04 травня 2026 року
м. Київ
справа № 686/23393/25
провадження № 61-5795ск26
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державної установи «Хмельницький слідчий ізолятор» про відшкодування моральної шкоди,
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор» про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 грн.
Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 09 грудня 2025 року в задоволенні позову відмовив.
Суд керувався тим, що ОСОБА_1 не довів неналежних умов утримання у ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор», а тому його позов є необґрунтованим.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 21 квітня 2026 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 09 грудня 2025 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.
Стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої неналежними умовами утримання в установі виконання покарання, грошові кошти в сумі 5 000,00 грн.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 неправомірною бездіяльністю ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор».
29 квітня 2026 року ОСОБА_2, яка діє від імені ОСОБА_1 , через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 квітня 2026 року у зазначеній вище справі.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суд установив, що з 19 грудня 2017 року по 03 жовтня 2023 року ОСОБА_1 утримувався у ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор». ОСОБА_1 відбував покарання у вигляді позбавлення волі за вчинення злочинів, передбачених пунктом 6 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 185, частинами другою, третьою статті 187 КК України.
Протягом 2019-2023 років співробітники Секретаріату та Регіонального представництва Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини здійснили ряд моніторингових візитів до ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор» з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції. Результати проведення моніторингових візитів зафіксовані у відповідних звітах, за змістом яких у ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор» виявлені порушення чинного законодавства та конституційних прав засуджених і невідповідність умов утримання в установі відповідно до міжнародних стандартів.
У зв'язку з неналежним утриманням у ДУ «Хмельницький слідчий ізолятор» ОСОБА_1 зазнав моральних і душевних страждань, відчував негативні зміни в емоційному та фізичному стані, пережив приниження честі та гідності.
За змістом статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини є частиною національного законодавства та джерелом права для судів України.
Згідно зі статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї. Розмір відшкодування суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, тривалості немайнових втрат, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, визначені статтями 1173, 1174 ЦК України. Ці норми передбачають, що шкода відшкодовується державою незалежно від вини відповідного органу чи його посадових осіб. Для застосування такої відповідальності необхідною є наявність трьох умов: неправомірні дії чи бездіяльність органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між ними.
Відповідно до статей 1, 7, 8 КВК України кримінально-виконавче законодавство має на меті, зокрема, запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Держава поважає і охороняє права засуджених, забезпечуючи їм право на гуманне ставлення, повагу до їх людської гідності та належне матеріально-побутове забезпечення.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, де кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом («Станков проти Болгарії», № 68490/01, від 12 липня 2007 року). Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. Водночас судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень. Схожий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 372/4399/15-ц.
При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» розкривається і в рішеннях ЄСПЛ, зокрема у справах «Тома проти Люксембургу» від 29 березня 2001 року (заява № 31545/96), «Калок проти Франції» від 20 липня 2000 року (заява № 33951/96) та «Недбала проти Польщі» від 04 липня 2000 року (заява № 28781/95), де суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань.
У справі «Сукачов проти України» від 30 січня 2020 року (заява № 14057/17, п. 117) вказано: «висновок про порушення статті 3 Конвенції призводить до виникнення обґрунтованої презумпції заподіяння ув'язненому моральної шкоди. Грошове відшкодування має бути доступним будь-якому ув'язненому, який тримався в нелюдських умовах, а сума відшкодування не повинна бути нерозумною порівняно із сумами справедливої сатисфакції в аналогічних справах («Ананьєв та інші проти Росії», п. 230)».
Держава, беручи особу під варту, бере на себе повну відповідальність за її життя, здоров'я та забезпечення умов, що не принижують людську гідність. Невиконання державою цього обов'язку через брак фінансування чи інші внутрішні причини не є підставою для відмови у виплаті справедливої компенсації.
При визначенні розміру відшкодування суд апеляційної інстанції врахував баланс інтересів сторін та з огляду на обставини справи дійшов правильного висновку, що тривалість перебування позивача у неналежних умовах, системності виявлених порушень є підставою для відшкодування моральної шкоди.
Такий висновок суду апеляційної інстанції відповідає правовому висновку Верховного Суду, сформульованому у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 235/3191/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18.
Підсумовуючи, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваного судового рішення.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами попередніх інстанцій вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державної установи «Хмельницький слідчий ізолятор» про відшкодування моральної шкоди.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров