Провадження № 22-ц/803/4005/26 Справа № 179/2276/24 Суддя у 1-й інстанції - Кравченко О. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
29 квітня 2026 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.,
суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,
за участю секретаря - Піменової М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Магдалинівської селищної ради про визнання недійсним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки, -
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Магдалинівської селищної ради про визнання недійсним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до технічного паспорта будинок має прибудинкову територію, яка складається з сіней, гаражу, погребу (льоху), сараю, вбиральні та інших споруд. Згідно з довідкою № 4, виданою Магдалинівським маслозаводом Дніпропетровського колективного акціонерного підприємства молочний комбінат «Придніпровський», робітниками маслозаводу був побудований будинок по АДРЕСА_2 на чотири господарі у 1961 році, який має прибудови: один сарай - на чотирьох, два погреби - на чотирьох, мешканці будинку мають однакове право користування господарськими будівлями в рівних частинах.
07 червня 2005 року Магдалинівською селищною радою Магдалинівського району Дніпропетровської області було винесено рішення № 76/1 про надання дозволу на будівництво господарської будівлі ОСОБА_1 розміром 3,5х5,0 м у дворі будинку АДРЕСА_2 .
У 2024 році вона дізналася, що її сусідка - ОСОБА_2 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1222355100:03:001:0640 за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується копією державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0259 га від 19 листопада 2009 року з цільовим призначенням земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зазначений державний акт було видано на підставі рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради народних депутатів № 500/4 від 10 грудня 1993 по передачу земельних ділянок у приватну власність і користування.
Позивачка вважала, що приватизація вказаної земельної ділянки є незаконною та порушує її майнові права та інших власників будинку. Наразі вона позбавлена можливості вільно користуватися господарськими спорудами, які розташовані на прибудинковій території, оскільки на думку відповідачки ОСОБА_2 ці споруди розташовані на належній їй земельній ділянці, остання не допускає до вказаних приміщень, чим порушує її право власності/користування.
Зазначала, що виконавчий комітет Магдалинівської селищної ради оскаржуваним рішенням протиправно передав у власність відповідачці ОСОБА_2 земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0259 га під окремою квартирою в чотириквартирному житловому будинку, хоча така передача Земельним кодексом не передбачена.
Так як на момент оформлення державного акту на право власності на земельну ділянку від 19 листопада 2009 року серії ЯИ № 027553 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , перебував у спільній власності власників квартир у цьому будинку, то і земельна ділянка повинна була передаватися у спільну власність всіх співвласників будинку, для обслуговування якого вона передавалася.
Ураховуючи викладене, позивачка просила суд:
- визнати недійсним та скасувати рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради № 500/4 від 10 грудня 1993 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування» щодо передачі безкоштовно у приватну власність та постійне користування земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд площею 0,0259 га ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_4 ;
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 027553, виданий 19 лиcтопада 2009 року ОСОБА_2 на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,0259 га, кадастровий номер 1222355100:03:001:06540;
- скасувати державну реєстрацію про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 3004010912223) площею 0,0259 га, кадастровий номер 12222355100:03:001:06540, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на території Магдалинівської селищної ради Магдалинівського району Дніпропетровської області.
Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Магдалинівської селищної ради про визнання недійсним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки - відмовлено.
У поданій 20 січня 2026 року безпосередньо до суду апеляційної інстанції апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що про приватизацію земельної ділянки відповідачкою ОСОБА_2 та порушення свого права позивачка дізналася у 2023 році, коли звернулася до землевпорядної організації для розроблення технічної документації для приватизації земельної ділянки та встановила, що земельна ділянка відповідачки ОСОБА_2 накладається на об'єкти її нерухомості.
Також зазначає, що земельну ділянку було зареєстровано відповідачкою лише 09 вересня 2024 року.
Відзиву на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 55,4 кв.м., у тому числі житловою площею 37,5 кв.м.
Зазначену квартиру ОСОБА_1 придбала у Магдалинівського маслозаводу відповідно до договору від 14 січня 1992 року (т.1 а.с.11-13).
Як вбачається з довідки Магдалинівського маслозаводу ДКПАП молочний комбінат «Придніпровський» від 03 квітня 1995 року № 4, виданої ОСОБА_1 , працівниками маслозаводу побудований будинок у 1961 році по АДРЕСА_2 на чотири господаря, маються господарські прибудови: один сарай на 4-х, два льоха - на 4-х, мешканці будинку мають однакове право користування господарськими прибудовами в рівних частках (т.1 а.с.14).
Відповідно до договору дарування квартири від 17 лютого 2016 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с.15-17).
Відповідно до договору дарування квартири ОСОБА_4 (дошлюбне прізвище ОСОБА_5 ) подарувала ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_5 (т.1 а.с.18-19).
20 серпня 2020 року за позивачкою ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 серпня 2025 року № 221830936 (т.1 а.с.10).
Відповідачці ОСОБА_2 на праві спільної власності належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 21 червня 1993 року (а.с.110).
Відповідно до інформаційної довідки КП «Самарівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» ДОР від 06 березня 2025 року № 0/155/02-25 за адресою: АДРЕСА_2 , в КП «Новомосковське МБТІ» ДОР» відкрита інвентаризаційна справа, на основні замовлення від Магдалинівського маслозаводу Дніпропетровської області від 28 квітня 1983 року про виготовлення інвентаризаційної справи на 4-х квартирний будинок згідно рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради Дніпропетровської області № 151/5 від 28 листопада 1991 року «Про введення в експлуатацію індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 » (т.1 а.с.90).
Відповідно до рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради народних депутатів Дніпропетровської області № 151/5 від 28 листопада 1991 року, затверджено акт введення в експлуатацію житлового будинку по АДРЕСА_7 (т.2 а.с.92).
З копії технічного паспорту на будинок по АДРЕСА_5 , виготовленого 12 листопада 1991 року, вбачається, що будинок має окремі входи по кількості квартир та прибудинкову територію з будівлями та спорудами. У технічному паспорті зазначені приналежні позивачу будівлі: сарай - літ «З», сарай літ «Ж», погріб літ «Л», замощення №5, калитка №1, забор №2, забор №3 (т.1 а.с.20-23).
Відповідно до рішення Магдалинівської селищної ради Магдалинівського району Дніпропетровської області від 07 червня 2005 № 76/1 надано дозвіл ОСОБА_1 на будівництво господарської будівлі розміром 3,5х5,0 м у дворі будинку АДРЕСА_2 , відділу архітектури оформити необхідну технічну документацію (т.1 а.с.24).
Листом Самарівської районної військової адміністрації Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року на виконання ухвали суду від 21 квітня 2025 року про витребування доказів, до суду надані належним чином архівні документи, зокрема: рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної Ради народних депутатів Магдалинівського району від 10 грудня 1993 року № 500/4 «Про передачу земельних ділянок у власність та користування» стосовно ОСОБА_2 та заяви до цього рішення ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ; рішення виконавчого комітету Магдалинівської селищної Ради народних депутатів Магдалинівського району від 08 жовтня 1993 року № 454 «Про встановлення межі присадибного користування між гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 ». Також повідомлено, що додаток у вигляді акту комісії Магдалинівської Ради народних депутатів від 25 жовтня 1993 року про розподіл присадибної земельної ділянки і встановлення межі по АДРЕСА_2 під рішенням виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради від 08 жовтня 1993 року № 454 відсутній. Заяву ОСОБА_2 від 20 травня 1993 року щодо отримання чи передачі земельної ділянки у власність по АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 не знайдено (т.1 а.с.186-187).
Відповідно до рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної Ради народних депутатів Дніпропетровської області № 454 від 08 жовтня 1993 року «Про встановлення межі присадибного землекористування між гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 », розглянувши заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та акт комісії селищної ради народних депутатів від 25 жовтня 1993 року про розподіл присадибної земельної ділянки та встановленні межі по АДРЕСА_2 , виконком селищної ради народних депутатів вирішив: розподілити земельну присадибну ділянку по АДРЕСА_2 загальною площею 1110 кв.м. між громадянами, що проживають у цьому приватизованому 4-х квартирному будинку ( ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 ) на рівновеликі площі, по 277,4 кв.м. кожному. Землевпорядку ОСОБА_10 встановити в натурі межі між присадибним землекористуванням вищевказаних громадян шляхом установлення межевих знаків (кілочків) (т.1 а.с.111, 186).
11 листопада 1993 року ОСОБА_2 звернулася до виконкому Магдалиівської селищної ради із заявою про приватизацію земельної ділянки площею 277,5 кв.м., розташованої у АДРЕСА_4 (т.1 а.с.194).
Рішенням виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради народних депутатів Дніпропетровської області від 10 грудня 1993 року № 500/4, згідно Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 та заяви ОСОБА_2 , селищна рада передала ОСОБА_2 безкоштовно у приватну власність та постійне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд площею 0,0259 га, за адресою: АДРЕСА_8 . Відповідно до заяви ОСОБА_6 від 09 листопада 1993 року, остання не заперечує щодо приватизації землі ОСОБА_11 (т.1 а.с.112, 192-193).
24 жовтня 2009 року на замовлення ОСОБА_2 ДРФО ДП ДЗК була виготовлена технічна документація та присвоєний кадастровий номер земельної ділянки 1222355100:03:001:0640, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 23 березня 2025 року (а.с.113-118).
На підставі рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради № 500/4 від 10 грудня 1993 року № 500/4 ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯИ № 027553 від 19 листопада 2009 року на право власності на земельну ділянку кадастровий номер 1222355100:03:001:0640, площею 0,0259 га, яка розташована по АДРЕСА_4 , з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (т.1 а.с.119).
На підставі державного акту серії ЯИ № 027553 від 19 листопада 2009 року за відповідачкою ОСОБА_2 09 вресня 2024 року зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 1222355100:03:001:0640, площею 0,0259 га в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав від 12 вересня 2024 року № 394584853 (т.1 а.с.120).
Згідно кадастрового плану земельної ділянки № 1222355100:03:001:0640, який міститься у витязі з державного земельного кадастру та державному акті на право власності на земельну ділянку, зазначено опис меж земельної ділянки: від А до Б - землі гр. ОСОБА_1 , від Б до А - землі Магдалинівської с/ради.
Як вбачається з листа Дніпропетровської філії ДП «Центр державного земельного кадастру» від 13 травня 2025 року № 4-3/78, на підставі укладеного договору між Державним підприємством «Центр державного земельного кадастру» та ОСОБА_1 від 02 серпня 2023 року № 2304140100309 на початку вересня 2023 року спеціалістом філії здійснено виконання топографо-геодезичних робіт за адресою: АДРЕСА_5 , та виявлено, що на фактичну земельну ділянку замовника ОСОБА_1 є накладення вже раніше сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 1222355100:03:001:0640 ( АДРЕСА_9 ). Також було встановлено, що деякі об'єкти нерухомого майна (погріб, сарай тощо) ОСОБА_1 знаходяться на іншій фактичній ділянці, а більша частина території домоволодіння є спільною земельною ділянкою. На підставі наведеного, подальше проведення робіт з підготовки документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відповідно до укладеного договору буде виконано після вирішення питання щодо накладення земельних ділянок, про що в усній формі було повідомлено замовника. Також до листа додано схему, на якій відображено накладення земельних ділянок (т.2 а.с.5-6).
У судовому засіданні за клопотанням сторони відповідача було допитано свідків: ОСОБА_12 та ОСОБА_13 .
Так, свідок ОСОБА_12 суду показала, що відповідачка ОСОБА_2 її мати, а позивачка - сусідка. Вона (свідок) мешкає за адресою: АДРЕСА_10 , з 1992 року. В 1992 році їй було не повних 25 років. На той час в будинку крім них також мешкали ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 . В будинку 4 окремих квартири, які мають 4 окремі входи. Знає про те, що було рішення про поділ земельних ділянок, була комісія, все міряла, всі мешканці все знали. Процесом поділу земельних ділянок керувала ОСОБА_6 . Усі подавали заяви, щоб розділити двір на 4 частини, щоб у кожного був свій окремий вхід. Ходила комісія, все обміряли. В комісії була представник селищної ради, міряли та підписували усі. За результатом роботи комісії було рішення, яке видавалося кожному власнику квартири. Це було у 1992-1993 роках. ОСОБА_14 заперечень з приводу поділу не виказувала, погоджувалась. Все усіх влаштовувало. Після цього рішення всі поставили паркани. ОСОБА_14 поставила паркан одна із перших. У 2008 році вони викликали землевпорядну організацію, які міряли межі їх земельної ділянки. Тоді була постанова про безкоштовну приватизацію земельних ділянок і вони вирішили її приватизувати. Приїжджали представники землевпорядної організації, вимірювали межі. ОСОБА_14 бачила, що здійснювалися заміри. Питала її про те, скільки коштує приватизація, цікавилася. Вона їй відповіла, що це безкоштовно. До моменту звернення з позовом, ОСОБА_14 ніяких претензій з цього приводу не висловлювала. Її мати, ОСОБА_2 з 1994 року в цій квартирі не мешкає, перейшла до своїх батьків, яким на той час потрібна була допомога. У квартирі мешкає вона з чоловіком. Про те, що є накладення земельної ділянки вона не знала, дізналася тільки зараз. Про те, що неправильно нанесені координати, їй ніхто не повідомляв. Вона як користувач земельної ділянки, не заперечує проти виправлення координат.
Свідок ОСОБА_13 суду показала, що є донькою відповідачки ОСОБА_2 . У 1993 році вона разом з сестрою проживала в будинку, але тих подій не пам'ятає, їй було 15 років. У будинку 4 квартири: ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_14 . У 2009 році вона жила окремо, працювала в земельному відділі Магдалинівської селищної ради на посаді бухгалтера. Тоді була безкоштовна приватизація і всі почали займатися документами на приватизацію. У них був дозвіл на приватизацію і вони зробили державний акт. Документи вона подавала в Держгеокадастр. Виходили геодезісти, робили заміри, встановлювали межи, складалася документація (проект) земельної ділянки. Коли робили заміри, вона не була присутня.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою пропущений строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачкою ОСОБА_2 .
Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або його оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина друга статті 21 ЦК України).
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (частина друга, пункт «г» частини третьої статті 152 ЗК України).
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до підпункту 34 пункту 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений статтею 118 вказаного Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву, зокрема, до відповідної міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Відповідно до частини другої статті 118 ЗК України рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.
Відповідно до частини 7 вказаної статті відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.
Статтею 126 ЗК України визначено перелік документів, що посвідчують право на земельну ділянку. Зокрема, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України, а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.
Відповідно до статті 22 Земельного Кодексу України 1990 року (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені ст. 23 ЗК України 1990 року (в редакції, що діяла на час спірних правовідносин). Разом з тим, дію вказаної статті було зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 року № 15-92.
Пунктом 3 Декрету було встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених ст. 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.
Отже, пунктом 3 Декрету було визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.
Відповідно до пункту 7 Перехідних положень ЗК України (в редакції 2001 року) громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Встановлено та не заперечувалося сторонами, що позивачка та відповідачка є власниками приватизованих квартир у чотирьохквартирному будинку за адресою: АДРЕСА_11 , який введений в експлуатацію рішенням Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради народних депутатів Дніпропетровської області № 151/5 від 28 листопада 1991 року.
Рішенням Виконавчого комітету Магдалинівської селищної Ради народних депутатів Дніпропетровської області № 454 від 08 жовтня 1993, виконком селищної ради народних депутатів розподілив земельну присадибну ділянку по АДРЕСА_2 загальною площею 1110 кв.м. між громадянами, що проживають у цьому приватизованому 4-х квартирному будинку ( ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 ) на рівновеликі площі, по 277,4 кв.м. кожному.
11 листопада 1993 року ОСОБА_2 звернулася до виконкому Магдалиівської селищної ради із заявою про приватизацію земельної ділянки площею 277,5 кв.м., розташованої у АДРЕСА_4 .
Рішенням Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради народних депутатів Дніпропетровської області від 10 грудня 1993 року № 500/4, згідно Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 та заяви ОСОБА_2 , селищна рада передала ОСОБА_2 безкоштовно у приватну власність та постійне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд площею 0,0259 га, за адресою: АДРЕСА_8 .
На підставі рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради № 500/4 від 10 гудня 1993 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯИ №027553 від 19 листопада 2009 року на право власності на земельну ділянку кадастровий номер № 1222355100:03:001:0640, площею 0,0259 га, яка розташована по АДРЕСА_4 , з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, в тому числі земельно-кадастрові документи, що підтверджують право ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку по АДРЕСА_4 до моменту її приватизації.
Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди належать на праві спільної (часткової або сумісної власності), використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно.
Відповідно до частин другої та п'ятої частини другої статі 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Користування закріпленою за приватизованим будинком прибудинковою територією здійснюється в порядку і на умовах, передбачених Земельним кодексом України.
Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» встановлено, що прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.
Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затвердженого наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 05 квітня 1996 року № 31/30/53/396, прибудинкова територія - це встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної несадибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і пов'язаних з ним господарських та технічних будівель і споруд. Прибудинкова територія встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо).
При переході права власності на житловий будинок (його приміщення) або на частину будинку разом з цим об'єктом переходить і право спільної власності (користування) земельною ділянкою у відповідності з чинним законодавством.
Частка власності (користування) земельної ділянки кожного власника квартири (квартир) чи нежитлового приміщення у спільній частковій власності визначається відношенням загальної площі квартири (квартир) чи нежитлових приміщень, що перебувають у його власності, до спільної площі всіх квартир і нежитлових приміщень будинку.
Виділення частки земельної ділянки власникам квартир і нежитлових приміщень в натурі та їх окреме відчуження не допускається (підпункти 4.3, 4.4 пункту 4 Положення).
Правовий режим спірної земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, та прибудинкової території визначається земельним законодавством, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК України).
Частинами першою-третьою статті 42 ЗК України (в редакції, що діяла на момент видачі державного акту на право власності на спірну земельну ділянку) передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території визначається співвласниками.
З аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, та норм статті 42 ЗК України вбачається, що в разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить до житлового комплексу, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об'єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 «Про реалізацію Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і допоміжними приміщеннями є майном співвласників, які визначають порядок його використання. Тобто стаття 42 ЗК України не передбачає можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини (постанова Верховного Суду від 18 березня 2019 року в справі № 263/68/17, від 08 квітня 2019 року у справі № 368/513/16-ц та від 25 травня 2022 року в справі № 344/12943/15).
Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 січня 2020 року у справі № 461/4181/18 зазначив, що спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.
У постанові Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 766/8919/18 зазначено, що сам собою факт, що земельну ділянку не передано у власність чи в користування співвласникам багатоквартирного будинку у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, не змінює правового статусу цієї земельної ділянки як прибудинкової території та не дає право використовувати її без згоди співвласників будинку.
Як зазначено вище, будинок за адресою: АДРЕСА_2 , є багатоквартирним будинком. З пояснень сторін та матеріалів справи судом встановлено, що об'єднання співвласників квартир у будинку не створювалося, управління будинком жодною установою після приватизації квартир у ньому не здійснюється. З технічного паспорту на житловий будинок вбачається, що на земельній ділянці розташовані господарські приміщення загального користування.
Таким чином, земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише зі згоди всіх співвласників (квартиронаймачів) будинку, так як належить їм на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу (допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку, його технічне обладнання) є майном співвласників, які визначають порядок його використання.
Нормами земельного законодавства не передбачена можливість передачі у власність чи користування окремих співвласників багатоквартирних будинків земельної ділянки (на якій розташований багатоквартирний жилий будинок) або її частини, беручи до уваги ту обставину, що прибудинкова територія, яку законодавець відносить до житлової та громадської забудови, є особливим об'єктом права власності на землю через те, що вона має задовольняти інтереси великої кількості осіб та призначена для розміщення й обслуговування житлового будинку. Законодавець при цьому не відносить до числа суб'єктів права власності прибудинкової території багатоквартирного будинку окремих фізичних осіб.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка відноситься до прибудинкової території багатоквартирного будинку по АДРЕСА_2 , та її передача у власність відповідачці ОСОБА_2 відбулася всупереч вимогам закону.
Поряд з цим, в суді першої інстанції відповідачкою ОСОБА_2 було подано заяву про застосування строків позовної давності.
Відповідно до статей 71, 75 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
01 січня 2004 року набрав чинності ЦК України, згідно пунктом 6 Прикінцевих і перехідних положень якого правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
Встановивши, що позивачка мала можливість володіти інформацією про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 ще з 1993 року, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог саме з підстав пропуску строку позовної давності.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що про приватизацію земельної ділянки відповідачкою ОСОБА_2 та порушення свого права вона дізналася лише у 2023 році, коли звернулася до землевпорядної організації для розроблення технічної документації для приватизації земельної ділянки та встановила, що земельна ділянка відповідачки ОСОБА_2 накладається на об'єкти її нерухомості, - колегія суддів вважає не доведеними.
Крім того, з пояснень позивачки у судовому засіданні вбачається, що фактично підставою для звернення до суду стала неможливість позивачки приватизувати частину земельної ділянки (прибудинкової території), яку вона вважає своєю.
З матеріалів справи також вбачається, що позивачка у 1991 році вчиняла дії на виділення у своє користування частини земельної ділянки перед входом у власну квартиру, встановивши паркан, що підтверджується технічним паспортом на будинок та поясненнями самої позивачки, яка пояснила, що такі ж паркани встановили усі співвласники багатоквартирного будинку. Також, ця обставина підтверджується поясненнями відповідачки ОСОБА_2 та свідків.
Зі змісту рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної Ради народних депутатів Дніпропетровської області № 454 від 08 жовтня 1993 року «Про встановлення межі присадибного землекористування між ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_18 », вбачається, що вказане рішення було прийнято за результатами розгляду заяв співвласників будинку ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 .
Крім того, сам факт звернення позивачки до землевпорядної організації для розроблення технічної документації для приватизації частини земельної ділянки, свідчить про обізнаність позивачки про наявність рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 та приватизацію останньою спірної земельної ділянки.
Таким чином, позивачкою не доведено належними доказами, що вона не знала та не могла дізнатися раніше про порушення свого цивільного права.
З моменту винесення оскаржуваного рішення Виконавчого комітету Магдалинівської селищної ради від 10 грудня 1993 року до звернення позивачки у грудні 2024 року до суду з позовом, пройшло понад 30 років, а з моменту видачі відповідачці ОСОБА_2 державного акту на право власності на земельну ділянку від 19 листопада 2009 року - понад 15 років. На протязі такого тривалого проміжку часу позивачка мала можливість дізнатися про порушення свого права та звернутися до суду, однак даним правом не скористалася.
Також колегія суддів враховує, що звертаючись до суду з позовом позивачка не заявляла вимогу про поновлення строку для звернення до суду з позовом із зазначенням поважних підстав для поновлення цього строку.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.
Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивачка надала пояснення та докази щодо обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 29 квітня 2026 року.
Повний текст судового рішення складено 05 травня 2026 року.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: І.Ю. Ткаченко
М.М. Пищида