Справа № 344/2882/24
Провадження № 2/344/246/26
05 травня 2026 року місто Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області у складі:
головуючого - судді Мелещенко Л.В.
за участю секретаря судового засідання - Дутки Р.-І.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Івано-Франківськ за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло,-
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідачів.
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача 1 Івано-Франківської міської ради, відповідача 2 ОСОБА_2 , відповідача 3 ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказує, що на підставі договору купівлі-продажу №10725 від 18.09.1948 ОСОБА_4 придбала 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . У 1950 році ОСОБА_4 репресовано та вислано на спецпоселення в Томську область РСФР (СРСР).
На підставі ордера на житлове приміщення №003372 від 21 липня 1988 року ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 були вселенні у квартиру по АДРЕСА_2 .
29 січня 1997 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради прийнято рішення про повернення реабілітованій ОСОБА_4 раніше конфіскованого житлового приміщення квартири по АДРЕСА_2 , на підставі якого 14 квітня 1997 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на вказане житло.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2008 року позивач є спадкоємцем майна ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . З часу повернення конфіскованого майна виконавчим комітетом питання щодо відселення ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не вирішено.
22 травня 2013 року міський голова Анушкевичус В.А. видав розпорядження № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду», згідно з яким у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передано квартиру по АДРЕСА_2 .
У зв'язку з чим ОСОБА_6 в 2016 році звернулась до суду з позовом до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Департамент житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради, про скасування рішення Івано-Франківської міської ради та розпорядження міського голови міста Івано-Франківська, визнання права власності на частину земельних ділянок, визнання факту припинення чинності ордеру, виселення та вселення в житлове приміщення, усунення перешкод у користуванні частиною будинку, відшкодування майнової шкоди.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 липня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано розпорядження міського голови міста Івано-Франківська Анушкевичуса В.А. від 22.05.2013 № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» в частині передання у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_3 . Визнано нечинним ордер № 003372 про вселення в житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_3 , виданий на ім'я ОСОБА_5 (з вписанням до нього вселюваних ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ). В решті вимог позову відмовлено.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 та рішення від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 в частині окремих пунктів та в частині задоволення вимоги про визнання факту припинення чинності ордеру про вселення в квартиру скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. В задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання факту припинення чинності ордеру на вселення в квартиру відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 та рішення від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 задоволено.
Під час реалізації зазначених рішень судів позивачу стало відомо, що Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку Івано-Франківської міської ради видано 30.05.2013 свідоцтво про право власності ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на квартиру по АДРЕСА_2 в рівних долях.
Позивач вважає, що Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку Івано-Франківської міської ради незаконно видано зазначене свідоцтво про право власності.
Позивач ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті її бабці ОСОБА_4 набула право власності на квартиру по АДРЕСА_1 .
Дане право власності позивач зареєструвала у передбаченому (діючим на той час) законом порядку.
Враховуючи те, що з 1948 року квартира АДРЕСА_3 належала на праві власності ОСОБА_4 , а з 2007 року внаслідок спадкування перейшла у власність її внучки ОСОБА_1 у Департаменту комунального господарства, транспорту і зв'язку Івано-Франківської міської ради не було жодних законних підстав видавати свідоцтво про право власності на дану квартиру ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Позивач просить суд визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане 30.05.2013 Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку Івано-Франківської міської ради, яким посвідчено право спільної сумісної власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 1-5, 75-79).
04 березня 2024 року представником відповідача 1 Івано-Франківської міської ради подано до суду відзивна позовну заяву, в якому вважає, що зазначений позов є безпідставним та необґрунтованим, а відтак, не підлягає до задоволення, зважаючи на наступні обставини. Право власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 не реєструвалося. Оспорюване свідоцтво про право власності видавалося Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку, що і зазначається самим позивачем у позові. Івано-Франківська міська рада свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 не видавала. А також жодним Законом України не надано Івано-Франківській міській раді повноважень оформляти документи на право приватної власності на квартири. Просить у задоволення позову відмовити (т. 1 а.с. 45-49).
20 травня 2024 року представником відповідача 4 Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради подано до суду через систему «Електронний суд» відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволенні позову відмовити.
Відповідач 4 зазначає, що відповідно до вимог житлового законодавства, а саме на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради народних депутатів від 13 червня 1988 року № 191 ОСОБА_5 було видано ордер від 21 липня 1988 року № 003372 на вселення в житлове приміщення житловою площею 30,81 кв. м на АДРЕСА_2 , який станом на сьогодні є дійсним та не визнаний недійсним у встановленому законодавством порядку. Відтак, у 2013 році ОСОБА_5 звернулась із заявою до органу приватизації для оформлення передачі у власність їй та членам її сім'ї квартири АДРЕСА_3 .
Розпорядженням міського голови Анушкевичуса В.А. від 22 травня 2013 року №211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передано квартиру АДРЕСА_3 . На підставі розпорядження міського голови ОСОБА_5 та членам її сім'ї - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на праві спільної сумісної власності, Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку видано свідоцтво про право власності на вищезазначене житло від 30 травня 2013 року.
Відповідно до Положення про Департамент комунального господарства, транспорту і зв'язку, затвердженого рішенням Івано-Франківської міської ради від 07.07.2011 № 263 (діяло на момент видання свідоцтва), Департамент видає дублікати та копії свідоцтв на право власності на житло та надає роз'яснення та консультації з питань, пов'язаних з приватизацією житлових приміщень.
У подальшому, згідно рішення Івано-Франківської міської ради від 22.12.2015 № 42-2 «Про виконання рішення сесії міської ради № 4-21 від 01.12.2015», Департамент комунального господарства, транспорту і зв'язку перейменовано на Департамент житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради.
Відповідно до рішення Івано-Франківської міської ради від 11.12.2020 № 311-2 Департамент житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради перейменовано на Департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради.
Отже, з огляду на вказане, саме відповідач, як орган приватизації, вчиняє всі необхідні дії щодо передачі у власність квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах у власність громадян та видає свідоцтва про право власності на підставі документів, перелік яких визначено законодавством.
ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до відповідача, як до органу приватизації, з заявою та всіма необхідними документами щодо передачі їм у власність жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі поданих документів відповідачем, як органом приватизації, було прийнято рішення про передачу спірного жилого приміщення у спільну сумісну власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та видано 30 травня 2013 року свідоцтво про право власності.
Відповідач вважає, що, здійснюючи передачу жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , у спільну сумісну власність, на підставі поданих документів, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , діяв в межах та у спосіб визначений чинним законодавством України, а твердження позивача щодо незаконності видачі відповідачем свідоцтва про право власності є безпідставними. Також свідоцтво про право власності підлягає обов'язковій реєстрації в органі державної реєстрації прав.
Також відповідач звертає увагу суду на те, що право власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 не реєструвалося (т. 1 а.с. 125-129).
29 грудня 2025 року представником відповідача 3 ОСОБА_3 - адвокатом Миленькою М.В. подано до суду письмові пояснення по справі, в яких вважає, що зазначений позов є безпідставним та не підлягає задоволенню.
Щодо обґрунтування позивачем про те, що на підставі договору купівлі-продажу №10725 від 18.09.1948 ОСОБА_4 придбала 1/2 будинку АДРЕСА_1 , то відповідач 3 зазначає, що житловий будинок з двома квартирами АДРЕСА_4 та АДРЕСА_3 відноситься до зблокованого житлового будинку , який є житловим будинком квартирного типу.
Дійсно ОСОБА_8 виділена права половина домоволодіння АДРЕСА_5 , яка належить згідно договору купівлі № 10725 від 18.09.1948. На генеральному плані чітко видно запис про те, що на правій половині домоволодіння вказане прізвище ОСОБА_9 (тепер АДРЕСА_6 ). У той час ліва частина домоволодіння (тепер АДРЕСА_2 ) належала ОСОБА_10 .
Підтвердження того факту, що ліва частина будинку, яка в 1948 році належала ОСОБА_10 , на сьогоднішній день є квартирою АДРЕСА_7 (яка була приватизована сім'єю Слободян), знайшла своє місце в Плані поділу земельної ділянки, на якому вказано, що ліва частина земельної ділянки (пронумерована № 2) рахується за сім'єю ОСОБА_11 .
Окрім того, відповідач 3 зазначає, що сім'я ОСОБА_11 в 1988 році отримали ордер на вселення саме в квартиру, яка знаходиться ліворуч, тобто де колись проживала сім'я ОСОБА_12 , і аж ніяк не в квартиру, яка належала ОСОБА_4 .
Після прийняття Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» для повернення будівель та іншого майна, що були вилучені під час репресій, або відшкодування їх вартості реабілітовані ОСОБА_4 та ОСОБА_10 подали до уповноваженого органу заяву про повернення частин будинку, що належали їм на праві приватної власності з 1948 року.
Так, 13 травня 1994 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради народних депутатів прийнято рішення № 127 про визнання права власності на будинковолодіння та квартири за реабілітованими громадянами на підставі протоколів міської комісії з питань поновлення прав реабілітованих. Цим же рішенням повернено майно як ОСОБА_4 , так і ОСОБА_10 .
Проте міською комісією з питань поновлення прав реабілітованих допущено помилку при складанні проєкту рішення виконкому: ОСОБА_10 повернули майно, яке належало ОСОБА_13 , а ОСОБА_4 повернули майно, яке належало ОСОБА_10 .
Цю помилку було виявлено і вже з 1998 року відділом по обліку та розподілу житлових площ Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради народних депутатів - неодноразово викликалася ОСОБА_14 для розгляду питання відселення її сім'ї з будинку на АДРЕСА_1 з метою повернення його власнику реабілітованій ОСОБА_10 .
Про цю помилку було відомо ОСОБА_4 та згодом і позивачу, що підтверджується «заключними поясненнями по справі М344/5006/16-ц».
Так, позивач ОСОБА_1 надала письмові пояснення: «В 2001 році з квартири, що мала належати нам, мешканців відселили та віддали громадянину ОСОБА_15 ».
Відтак, підлягають поверненню саме вилучені в репресованої особи будівлі та споруди, які належали їй на праві приватної власності, а не повернення іншого майна як заміна вилученому. У випадку відсутності можливості повернення майна репресованим відшкодовується вартість будівель та майна, а не заміна майна іншим аналогічним по вартості або ж розміру.
Враховуючи те, що ОСОБА_4 (а потім і позивачу), як репресованій, в будинку по АДРЕСА_1 належала квартира з правої сторони - квартира АДРЕСА_8 , а Слободянам законно надана квартира АДРЕСА_3 - квартира з лівої сторони, тому відсутні підстави позбавляти права власності відповідачів та визнавати недійсним їх свідоцтво про право власності. Оскільки мова іде про дві різні квартири, тому в позові слід відмовити (т.2 а.с.37-41).
06 квітня 2026 року представником відповідача 3 подано до суду заяву про застосування строку позовної давності, в якій пояснює, що заявлена позивачем вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності не є таким порушенням, що може бути усунуто шляхом подачі негаторного позову, оскільки факт видачі зазначеного свідоцтва (щодо усього майна) та реєстрація права власності на спірну квартиру за одним із співвласників створює ситуацію, за якої інші співвласники позбавляються права на таке майно в цілому. По своїй суті вимога про визнання недійсним свідоцтва не може бути ототожнена та/або кваліфікована як негаторний позов.
У контексті обставин цієї справи, необхідно звернути увагу на те, що спірне свідоцтво про право власності було видане на ім'я ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у травні 2013 році, що свідчить про виникнення у позивачів права на позов.
При визначенні початкового моменту відліку позовної давності необхідно виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 Цивільного кодексу України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Розумність характерна та властива для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення норм, що здійснюється при вирішенні спорів. Наголошує, що Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об'єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій. Спірними правовідносини можуть вважатися протягом строку позовної давності, а випадку, якщо зацікавлені особи не звернулися до суду за захистом своїх прав у передбачений законом строк, правовідносини набувають ознак стабільності та передбачуваності.
Конфлікт відносно спірної квартири між сторонами є предметом розгляду у судах різних інстанцій з квітня 2016 року (близько 9 років), однак позивачем не заявлялося вимог про скасування свідоцтва на право власності на спірну квартиру від 30 травня 2013 року.
З урахуванням того, що спірне свідоцтво про право власності на житло було видане 30 травня 2013 року, при цьому з даним позовом позивачі звернулися лише у 2024 році, а тому пропустили строк позовної давності при зверненні до суду із цим позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності.
Також позивач не повідомляла суд про наявність поважних причин, які об'єктивно перешкоджали їй звернутись до суду за захистом прав у межах позовної давності та вважала, що такий строк ними не пропущено. Просить застосувати наслідки пропуску строку позовної давності (т. 2 а.с. 76-78).
Процесуальні дії у справі.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 лютого 2024 року дану справу розподілено головуючому судді Мелещенко Л.В. (т. 1 а.с. 32-33).
Ухвалою суду від 19 лютого 2024 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за даним позовом, ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження з викликом сторін (т.1 а.с.34-35).
Ухвалою суду від 30 квітня 2024 року залучено до участі у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло в якості співвідповідача Департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради, місцезнаходження: м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, буд. 7 (т. 1 а.с. 112-114).
Ухвалою суду від 19 вересня 2024 року закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті (т.1 а.с. 181-183).
Пояснення учасників справи у судовому засіданні.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Гандзюк І.Б. у судовому засіданні позовні вимоги підтримала на підставах, викладених у позові, додатково пояснила, що про порушення свого права позивач дізналася лише у 2023 році, просила позов задовольнити.
Представник відповідача 3 ОСОБА_3 - адвокат Миленька М.В. у судовому засіданні просила у задоволенні позову відмовити.
У судовому засіданні представник відповідача 4 Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради Бойчук І.І. просила суд у задоволенні позову відмовити.
Інші учасники справи у судове засідання не прибули, будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомили.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Суд, вислухавши сторони, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
На земельну ділянку з будівлями по АДРЕСА_1 складений Генеральний план (т. 1 а.с. 7, 80, т. 2 а.с. 42).
14 квітня 1997 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житло за адресою: АДРЕСА_2 на підставі рішення МВК від 29 січня 1997 року № 4. Дана квартира зареєстрована в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності і записана у реєстрову книгу за №7008/182 (т. 1 а.с. 8, 81).
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2008 року, спадкоємцем майна ОСОБА_4 є ОСОБА_1 . Спадкове майно складається з квартири АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 9, 82).
Власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину. Дата прийняття рішення про реєстрацію права власності: 14.02.2008 (т. 1 а.с.10)
30 травня 2013 року Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 видане свідоцтво про право власності ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках (т.1 а.с. 11, 83).
16 липня 2021 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області позов позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, міського голови Івано-Франківська, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , Департамент житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради про скасування рішення Івано-Франківської міської ради та розпорядження міського голови міста Івано-Франківська, визнання права власності на частину земельних ділянок, визнання факту припинення чинності ордеру про вселення в житлове приміщення, усунення перешкод у користуванні частиною будинку, відшкодування майнової шкоди задоволено частково. Скасовано розпорядження міського голови міста Івано-Франківська Анушкевичуса В.А. від 22.05.2013 року № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» - в частині передання у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_3 . Визнано нечинним ордер № 003372 про вселення в житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_3 , виданий на ім'я ОСОБА_5 (з вписанням до нього вселюваних ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ). В решті вимог позову відмовлено (т. 1 а.с. 12-18, 84-90).
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , Івано-Франківської міської ради та ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 та рішення від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 в частині окремих пунктів та в частині задоволення вимоги про визнання факту припинення чинності ордеру про вселення в квартиру скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. В задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання факту припинення чинності ордеру на вселення в квартиру відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 та рішення від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 задоволено. Скасовано рішення Івано-Франківської міської ради від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 «Про передачу у власність та надання в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін до рішень» в частині надання ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), площею 0,0604 га по АДРЕСА_1 (п. 16). Скасовано рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 «Про передачу у власність та надання в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін до рішень» в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 земельної ділянки площею 0,0604 га по АДРЕСА_1 (п. 27). Мотивувальну частину рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про визнання права власності на частину земельної ділянки за ОСОБА_1 викладено в редакції цієї постанови. В решті рішення суду залишено без змін (т. 1 а.с. 19-29, 91-101).
11 грудня 2020 року Івано-Франківською міською радою прийнято рішення № 311-2 «Про внесення змін у рішення міської ради від 26.11.2020 № 307-1 та затвердження Положень виконавчих органів міської ради» (т.1 а.с.56-59).
22 грудня 2015 року Івано-Франківською міською радою прийнято рішення № 42-2 «Про виконання рішення сесії міської ради № 4-1 від 01.12.2015» (т. 1 а.с. 60-64).
Департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради зареєстровано як юридичну особу (т. 1 а.с. 122-123, 130-131, 159-160).
Постановою Верховного Суду від 21 серпня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Лютан Зеновій Йосипович, задоволено частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про вселення скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким вказані вимоги задоволено. Вселено ОСОБА_1 у квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3 , залишено без змін (т.2 а.с.11-22).
Листом від 25.09.1998 ОСОБА_14 було запрошено для розгляду питання відселення її сім'ї з будинку по АДРЕСА_1 з метою повернення його власнику реабілітованій ОСОБА_10 (т. 2 а.с. 43).
13 квітня 1994 року Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради прийнято рішення № 127 «Про розгляд питання повернення житла реабілітованим», яким квартири за реабілітованими громадянами на підставі протоколів міської комісії з питань поновлення прав реабілітованих повернуто, у тому числі ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_10 ( АДРЕСА_1 ) (т. 2 а.с. 45-46).
У додатку №1 «Перелік будинків, що підлягають поверненню реабілітованим громадянам» до цього рішення під №6 зазначено прізвище ОСОБА_4 (т. 2 а.с. 47-48).
З плану поділу земельної ділянки ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на території АДРЕСА_1 вбачається, що ліва частина будинку (квартира АДРЕСА_7 ) рахується за сім'єю ОСОБА_11 (т. 2 а.с. 49).
Норми права, що підлягають застосуванню, та висновки суду
за результатами розгляду справи.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19,пункт 14)).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на повагу до житла.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частинами третьою, четвертою статті 9 Житлового кодексу України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Статтею 345 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов'язки. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 16.12.2009 № 396, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29 січня 2010 року за № 109/17404.
Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачає, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
Частиною першою статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Статтями 3, 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" визначено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі наймачу та членам його сім'ї квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у межах визначеної норми. При цьому, до членів сім'ї наймача включаються громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Згідно з частинами другою, третьою, п'ятою статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
Положення № 396 визначає порядок передачі квартир багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків (далі - квартири (будинки)), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - кімнати у комунальних квартирах), які використовуються громадянами на умовах найму, у власність громадян.
Відповідно до пункту 4 Положення № 396 передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника.
Абзацом першим пункту 23 Положення № 396 визначено, що орган приватизації приймає рішення про передачу квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах у власність громадян. На підставі вказаного рішення орган приватизації видає свідоцтво про право власності та реєструє його у спеціальній реєстраційній книзі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах, що належать громадянам на праві приватної (спільної сумісної, спільної часткової) власності.
Отже, передача квартир у власність громадян у процесі їх приватизації здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації і оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Частинами першою, другою статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено, що 14 квітня 1997 року ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на житло за адресою: АДРЕСА_2 на підставі рішення МВК від 29 січня 1997 року № 4 та зареєстровано право власності на дану квартиру в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації за №7008/182.
Позивач на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2008 року є власником квартири АДРЕСА_3 . Рішення про реєстрацію права власності було прийнято 14.02.2008.
30 травня 2013 року Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , видане свідоцтво про право власності ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках.
Отже, на квартиру АДРЕСА_3 , на яку було зареєстровано право власності спадкоємцем ОСОБА_4 - ОСОБА_1 , було повторно видано свідоцтво про право власності Департаментом інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради.
Посилання представника відповідача 1, що право власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 не реєструвалося, оцінюється критично та суд зазначає, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, згідно із Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", проводиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують, а визнання недійсним свідоцтва про право власності на майно має на меті захист прав позивача на квартиру, що належить їй на праві власності.
Доводи представника відповідача 3 про те, що сім'я ОСОБА_11 в 1988 році отримали ордер на вселення саме в квартиру, яка знаходиться ліворуч, тобто де колись проживала сім'я ОСОБА_12 , і аж ніяк не в квартиру, яка належала ОСОБА_4 , відповідно ОСОБА_4 (а потім і позивачу), як репресованій, в будинку по АДРЕСА_1 належала квартира з правої сторони - квартира АДРЕСА_8 , а Слободянам законно надана квартира АДРЕСА_3 - квартира з лівої сторони, спростовуються тим, що долученими позивачем доказами підтверджується саме той факт, що ОСОБА_4 , а згодом і ОСОБА_1 , стали власниками квартири АДРЕСА_7 , на яку сім'ї Слободянів видано оспорюване свідоцтво.
Суд також зазначає, що визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, що його отримала, щодо нерухомого майна, отже доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту.
Враховуючи наведене суд приходить до висновку, що Департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради сім'я, видаючи 30 травня 2013 року свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_3 , яка з 14 квітня 1997 року перестала бути муніципальним житлом та не підлягала приватизації, діяв всупереч повноважень та у не спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, тому позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло підлягають задоволенню.
Щодо строку позовної давності, який просить застосувати сторона відповідача 3, то суд зазначає наступне.
Виходячи з вимог статті 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, як це закріплено положеннями статті 257 Цивільного кодексу України.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, як це унормовано вимогами частини першої статті 261 Цивільного кодексу України.
У статті 264 Цивільного кодексу України визначено порядок переривання перебігу позовної давності. Так, згідно із цією статтею перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення позову особою до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Згідно з частинами четвертою-п'ятою статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин (пункти 6.43, 6.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, прийнятій по справі №911/3681/17).
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20 вересня 2011 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Представник позивача у судовому засіданні зазначає, що про наявність свідоцтва про право власності стало відомо під час реалізації рішень у справі № 344/5006/16-ц. Така ж аргументація зазначена і у позовній заяв.
До суду представник позивача звернувся 15 лютого 2024 року, про що свідчить штамп суду (а.с. 1).
Тому суд вважає, що позивачем не пропущений строк позовної давності щодо звернення до суду з даним позовом.
Усі інші пояснення учасників справи, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених у цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка слідчим суддею не надала можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Виходячи із вищевикладеного, суд, оцінивши докази, надані сторонами у справі, їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, відповідно до статті 89 Цивільного процесуального кодексу України, приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, тому підлягають задоволенню повністю.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 4, 9, 10-13, 76-81, 89, 259, 263-265, 268, 273, 279, 280-284, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло - задовольнити у повному обсязі.
Визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане 30 травня 2013 року Департаментом комунального господарства, транспорту і зв'язку Івано-Франківської міської ради, яким посвідчено право спільної сумісної власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_9 .
Відповідач 1 - Івано-Франківська міська рада, код ЄДРПОУ 33644700, місцезнаходження: вул. Грушевського, буд. 21, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область, 76004.
Відповідач 2 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_10 .
Відповідач 3 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_11 .
Відповідач 4 - Департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради, код ЄДРПОУ 37794186, місцезнаходження: вул. Незалежності, буд. 7, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська область, 76018.
Повний текст рішення складено та підписано 05 травня 2026 року.
Суддя Мелещенко Л.В.