказів, а також ставить під сумнів сам факт існування об'єкта, на який накладено арешт у тому вигляді, як це зазначено в ухвалі слідчого судді.
Більше того, відсутність чіткої ідентифікації майна створює ризик свавільного застосування заходів забезпечення кримінального провадження, оскільки унеможливлює перевірку відповідності арештованого майна тим об'єктам, які фактично були виявлені.
Таким чином, арешт накладено на невизначене майно, що саме по собі є самостійною підставою для скасування оскаржуваної ухвали як такої, що постановлена без дотримання вимог процесуального закону та принципу правової визначеності.
Апелянт також наголошує на безпідставності накладення арешту на транспортний засіб, у якому, за твердженням сторони обвинувачення, знаходилась деревина.
Скаржник посилається на те, що на момент виявлення транспортного засобу в ньому були відсутні як водій, так і власник, користувач, що виключає можливість встановлення будь-якого безпосереднього зв'язку конкретної особи із можливим кримінальним правопорушенням.
При цьому органом досудового розслідування не наведено жодних належних та допустимих доказів того, що вказаний автомобіль використовувався як знаряддя вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 246 Кримінального кодексу України, або що він є об'єктом, який підлягає спеціальній конфіскації.
Більше того, сам по собі факт знаходження транспортного засобу у певному місці без встановлення його правового статусу, належності та обставин використання не може бути достатньою підставою для такого істотного втручання у право власності, як накладення арешту.
Апелянт вважає, що слідчий суддя, постановляючи ухвалу, не перевірив, чи дійсно існують ризики, передбачені кримінальним процесуальним кодексом України, не встановив мету арешту саме цього майна та не обґрунтував необхідність застосування такого заходу.
Фактично арешт транспортного засобу було накладено формально, без доведення його зв'язку із кримінальним правопорушенням, що свідчить про необґрунтованість і непропорційність обмеження права власності та є самостійною підставою для скасування ухвали слідчого судді в цій частині.
Крім того, слідчий суддя, постановляючи ухвалу, не перевірив належним чином доводи сторони захисту, не дослідив питання законності походження майна, не встановив його зв'язку з кримінальним правопорушенням та не навів у мотивувальній частині рішення конкретних підстав, які б виправдовували втручання у право власності. Таким чином, ухвала не відповідає вимогам обґрунтованості та вмотивованості судового рішення.
Слід також врахувати, що накладення арешту на майно є істотним обмеженням права власності особи, яке гарантується Конституцією України, і таке обмеження повинно бути пропорційним, необхідним та обґрунтованим. У даному випадку таких критеріїв дотримано не було, що свідчить про свавільний характер втручання держави у майнові права особи.
Також апелянт зазначає, що клопотання було розглянуте слідчим суддею в порядку ч. 2 ст. 172 КПК України - без повідомлення інших осіб, при цьому щодо цього рішення не наведено будь-якого обґрунтування і зі змісту ухвали не вбачається за можливе встановити, в чому полягає виключність даного випадку і чим викликана необхідність в обмеженні змагальності сторін і права вказаних осіб на доступ до правосуддя, які згідно ст. 7 КПК України є загальними засадами кримінального провадження.
Крім цього, скаржник посилається на те, що предметом досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні є дії невстановлених осіб.
При цьому, в наданих матеріалах відсутнє будь-яке підтвердження наявності підозри у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, а з витягу ЄРДР фабула зазначена у загальних формулюваннях, без будь-якої конкретизації, що не дозволяє з'ясувати, в чому саме полягає даний злочин і яким чином він пов'язаний із майном, на яке пропонується накласти арешт.
Відсутність підозри у вчиненні розслідуваного кримінального правопорушення є підставою для відмови у задоволенні клопотання слідчого, проте слідчий суддя суду першої інстанції, в порушення вимог ч. 3 ст. 132 КПК України ухилився від оцінки вказаних обставин при вирішенні питання про арешт майна.
Тому, вказане процесуальне рішення слідчого є передчасним, належним чином необгрунтованим та немотивованим, винесеним без належного врахування обставин вчинення зазначених кримінальних правопорушень, а відтак слідчим суддею при задоволенні клопотання не дотримано вимог ст. 173 КПК України.
Також, апелянт не погоджується із висновком слідчого судді про відповідність майна, на яке пропонувалося накласти арешт, критеріям ст. 98 КПК України щодо речового доказу, і про те, що воно підлягає арешту як об'єкт протиправних дій.
Так, у цій частині оскаржувана ухвала не відповідає вимогам ч. 4 ст. 370 КПК України щодо вмотивованості з огляду на те, що відносно даного висновку слідчим суддею не наведено будь-якого обгрунтування. Зі змісту даної ухвали не вбачається за можливе встановити не тільки яким саме критеріям щодо речового доказу відповідає вказане майно, але й речовим доказом якого саме із розслідуваних у даному кримінальному провадженні злочинів воно є.
В судове засідання ОСОБА_6 не з'явився, про дату, час та місце судового засідання його повідомлено у встановленому законом порядку, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути дану справу за відсутності останнього, що не суперечить положенням ч. 4 ст. 405 КПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 , яка підтримала подану апеляційну скаргу та просила її задовольнити, думку прокурора ОСОБА_8 , яка проти задоволення апеляційної скарги заперечила, дослідивши матеріали, які надійшли з суду першої інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Як вбачається з матеріалів судового провадження, слідчим відділенням відділу поліції № 3 Бучанського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12026111350000270 від 01.04.2026 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 246 КК України.
Досудовим розслідуванням встановлено, що 31.03.2026 до ЧЧ ВП № 3 Бучанського РУП ГУНП в Київській області надійшло повідомлення про те, що в с. Шпитьки, вул. Тваринників, 9 в Бучанському районі Київської області працівниками поліції було зупинено автомобіль марки МАН д.н.з. НОМЕР_1 з причепом, який незаконно перевозив деревину (ЄО 9701 від 31.03.2026).
31.03.2026 в період часу з 14 год. 20 хв. по 15 год. 40 хв. з дозволу користувача вказаною ділянкою ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який надав заяву, проведено огляд земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого було виявлено та вилучено:
- транспортний засіб «MAN», з державним номерним знаком НОМЕР_1 ;
- причіп тентований, з державним номерним знаком НОМЕР_2 ;
- колоди деревини, у кількості 37 одиниць;
- колоди деревини, у кількості 67 одиниць.
03.04.2026 року (клопотання датоване 01.04.2026 року) прокурор Києво-Святошинського відділу Бучанської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_9 звернувся до слідчого судді Києво - Святошинського районного суду Київської області з клопотанням про арешт майна у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12026111350000270 від 01.04.2026 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 246 КК України.
Клопотання обґрунтоване з посиланням на те, що виявлені та вилучені в ході огляду місця події 31.03.2026 року: транспортний засіб «MAN», з державним номерним знаком НОМЕР_1 ; причіп тентований, з державним номерним знаком НОМЕР_2 ; колоди деревини, у кількості 37 одиниць; колоди деревини, у кількості 67 одиниць, є майном, яке відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 КПК України, у зв'язку з чим постановою слідчого від 01.04.2026 року вони були визнані речовими доказами у вказаному кримінальному провадженні.
У клопотанні прокурор посилався на те, що у органу досудового розслідування наявні достатні підстави вважати, що у разі не накладення арешту на зазначене майно існує загроза використання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, відчуження, зокрема з метою уникнення кримінальної відповідальності, що в свою чергу свідчить про наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 КПК України.
В зв'язку з вищевикладеним у органу досудового розслідування виникла необхідність у застосуванні такого заходу забезпечення кримінального провадження, як накладення арешту на майно, яке є предметом злочину (кримінального правопорушення), знаряддям його вчинення, та містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.
Ухвалою слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 квітня 2026 року задоволено клопотання прокурора Києво-Святошинського відділу Бучанської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_9 про арешт майна у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12026111350000270 від 01.04.2026 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 246 КК України.
Накладено арешт на вилучені 31.03.2026 року в ході огляду місця події: транспортний засіб «MAN», з державним номерним знаком НОМЕР_1 ; причіп тентований, з державним номерним знаком НОМЕР_2 ; колоди деревини, у кількості 37 одиниць; колоди деревини, у кількості 67 одиниць.
Задовольняючи дане клопотання, слідчий суддя виходив з наявності передбачених ст. 170 КПК України підстав для накладення арешту на вказане майно, з метою його збереження як речового доказу у вказаному кримінальному провадженні.
При цьому, слідчим суддею зазначено, що у даному випадку на вищевказані речі, необхідно накласти арешт для запобігання можливості їх пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.
Метою арешту є збереження вказаного майна як речового доказу в даному кримінальному провадженні, оскільки необхідно встановити чи є вказані речі знаряддям вчинення злочину, а також такі, що зберегли на собі сліди вчинення злочину.
Необхідність в арешті вказаного майна зумовлена насамперед забезпеченням кримінального провадження, адже за результатами досудового розслідування необхідно буде вирішити подальшу долю вказаних речових доказів.
Також слідчим суддею зазначено про те, що клопотання прокурора обґрунтоване та підлягає задоволенню, оскільки існує необхідність використання даних речей, як доказів у кримінальному провадженні.
З таким рішенням слідчого судді колегія суддів погоджується з огляду на наступне.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього конфіскації, в тому числі і спеціальної, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.
Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
Згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону. При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов'язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на цій стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред'явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно з ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою, зокрема, і збереження речових доказів.
У випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
У відповідності до ч. 10 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладено у встановленому цим КПК порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.
Приймаючи рішення, слідчий суддя місцевого суду зазначених вимог закону дотримався.
Так, задовольняючи дане клопотання, слідчий суддя прийшов до висновку про наявність підстав, передбачених ст. 170 КПК України, для накладення арешту на вилучене під час обшуку майно (транспортний засіб «MAN», з державним номерним знаком НОМЕР_1 ; причіп тентований, з державним номерним знаком НОМЕР_2 ; колоди деревини, у кількості 37 одиниць; колоди деревини, у кількості 67 одиниць), оскільки вказане майно в даному кримінальному провадженні відповідає критеріям, визначеним в ст. 98 КПК України та визнане речовими доказами постановою слідчого СВ ВП № 3 Бучанського РУП ГУНП в Київській області, лейтенанта поліції ОСОБА_12 від 01.04.2026 року у даному кримінальному провадженні.
При винесенні ухвали судом, у відповідності до вимог ст. 173 КПК України, були враховані наведені в клопотанні прокурора правові підстави для арешту майна, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а тому слідчим суддею обґрунтовано задоволено клопотання прокурора про арешт майна, з урахуванням наявних для цього підстав, передбачених ст. 170 КПК України.
Як встановлено під час апеляційного розгляду, слідчий суддя, обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 131-132, 170-173 КПК України, наклав арешт на майно, з тих підстав, що воно у встановленому законом порядку визнано речовим доказом в рамках вказаного кримінального провадження та відповідає критеріям, передбаченим ст. 98 КПК України.
На думку колегії суддів, слідчий суддя під час розгляду клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту, перевірив співрозмірність втручання у права особи з потребами кримінального провадження.
Статтею 100 КПК України визначено, що на речові докази може бути накладено арешт в порядку ст.ст. 170-174 КПК України та згідно ч.ч. 2, 3 ст. 170 КПК України слідчий суддя накладає арешт на майно, якщо є достатні підстави вважати, що воно відповідає критеріям, визначеним в ч. 1 ст. 98 КПК України.
Тому, з огляду на положення ч.ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке відповідає критеріям, визначеним у ст. 98 КПК України, повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто його власник, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, знищення, приховання) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні.
З огляду на наведене та враховуючи, що судом першої інстанції ретельно перевірено майно і його відношення до матеріалів кримінального провадження, а також встановлено мету арешту майна відповідно до ч. 2 ст. 170 КПК України, а саме збереження речових доказів, та враховано, що для ефективного розслідування орган досудового розслідування має потребу у збереженні цього майна до встановлення фактичних обставин вчинення злочину, колегія суддів вважає, що слідчий суддя дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення клопотання слідчого та накладення арешту на майно.
Крім того, матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою запобігання зникненню майна, що може перешкодити кримінальному провадженню, а слідчий суддя, в свою чергу, не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для визнання особи винною чи невинною у вчиненні злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
Відповідно до ч. 10 ст. 170 КПК України, не може бути арештованим майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, крім арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів.
Твердження апелянта про непричетність ОСОБА_6 до кримінального правопорушення та про те, що у даному кримінальному провадженні нікому не повідомлено про підозру, не є підставою для скасування ухвали слідчого судді, оскільки у випадку, передбаченому п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Колегія суддів також звертає увагу, що арешт майна з підстав передбачених ч. 2 ст. 170 КПК України по суті являє собою форму забезпечення доказів і є самостійною правовою підставою для арешту майна поряд з забезпеченням цивільного позову та конфіскацією майна та, на відміну від двох останніх правових підстав, не вимагає оголошення підозри у кримінальному провадженні і не пов'язує особу власника майна з можливістю арешту такого майна.
Таким чином, колегія суддів вважає, що слідчий суддя обґрунтовано, всупереч доводів апеляційної скарги представника, у відповідності до вимог ст.ст. 132, 170-173 КПК України, наклав арешт на майно, з метою забезпечення його збереження, врахувавши і наслідки від вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження для інших осіб та забезпечивши своїм рішенням унеможливлення настання наслідків, які можуть перешкоджати кримінальному провадженню.
Незастосування в даному випадку заходу забезпечення кримінального провадження може призвести до втрати доказів у провадженні і таким чином позбавить реалізації мету досудового розслідування та дотримання завдання арешту майна, передбачені ч. 1 ст. 170 КПК України.
Встановлені прокурором фактичні обставини кримінального правопорушення у даному кримінальному провадженні, містять сукупність підстав та розумних підозр вважати, що на даному етапі досудового розслідування є підстави для обґрунтованого припущення про те, що вилучене майно, зокрема (транспортний засіб та причіп, колоди деревини) є знаряддям та предметом вчинення кримінального правопорушення відповідно, а також зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а тому зазначене майно відповідає ознакам, зазначеним в ст. 98 КПК України, що згідно ч. 3 ст. 170 КПК України дає підстави для його арешту як речового доказу з метою збереження.
Колегія суддів звертає увагу, що слідчий суддя на даному етапі провадження не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, не вправі оцінювати докази з точки зору їх належності і допустимості, достатності та взаємозв'язку, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, чи існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення, яка може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Такий висновок цілком узгоджується із правовими позиціями, наведеними у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» № 14310/88 від 23 жовтня 1994 року суд зазначив, що «факти, які є причиною виникнення підозри не повинні бути такими ж переконливими, як і ті, що є необхідними для обґрунтування вироку чи й просто висунення обвинувачення, черга якого надходить на наступній стадії процесу кримінального розслідування».
З огляду на наведене, є передчасними посилання в апеляційній скарзі на те, що усі відомості у даному кримінальному провадженні здобуті з порушенням кримінального процесуального закону, а отримані в результаті дій органу досудового розслідування докази є недопустимими, оскільки такі доводи зводяться виключно до оцінки належності вилученого майна, як доказів у даному кримінальному провадженні. Такі доводи не спростовують висновків слідчого судді про наявність підстав для накладення арешту на майно, визнане речовими доказами у даному кримінальному провадженні постановою слідчого.
У відповідності до змісту ст. 368 КПК України, питання щодо наявності чи відсутності складу кримінального правопорушення в діянні, правильності кваліфікації дій та винуватості особи в його вчиненні, а також оцінка належності та допустимості доказів вирішуються судом під час ухваленні вироку, тобто на стадії судового провадження.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про відсутність будь-яких об'єктивних доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення, також, є передчасними та такими, що не є предметом оцінки слідчого судді під час розгляду клопотання про арешт майна.
Колегія суддів також звертає увагу, що арешт майна з підстав передбачених ч. 2, 3 ст. 170 КПК України по суті являє собою форму забезпечення доказів і є самостійною правовою підставою для арешту майна поряд з забезпеченням цивільного позову та конфіскацією майна та, на відміну від двох останніх правових підстав, не вимагає оголошення підозри у кримінальному провадженні і не пов'язує особу власника майна з можливістю арешту такого майна.
Слід зауважити і на тому, що досудове розслідування у кримінальному провадженні триває, а органом досудового розслідування здійснюється збирання доказів та встановлення усіх обставин кримінального правопорушення, у тому числі усіх причетних до вказаного кримінального правопорушення осіб.
Сукупність долучених до клопотання слідчого матеріалів та викладені у клопотанні обставини на даному етапі досудового розслідування є достатніми для застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна.
Твердження апелянта про те, що арештоване майно не відповідає критеріям ст. 98 КПК України та не має відношення до кримінального правопорушення є безпідставними, так як встановлені прокурором фактичні обставини кримінального правопорушення у даному кримінальному провадженні, містять сукупність підстав та розумних підозр вважати, що на даному етапі досудового розслідування є підстави для обґрунтованого припущення, що вилучене майно, зокрема транспортний засіб з причепом, можуть бути знаряддям вчинення кримінального правопорушення, а вилучені колоди були предметом кримінально протиправних дій, і це майно могло зберегли на собі сліди кримінального правопорушення та може містити інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а отже відповідає ознакам, зазначеним в ст. 98 КПК України, що згідно ч. 3 ст. 170 КПК України дає підстави для його арешту як речового доказу з метою збереження.
Посилання в апеляційній скарзі на ту обставину, що клопотання слідчого не містить конкретизуючих ознак вилучених колод деревини колегією суддів відхиляються, як необґрунтовані.
На переконання колегії суддів, незазначення прокурором у клопотанні ідентифікуючих ознак вилученого під час обшуку майна, не свідчить про необґрунтованість доводів клопотання прокурора про необхідність накладення арешту на вилучене майно з метою збереження речових доказів та не є визначеною законом підставою для відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт майна.
Посилання апелянта на порушення процедури проведення обшуку та вилучення речей, тобто проникнення на земельну ділянку без згоди власника за відсутності ухвали суду, не свідчать про неправильність висновків слідчого судді про арешт майна, оскільки вказані посилання апелянта фактично зведені до оскарження законності проведеного обшуку, що не є предметом даного апеляційного розгляду, натомість оцінка законності проведеної такої слідчої (процесуальної) дії, а також належності та допустимості отриманих унаслідок такої слідчої дії відомостей, може бути надана під час розгляду кримінального провадження по суті.
При цьому, колегія суддів відхиляє доводи сторони апелянта про те, що постанова слідчого від 01.04.2026 року про визнання майна речовими доказами носить формальний характер, так як вказана постанова слідчого, а також клопотання прокурора про арешт майна, з посиланням на встановлені у кримінальному провадженні фактичні обставини кримінального правопорушення, всупереч твердженням апелянта, містять відповідні мотиви та підстави на обґрунтування висновку про відповідність такого майна ознакам речових доказів, визначеним ст. 98 КПК України, зокрема, посилання на те, що зазначене майно було знаряддям та предметом кримінального правопорушення, зберегло на собі сліди кримінального правопорушення та містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.
Посилання в апеляційній скарзі на законність походження арештованого майна колегія суддів оцінює критично, оскільки дані обставини можуть бути підтверджені лише шляхом проведення перевірки під час досудового розслідування для спростування або підтвердження даних доводів.
Досудове розслідування на даний час ще триває і ці обставини також підлягають перевірці при його проведенні, тому в такому випадку, вбачається за можливе застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна.
Таким чином, до встановлення усіх фактичних обставин даного кримінального провадження, накладення арешту на вилучене при обшуку майно відповідає вимогам закону та прав ОСОБА_6 не порушує.
Доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваної ухвали ретельно перевірялися, проте не знайшли свого підтвердження, оскільки рішення слідчого судді ухвалено на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, що підтверджені достатніми даними, дослідженими судом.
Не спростовують висновків слідчого судді і доводи апеляційної скарги про неспівмірність обмеження прав власника майна завданням кримінального провадження, оскільки на переконання колегії суддів, слідчий суддя при вирішенні питання про накладення арешту на майно, дійшов обґрунтованого висновку про те, що в даному випадку обмеження права власності є розумним і співмірним завданням кримінального провадження, з огляду на встановлені обставини даного кримінального провадження, зважаючи на те, що на час прийняття рішення вони вимагали вжиття такого методу державного регулювання, як накладення арешту на вищезазначене майно.
Колегією суддів перевірено і доводи апелянта про те, що судовий розгляд проведено без участі ОСОБА_6 та його представника. Дана обставина знайшла своє підтвердження, однак колегія суддів цю обставину не вважає істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що потягло б за собою скасування оскаржуваної ухвали, з урахуванням строків розгляду даної категорії клопотань відповідно до вимог ч. 1 ст. 172 КПК України, та з урахуванням того, що в такому випадку відповідно до вимог ч. 1 ст. 174 КПК України, у власника майна виникає право звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна.
Крім того, слід зауважити, що процесуальні права власника майна щодо подачі пояснень та заперечень стосовно накладеного арешту відновлено під час апеляційного розгляду, де останній не був обмеженим в своїх правах відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Інші доводи апеляційної скарги, на які посилається апелянт, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
Істотних порушень норм КПК України, які могли б стати підставою для скасування ухвали слідчого судді, не встановлено та не вбачаються такі і зі змісту апеляційної скарги.
При цьому колегія суддів враховує і те, що у відповідності до вимог ст. 174 КПК України арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду прийнято у відповідності до вимог закону, слідчий суддя при розгляді клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту на майно, а тому ухвалу слідчого судді необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 170-173, 307, 309, 376, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду
Апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 - залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 квітня 2026 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду відповідно до правил, визначених ч. 4 ст. 424 КПК України, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
______________ ________________ __________________
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4