04 травня 2026 року
м. Київ
справа № 702/495/24
провадження № 61-14791св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрнафтатрейд-Інвест»,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Загородній Сергій Сергійович, на постанову Черкаського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року у складі колегії суддів Гончар Н. І., Карпенко О. В., Фетісової Т. Л. у справі за позовом заступника керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях до ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрнафтатрейд-Інвест», про витребування майна,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2024 року заступник керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави, в особі Регіонального відділення фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрнафтатрейд-Інвест» (далі - ТОВ «Укрнафтатрейд-Інвест»), у якому просив витребувати від відповідача на користь держави заглиблене приміщення літ. «Ж», розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що виконавчий комітет Сатанівської сільської ради рішенням від 22 серпня 2007 року № 21 «Про надання дозволу на оформлення права власності на комплекс будівель та споруд Монастирищенської нафтобази в АДРЕСА_1» надав дозвіл на оформлення права власності на зазначений комплекс нерухомого майна.
На підставі вказаного рішення виконавчим комітетом Сатанівської сільської ради державі в особі Верховної Ради України видано свідоцтво від 22 серпня 2007 року серії ЯЯЯ, № 609889, про право власності на комплекс нежитлових будівель і споруд Монастирищенської нафтобази, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 25 травня 2007 року № 825 (зі змінами, внесеними наказом від 18 червня 2007 року № 965) до Переліку об'єктів державної власності групи А, що підлягають приватизації, включено цілісний майновий комплекс - державне майно, повернуте з оренди обласної орендної виробничо-комерційної фірми «Черкасинафтопродукт» та орендоване Товариством з обмеженою відповідальністю «Дніпроінвест-Ч» (далі - ТОВ «Дніпроінвест-Ч») шляхом викупу.
На виконання зазначеного наказу Фонду державного майна України наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Черкаській області від 22 червня 2007 року № 68-МП прийнято рішення про приватизацію об'єкта групи А - цілісного майнового комплексу державного майна, яке повернуто з оренди обласної орендної виробничо-комерційної фірми «Черкасинафтопродукт» та орендується ТОВ «Дніпроінвест-Ч», шляхом викупу.
17 жовтня 2007 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Черкаській області та ТОВ «Дніпроінвест-Ч» укладено договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державного майна.
Згідно з пунктами 1.1 та 10 зазначеного договору нерухоме майно, що входить до складу об'єкта приватизації, перебувало у державній власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зокрема щодо комплексу Монастирищенської нафтобази, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (свідоцтво серії ЯЯЯ, № 609889).
Відповідно до додатку 1 до договору комплекс Монастирищенської нафтобази складався, зокрема, з: товарного складу літ. «А» площею 250,8 кв. м; майстерні літ. «Б» площею 47,6 кв. м; операторної маслогрупи літ. «В» площею 25,6 кв. м; розливочної літ. «Г» площею 31,4 кв. м; ганку літ. «І»; операторної літ. «Д» площею 23,4 кв. м; адміністративно-побутової будівлі літ. «Е» площею 327,5 кв. м; ганку літ. «І»; огорожі № 1, 2.
Водночас відповідно до додатку 2 до договору об'єкт цивільної оборони - протирадіаційне укриття, що являє собою заглиблене приміщення літ. «Ж», розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , не підлягав приватизації, не продавався та був переданий на утримання покупцю - ТОВ «Дніпроінвест-Ч» як окреме державне майно.
Згідно з протоколом загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Черкаси» (далі - ТОВ «Інвест-Черкаси») від 12 лютого 2010 року № 2 до статутного капіталу цього товариства учасником - ТОВ «Дніпроінвест-Ч» - внесено цілісний майновий комплекс, до складу якого входить, серед іншого, Монастирищенська нафтобаза за адресою: АДРЕСА_1 , за винятком зазначеного протирадіаційного укриття (заглибленого приміщення літ. «Ж»).
Рішенням виконавчого комітету Сатанівської сільської ради від 25 лютого 2010 року № 9 «Про надання дозволу ТОВ «Інвест-Черкаси» на оформлення свідоцтва про право власності на комплекс будівель Монастирищенської нафтобази в АДРЕСА_1» товариству надано дозвіл на оформлення свідоцтва про право власності на зазначений комплекс нерухомого майна.
На підставі цього рішення виконавчий комітет Сатанівської сільської ради 19 березня 2010 року видав ТОВ «Інвест-Черкаси» свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САВ, № 727268 .
Надалі на підставі зазначеного свідоцтва приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крюкова Т. В. 31 березня 2016 року зареєструвала право приватної власності ТОВ «Інвест-Черкаси» на заглиблене приміщення літ. «Ж», розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-Черкаси» від 27 квітня 2016 року № 24/04-1 комплекс Монастирищенської нафтобази, у тому числі заглиблене приміщення літ. «Ж», внесено до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР-ПРОМ-ТРЕЙД» (далі - ТОВ «УКР-ПРОМ-ТРЕЙД»).
На підставі акта оцінки вартості та акта приймання-передавання майна, що вноситься до статутного капіталу ТОВ «УКР-ПРОМ-ТРЕЙД», від 23 травня 2016 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Горлова Ю. М. 25 травня 2016 року зареєструвала право приватної власності на зазначене заглиблене приміщення за ТОВ «УКР-ПРОМ-ТРЕЙД».
Надалі право власності на спірне нерухоме майно неодноразово відчужувалося та переходило до інших осіб, зокрема до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») (04 червня 2016 року), ОСОБА_2 (20 січня 2022 року), ТОВ «Укрнафтатрейд-Інвест» (03 січня 2023 року), а останнім набувачем є відповідач ОСОБА_1 , який набув майновий комплекс Монастирищенської нафтобази на підставі договору купівлі-продажу від 26 квітня 2023 року № 385.
Позивач зазначав, що держава не надавала дозволу на відчуження заглибленого приміщення літ. «Ж» за адресою: АДРЕСА_1 , а навпаки - виключила це майно з переліку об'єктів, що підлягають приватизації, та передала його виключно на утримання ТОВ «Дніпроінвест-Ч».
З огляду на наведене позивач вважав, що зазначене майно вибуло з державної власності поза волею власника, що є підставою для його витребування на користь держави відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Монастирищенський районний суд Черкаської області у складі судді Нейло І. М. рішенням від 29 травня 2025 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відповідно до положень цивільного законодавства річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі та пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
На підставі договору купівлі-продажу державного майна від 17 жовтня 2007 року, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Черкаській області та ТОВ «Дніпроінвест-Ч», позивач реалізував своє право на відчуження спірного приміщення, яке входило до складу майнового комплексу Монастирищенської нафтобази, відповідно до статті 186 ЦК України.
Відчуження заглибленого приміщення літ. «Ж» відбулося у складі цілісного майнового комплексу Монастирищенської нафтобази, а на момент укладення договору будь-які договірні чи законодавчі обмеження щодо його відчуження були відсутні. У зв'язку із цим суд дійшов висновку, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Черкаській області правомірно відчужило спірне приміщення як на підставі договору, так і відповідно до вимог законодавства.
Щодо доводів прокурора про неможливість приватизації заглибленого приміщення літ. «Ж» як об'єкта цивільного захисту населення, суд зазначив, що згідно з листами Департаменту цивільного захисту, оборонної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Черкаської обласної державної адміністрації від 14 лютого 2024 року, від 15 березня 2024 року та від 07 травня 2024 року спірне майно як об'єкт цивільного захисту або найпростіше укриття на обліку не перебуває.
Також відповідно до листа Монастирищенської міської ради від 15 лютого 2024 року протирадіаційне укриття, розташоване за адресою: село Сатанівка, вулиця Центральна, 7, на обліку міської ради не перебуває.
Крім того, в матеріалах справи відсутні докази виконання наказів Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19 травня 1999 року № 908/68 та від 09 червня 1999 року № 1077, якими, зокрема, передбачено необхідність здійснення перевірок державного майна не рідше ніж один раз на два роки.
З огляду на наведене суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2007 року спірне майно не підлягало приватизації, оскільки серед досліджених доказів відсутні відомості про те, що на час його відчуження спірна будівля мала призначення протирадіаційного укриття або найпростішого укриття та була взята на облік як об'єкт цивільного захисту населення.
Суд також зазначив, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Отже, під час вирішення питання про задоволення віндикаційного позову суд насамперед має встановити наявність у позивача права власності на спірне індивідуально визначене майно.
Водночас суд установив, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Черкаській області, уклавши 17 жовтня 2007 року договір купівлі-продажу майнового комплексу Монастирищенської нафтобази, розпорядилося належним державі майном, у тому числі спірним нерухомим майном у складі зазначеного майнового комплексу.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Крім того, суд не вбачав підстав для застосування позовної давності, зазначивши, що перед її застосуванням суд повинен встановити, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Якщо таке право або інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості.
Черкаський апеляційний суд постановою від 14 жовтня 2025 року апеляційну скаргу Черкаської обласної прокуратури задовольнив.
Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 29 травня 2025 року скасував і ухвалив нове рішення про задоволення позову.
Витребував від ОСОБА_1 на користь держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях нерухоме майно, а саме: заглиблене приміщення літ. «Ж», розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Черкаській області передало спірний об'єкт нерухомого майна - протирадіаційне укриття (заглиблене приміщення літ. «Ж») у володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч» виключно для його утримання, без переходу права власності на нього.
На день укладення між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Черкаській області та ТОВ «Дніпроінвест-Ч» договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державної власності від 17 жовтня 2007 року предметом договору був цілісний майновий комплекс, до складу якого входило, зокрема, нерухоме майно Монастирищенської нафтобази. При цьому зазначене майно перебувало у державній власності та було зареєстроване за державою в особі Верховної Ради України в Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Разом із тим держава не здійснювала відчуження спірного об'єкта нерухомого майна у будь-який спосіб.
Рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-Черкаси» від 12 січня 2010 року (протокол № 2) протирадіаційне укриття - заглиблене приміщення літ. «Ж» - не було передано до статутного капіталу цього товариства.
Отже, законна підстава для виникнення речового права ТОВ «Інвест-Черкаси» на заглиблене приміщення літ. «Ж» була відсутня, оскільки зазначене майно не було включено до складу майна, що підлягало приватизації, а передавалося ТОВ «Дніпроінвест-Ч» виключно на утримання як окреме державне майно та, відповідно, не вносилося останнім до статутного капіталу ТОВ «Інвест-Черкаси».
Водночас виконавчий комітет Сатанівської сільської ради 19 березня 2010 року видав ТОВ «Інвест-Черкаси» свідоцтво про право власності на нерухоме майно - комплекс будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого, зокрема, включено заглиблене приміщення літ. «Ж», площею 43,5 кв. м.
Надалі право власності на спірний об'єкт було зареєстровано за ТОВ «Укр-Пром-Трейд», ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_2 , ТОВ «Укрнафтатрейд-Інвест», а останнім набувачем є відповідач ОСОБА_1 .
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що держава як власник спірного об'єкта нерухомого майна в особі позивача має право, з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України, витребувати належне їй майно від відповідача ОСОБА_1 , який є останнім його набувачем, незалежно від кількості попередніх відчужень цього майна до моменту його переходу у володіння останнього набувача.
У зв'язку з цим апеляційний суд дійшов висновку, що спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею, а отже може бути витребувано у добросовісного набувача.
Щодо застосування позовної давності апеляційний суд зазначив, що перебіг позовної давності для позивача починається з дня, коли він довідався або міг довідатися про вибуття спірного майна з володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч».
З матеріалів справи вбачається, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях довідалося про вибуття спірного об'єкта нерухомого майна з володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч», у тому числі заглибленого приміщення літ. «Ж», із листа ТОВ «Дніпроінвест-Ч» від 14 серпня 2018 року № 105.
Цим листом повідомлено, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна власником спірного об'єкта (зокрема найпростішого укриття літ. «Ж») станом на 2016 рік є ПАТ КБ «ПриватБанк». Про зазначене позивачу також повідомлялося листом від 12 червня 2017 року № 230.
Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2023 року у справі № 925/1288/20 встановив, що у листі від 12 червня 2017 року № 230 ТОВ «Дніпроінвест-Ч» повідомляло про неможливість подальшого утримання державного майна, визначеного у додатку № 2 до договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державної власності від 17 жовтня 2007 року, у зв'язку з відсутністю доступу до нього через набуття ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на державне майно.
Таким чином, позивач (його правопопередник) довідався про вибуття спірного майна з володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч» та, відповідно, про порушення права власності держави лише з листа ТОВ «Дніпроінвест-Ч» від 14 серпня 2018 року № 105 і не міг довідатися про це раніше.
Отже, строк для звернення до суду з позовом спливав 14 серпня 2021 року.
Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 на всій території України з 12 березня 2020 року було встановлено карантин з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідно до пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії карантину строки, визначені, зокрема, статтями 257-259 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей закон набрав чинності 02 квітня 2020 року, а тому початок продовження строку звернення до суду пов'язується саме з цією датою.
Строк дії карантину неодноразово продовжувався та був скасований з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.
З урахуванням продовження строків звернення до суду на період дії карантину, станом на день подання прокурором позову (16 травня 2024 року) встановлена статтею 257 ЦК України трирічна позовна давність за вимогами позивача не спливла.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, а рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 29 травня 2025 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 та у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 09 грудня 2024 року у справі № 754/446/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що добросовісний набувач нерухомого майна не зобов'язаний перевіряти історію його набуття та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів права власності. Така особа має право діяти, покладаючись на відомості державних реєстрів, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача могли б викликати сумніви у достовірності таких відомостей.
Спірне майно сім разів змінювало власника, а також було предметом іпотеки. У подальшому ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив свої грошові вимоги шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, до складу якого входило і спірне майно.
Заявник наголошує, що набув спірне майно на підставі відплатного договору, який ніким не оспорювався та укладений у порядку, встановленому законом, без порушення майнових прав та інтересів третіх осіб.
Суд першої інстанції всебічно дослідив наявні у матеріалах справи докази, зокрема ті, що підтверджують механізм вибуття спірного майна з власності держави та послідовність переходу правовстановлюючих документів на заглиблене приміщення, надав їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що у 2007 році позивач розпорядився своїм правом на відчуження спірного приміщення, яке перебувало у складі Монастирищенської нафтобази.
У зв'язку з цим твердження позивача про те, що спірне майно вибуло з володіння держави поза її волею, заявник вважає необґрунтованим.
З моменту вибуття спірного майна з власності держави воно перебувало у власності різних осіб протягом майже двадцяти років. При цьому позивач не надав належних і допустимих доказів того, що протягом цього часу вживав заходів щодо повернення (витребування) такого майна.
Крім того, прокурор, на думку заявника, не навів жодних обставин щодо відповідальності осіб, винних у відчуженні майна, приватизація якого не допускалася, або посадових осіб Фонду державного майна України, відповідальних за організацію проведення технічної інвентаризації захисних споруд, зокрема тих, які не повинні були включатися до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації.
Самі собою можливі порушення, допущені органами публічної влади під час визначення умов та порядку приватизації, не можуть бути безумовною підставою для визнання недійсними приватизаційних договорів або повернення приватизованого майна державі у разі порушення прав добросовісного покупця, якщо такі порушення не були наслідком винної протиправної поведінки самого покупця.
Набуття майна у приватну власність відбувалося у процесі купівлі-продажу майнового комплексу, а тому відповідач не повинен був передбачати ризик того, що право власності на частину будівлі або окреме приміщення може бути припинене у зв'язку з бездіяльністю органів влади в межах процедур, спрямованих на запобігання зловживанням під час приватизації та укладення правочинів з нерухомим майном.
Заявник також зазначає, що він, як і попередні власники спірного майна, є добросовісним набувачем, а підстави витребування майна від добросовісного набувача є вичерпними та визначені частиною першою статті 388 ЦК України.
Твердження позивача про те, що спірне майно вибуло з його власності поза його волею, не заслуговують на увагу, оскільки право власності на це майно переходило до всіх наступних власників відповідно до вимог законодавства України.
Заявник також звертає увагу, що суд першої інстанції дослідив правовий статус спірного майна та встановив, що заглиблене приміщення не перебуває на обліку як найпростіше укриття або об'єкт цивільного захисту, що підтверджується наявними у справі документами.
Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що спірне приміщення було введено в експлуатацію саме як протирадіаційне укриття. Сам факт спорудження такого приміщення не свідчить про те, що у подальшому воно фактично використовувалося або повинно використовуватися як протирадіаційне укриття.
Позивач мав можливість дізнатися про порушення свого права ще з 19 березня 2010 року, коли ТОВ «Інвест-Черкаси» набуло право власності на спірне приміщення. З того часу минуло майже десять років і п'ять місяців, а тому, на думку заявника, позивач пропустив строк звернення до суду за захистом свого права.
Крім того, особа, яка на законних підставах набула право власності на майно (державне чи комунальне), не може нести негативні наслідки у зв'язку з порушеннями процедури прийняття рішень органами державної влади або органами місцевого самоврядування, оскільки такі органи презюмуються такими, що діють у межах наданих їм повноважень.
Також заявник вказує, що 31 березня 2016 року приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крюкова Т. В. лише перенесла відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо зареєстрованого права приватної власності на заглиблене приміщення літ. «Ж» за ТОВ «Інвест-Черкаси» (номер запису про право власності 13955808, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 890152271234).
На думку заявника, прокурор у позовній заяві не навів та не підтвердив належними і допустимими доказами, з якого саме часу виникло порушення суб'єктивного права позивача та коли виникла підстава для звернення до суду з відповідним позовом.
Аргументи інших учасників справи
У грудні 2025 року Черкаська обласна прокуратура та Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 15 грудня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Монастирищенського районного суду Черкаської області.
27 січня 2026 року матеріали справи № 702/495/24 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Виконавчий комітет Сатанівської сільської ради рішенням від 22 серпня 2007 року № 21 «Про надання дозволу на оформлення права власності на комплекс будівель та споруд Монастирищенської нафтобази в АДРЕСА_1» надав дозвіл на оформлення права власності на зазначений комплекс нерухомого майна.
На підставі цього рішення виконавчим комітетом Сатанівської сільської ради державі в особі Верховної Ради України видано свідоцтво від 22 серпня 2007 року серії ЯЯЯ, № 609889, про право власності на комплекс нежитлових будівель і споруд Монастирищенської нафтобази, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого, зокрема, включено заглиблене приміщення літ. «Ж», площею 43,5 кв. м (том 1, а. с. 48).
Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 25 травня 2007 року № 825 (зі змінами, внесеними наказом від 18 червня 2007 року № 965) до Переліку об'єктів державної власності групи А, що підлягають приватизації, включено цілісний майновий комплекс - державне майно, яке повернуто з оренди обласної орендної виробничо-комерційної фірми «Черкасинафтопродукт» та орендується ТОВ «Дніпроінвест-Ч», шляхом викупу (том 1, а. с. 87).
На виконання зазначеного наказу Фонду державного майна України наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Черкаській області від 22 червня 2007 року № 68-МП прийнято рішення про приватизацію об'єкта групи А державної власності - цілісного майнового комплексу державного майна, яке повернуто з оренди обласної орендної виробничо-комерційної фірми «Черкасинафтопродукт» та орендується ТОВ «Дніпроінвест-Ч», шляхом викупу (том 1, а. с. 87).
17 жовтня 2007 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Черкаській області та ТОВ «Дніпроінвест-Ч» укладено договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державного майна, який було повернуто з оренди обласної орендної виробничо-комерційної фірми «Черкасинафтопродукт» та який орендувало ТОВ «Дніпроінвест-Ч» (том 1, а. с. 57).
Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору нерухоме майно, що входить до складу об'єкта приватизації, є державною власністю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зокрема щодо Монастирищенської нафтобази, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (свідоцтво серії ЯЯЯ, № 609889) (том 1, а. с. 57, 59).
Відповідно до додатку 1 до договору до складу нерухомого майна об'єкта малої приватизації включено, зокрема, комплекс Монастирищенської нафтобази, що складається з: товарного складу літ. «А» площею 250,8 кв. м, майстерні літ. «Б» площею 47,6 кв. м, операторної маслогрупи літ. «В» площею 25,6 кв. м, розливної літ. «Г» площею 31,4 кв. м, ганку літ. «І», операторної літ. «Д» площею 22,4 кв. м, адміністративної будівлі літ. «Е» площею 327,5 кв. м, огорожі № 1, 2 (том 1, а. с. 72).
Водночас відповідно до додатку 2 до договору об'єкт цивільної оборони - протирадіаційне укриття (заглиблене приміщення літ. «Ж», інвентаризаційний № 142, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ), яке входило до складу Монастирищенської нафтобази, не підлягало приватизації та було передано покупцю - ТОВ «Дніпроінвест-Ч» - виключно на утримання як окреме державне майно (том 1, а. с. 84).
Рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-Черкаси» від 12 січня 2010 року (протокол № 2) учасником товариства - ТОВ «Дніпроінвест-Ч» - до статутного капіталу товариства внесено цілісний майновий комплекс, до складу якого, зокрема, входила Монастирищенська нафтобаза за адресою: АДРЕСА_1 , що включає товарний склад літ. «А» площею 250,8 кв. м, майстерню літ. «Б» площею 47,6 кв. м, операторну маслогрупи літ. «В» площею 25,6 кв. м, розливну літ. «Г» площею 31,4 кв. м, ганок літ. «І», операторну літ. «Д» площею 22,4 кв. м, адміністративну будівлю літ. «Е» площею 327,5 кв. м, огорожу № 1, 2 (том 1, а. с. 112).
Зі змісту зазначеного протоколу вбачається, що протирадіаційне укриття - заглиблене приміщення літ. «Ж» - не передавалося до статутного капіталу ТОВ «Інвест-Черкаси».
Разом із тим, виконавчий комітет Сатанівської сільської ради 19 березня 2010 року видав ТОВ «Інвест-Черкаси» свідоцтво про право власності на нерухоме майно - комплекс будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого, зокрема, включено заглиблене приміщення літ. «Ж», площею 43,5 кв. м (том 1, а. с. 116).
На підставі зазначеного свідоцтва приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крюкова Т. В. 31 березня 2016 року зареєструвала право приватної власності ТОВ «Інвест-Черкаси» на заглиблене приміщення літ. «Ж», розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Надалі право власності на спірне нерухоме майно неодноразово відчужувалося та переходило до інших осіб, зокрема до ПАТ КБ «ПриватБанк» (04 червня 2016 року), ОСОБА_2 (20 січня 2022 року), ТОВ «Укрнафтатрейд-Інвест» (03 січня 2023 року), а останнім набувачем є відповідач ОСОБА_1 , який набув майновий комплекс Монастирищенської нафтобази на підставі договору купівлі-продажу від 26 квітня 2023 року № 385 (том 1, а. с. 26-34).
Апеляційний суд також з'ясував, що відповідно до Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19 травня 1999 року № 908/68, передбачено, що регіональні відділення Фонду державного майна України організовують контроль за утриманням, зберіганням та використанням державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, а також звітують про стан управління таким майном у порядку, встановленому законодавством.
Згідно з пунктом 1.1 Положення про Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 12 серпня 2019 року № 810 (далі - Положення), Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях є територіальним органом Фонду державного майна України, який реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, а також управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління.
Основним завданням Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях є здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування, а також повернення у державну власність державного майна, яке було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства, та управління корпоративними правами держави, що перебувають у сфері його управління (пункт 4.5 Положення).
Згідно з пунктом 5.1 Положення у сфері приватизації державного майна Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, зокрема, організовує та здійснює контроль за утриманням, зберіганням і використанням державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації.
Листом від 14 серпня 2018 року № 105 ТОВ «Дніпроінвест-Ч» повідомило Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях про те, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна власником спірного об'єкта (зокрема найпростішого укриття літ. «Ж») станом на 2016 рік є ПАТ КБ «ПриватБанк». Про зазначене позивачу також повідомлялося листом від 12 червня 2017 року № 230.
Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2023 року у справі № 925/1288/20 встановив, що у листі від 12 червня 2017 року № 230 ТОВ «Дніпроінвест-Ч» повідомляло про неможливість подальшого утримання державного майна, визначеного у додатку № 2 до договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державної власності від 17 жовтня 2007 року, у зв'язку з відсутністю доступу до нього через набуття ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на державне майно. Таким чином, позивач (його правопопередник) довідався про вибуття спірного майна з володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч» та, відповідно, про порушення права власності держави лише з листа ТОВ «Дніпроінвест-Ч» від 14 серпня 2018 року № 105 і не міг довідатися про це раніше.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 1 та частиною першою статті 6 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України здійснює свої повноваження безпосередньо і через регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та представництва у районах та містах, створених Фондом державного майна України, у разі необхідності. Фонд державного майна України, регіональні відділення та представництва становлять єдину систему державних органів приватизації.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про Фонд державного майна України» до основних завдань Фонду державного майна України належить, зокрема здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління.
Згідно з підпунктами 7 та 26 пункту 2 частини першої статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд державного майна України у сфері приватизації державного майна здійснює повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління та здійснює контроль за виконанням умов договорів купівлі-продажу державного майна.
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
Відповідно до частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (частина перша статті 658 ЦК України).
Таким чином, розпоряджатися майном може тільки власник.
Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Згідно зі статтею 388 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15 (провадження № 14-288цс18).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зазначила, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зробила висновок, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективним. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) сформулювала висновок, згідно з яким власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), у постанові Верховного Суду від 29 травня 2025 року у справі № 918/938/23 та багатьох інших.
Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у розумінні частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації у національному законодавстві. Право на майновий інтерес також підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави у право на мирне володіння майном повинно відповідати критеріям правомірності такого втручання.
Таке втручання є законним, якщо воно здійснюється на підставі закону або іншого нормативно-правового акта, який є доступним для заінтересованих осіб, достатньо чітким та передбачуваним щодо його застосування і правових наслідків. Крім того, втручання має переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства та відповідати вимогам пропорційності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності не повинно порушувати справедливого балансу між інтересами суспільства, пов'язаними з таким втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання у своє право власності. Справедливий баланс означає наявність розумного співвідношення між метою, яка переслідується, та засобами, що використовуються для її досягнення. Такий баланс вважається порушеним, якщо на особу покладається індивідуальний і надмірний тягар.
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, так само як і щодо визначення наявності суспільного чи публічного інтересу, визнає за державою певну свободу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.
Отже, для дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право власності повинно забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та інтересами особи, на яку покладається відповідний тягар. Такий баланс не буде дотримано, якщо особа, зокрема добросовісний набувач майна, внаслідок втручання у її право власності нестиме індивідуальний і надмірний тягар, зокрема у разі відсутності обґрунтованої компенсації або іншого належного відшкодування у зв'язку з позбавленням її майна (див., зокрема, рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), та «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що під час розгляду справ щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, вирішувати питання щодо наявності підстав для втручання у право мирного володіння майном особи, яка набула його за відплатним договором. При цьому суди мають оцінювати, зокрема, підстави та процедуру набуття майна добросовісним набувачем, співвідношення вартості такого майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин, їх фактичні наміри щодо спірного майна, а також інші обставини, які можуть мати значення для визначення пропорційності втручання у право власності.
Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, належним чином дослідив умови договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державної власності від 17 жовтня 2007 року та додатки до нього і встановив, що протирадіаційне укриття - заглиблене приміщення літ. «Ж» - не було включене до складу майна, що підлягало приватизації. Зазначений об'єкт відповідно до додатку № 2 до договору було передано ТОВ «Дніпроінвест-Ч» лише на утримання як окреме державне майно без переходу права власності.
Отже, включення в подальшому спірного приміщення до складу майна ТОВ «Інвест-Черкаси», оформлення на нього права приватної власності та подальше відчуження іншим особам відбулося без належної правової підстави.
За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано керувався тим, що спірне майно вибуло з державної власності поза волею власника, оскільки держава не приймала рішень про його приватизацію або відчуження.
Встановивши, що право власності на протирадіаційне укриття не переходило до ТОВ «Дніпроінвест-Ч» та не могло бути внесене ним до статутного капіталу ТОВ «Інвест-Черкаси», суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність законних підстав для виникнення права власності на це майно у наступних набувачів.
За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано застосував положення статей 387, 388 ЦК України та дійшов висновку про наявність підстав для витребування спірного майна від останнього набувача.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач є добросовісним набувачем та не був зобов'язаний перевіряти історію переходу права власності на спірне нерухоме майно, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України майно може бути витребуване і від добросовісного набувача у разі, якщо воно вибуло з володіння власника поза його волею.
Цивільне законодавство передбачає як право власника на витребування майна (статті 387, 388 ЦК України), так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до його продажу. Зокрема, покупець має право на відшкодування продавцем завданих збитків (стаття 661 ЦК України), чим не позбавлений можливості скористатися і відповідач ОСОБА_1 , звернувшись із відповідними вимогами до продавця.
Такий підхід узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18).
Крім того, за обставинами цієї справи предметом витребування є не весь комплекс будівель та споруд Монастирищенської нафтобази, розташований у АДРЕСА_1 , а лише окремий об'єкт нерухомого майна - заглиблене приміщення літ. «Ж», площею 43,5 кв. м.
Водночас відповідач набув право власності на майновий комплекс Монастирищенської нафтобази в цілому на підставі договору купівлі-продажу від 26 квітня 2023 року. За таких обставин витребування з його володіння лише зазначеного об'єкта нерухомого майна не призводить до непропорційного втручання у його майнові права.
З огляду на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання держави у право особи на мирне володіння майном є правомірним за умови, що таке втручання здійснюється на підставі закону, переслідує легітимну мету та є пропорційним.
У цій справі втручання у право відповідача на мирне володіння майном здійснюється на підставі положень статей 387, 388 ЦК України, спрямоване на захист права власності держави та забезпечення законності у сфері розпорядження державним майном, а тому переслідує легітимну мету в інтересах суспільства.
З урахуванням того, що предметом витребування є лише окреме приміщення, яке не становить усього набутого відповідачем майнового комплексу, таке втручання не покладає на відповідача індивідуального та надмірного тягаря, а отже відповідає вимогам пропорційності.
Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив питання щодо визначення початку перебігу позовної давності в контексті встановлення моменту, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на таке.
У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.
Згідно зі статтею 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.
Верховний Суд у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 357/16765/14-ц (провадження № 61-24757св18) зробив висновок, що оцінка пропуску позовної давності має здійснюватися судом у кожній окремій справі, незалежно від правової оцінки в інших справах. Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів. Таким чином, суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, надавши оцінку доказам та доводам учасників справи, дійшов висновку, що Регіональне відділення фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях довідалося про вибуття спірного об'єкта нерухомого майна з володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч», та, відповідно, про порушення права власності держави на це майно, лише з листа ТОВ «Дніпроінвест-Ч» від 14 серпня 2018 року № 105 та не могло довідатися про це раніше.
У зазначеному листі повідомлено, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна власником спірного об'єкта, зокрема найпростішого укриття (заглибленого приміщення літ. «Ж»), станом на 2016 рік є ПАТ КБ «ПриватБанк». Про зазначене позивачу також повідомлялося листом від 12 червня 2017 року № 230.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2023 року у справі № 925/1288/20 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях про витребування нежитлових будівель та споруд державної власності встановив, що у листі від 12 червня 2017 року № 230 ТОВ «Дніпроінвест-Ч» повідомляло про неможливість подальшого утримання державного майна, визначеного у додатку № 2 до договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу державної власності від 17 жовтня 2007 року, у зв'язку з відсутністю доступу до нього через набуття ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на відповідне майно. Отже, позивач (його правопопередник) довідався про вибуття спірного майна з володіння ТОВ «Дніпроінвест-Ч» та, відповідно, про порушення права власності держави на нього лише з листа ТОВ «Дніпроінвест-Ч» від 14 серпня 2018 року № 105 і не міг довідатися про це раніше.
Таким чином, строк звернення до суду з цим позовом спливав 14 серпня 2021 року.
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 ЦК України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Отже, початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Цей Закон набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
З огляду на встановлені у цій справі обставини щодо початку перебігу позовної давності з 14 серпня 2018 року, а також з урахуванням продовження та зупинення перебігу такого строку на період дії карантину та воєнного стану, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що строк звернення до суду з цим позовом не сплив.
За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для застосування позовної давності є правильним та відповідає вимогам законодавства.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Загородній Сергій Сергійович, залишити без задоволення.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко